5. 6. Передумови природні неолітичної револ, і Неоліт револ.

Потепління спричинило зниканню великої холодолюбивиих тварин, мезоліт – виникнення лука і стріл, колектив полюв відход на задній план зяв збиральництво злакових рослин, рибальство. Криза мисливського господарства — це такий стан первісної економіки, коли мисливство втрачає здатність забезпечувати колективи їжею, оскільки вдосконалення методів та засобів полювання невідворотно веде до скорочення популяції промислових тварин. Перехід до віідтвор госп – виник багато вільного часу виник ремесла. В епоху неоліту люди також навчились обпалювати глину, перетворюючи її в особливу речовину (кераміку) з метою надання виробам з неї твердості, міцності, водонепроникності, вогнестійкості. Освоєння виробництва кераміки стало одним з найважливіших досягнень людини у боротьбі за існування. Варіння їжі в глиняному посуді дозволило істотно урізноманітнити раціон. Поява кераміки стала однією з основних ознак неолітичної епохи З'явились перші карти — означення маршрутів, нанесені на деревну кору, дерево чи шкіру. З розвитком родоплемінної організації стала зароджуватись віра в духів померлих прабатьків, що допомагали людям. Виник культ предків. – Тотемізм. В кінці епохи неоліту були відкриті колесо і плуг, почали використовувати робочу худобу, У результаті всього цього населення Землі колосально зросло, різко розширилася і сфера природокористування. Виникає соціальна організація, що базується на сільському господарстві, а саме — родоплемінний лад, в якому поряд з родовими велику роль відіграють сусідські і територіальні відносини. Утверджується патріархат: голови патріархальних родів не тільки здійснюють владу над родичами, але й беруть участь в управлінні племенем. З'являється інституція племінного вождя, що виконує функції військово-політичного управління.

7. Еволюц соц. Відносин в палеоліті мезо, нео літах

По чуть чуть 4. 5. 6.

7. Трипільські поселення гіганти

Вік трипільського житла, як правило, вимірювався 2-3 поколіннями, далі помешкання спалювалось. Пояснити таке явище можна і простіше: за 50-70 років експлуатації житла ставали доволі благенькими. Нерідко порушувались правила поводження з вогнем: недосконалі печі та димохідні лежанки, пустощі дітей, яких у кожній сім’ї була сила-силенна (висока дитяча смертність спонукала сім’ї трипільців до багатодітності). На третьому етапі трипільської культури виникають поселення-гіганти. Найбільші з них: Тальянки, Доброводи, Майданецьке, Сушківка, Небелівка. Поселення-гіганти розташовані переважно у Черкаській та Вінницькій областях. Лише у середньому Межиріччі Південного Бугу і Дніпра досліджено більше 30 пам’яток площею понад 50 га кожна. Діаметр городищ-гігантів становив 1-3,5 км, споруди були одно- та двоповерхові, житлові та громадські (зброярські майстерні, культові приміщення тощо) — усього 1600-2700 будівель різних типів. Споруджували житла усієї сім’єю, толокою, враховувалась кількість мешканців та їхній вік. Велика патріархальна сім’я розташовувалась у довгих будівлях із вузьким коридором та дво-трикімнатними модулями для малих сімей. Помешкання, як і ремісничі та релігійні споруди, мали прямокутну форму і прив’язувались до кола чи овалу загальної забудови поселення. На початку середнього періоду поховання померлих виносяться із жител до приселищних кладовищ. Саме тим часом датується технологічне ноу-хау: долівку викладали випаленими глиняними вальками, а зверху вирівнювали глиняним розчином. Такий винахід вирішував низку проблем: цегла водостійка, була добрим ізолятором і зберігала тепло взимку та прохолоду влітку. Для поселень вибирались безпечні місця, природно захищені схилами, урвищами, річками, заплавними високими терасами. Частина мала оборонні вали і рови, укріплені камінням та дерев’яними гостряками, заритими у землю. З’ява о98gборонних споруд була явищем звичним у Європі середини ІV тис. до н. е. Загроза нападу з боку мобільних і активних войовничих кочових скотарських племен, зокрема ямників, розширення пасовиськ і, відповідно, зростання збройних сутичок вимагали оборонних укріплень, за якими знайшли б прихисток люди, майно та худоба.

7. Етнокультурні процеси енеоліту

Бронзу плавили в печах — горнах, у невеликих гостродонних товстостінних глиняних тиглях. Про значний розвиток бронзоливарного виробництва та посилення обміну між племенами свідчить також велика кількість скарбів бронзових виробів, знайдених, зокрема, у Причорномор'ї і Закарпатті. До їх складу найчастіше входять щойно виготовлені бронзові речі ще без слідів використання, а також зливки металу. Досить цікавими ї багатими були, наприклад, Бориславський та Інгульський скарби. Останній містив понад 50 серпів, 13 сокир-кельтів, два кинджали, кілька прикрас, а також 20 зливків бронзи загальною вагою близько 11 кг На думку спеціалістів, Північне Причорномор'я за кількістю відкритих металургійних майстерень з численними матрицями періоду міді-бронзи не має собі рівних. Мідь, що була основною складовою частиною бронзи, плавили з руди, добували в копальнях. У високих відвалах породи, що лежать навколо котлованів, знаходять сліди поселень бронзового віку та рештки мідеплавильних печей. Бронзові знаряддя праці в житті населення відігравали досить помітну роль, але вони не могли повністю витиснути з ужитку кам'яні вироби. Поряд з бронзовими серпами, вістрями до списів досить широко використовувались і крем'яні знаряддя цього типу. У бронзовому віці триває поглиблення першого суспільного поділу праці. У степових племен посилюється роль кочового скотарства. Первісні пастухи поступово освоюють усі пасовиська, у тому числі і на плато, розміщених досить далеко від долин великих рік. У лісостепових племен важливу роль відігравало землеробство. З опануванням досконаліших знарядь, виготовлених з бронзи, набуло поши¬рення орне землеробство, Асортимент культурних рослин значно зріс, тепер культивуються льон, коноплі, горох, сочевиця. Розвивається садівництво. Культури бронзи виявлено як у степовій, так і в лісостеповій частинах України. Були: скотарські і землеробсько-скотарські культури лісостепового Правобережжя, Полісся, Волині і Прикарпаття: шнурової кераміки, або бойових сокир, в тому числі (середньодніпровська; комарівська; білогрудівська; Ноа). Група культур скотарських племен Північного Причорномор'я, Приазов'я та Лівобережжя ямна; катакомбна; зрубна абашівська).

7. Культура та побут трипілля

Див 8.

11. Знач трипілля в історії Укр.

12. Населенн в епоху бронзи

Зі зростанням продуктивності праці створилися умови для посилення майнової нерівності. Про це красномовно свідчать виявлені скарби дорогоцінностей і перші багаті поховання віку бронзи. Один такий скарб знайдено у 1912 р. поблизу с. Бородино Бессарабської губернії, містив срібні та бронзові речі. Частина срібних речей має позолоту. Кам'яні вироби гарної, досконалої форми, відполіровані до блиску. Такі речі в ті часи становили, безперечно, велику цінність. Датується Бородинський (Бессарабський) скарб серединою ІІ тисячоліття до н. е. У бронзовому віці далі посилюється роль батьківського права в роді, що завершується встановленням патріархальних відносин, Доказами посилення влади чоловіка — патріарха в сім'ї і роді — є парні поховання чоловіка і жінки катакомбної культури, де засвідчено сліди насильницького умертвіння жінки. За бронзового віку почали частіше споруджувати малі за площею житла, де могла мешкати лише одна сім'я. Факт свідчить про подальший процес виділення парної сім'ї в роді. З удосконаленням способів пересування по воді і суходолу у бронзовому віці збільшується рухливість населення. Це зумовило розвиток обміну металевими виробами, прикрасами тощо. Пересування і змішування племен бронзового віку були більш властиві південним степовим районам України. Вони нерідко супроводжувались військовими сутичками. У цей час виникали великі етно-культурні утворення. Археологічне вивчення культур бронзового віку разом з даними порівняльного мовознавства і топоніміки мас важливе значення для розв'язання проблеми формування І поширення основних груп індоєвропейців (у тому числі слов'ян, балтів, фракійців, германців, іранців та ін.) та походження багатьох сучасних народів.

11. Поховальні звичаї та курганна архітектура бронзи

У бронзовому віці далі посилюється роль батьківського права в роді, що завершується встановленням патріархальних відносин, Доказами посилення влади чоловіка — патріарха в сім'ї і роді — є парні поховання чоловіка і жінки катакомбної культури, де засвідчено сліди насильницького умертвіння жінки. Поховання з вел кільк дорогоцінних речей – стратифікація населення!. З винаходом бронзи значно розширився обмін і контакти між окремими районами Землі, що спряло поширенню бронзових знарядь праці на район, де не було сировини для виплавки металів. Почалися військові зіткнення за оволодіння худобою, ріллею, металом, з'явилися військові керівники, виник культ вождя. Особливе ставлення до вождя як до героя зберігалося навіть після його смерті. Саме в епоху металу входять в звичай великі поховальні споруди — кургани. Розміри курганів, кількість і якість встановлених в них речей свідчать про особливе положення померлого в суспільстві, про його майнову перевагу. Безліч курганів епохи бронзи вивчені на території Донецької області.

З винаходом бронзи значно розширився обмін і контакти між окремими районами Землі, що спряло поширенню бронзових знарядь праці на район, де не було сировини для виплавки металів. Почалися військові зіткнення за оволодіння худобою, ріллею, металом, з'явилися військові керівники, виник культ вождя. Особливе ставлення до вождя як до героя зберігалося навіть після його смерті. Саме в епоху металу входять в звичай великі поховальні споруди — кургани. Розміри курганів, кількість і якість встановлених в них речей свідчать про особливе положення померлого в суспільстві, про його майнову перевагу. Безліч курганів епохи бронзи вивчені на території Донецької області.

11. Проблеми походження індоєвропейців

До індоєвропейців відносяться багато давніх та сучасних народів: вірмени, балти, германці, греки, іллірійці, індійці, іранці, італіки, кельти, слов'яни, тохари, фракійці, фрігійці, хетти. Найбільш розповсюджена серед лінгвістів та археологів «курганна гіпотеза» передбачає, що прабатьківщиною індоєвропейців була територія Північного Причорномор'я в межиріччі Дніпра та Волги, а самі вони були напівкочовим населенням степових районів сучасних сходу України та півдня Росії, що жило в цих місцях в V-IV тис. до н.е. З предками індоєвропейців, відповідно до цієї гіпотези, ідентифікується населення, що відносилося до середньостогівської, самарської та ямної культури. В подальшому у зв'язку з переходом цих племен до бронзового віку та прирученням коня почались інтенсивні міграції індоєвропейских племен у різних напрямках. При цьому проходила мовна асиміляція індоєвропейцями місцевого доіндоєвропейского населення, що призводило до того, що сучасні носії індоєвропейських мов значно відрізняються за расово-антропологічним типом. Існує також «анатолійська» та «навколочорноморська» гіпотези походження індоєвропейців. Бореальну прабатьківщину М. Д. Андреєв розміщує у широкій зоні Євразії, що тягнеться вздовж 50-ї паралелі від Рейну на заході до Алтаю на сході. Між Рейном та Дніпром концентрувалася переважна більшість давніх індоєвропейських гідронімів. Відразу після відкриття Вільяма Джонса прабатьківщиною була проголошена Індія, а санскрит Рігведи — мало не батьком усіх мов. Вважалося, що завдяки м'якому клімату в Індії відбувалися демографічні вибухи, і індоєвропейське населення розселялося на захід до Європи та Західної Азії.

11. Розселення індоєвропейських народів

див 14.

11. Кімерійці Скіфи Сармати за писемними джерелами

Кімерійці : - Кіммерійців пов'язують з біблійним Тоґарма, сином Ґомера, онука Ноя. Країну кімерійців — Гамірр — поміщують на північному заході Малої Азії, в Каппадокії.(Біблія), Вперше згадуються в «Одіссеї» Гомера (близько VIII століття до н. е.) та «Історії Геродота» (V століття до н. е.), а під ім'ям «гімірра» — в ассирійських клинописних текстах кінця VIII—VII століть до н. е.:: Індоєвропейські племена, що наступали зі сходу та півночі на ті королівства, ті джерела називають Gimirrai (Кімери) та Ashguzai (Скити). Кімерійці з'явилися на кордонах Вану при кінці VIII ст. до н. е. і окупували королівство Ван десь по 714 році до н. е На початку VII ст. до н. е. кімри почали наступати на Ассирію (Ассирійські):: Вже їхня «Одіссея» називає народ, що жив на північних берегах Чорного моря, кімрами. Геродот і Страбон пишуть про велику Кімрійську державу на північних берегах Чорного моря та на обох берегах Керченської протоки із столицею Кімерикон. За Геродотом, племена кімерійців очолювали царі. Однак царських поховань в Українському Причорномор'ї не виявлено. Відомо кілька сотень ваз т. зв. «Керченського» стилю, на яких зображені Амазонки, що воюють Греків. Ці вази походять з VII ст. до н. е. Геродот каже, що в VII столітті до н. е. кіммерійців витіснили і частково асимілювали скіфи. Скифи : - У святому Писанні кілька разів згадано про скіфів, зокрема в посланні апостола Павла до Колоссян (3:11) говориться «де немає ні елліна, ні іудея, ні обрізання, ні необрізання, варвара, скіфа, раба, вільного, але все і в усьому Христос». За свідченням візантійських істориків, зокрема істориків церкви V–VII ст. (напр. Тертулліан), а також Повісті минулих літ та деяких інших джерел, в I ст. н. е. серед скіфів починає поширюватись християнське вчення, яке їм проповідував сам апостол Андрій (за іншими даними — Хома). Сармати - Савроматів вперше згадує Геродот який переказав легенду про походження савроматів від шлюбів скіфських парубків з амазонками. Авеста, згадує савроматів-сарматів під ім'ям «сайріма». У другій половині IV—III ст. до н. е. кочові племена, що мали загальну назву «савромати», почали називати в письмових джерелах сарматами. Давньогрецького вчений Теофраст вперше використав термін «Сарматія». Від початку II ст. до н. е. сармати все частіше фігурують в працях грецьких, римських і східних авторів. Ми дізнаємося від Страбона назви їхніх племен — язиги, роксолани, аорси, сіраки, алани. На території України Страбон розміщує язигів та роксоланів. У договорі малоазійськіх держав 179 р. до н. е. згадується цар сарматів, Гатал. Корнелій Тацит, Помпоній кажуть про набігі сарматів на Р.І.

11. Господарство степової скіфії 6-4 ст до н е

Як і кіммерійці, скіфи були кочовиками. Основним заняттям скіфів було кочове тваринництво. Поголів'я худоби визначало майнове становище скіфів. У скіфів існували майстерні: збройові, ковальські, деревообробні. Окремим видом ремесла стала найважливіша його галузь - обробка заліза. Другим основним заняттям скіфів були військові походи. Основу скіфського війська становила легкоозброєна піхота. Але головною ударною силою були загони важко озброєних вершників, захищених панцирами, шоломами та щитами. Скіфи були чудовими лучниками, майстерно володіли коротким мечем. Побут скіфів визначався кочовим способом життя. Своєрідними житлами на колесах були кибитки на 4-х або 6-ти колесах, у яких переїжджали жінки та діти, зберігалося майно скіфів. Життя чоловіків із дитинства було пов'язано з конем. Одяг, оздоблений вишивкою, був зручно пристосований до верхової їзди. В античних містах-державах Північного Причорномор'я існували ювелірні майстерні, що виконували замовлення багатих скіфів. Чудові твори ювелірного мистецтва накопичувалися в усипальницях знаті, що за своїми розмірами та багатством не мали рівних серед інших представників знаті Східної Європи. Серед найвідоміших скіфських курганів - Товста Могила на Дніпропетровщині (тут знайдено відому золоту пектораль),Солоха біля с. Велика Знаменка на території Запорізької області (тут знайдено золотий гребінь), Чортомлик - недалеко від м. Нікополя Дніпропетровської області (тут знайдено зброю).

11. Економіка населення лісостепової Укр 6-4 ст

Див 17.

11. Соц. Стратиграфія скіфського сусп.

Перехід від родових – до рабовлас соц. Віднос, патріархально родовий скіф плм союз пертв на рабовласн держ на чолі з царе. Основа управ – скіф демократ, влада царя не абсолют обмеж рдою скіф племен і нар зборами.

11. перші протодержавні утворення епохи раннього заліза

Військово-політичне об'єднання кіммерійців проіснувало до VII ст. до н.е. і розпалося під натиском скіфських племен Спостерігався перехід від військової демократії до станово-класового суспільства на базі рабовласницького способу виробництва. Скіфське царство – було значною мірою дитям своєї епохи, рід вівся по батьківській лінії, майно ділилося між синами, панувала полігамія. Разом з померлим чоловіком вбивали і ховали його молодих жінок. Скіфи – це безумовно, індоєвропейці, іраномовні кочівники. Серед них були: скіфи, орачі, землероби. Але вся влада зосереджувалась в руках “царських” скіфів – кочовиків, що змушували інших скіфів та скіфські племена України сплачували їм данину. За ними стояло велике, добре озброєне кінне військо. Розвиваючи у собі войовничі інстинкти, скіфські воїни мали звичай пити кров у першого вбитого ворога. Робили з ворожих черепів прикрашені золотом і сріблом чаші, знімали скальпи.

11. Духовна культура землеробського та кочового нас.

Кіммерійські пам'ятки представлено лише похованнями, зазвичай курганними, відомі й безкурганні поховання. Поширені вони від Дунаю (Істру) до Волги (Араксу). Виділено два ступені культури: чорногорівський та новочеркаський. На першому ступені ховали в простих прямокутних та овальних ямах у скорченому на боці положенні. Чоловіків супроводжували зброя, а жінок — золоті та бронзові пронизки, намистини, глиняний посуд. На новочеркаському ступені істотно змінився поховальний обряд: з'явилися глибокі ями, відомі прямокутні ями з дерев'яним дахом, поставленим на дерев'яні стовпи. Предмети почали класти і на перекриття. МММіфологічні конструкції скіфської доби формулюють триєдність (верх, середина, низ), або тріаду: верхній світ (небо), світ людей (землю) і нижній світ (потойбічний — підземне царство), або небо, гора, вода, або царі (воїни), жреці, землероби. поховання стали масовими. Особливо багато могильників з'явилося на Подністров'ї. Кургани мали висоту близько 1,5 м, діаметр — близько 25 м, насипалися двома прийомами; перший насип, з ровом, будували одразу, а після тризни досипали другий насип. Основною формою поховальної споруди стала катакомба. Чоловіків супроводжувала зброя. При кістяках жінок знайдено браслети, намисто, кульчики, прясла, дзеркала. Біля голови кожного померлого клали їжу._____ На чолі пантеону стояли Табіті (найважливіша з-поміж скіфських богів), Папай, Апі. Скіфи не робили своїм богам жодних зображень У скіфів та сарматів збереглася основна частина ознак поховального обряду, які утвердилися ще в епоху бронзи, астральна й космічна символіка, котра забезпечувала потрапляння душ на небо, антропоморфні скульптури. Очевидно, найважливіше значення духовної культури скіфів і сарматів полягало в тому* що вона стала своєрідним містком між Азією та Європою, зберігши частину ознак ранньозалізного віку.

11. Основні етапи грецької колонізації

Міграція населення з Греції у VIII—VI ст. до н. е. відбувалася за умов утворення нової соціально-економічної формації — рабовласницького ладу, переходу до вищого рівня розвитку виробничих відносин. Причини, аграрна, демограф, соціальна і тд. Переселенський потік у Причорномор'я виходив головним чином з району малоазійського узбережжя Греції — з Іонії, зокрема Мілета. Заселення греками районів Причорномор'я відбувалося поступово. Так, у VIII ст. до н. е. грецькі мореплавці освоїли південно-східне узбережжя Чорного моря. Перша колонія о. Березань. Перший період охоплює час з VI по II ст. до н. е. і характеризується відносно самостійним розвитком міст-держав, тісними стосунками з іншими грецькими античними містами. Другий припадає на І ст. до н. е. — IV ст. н. е. Це час залежності північнопричорноморських міст спочатку від Понтійського царства, а потім від Римської держави, руйнівних навал гетів, готів, гуннів та інших кочових племен.

11. Центри грецьких колоній.

Найдавнішим на території України було грецьке поселення на острові Березань, засноване в VII столітті до н. е. Найбільшими грецькими колоніями в Причорномор'ї були Тіра, Ольвія, Керкінітида, Херсонес, Феодосія, Пантікапей. Виникнувши як колонії грецьких міст-метрополій, античні міста невдовзі стали самостійними рабовласницькими містами-державами. Ольвія, Тіра, Херсонес і деякі інші впродовж свого існування були самоврядними містами — полісами. Міста, засновані на узбережжі Керченської протоки, в V ст. до н. е. ввійшли до складу Боспорського царства, яке утворилось 480 р. до н. е.

11. Ольвія херсонеч Тіра за писемними джерелами

Ольвія ­- заснована вихідцями з Мілету в 647—646 р. до н. е. Ольвія була рабовласницькою республікою. За припущеннями, до греків тут існувало невелике скіфське поселення. Про це свідчать археологічні знахідки ліпленого посуду, бронзових дзеркал та прикрас у звіриному стилі, притаманних скіфам. Геродот у 5 ст. до н е. свідчив, що греки і скіфи брали шлюби між собою. Навіть скіфський цар Скіл узяв шлюб з місцевою грекинею, сам знав давньогрецьку мову. Поч ХХ ст. – розкопки. Херсонес - Херсонес Таврійський був заснований 422–421 рр. до н. е. грецькими вихідцями з Гераклеї Понтійської У III ст. до н. е. Сіріск зробив опис історії міста Херсонеса та його взаємин з Боспорським царством. Дослідження руїн колишнього Херсонесу розпочато з 1827 р При розкопах виявлено залишки грецьких, римських і візантійських оборонних мурів, житлових кварталів, домів з басейнами на дощову воду, лазничками й ін. устаткуваннями, господарчих і ремісничих споруд; понад 50 християнських церков, терм, театру (на 3000 осіб) тощо. За мурами міста розкопано чимало поховань з багатим інвентарем. Тіра – засноване 7 ст до н е. (мілет) Археологічні розкопки ведуться з початку XX століття було важливим торг центром, за Нерона відновлене сер І ст. н.е. Пантікапей – 6 ст до н. е. вихідцями з Мілета. Геродот зазначає що місто було назвене від річки Пантікапей що відділяла царських від кочових скіфів. Легенда каже що аргонавти отримали цю землю від скіфського царя Агаета. З утворенням близько 480 до н. е. Боспорської держави став її столицею. Про Пантікапей писав Геродот, Діодор(описував Перісада як царя босфорського царства), Страбон(описував саме місто за Перісада і Мітрідата, і скіфів-землеробів).

11. Економіка античних міст.

В містах розвивалися металургійне, каменярське, деревообробне, гончарне, ювелірне, кісткорізне та інші ремесла, а також рибальський промисел і виноробство. В міста Греції, Малої Азії, Єгипту з цих міст вивозили хліб, рибу, хутра, продукти тваринництва тощо. Економічною основою античних міст-держав Північного Причорномор'я були сільське господарство, різні ремесла і промисли. Важливу роль відігравала торгівля з населенням причорноморських степів і з центрами Середземномор'я. В архітектурі міст Північного Причорномор'я переважали загальногрецькі античні містобудівельні традиції, проте з часом тут були вироблені свої особливості, які виявилися у мішаному греко-«варварському» характері архітектури. Ремісничі квартали та найбідніші житла містилися здебільшого на околицях міст. Основу сільського господарства становило вирощування зернових злакових культур. Значну роль відігравало й скотарство. Важливе місце займало виноградарство. Городництво, садівництво, баштанництво відігравали допоміжну роль. Головними злаковими культурами були ячмінь, просо, пшениця, жито, гречка. Рівень розвитку зернового виробництва не тільки забезпечував потреби населення, але й давав можливість вивозити зерно в Середземномор'я. Виноградарство було основою виноробства та виноторгівлі. Ринками для продажу вина були землі Скіфії, потім Сарматії. Розводили велику рогату худобу, дрібну рогату худобу, свиней, коней, віслюків. Важливе місце посідав рибний промисел. У Середземномор'ї був великий попит на понтійську рибу (Чорне море греки називали Понт). Основні міста Північного Причорномор'я мали розвинені монетні системи. Монети карбували Тіра, Ольвія, Пантікапей, Німфей, Феодосія, Фанагорія. Населення античних міст Північного Причорномор'я складалося з греків і виходців із місцевих племен. Міста мали постійний економічний і культурний взаємовплив і зв'язки з місцевими племенами: скіфами, сарматами, таврами, фракійцями та іншими.

11. Реліг-міф світогляд античних міст.

Релігія була політеїстичною. Були два етапи у розвитку релігії причорноморських міст. Перший (VI–I ст до н. е.) характеризується існуванням давньогрецького пантеону божеств, другий (I–IV ст. н. е.) — появою в релігії полісів культів негрецького походження, запровадження культу римських імператорів і формування монотеїстичної релігії — християнства. У кінці ІІІ ст. н. е. на Боспорі з'явилися перші ознаки християнства, а протягом перших десятиліть IV ст. н. е. тут сформувалася християнська громада на чолі з єпископом. У списках Нікейського собору 325 р. згадується ім'я боспорського єпископа Кадма.(зевс посейдон, аїд, гера, де метра гестія) – (сатурт юпітер, марс)___ (більшість міст типу були засновані аргонафтами).

11. Етнокультурна ситуація на тер Укр раннього заліза

За доби раннього заліза в межах України виникли три світи, що різнилися етнічною належністю, господарством, способом життя, рівнем розвитку і менталітетом. Перший – елліни. греки хутко обзавелися тут власним господарством, налагодили обмін з місцевим населенням. Ідеальними партнерами для них були хлібороби лісостепової смуги. Це населення складало другий світ, етнічно строкатий, із якого вийшли згодом слов'яни. З упровадженням заліза землероби дістали новий імпульс для розвитку, а поява торговельних партнерів в особі еллінів значною мірою стимулювала цей процес. третя і вельми неспокійна сила —- кочовики, які опанували степові простори. Вони належали до кола давньоіранських народів. Ранній залізний вік в історії України та інших суміжних регіонів позначився виходом на історичну арену кочовиків — кіммерійців, скіфів та інших народів. Власне й саме виникнення кочівництва певною мірою пов'язане з подальшим освоєнням коня. Адже лише на зламі доби бронзи і заліза було винайдено досконалу металеву вуздечку — вудила та псалії. Це дало можливість краще маневрувати конем, користуватися ним не лише для їзди верхи, а й у військових діях. Так з'явилися кінні воїни-вершники. (далі розповідь по всіх і бла-бла-бла)

11. Джерела походження давніх словян

Слов’яни – це велика група споріднених за мовою та культурно індоєвропейських народів, які проживають в Центральній та Східній Європі, і частоково в Азії 3 групи: 1- зах - чехи, поляки, словаки, лужичани 2- східні - українці, росіяни, білоруси, 3- півд. - словенці, серби, хорвати, чорногорці, боснійці, македонці, болгари. Нестор – перший хто звернувся звідки ж пішли словяни? - Нестора Літописця вважають засновником Дунайської концепції походження слов’ян. «словяни прийшли з подунавя» була піднесена в середньовіччі; Польські та чеські славісти запропонували Вісло-одерську концепцію – найдавнішою прабатьківщиною слов’ян було межиріччя Вісли та Одеру. Рибаков) запропонували Вісло-Дніпровську або Дніпровсько-Одерську (розширену) концепцію, в якій слов’яни зародилися в мижіріччі Дніпра та Вісли (Одера), причому центром слов’янської прабатьківщини було Придніпров’я. Гумільов зазначає, що словяни пішли з Азії, предками слов’ян були або скіфо-сармати або слов’яни прийшли в Європу разом з гуннами.

11. Теорет проблеми етногенезу словян

Див 28, П.С. ніхто не знає звідки пішло слово Словяни, толі від нім і анг рад, толі скіфи так себе називали? На думку Іоанна Дубравія, слов'яни або словіни отримали своє ім'я від „слово“ (slouo), що у сарматів означало слово, оскільки всі сарматські народи, розсіяні по кругу земель, розмовляють однією мовою».

11. Територія давніх словян

За мовними даними — територія, яку займали давні слов’яни, носії праслов’янської мови, відповідає мовним топонімам зокрема гідронімам які походять зі старослов’янської мови. Більшість вчених вважає, що словяни прийшли до з тер р. Припять на тер Укр і Біл. - це були іракомовні люди часів сер ІІ тис до н.е. Х. Крае вважав що словяни відділ від індоєвропейської спільноти бл. 5 ст до н.е. Ранні слов'янські археологічні культури виникли на основі київської в V ст.. Етногенезу слов'ян за допомогою археології наштовхується на наступну проблему: сучасній науці не вдається простежити ретроспективним методом до початку нашої ери зміну і наступність археологічних культур, носіїв яких можна було б впевнено віднести до слов'ян або їх предкам. Поява археологічних культур, визнаних більшістю археологів переважно слов'янськими, відноситься лише до V - VI ст. н.е.,: празько-корчацького (склавини та венеди) пеньківська (анти) колочинської. Так академік В. В. Сєдов вважав місцем формування слов'янських племен межиріччя Одеру і Вісли. Найбільш ранні письмові свідчення про слов'ян візантійських авторів середини VI століття мають справу з уже сформованим народом, розділеним на склавинів і антів. Свідоцтва письменників римської епохи (I-II ст.) Про венедів, в ранньому Середньовіччі асоційованих зі слов'янами, не дозволяють зв'язати їх з будь-якої достовірно слов'янської археологічної культурою в силу суперечливості та невизначеності текстів. Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію, точно визначивши етнічну основу східного слов'янства та ареал його формування. На їхню думку, становлення слов'янського етносу — досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів. На початковому етапі до межі III—II ст. до н. е. цей процес розгортається головним чином у межиріччі Вісли та Одри, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури (II ст. до н. е. — І ст. н. е.) починається якісно новий етап формування слов'янського етносу, під час якого центр активної слов'янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром.

11. Етногенез словян та тер Укр

Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію, точно визначивши етнічну основу східного слов'янства та ареал його формування. На їхню думку, становлення слов'янського етносу — досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів. На початковому етапі до межі III—II ст. до н. е. цей процес розгортається головним чином у межиріччі Вісли та Одри, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури (II ст. до н. е. — І ст. н. е.) починається якісно новий етап формування слов'янського етносу, під час якого центр активної слов'янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром.

11. Археологічні відповідники писемним венедам

Геродот зазначає що венеди жили між віслою і Балтикою на 5 ст до н е. У 1-2 століттях венеди згадуються у творах Плінія Старшого, Птолемея,Тацита, пізніше — в творах Йордана, в Пейтингерових таблицях тощо. Птоломей відносив венедів до числа «дуже великих племен», що посідають землі «вздовж усієї венедської затоки», як у ті часи називали Балтійське море. Йордан повідомляє, що в 6 ст. венедів частіше називали антами і склавінами, але, разом з тим, він перелічує венедів, антів і склавінів як три окремі групи племен. культур поряд із пам’ятками інших народів. Так, на межі ер їх вирізняють у двох культурах: зарубинецькій, що охоплювала терени України та Білорусі, та пшеворській, поширеній на території Польщі. У зарубинецькій культурі слов’янські пам’ятки є основними за наявності балтських і германських. У пшеворській вони незначні поряд із основними германсько-кельтськими. У 3 ст. н. е. на території України за участю слов’янських племен виникла черняхівська культура, яка охопила землі між Прип’яттю і Десною на півночі та Чорним морем і Дунаєм на півдні. Поряд зі слов’янами її творили племена ґотів, скіфо-сарматів, фракійців тощо. Власне слов’янські археологічні культури в лісостеповій частині Південно-Східної Європи постали в 5–6 ст. н. е. Власне Пліній Старший, Тацит та Птолемей на 1-3 ст словян назив венедами. і розповідали про них як про окремий народ, що мешкав на схід від Вісли, в оточенні германців, фракійців, сарматів, балтів. На думку археологів, саме венедам відповідають зарубинецька та черняхівська археологічні культури у їхній слов’янській частині.

11. Госп, побут, мат та дух культ словян на І тис н.е.

Госп: Давні слов’яни жили зі землеробства та осілого скотарства. Вони вирощували просо, ячмінь, пшеницю, жито, овес, льон і коноплі, віддаючи перевагу ярим сортам. Розводили велику й дрібну рогату худобу, овець, свиней, коней. Займались полюванням і рибальством. Ремесела: ливарна справа й ковальство, ювелірство. Тривалий час, навіть після запозичення гончарного круга кераміка для приготування їжі, лишалася ліпною. Розквіт гончарного виробництва- черняхівська культура(3-4 ст). Під час ВПН гончарство занепало. Розвиток торгівлі засвідчують численні знахідки монет різних народів. Слов’яни залюбки торгували з населенням Подунав’я, Центральної Європи й Прибалтики, а згодом – із мешканцями римських і візантійських провінцій та античних міст. Вірування: Слов'яни обожнювали різноманітні сили природи, від яких залежало господарське благополуччя. Воді приписували особливу животворну силу, через те у землеробському побуті вона була вкрай необхідною. Дуже давнім є поклоніння годувальниці - "матері-сирій землі" Знахідки бронзових хрестиків, окремі хрестовидні знаки на посуді дають вченим підстави допускати, що у черняхівське середовище поступово проникає християнство. Вірили східні слов'яни і в духів - домовиків, водяників, лісовиків, мавок, русалок тощо. Вже в ті часи, грунтуючись на природних спостереженнях, наші пращури створили календар, який складається з 12 місяців і чотирьох пір року. Новий рік починався у березні - тоді, коли день починав переважати ніч. Побут: Місто, як правило, виникав на пагорбі, на місці злиття двох річок, так як це забезпечувало надійний захист від нападу ворогів. Центральна частина міста, захищена валом, навколо якої зводилася кріпосна стіна, носила назву кремля, крома або дитинця У більшості випадків міста будувалися на торгових шляхах. На чолі східнослов'янських племінних союзів стояли князі з племінної знаті. При переході до класового суспільства виникла особлива військова організація-дружина. Дружинники за дорученням князя збирали з підкорених племен данину. Такі походи за збиранням данини називалися "полюддя" Основними знаряддями праці були сокира, мотика, соха, борона-суковатка і заступ, якими скородили грунт. Серпами збирали врожай. Молотили ціпами. Розмелювали зерно кам'яними зернотерками і ручними жорнами, З землеробським заняттям було тісно пов'язане скотарство. Слов'яни розводили свиней, корів, дрібна рогата худоба. В якості робочої худоби використовували на півдні волів, в лісовій смузі - коней. З інших занять слов'ян слід назвати рибальство, полювання, бортництво, що мали велику питому вагу в північних регіонах. Вирощувалися і технічні культури (льон, коноплі).

11. Готи та Гуни

Готи. У ІІ ст. н. е. з Південно Східної Прибалтики у Північне Причорномор’я прийшли германські племена готів, які витіснили сарматів. У III–IV ст. н. е. готи поділилися на західних (вестготів) та східних (остготів). Вестготи перейшли через Дунай і зайняли Балкани. Остготи залишились у Причорномор’ї. Наприкінці III ст. готський вождь Германаріх утворив Готську державу, яка простягалася на території від Балтійського моря на півночі до Чорного та Азовського морів на півдні, від Тиси на заході і Дону на сході. Столицею Готського королівства було місто Данапроштадт – «місто на Дніпрі» Гуни. Наприкінці IV ст. н. е. в Північне Причорномор’я зі сходу прийшла ще одна кочова орда — гуни. Вони завдали поразки сарматам і готам. Гунське панування тривало до середини V ст. У 375 році в Причорноморські степи приходять племена гунів

11. Україна і ВПН

Велике переселення народів – це умовна назва вторгнень та переселень германських, іранських, тюркських, слов’янських, арабських. Поштовх до ВНП – переселення хетів з азії Наприкінці III ст. готський вождь Германаріх утворив Готську державу, яка простягалася на території від Балтійського моря на півночі до Чорного та Азовського морів на півдні, від Тиси на заході і Дону на сході. Столицею Готського королівства було місто Данапроштадт – «місто на Дніпрі», У 375 році в Причорноморські степи приходять племена гунів -----те ж саме 34 питання.

11. Велике розселення словян

Уперше слов'яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н.е.) під назвою "венеди". Розселялися вони у районі Балтійського моря. Пізніше, на середину I тис. н.е. з венедів вирізняються дві групи слов'янського населення - анти і склавіни. Перші заселили територію від Дунаю до витоків Дону і Азовського моря і склали згодом східну гілку слов'янства. Основою господарства антів лишалися землеробство і скотарство. Значного розвитку набули і ремесла - ливарне, ковальське, ювелірне, каменярське. Важливе місце у господарському житті антів посідала торгівля з містами - державами Північного Причорномор'я та арабськими країнами. Окрім цього, річка Дніпро, яка протікала через територію антів, була важливим міжнародним торгівельним шляхом. Суспільно-політичний устрій антів мав демократичний характер. На чолі племені стояв князь і старшини, але всі важливі питання вирішувались на народних зборах - віче. Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець IV - початок VII ст. ) і у 602 році загинула під натиском аварів.

11. Словяни 5-7ст.

Анти - заселили територію від Дунаю до витоків Дону і Азовського моря і склали згодом східну гілку слов'янства. Основою господарства антів лишалися землеробство і скотарство. Значного розвитку набули і ремесла - ливарне, ковальське, ювелірне, каменярське. Важливе місце у господарському житті антів посідала торгівля з містами - державами Північного Причорномор'я та арабськими країнами. Окрім цього, річка Дніпро, яка протікала через територію антів, була важливим міжнародним торгівельним шляхом. Суспільно-політичний устрій антів мав демократичний характер. На чолі племені стояв князь і старшини, але всі важливі питання вирішувались на народних зборах - віче. Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець IV - початок VII ст. ) і у 602 році загинула під натиском аварів. Антропоморфні фібули одна з головних ознаків Антів. Анти – Пеньківська культура, Склавіни – Празько-корчацька культура. Візантійці згадували Антів і Склавінів як словян. У Антів і Склавинів була одна мова і єдина схожа зовнішність. Киї заснував Київ(Нестор).

11. Антський племінний союз

Анти - заселили територію від Дунаю до витоків Дону і Азовського моря і склали згодом східну гілку слов'янства. Основою господарства антів лишалися землеробство і скотарство. Значного розвитку набули і ремесла - ливарне, ковальське, ювелірне, каменярське. Важливе місце у господарському житті антів посідала торгівля з містами - державами Північного Причорномор'я та арабськими країнами. Окрім цього, річка Дніпро, яка протікала через територію антів, була важливим міжнародним торгівельним шляхом. Суспільно-політичний устрій антів мав демократичний характер. На чолі племені стояв князь і старшини, але всі важливі питання вирішувались на народних зборах - віче. Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець IV - початок VII ст. ) і у 602 році загинула під натиском аварів.

11. Словянські племінні союзи 7-10 ст за письменними джерелами.

В цей час йде заснування князівств, це перед держ перех період. Формув центри князівської влади. Основне письмове джерело «Повість…» Три групи союзів племен: 1 – Пд-зах – древляни, поляни, сіверяни, уличі, тиверці, вилиняни, дуліби, білі хорвати; 2 – Пн-зах – словени ільменські, кривичі, радимичі, в’ятичі; 3 – Зах – полочани, дреговичі… Згадки про союзи в своїх працях надаю Багрянородний. Археологічні джерела підтверджують існування союзів тим, що на певній території поршир однакові знахідни, а для всіх словян характерний лвплений посуд. На Прав бер – лука-райковецька культ. Тер Києва – Празько-корчацька культура. Анти – Поляни – Київ – К.Р.

11. Літописні поляни, історична ітерпритація.

Кий походив з полян, заснував Київ. Анти – Поляни – Київ – К.Р. Поляни формувались на багатоплемінній основі на чолі з князем, влада – віче. Поляни прийшли на Київську землю. Літопис також характеризує полян як найрозвинутіше в соціально-економічному відношенні східнослов'янське плем'я. Основою господарства полян було землеробство із застосуванням рала і плуга. Розвинутими були також скотарство, промисли та ремесла. поляни згадуються в найдавнішій, недатованій частині «Повісті минулих літ». За повідомленням літопису на чолі полянського союзу стояв напівлегендарний князь Кий, а також його брати Щек і Хорив, які заснували Київ, що перетворився на племінний центр. В процесі розкладу родо-племінного ладу і становлення феодальних відносин у 6-9 ст. у межах племінної території полян на землях навколо Києва утворилося політичне об'єднання, відоме з іноземних джерел як Куявія

11. Літописні гради 9-10 ст.

Київ – Куявія, Аскольд – 860 р Києвець за Дунаєм. Досить швидко серед них почав виділятися Київ (крім нього існували й інші – Зимно на Волині, Пастирське на Черкащині, Чернігів у Подесенні, Битиця на Пслі)

11. Господарство та побут давніх словян.

Економічною основою східнослов’янського суспільства виступала родова власність на землю, а кожна група населення входила до складу племені. Водночас життя на окремих поселеннях уже організовувалось за новими нормами «первісної сусідської общини». В ній господарськими осередками ставали групи родичів із спільною власністю (на відміну від більш ранніх часів, коли всією власністю розпоряджався рід). Мала сім’я найближчих родичів (батьки і діти) почала відігравати провідну роль тільки за часів державотворення, хоча протягом другої половини І тис. н. е. фіксується тенденція розвитку процесу саме у цьому напрямі. Давні слов’яни жили зі землеробства та осілого скотарства. Вони вирощували просо, ячмінь, пшеницю, жито, овес, льон і коноплі, віддаючи перевагу ярим сортам. Розводили велику й дрібну рогату худобу, овець, свиней, коней. Займались полюванням і рибальством. Ремесела: ливарна справа й ковальство, ювелірство. Тривалий час, навіть після запозичення гончарного круга кераміка для приготування їжі, лишалася ліпною. Розквіт гончарного виробництва- черняхівська культура(3-4 ст). Під час ВПН гончарство занепало. Розвиток торгівлі засвідчують численні знахідки монет різних народів. Слов’яни залюбки торгували з населенням Подунав’я, Центральної Європи й Прибалтики, а згодом – із мешканцями римських і візантійських провінцій та античних міст. Побут: Місто, як правило, виникав на пагорбі, на місці злиття двох річок, так як це забезпечувало надійний захист від нападу ворогів. Центральна частина міста, захищена валом, навколо якої зводилася кріпосна стіна, носила назву кремля, крома або дитинця У більшості випадків міста будувалися на торгових шляхах. На чолі східнослов'янських племінних союзів стояли князі з племінної знаті. При переході до класового суспільства виникла особлива військова організація-дружина. Дружинники за дорученням князя збирали з підкорених племен данину. Такі походи за збиранням данини називалися "полюддя" Основними знаряддями праці були сокира, мотика, соха, борона-суковатка і заступ, якими скородили грунт. Серпами збирали врожай. Молотили ціпами. Розмелювали зерно кам'яними зернотерками і ручними жорнами, З землеробським заняттям було тісно пов'язане скотарство. Слов'яни розводили свиней, корів, дрібна рогата худоба. В якості робочої худоби використовували на півдні волів, в лісовій смузі - коней. З інших занять слов'ян слід назвати рибальство, полювання, бортництво, що мали велику питому вагу в північних регіонах. Вирощувалися і технічні культури (льон, коноплі).

11. Вірування давніх словян.

Вірування: Давні слов’яни досягли відносно високого рівня розвитку в ідеологічній сфері. У них існували культові будівлі – храми, капища, требища Слов'яни обожнювали різноманітні сили природи, від яких залежало господарське благополуччя. Воді приписували особливу животворну силу, через те у землеробському побуті вона була вкрай необхідною. Дуже давнім є поклоніння годувальниці - "матері-сирій землі" Знахідки бронзових хрестиків, окремі хрестовидні знаки на посуді дають вченим підстави допускати, що у черняхівське середовище поступово проникає християнство. Вірили східні слов'яни і в духів - домовиків, водяників, лісовиків, мавок, русалок тощо. Вже в ті часи, грунтуючись на природних спостереженнях, наші пращури створили календар, який складається з 12 місяців і чотирьох пір року. Новий рік починався у березні - тоді, коли день починав переважати ніч.

11. Сусіди словян у 2 пол І тис.

Племена полян заселяли сучасні Київщину і Канівщину, древлян – Східну Волинь, сіверян – Дніпровське Лівобережжя. Крім них, на теренах України проживали уличі (Південне Подніпров’я і Побужжя), хорвати (Прикарпаття та Закарпаття), а також волиняни, або, як їх ще називали, бужани (Західна Волинь).

11. Крим у ранньому середньовіччі.

Військово-політичну ситуацію в Північному Причорномор'ї, починаючи з епохи Великого переселення народів, відрізняла крайня нестабільність. Часті вторгнення варварів, що кочували в степах Євразії, у межі Візантії приводили до економічних і політичних криз в імперії. Тому візантійці змушені були завжди особливо піклуватися про безпеку своїх східних і північно-східних кордонів. Велика увага при цьому приділялася Тавриці і її найстаршим міським центрам — Боспору і, особливо, Херсону як важливим торг центрам. Прокопій Кесарійський також повідомляв, що "...на цьому узбережжі є країна по імені Дорі, де з древніх часів живуть готи...і в мій ще час були в союзі з римлянами, відправляючись разом з ними в похід...» Незважаючи на постійні і тривалі контакти готів і алан області Дорі з жителями Херсона і Боспору, що прийняли православ'я, вплив християнства в гірських районах Таврики відчувається досить слабо. З 7 ст на крим нападають хазари, криза в В.І. тому В.І. не може захистити свої пів кордони. Залишки валів Юстініани стримують хазар. У 7-11 ст Херсоі і гірський крим місце заслання у В.І.

11. Рання історія Києва, концепція походж Києва.

Кий походив з полян, заснував Київ. Анти – Поляни – Київ – К.Р. За повідомленням літопису на чолі полянського союзу стояв напівлегендарний князь Кий, а також його брати Щек і Хорив, які заснували Київ, що перетворився на племінний центр. В процесі розкладу родо-племінного ладу і становлення феодальних відносин у 6-9 ст. у межах племінної території полян на землях навколо Києва утворилося політичне об'єднання, відоме з іноземних джерел як Куявія Київ культурний, торгівельний, економічний цент Русі

11. Реліг уявлення східних словян.

Східні слов’яни досягли відносно високого рівня розвитку в ідеологічній сфері. У них існували культові будівлі – храми, капища, требища Слов'яни обожнювали різноманітні сили природи, від яких залежало господарське благополуччя. Воді приписували особливу животворну силу, через те у землеробському побуті вона була вкрай необхідною. Дуже давнім є поклоніння годувальниці - "матері-сирій землі" Знахідки бронзових хрестиків, окремі хрестовидні знаки на посуді дають вченим підстави допускати, що у черняхівське середовище поступово проникає християнство. Вірили східні слов'яни і в духів - домовиків, водяників, лісовиків, мавок, русалок тощо. Вже в ті часи, грунтуючись на природних спостереженнях, наші пращури створили календар, який складається з 12 місяців і чотирьох пір року. Новий рік починався у березні - тоді, коли день починав переважати ніч.

11. Східні словяни в контексті середньовічної істор Європи

12. Письменні та архео джерела вивч Київської русі.

«Повість…», договори з В.І. шлюби Ярослава, правда Ярослава і Ярославичів. Арх – десятина церква, місто Володимира і Ярослава. …… Головними писемними джерелами студіювання історії Київської Русі є літописи: «Повість временних літ» (початок XII ст., далі — «Повість»), Київський XII, Галицько-Волинський XIII ст., а також Новгородські (їх кілька), Суздальський, Московський, Никонівський та ін. Останніми десятиліттями до науки активно вволяться якісно нові писемні джерела: берестяні грамоти, графіті на стінах давніх соборів і археологічних знахідках, зокрема пряслах і монетах. Вартісним доповненням до свідчень давньоруських писемних пам'яток є розповіді джерел іноземних: візантійських історичних творів і хронік (наприклад, Хроніка Георгія Амартола і його продовжувача широко використовувалася під час написання «Повісті»), праць арабських географів і мандрівників, численних творів західноєвропейської історії та географії XI—XIII ст.

11. Істор версії та гіпотези походж Русі.

Норманська - Схожим на ці західноєвропейські події є процес становлення держави в землі словенів. Літопис оповідає, що 859 року варяги прийшли з-за моря, брали данину з «чуді, із словен і з мері, і з весі, кривичів». 862 року ці племена вигнали варягів «за море»[17], але не змогли організувати свою владу і закликали інших варягів, щоб її організувати. Прибули три брати: Рюрик, Синеус і Трувор. Рюрик став князювати у Словенському князівстві (Новгороді), Синеус — у Білоозері, Трувор — в Ізборську. Після смерті братів Рюрик став єдиновладним князем, об'єднавши під своєю владою північні слов'янські племена словенів, кривичів та фінські — мері, весь, мурому. Літописи повідомляють, що перед своєю смертю Рюрик передав правління своєму родичу Олегу і доручив йому малолітнього сина Ігоря. Поряд із цим є відомості, що Ігор був сином Олега. 882 року Олег із великим військом рушив на південь, завоював Смоленськ, Любеч та інші землі, нарешті, підступно вбивши Аскольда та Діра, захопив Київ. Толочко і Брайчевський вваж, що К.Р. зяв на місці анського союзу потім Куявії. В 639 Кий підняв повс проти Аварів, здобув дек перемог і утворив держ Куявію. Кий заснов династію Києвичів, також існув держ Славія, і Арсанія. Аськольд і Дір співправителі Києва в сер 9 ст. за Араб джерез Дір прав в 40-60 Аскольд пізніше, в В.І. джерел Дір майже не згад. 860 р угода Миру і Любові з Аскольдом, Русь мала бути хрещеною, тут на цьому фоні піднімається повстання бояр 882 р. Нестор каже, що Аскольд і Дір – родня Рюрику, проте Олег каже «Ви нам не є рідня».

11. Терміни Русь Руська земля

Русь філолог термін, держ утвор перша держ словян, Київська Русь термін виник в ХІХ ст., Нестор асоціює Русь з Полянами. Термін Русь віднос як до варяг так і до словян. Русь вжив в Вертинських Аналах Людовіка Благочистивого, там Русь – руські посли(шведи) які представ від кагана руського. : Русь – землі києв, переяслав, і чернігі князівств, Русь – як дер словян 860р. Русь – місцевий термін повяз з місцевими гідронімами. Русь – «руотсі» так фіни назив швед плем’я, Багрянородний каще що «Русь» - дружина, свита князя «князь з руссю їде збир данину».

11. Передумови утвор ранньої Київ держ

З теорій: анти - поляни – Кий, русь,*** торг шлях – для його охорони.

11. Політ істор ранньої Київ держ.

860 Аскольд похід на В.І. договір «миру і любові» Нестор каже, що від цього року поч. прозив Руська земля, Русь виходить на між нар арену. 882 Олег захоп Київ, і прав до 912 р. Олег підкорив Славію 907р. похід на В.І. договір з В.І про торг. 911 ще один похід Олег прибив щит на ворота Константинополя. В.І виплачує контрибуції, безмитова торгівля. Русичі доп в війні проти арабів. Олег підкорив древлян, сіверян, тиверців, уличів і змуш їх платити данину. Олег помир від змії. Ігор 912-945… 930 –війна з пеічнігами(зяв 915р.) 941 похід на В.І. флот спал грецьким вогнем. 944 похід на В.І. разом з печенігами. В.І. погод платити данину, підпис мирний договір., Рус мали охорон крим волод В.І. Ігор загин від древлян. Ольга помста древлянам Ольга 945-964(померла 969), 954 візит до В.І. Святосла 964-972 войовничий 965-966 походи на хозар, 968 печеніги нап на Київ, Київ рядує чернігів воєвода Притича. Зміна імпер в В.І. роз торг дог з К.Р. 970 похід на В.І. поразка, К.Р пір Адріанополем, віддає В.І. Болгар. Весна 972р. Св потрап в пастку печенігів(Курі) на порогах дніпра і його вбив. 972-980 міжусобиці(Олер Ярополк Володимир,)

11. Соц економ роз Русі 9-10ст.

Землеробство було провідною галуззю давньоруської економіки й досягло високого на той час рівня розвитку. Основними зерновими культурами в Київській Русі було жито, просо, ячмінь, пшениця й овес Поряд із землеробством розвивалося скотарство. Загалом розводили коней і волів, яких використовували для якісного обробітку землі, овець і кіз, які забезпечували селян м'ясом, хутром і вовною. Серед промислів досить розвинутими були мисливство й рибальство. Для полювання в густому лісі лук був мало ефективним, тому використовували ловецькі ями, пастки, силки (петлі) тощо. На ведмедя ходили із сокирою і рогатиною. Для рибальства використовували плетені з лози верші, а також конопляні сіті й неводи. Великих успіхів було досягнуто в металообробці. Руські ковалі із заліза, яке «варили» у невеликих донницях, виготовляли різноманітні сільськогосподарські знаряддя праці, власні ковальські інструменти — молоти, кліщі тощо, почали виробляти власну зброю. Руські мечі вже в XI ст. зустрічаються у Прибалтиці, Фінляндії та Скандинавії, отже їхні вироби з'явилися на світових ринках. Поширеними видами ремесел були гончарство, а також обробка шкіри, дерева і кістки, домашні ремесла — прядіння і ткацтво. Високої майстерності досягли давньоруські ювеліри. Виготовлені київськими майстрами золоті прикраси розходилися по всій середньовічній Європі.

11. Культурогенез 1 тис н.е.

12. Основні етапи станов давньо руської держ.

У кінці IX ст. рівень державної організованості східних слов'ян все ще був низьким, частина племен не входила до племінних об'єднань, або охоплювалася ними частково. Існували невеликі держави або напівдержавні племінні княжіння. У той самий час процес державотворення в Європі розширювався. Зокрема, германські племена боролися за об'єднання і створили державу Карла I Великого, у VII ст. виникає Болгарська, в Х ст. Польська, Чеська, Угорська та ін. Цей процес у Західній та Центральній Європі не міг не стимулювати державотворчість у східних слов'ян. Провідну роль у становленні Русі відіграло Полянське князівство з центром у Києві. Слов'янські племена, в яких відбувалося майнове розшарування, виділилася керівна верхівка, підійшли до такого рівня соціально-економічного розвитку, коли державність, що охоплювала б усі племена, стала історично необхідною. І тому зміна династій 882 року, злиття Новгородського і Київського князівств у єдине державне ціле сприяли об'єднанню з часом усіх східнослов'янських племен у єдину державу — могутню Давньоруську державу.

11. Реформи В.В.

Християнство 988, Адмін 988 Військова реформа була спрямована як на посилення обороноздатності країни, так і на зміцнення особистої влади великого князя. Її суть полягала в ліквідації «племінних» військових об’єднань і злитті військової системи з системою феодального землеволодіння. Володимир активно роздавав «мужам лучшим» земельні володіння. Ця реформа мала кілька важливих наслідків: вона дала змогу надійно укріпити південні рубежі від нападів; сформувати боєздатне віддане князю військо; створити нову, або молодшу, знать-дружину, цілком залежну від великого князя, яка стала своєрідною противагою місцевому боярству.

11. Християнство

Бла бла бла

11. Оцінка правління Володимира.

У 981 році Володимир заволодів містами: Перемишль, Волинь, Червень і Белз. До Володимирових володінь увійшло й Закарпаття.

11. Я.Мудрий

Ярослав Мудрий (1015–1018, 1019–1054) — прийшов до влади в Києві внаслідок розгрому Святополка б. на р. Альта в 1019р., після смерті Мстиславав 1036р. стає єдиним привителем К.Р. Правління Ярослава було періодом найвищого піднесення Київської Русі. Ярослав продовжив введеня християнства, 1036 збуд Святу Софію, 1051 Києво-Печерський монастир, 1039 ств Київську метрополію(метрополіт - Іларіон) в 1043 здійсни останній похід на візантію, зміцнив міжнародні зв’язки Русі (династичні відносини були встановлені з правлячими династіями Угорщини, Німеччини, Польщі, Візантії, Норвегії, Швеції і навіть Франції), в 1036 розгромив печенігів, зміцнив Київ, та півд. кордони, Ярославом була видана «Руська Правда» - звіт законів - вона перш за все захищала інтереси феодалів, великого князям також інтереси народних мас від грубих форм феодального свавілля, які могли спровокувати народні виступи. Кровна помста замінялася штрафами, які встановлювали князь чи його намісники. Недоліком діяльності Ярослава було те, що він не зміг подолати згубної практики свого часу і перед смертю поділив Русь між своїми синами на 12 князівств, чим започаткував процес її феодального розпаду. 1036 року під Києвом вдалося остаточно розгромити печенігів, і Русь дістала перепочинок у боротьбі з кочовиками, аж поки не з'явилися нові — половці. 1052 року остаточно утвердився мир, скріплений шлюбом четвертого сина князя Всеволода I Ярославича з візантійською царівною

11. Тричленність зовн політ Русі за Я.М.

12. Русь після Ярослава

Після смерті Ярослава в 1054 поч періуд Тріумвірату. Міжусобна боротьба між Ярославичами за Київ розпочалася 1073 р. — Святосла вигнав з Києва Ізяслава і сам став київським князем (1073–1076). Після смерті Святослава у Києві правив Всеволод (у 1076–1093 рр). Проте його син Володимир Мономах поступився великокнязівським столом сину старшого Ізяслава Святополку, який правив у Києві до 1113 р. …….. Старший син Ізяслав I (1054–1078), що не мав здібностей до керування державою, виконував роль її формального глави, у перші роки правління за підтримки братів Святослава і Всеволода. Вони створили, по суті, тріумвірат, що вів спільну політику і підтримував єдність держави.[29] Однак незабаром між ними виникли суперечності. До того ж 1068 року у битві з половцями вони зазнали поразки і, розгубившись, не змогли організувати оборону країни. Цим скористалися кочовики і безборонно грабували Київщину, Переяславщину, виводили тисячі невільників. Кияни, обурені недостатньою активністю і твердістю Ізяслава у боротьбі з кочовиками, зібрали віче і проголосили нового князя. Після тривалих міжусобиць до влади приходили по черзі останні члени тріумвірату, які продовжували невдало вести боротьбу з половцями. Велика половецька орда продовжувала спустошувати країну. Справи ускладнювалися через відсутність єдності серед князів. Зростала кількість князів-ізгоїв, тобто тих, хто залишився без престолів і земель, що відійшли до старших у роді. З метою владнати суперечності і спільно виступити проти кочовиків з ініціативи князя Переяславщини Володимира Мономаха і Київського Святополка II 1097 року у Любечі, біля Києва, було проведено з'їзд князів. Головною ухвалою Любецького з'їзду було таке: кожен володіє своєю вотчиною, тобто спадщиною батька. Друга ухвала — встановлення союзу князів для оборони і відповідальність за його порушення покладалася на весь загал князів. Коли хтось із них порушував єдність, рішенням з'їзду проти нього решта йшли війною. Третя ухвала: союз князів проти половців і заборона приватних угод з кочовиками. Проте, ухвали з'їзду було відразу ж порушено: у результаті інтриг і змови князя Теребовльського Василька підступно захопив київський князь Святополк II і осліпив. Це викликало нову хвилю війн і усобиць. Поступово ця боротьба скінчилася й у практику ввійшли майже щорічні князівські з'їзди, в центрі уваги яких стає боротьба з половцями. Це свідчило, що Київська Русь почала перетворюватися на федерацію князівств.Все перше десятиліття XII ст. було присвячене походам проти половців, і головним героєм боротьби став Володимир Мономах. Війни з половцями велися з перемінним успіхом і коштували величезних жертв. Однак поступово сила ударів об'єднаних військ руських наростала. Нарешті, 1111 року зусиллями всіх князів організовано похід аж до Сіверського Дінця, де половців було остаточно розгромлено. Володимир Мономах цими переконливими перемогами здобув велику популярність, і ореол слави оповив його постать.

11. Мономах

1113 року помер київський князь Святополк. У місті почалися народні заворушення. Народне віче і боярство Києва запросило Володимира Мономаха на престол, хоча це і було порушенням рішень Любецького з'їзду, бо спадкоємцями влади в Києві були інші князі, сини Святополка. Володимир Мономах (1113–1125 рр.) зробив останню успішну спробу зберегти єдину, централізовану Київську державу, відродити її могутність. У державницькій діяльності Володимира II Мономаха найважливішим напрямком була зовнішня політика, головним чином боротьба з половцями Володимир Мономах і після повного розгрому половецької орди хана Шаруканя у березні 1111 року та перебазування залишків орди за Дон і на Північний Кавказ продовжував боротьбу. Тепер воєнні дії русичі весь час проводили у глибині степу. Останні половецькі вежі на Дону було розгромлено сином Мономаха Ярополком 1116 року, а 1120 року той самий Ярополк вже не знайшов їх у донецькому степу. Промовистим є і факт значної допомоги, хоч і невдалої, руських князів половцям у битві на р. Калка проти татаро-монгольських загарбників 1223 року. Все це свідчить про помилковість і неприпустимість спрощеного трактування питань русько-половецьких відносин. Вони іноді були і союзницькими, взаємокорисними, близькими. Володимир II Мономах доповнив новими статтями «Руську правду».

11. Любецький Зїзд

Лю́бецький з'їзд — з'їзд князів Київської Русі 1097 року в місті Любечі з метою домовитися про припинення міжособиць і об'єднання для боротьби проти половців, які плюндрували руські землі. Учасники: князь київський Святополк Ізяславич, переяславський - Володимир Мономах, смоленський, чернігівський, володимиро-волинський, теребовльський. Головною ухвалою Любецького з'їзду було таке: кожен володіє своєю вотчиною, тобто спадщиною батька. Друга ухвала — встановлення союзу князів для оборони і відповідальність за його порушення покладалася на весь загал князів. Коли хтось із них порушував єдність, рішенням з'їзду проти нього решта йшли війною. Третя ухвала: союз князів проти половців і заборона приватних угод з кочовиками. Святополк Ізяславич як старший отримав Київ з Туровом і Пінськом та титул великого князя. Любецький з'їзд формально зафіксував перетворення одної суцільної держави на своєрідну конфедерацію напівнезалежних держав, які для полагодження спільних справ скликали княжі з'їзди. Любецький з'їзд вирішив також відбути спільний похід проти половців. Постанови з'їзду було закріплено спільною присягою присутніх князів. Однак з'їзд не зміг припинити княжі міжусобиці. Вони знову почалися одразу ж після його закінчення. Осліплення володимирським князем Давидом Ігоровичем зі згоди Святополка теребовлянського князя Василька Ростиславича привело до нової міжусобної війни. Для її припинення Володимир Мономах скликав Витечівський з'їзд 1100.

11. Удільна роздробленість 12-13 ст.

Син Мономаха Мстислав I Великий (1125–1132 рр.) продовжив правління батька, однак отримав лише частину держави — Київ, Смоленськ, Новгород. Інші землі перейшли до його братів. А це означало, що Мономах не насмілився порушити негативну традицію ділити державу між своїми дітьми. Мстислав разом із братами вів боротьбу проти тих князів, які намагалися відокремитися чи зберегти свою незалежність. Зокрема, він підкорив Полоцьке князівство, яке тривалий час було відокремлене від Київської держави. Після смерті Мстислава Київська Русь остаточно розпалася на удільні князівства. Тривали нескінченні чвари між князями за місто. Український історик Степан Томашівський підрахував, що між 1146 і 1246 рр. 24 князі 47 разів правили в Києві.

11. Система влади в К.Р.

12. Основні верство нас

Княжі воїни, старші* й молодші дружинники і місцева знать утворювали клас бояр, яких ще називали мужами. На Русі бояри користувалися правом спадкового володіння маєтками (вотчинами), зберігаючи його навіть з переходом від одного князя до іншого. Багато бояр проживали у містах, здаючи свою землю селянам, за що брали частину їхньої продукції та продавали її на ринку. На щабель нижче від бояр стояла міська знать це були торгівці, крамарі, високомайстерні ремісники, зокрема зброярі, каменярі, гончарі, ювеліри, що гуртувалися в ремісничі корпорації (цехи). Найнижчу сходинку соціальної драбини міста займала «чернь» — ті, хто нічого не мали й наймалися на «чорну роботу». Величезну більшість населення становили селяни, або смерди. Про селян відомо небагато. Загальновизнаним є факт, що протягом усієї Київської доби більшість селян були відносно незалежними. Вільний селянин мав право звертатися до суду, переїжджати з місця на місце, передавати землю у спадщину синам. Основним обов'язком смердів була сплата данини та відбування військової повинності під час війни. За вбивство смерда штраф 5 грн.Закупи – смерди що відпув повинності в феодала. На самому низу суспільної піраміди перебували раби, або холопи. Проте вони могли самі викупити себе на свободу або бути звільненими у винагороду за вірну службу своєму панові. Окрему значну за розмірами соціальну групу становили служителі церкви. Виключно церкві підлягали парафіяльні священики, диякони з сім'ями, ченці та черниці. Крім того, під захистом церкви перебували ізгої. Так спочатку називали князів, що втратили свою вотчину, а пізніше й усіх, хто не вписувався в рамки даної соціальної верстви. До них належали недавно звільнені раби, збанкрутілі купці, сини священиків, яких через неписьменність не допускали до сану.

11. Сисьема землеволодіння

В IX — XII ст. економіку Давньоруської держави можна охарактеризувати як період раннього феодалізму. Виникнення і розвиток феодалізму виявляється перш за все у формуванні та зростанні феодального землеволодіння. Формування великокнязівського домену і доменів окремих князів посилилось у X ст. Князівський домен являв собою маєток, який належав не державі, а самому князю як феодалу. Поряд з великокнязівським доменом, володіннями місцевих князів з'являються також боярсько-дружинницькі землеволодіння. Із введенням християнства на Русі великим феодалом стала церква. Поступово поширюється практика дарування землі монастирям і церквам, що перетворювало їх у великих землевласників. Існувало полюддя. Крім полюддя, іще існував "повоз": населення тих земель, куди князь і намісники їхати не могли або не хотіли, повинно було саме везти данину до Києва. Домінія (або табулярна власність) — форма земельної власності (вотчинної, церковної, державної) у період феодалізму, що поєднувалася з уособленою владою шляхти, церкви, держави. Виділялася племінна знать — князі, «лучші мужі», воїни-дружинники. Вони збагачувалися під час війн, внаслідок стягування данини з населення, розвитку внутрішньої та зовнішньої торгівлі, привласнюючи значну частину воєнної здобичі та найбільші прибутки. В громаді з'явилося велике землеволодіння. Земля поступово перетворювалася на головне багатство. Розпаду сільської громади сприяло рабство, основним джерелом якого були війни. Рабство мало яскраво виражені патріархальні риси і не переросло в рабовласницьку систему господарства.

11. Феодальні повинності

Всі Ф.П. класифікувалися в 3-х головних формах феодальної ренти – відробітковій, натуральній і грошовій. За часів Київської Русі селяни-общинники (т.зв. смерди) сплачували данину натурою, інколи грошима, а також відбували, військову та деякі інші повинності. Тривалий час данина, що її збирали шляхом полюддя, не мала точно встановлених розмірів. Вони були визначені Ольгою в 945 р.(повстання древлян – вбивство Ігоря). Зростання приватної феодальної земельної власності князів і бояр зумовило перетворення данини на феодальну ренту, причому спочатку переважала відробіткова. З 1-ї пол. 11 ст. на перше місце висунулася рента продуктами, а в 14-15 ст. зросла грошова рента. Проте влаштування феодалами за рахунок загарбаних селянських земель власних господарств – фільварків, які виробляли на продаж хліб та інші сільськогосподарські продукти, зумовило те, що в 16 ст. панщина стала однією з головних видів Ф.П. Раби – бла бла бла. ::: Відробі́ток — 1. Одна з феодальних повинностей — виконання різних робіт поміщикові або попові за орендування землі, позичені гроші, продукти тощо. Пово́з — феодальна повинність у Київській Русі, що полягала в обов’язку доставляти продукти сільського господарства за розпорядженням князя (феодала) на княжий двір, ринок або в похід. Повоз називали також обов’язок селянина постачати підводи для державних потреб. П. поступово замінювався грошовим податком — "повозними грошима". «Полюддя» - феодальний податок на Русі.

11. Правоваа система

Ру́ське пра́во — у широкому розумінні правна культура, система права Київської Русі зі слов'янськими та перебраними джерелами права, яка діяла на українських землях у 9 — 14 століттях, а пізніше продовжувала використовуватись у Великому Князівстві Литовському. Писаними джерелами-пам'ятками руського права насамперед є «Руська Правда» і Литовський статут. У вужчому розумінні, руським правом називалися рештки давньоукраїнського права, які залишилися в силі на приєднаних до Польщі у 14 століття Холмській і Белзькій землях та в Галичині після 1387 року, коли остаточно цей край приєднано до Польської Корони. Руське право далі діяло на цих землях, хоч поступово впроваджувалися установи польського права. Приватне право діяло довше у стосунку до українського населення, тоді як публічне руське право було усунене цілком з введенням у Галичині польської системи судів 1506 року. Особливо руське право було поширене серед сільського населення, у так званому інституті. Це були самоуправні громади, які продовжували систему давньоукраїнської верви. Села на руському праві користувалися широкою самоуправою, вибирали своїх зверхників: тіунів, старців і навіть священиків, брали поруку за своїх членів, — громадою відповідали за повинності перед державною владою, мали окремі промислові суди. Однак за цей період стара громада-верв зазнала роздрібнення на менші одиниці (оселі) і під тиском шляхетських володінь втратила самоуправу. У 15 — 16 століттях відбулося масове переведення сіл з руським правом на німецьке право та загальне поширення польського права. Проте деякі норми руського права збереглися довше у формі права звичаєвого.

11. «Правда Руська»

Руська Правда — найвизначніший збірник стародавнього руського права, важливе джерело для дослідження середньовічної історії права та суспільних відносин Русі-України і суміжних слов'янських народів. Оригіналу Руської Правди не знайдено, натомість збереглася значна кількість її списків з ХІІІ—XVIII ст. поділ на Широку і коротку. Коротка (43 статті) поділяється на 4 частини: Правда Ярослава, Ярославичів, Покон, Урок мостиникам. Правда Ярослава, - 1016. Постанови цієї найстарішої Руської Правди сягають 8—9 ст., а то й раніших часів, з яких вона перебрала інститут кровної помсти, що її згодом замінено (хоч не повністю) грошовою карою. Правда Ярославичів складена на з'їзді Ярославових синів: князів Ізяслава, Всеволода і Святослава у Вишгороді 1072. Норми Правди Ярославичів з особливою увагою охороняють інтереси князя, його домінальне господарство, урядовців і майно. Різні грошові кари за вбивство, залежно від суспільного становища вбитого, вказують на розшарування суспільства. Найбільше норм коротка Руська Правда присвячує охороні життя, здоров'я і майна. Широка - її складено під час князювання Володимира Мономаха (після 1113), за Б. Грінкою;— за князювання Мстислава Володимировича. Зміст широкої Руської Правди у ділянці карного права характеризується заміною норм кровної помсти — грошовими викупами та державними карами — вирами. Відповідальність за невідомого вбивцю поширюється на всю громаду (верв), на території якої виконано вбивство (дика вира); Руська Правда знає ряд чітких норм цивільного (позики, відсотки, ґрунтові спори, спадщинні приписи) і процесуального права. Ці й інші норми Руської Правди дають багатий матеріал до всебічного дослідження соціально-економічних і побутових відносин середньовічної України.

11. Економіка К.Р.

Землеробство було провідною галуззю давньоруської економіки й досягло високого на той час рівня розвитку. Основними зерновими культурами в Київській Русі було жито, просо, ячмінь, пшениця й овес Поряд із землеробством розвивалося скотарство. Загалом розводили коней і волів, яких використовували для якісного обробітку землі, овець і кіз, які забезпечували селян м'ясом, хутром і вовною. Серед промислів досить розвинутими були мисливство й рибальство. Для полювання в густому лісі лук був мало ефективним, тому використовували ловецькі ями, пастки, силки (петлі) тощо. На ведмедя ходили із сокирою і рогатиною. Для рибальства використовували плетені з лози верші, а також конопляні сіті й неводи. Великих успіхів було досягнуто в металообробці. Руські ковалі із заліза, яке «варили» у невеликих донницях, виготовляли різноманітні сільськогосподарські знаряддя праці, власні ковальські інструменти — молоти, кліщі тощо, почали виробляти власну зброю. Руські мечі вже в XI ст. зустрічаються у Прибалтиці, Фінляндії та Скандинавії, отже їхні вироби з'явилися на світових ринках. Поширеними видами ремесел були гончарство, а також обробка шкіри, дерева і кістки, домашні ремесла — прядіння і ткацтво. Високої майстерності досягли давньоруські ювеліри. Виготовлені київськими майстрами золоті прикраси розходилися по всій середньовічній Європі.

11. Давньоруське село

Провідне місце в економіці Київської Русі займало сільське господарство, збагачене давніми традиціями. Для обробітку ґрунту і вирощування врожаю використовувалися досконалі для того часу знаряддя праці: плуг, рало, соха, борона, заступ, мотика, серп, коса. Культивувалися жито, пшениця, просо, ячмінь, овес, горох. У лісостеповій зоні вживалася парова система землеробства з двопільною і трипільною сівозмінами, у лісовій — підсічна і перелогова. Висока продуктивність праці давала змогу виробляти зерна більше, ніж було необхідно для задоволення біологічних потреб населення. Це, а також наявність чудових пасовиськ і сінокосів дозволяли утримувати у феодальних господарствах велику кількість худоби.

11. Ремесло К.Р.

Ремесла. Слов'яни від найдавніших часів знали примітивні ремесла, що служили щоденним потребам: як оброблювати дерево, шкіру, ріг, робити полотно, виробляти посуд та ін. З розвитком культури ремесла щораз удосконалювалися почасти завдяки місцевим винаходам, а головним чином під впливом культурніших сусідів. Спочатку найбільше користали ми зі Сходу, від персів і арабів, від Х в. став переважати вплив Візантії, а від XII в. все більше помітні стали впливи Заходу, головно Німеччини. В 2 пол І тис ремісничого характеру набуло залізоробне, гончарне, ювелірне виробництво. Залізоробне виробництво поділилося на металургійне та ковальське. Виплавка заліза була майже повсюдним заняттям, переважно в лісостеповій зоні, де болотна руда часто виходила на поверхню. За даними археологічних досліджень, налічувалося до 150 видів виробів із заліза і сталі. Ковач, кузник, кузнець — це три давні назви коваля. У перші християнські часи не вживали в нас дзвонів, а тільки била, або клепала, — дерев'яні або металеві плити, по яких били молотком. Дзвони перший раз в Україні згадуються в Путивлі 1146 р.: князь Ізяслав забрав «колоколи» з церкви Вознесіння. Галицьковолинський літопис 1259 р. каже про виплав дзвонів. Високорозвиненим ремеслом було виготовлення прикрас з кольорових і благородних металів. Прийняття християнства сприяло розвитку виготовлення предметів церковного вжитку. З міді виливали дзвони і хрести. Ювеліри славилися далеко за межами краю. Прикраси виробляли способом тиснення срібла і золота. Широко застосовували техніку позолоти, оздоблення срібних виробів черню. У могилах і давніх селищах віднайдено багато останків давнього посуду, так що можемо стежити за розвитком кераміки від простих горщиків, ліплених руками, до дуже гарних мистецьких виробів. Посуд зокрема для їжі дув ліпнив вплоть до 11-12 ст. У княжі часи вироблювали по більших містах цеглу і з неї будували мури міст та визначніші церкви й світські будови. Посуд обпалювали в горнах, Для нанесення орнаменту на посуд застосовували складні штампи, іноді покривали речі поливою. Вироблялася цегла — плінфа, з якої будували князівські палаци, храми, фортеці. В деяких околицях знали також виріб скла. Такі назви, як стекляник (скляр) і стекляна кузня, вказують на техніку скляних виробів. Багато скляного посуду привозили до нас із Візантії та з Заходу. Серед інших ремесел відомі кравецтво, обробка кістки та каменю, оброблення шкур і виробництво з них одягу і взуття. Ткацтво було відоме слов'янам від давніх часів. Це був жіночий промисел. Жінки пряли прядиво з льону чи конопель, при чому вживали куделю й веретено. У слов'янських могилах часто стрічаємо пряслиця, вироблені з камінчиків, що їх насаджували на веретена. Ремісники. Існувало три категорії ремісників — сільські, вотчинні, міські. Ремесло у вотчині було засновано на праці залежних селян. Свої вироби вотчинні ремісники віддавали феодалу в формі натуральної ренти. У містах Київської Русі ремісники селилися за професійним принципом, утворювали спілки, що називалися дружинами. Кожна дружина, як і цехи у Західній Європі, виробляла свій статут, виконувала військові повинності перед князем. Це були зародки майбутніх цехів. У 1072 р. на князівському з'їзді були присутні представники заможних ремісників(ювеліри, зброярі, іконописці…)

11. Давньоруське місто

Серед міст вирізнявся Київ, де мешкали 35—40 тис. чол. На той час це було одне з найбільших міст Європи. Міста Київської Русі були як центрами ремесла і горгівлі, так і адміністративно-військовими. Вони виникали на горговельних перехрестях та водних транспортних шляхах. На шляху «із варяг у греки» були розташовані такі стародавні міста, як Київ, Любеч, Чернігів, Смоленськ, Новгород та ін. Пізніше великі київські князі почали споруджувати міста-фортеці на нових землях з метою захисту від зовнішніх ворогів, для торгівлі з народами, які завоювали. Міста ставали адміністративними, торговельними, ремісничими центрами, саме в них надавали перевагу для будівництва своїх дворів князі та бояри. Західноєвропейські мандрівники відзначали наявність великої кількості міст у Київській Русі, вони навіть називали її країною міст, «гардарікою».

11. Міське управління

Ще грецький історик Прокопій писав, що слов'янами і антами не править один муж, а здавна вони живуть громадським правлінням і всі справи, добрі чи лихі вирішують спільно. Основними формами місцевої демократії за часів Київської Русі були віче (міське, територіальне) та збори (сходи) верві - жителів кількох сіл або інших населених пунктів. Віче - це збори дорослого вільного населення міст і навколишніх територій. Віча скликалися для вирішення найважливіших питань, а для розгляду поточних справ з числа вільних городян обирався війт. Для вічової організації було характерним більш-менш чітке розмежування повноважень між князем та вільним населенням. Так, до компетенції князя відносилися питання судочинства, адміністративного управління, податків. Віча відали питанням миру та війни, закликали або виганяли князя, брали участь у формуванні адміністративних та судових органів тощо. Суб'єктом міського самоврядування виступали міські громади, які користувалися значною адміністративною, господарською і судовою автономією – бояри. Економічну основу міського самоврядування становила міська корпоративна власність, у тому числі й на землю. Міська громада самостійно встановлювала правила господарювання, міські податки, платежі та інші повинності.

11. Київ і міста Київської землі

Сформувалось в середині 9 століття на базі ранньо-феодальної держави Куявія. В 10-12 ст. стало центром великої давньоруської держави - Київської Русі. Межі князівства, в основному, проводились по річках: Прип'ять, Дніпро, Стугна (Рось), Случ (Горинь). Київське князівство лежало на перехресті торгових шляхів. Це вигідне положення сприяло розвиткові торгівлі та економічній міці держави. Найдавніші міста київського князівства - Київ, Вишгород, Білгород. В 1130-х роках внаслідок феодальної роздробленості Київської Русі та постійної міжусобної боротьби удільних князів, Київ поступово втрачає своє значення політичного центру. Бажаючи послабити міць Київської держави та значення Києва, як духовного центру всієї Русі, 1169 року Андрій Боголюбський захопив та зруйнував Київ, пограбував та спалив більшість церков, соборів та монастирів. У середині 12 ст. до складу Київського князівства входили Київщина, Східна Волинь, Переяславщина. Центром був Київ. Переяслав, Канів, Черкаси, Остер, Овруч, Житомир, Чорнобиль, Мозир та інші міста були центрами окремих феодальних володінь, що перебували у васальній залежності від Київського князівства. Київська земля роздробилася на ряд уділів. У 1240 році Київське князівство захопили монголо-татари. Хан Батий зруйнував Київ, після чого він остаточно втратив значення столиці Давньоруської держави. В 13 ст. політичний центр України переносить до Галицько-Волинського князівства. З 1246 році титулярним князем тут був владимиро-суздальський Ярослав Всеволодович, який поставив у Києві свого намісника, а пізніше – Олександр Невський, влада якого була також номінальною. З 1263 році татари дозволяють князювати у Києві нащадкам владимирських князів. З 1263 по 1271 рр.. Київська земля вважалася володінням брата Олександра Невського - Ярослава Ярославовича. Близько 1362 року Київське князівство добровільно приєдналось до Великого князівства Литовського. Воно увійшло до його складу як васальне князівство. Династію руських Мономаховичів заступила династії литовсько-руських князів Гольшанських та Гедиміновичів, першим князем якої був Володимир Ольгердович. У 1394 року польсько-литовський уряд ліквідував Київське князівство. Замість князя у Київ було призначено литовського намісника.

11. Міста чернігів і новгород-сівер землі

Черн - Основна територія Чернігівського князівства була на лівобережжі Дніпра, в басейні рік Десни й Сейму, на землях, заселених сіверським племенем. Згодом територія князівства поширилася на землі радимичів і частково вятичів і дреговичів. Столицею князівства було місто Чернігів. Інші міста : Новгород-Сіверський, Стародуб, Брянськ, Путивль, Курськ, Любеч, Глухів, Чечерськ, Гомель, Вир, Хоробор, Морівськ та інші. До 11 століття в Чернігівському князівстві правила місцева племінна старшина і воєводи з Києва. Після Ярослава I Мудрого князівство дісталося його синові Святославові, який дав початок чернігівській галузі Рюриковичів. Деякий час Чернігівським князівством правив Володимир Мономах, але за ухвалою Любецького з'їзду (1097) воно дісталося синам Святослава — Олегові й Данилові та їх нащадкам Ольговичам. Одночасно Чернігівське князівство поділилося на удільні князівства: Чернігівське, Новгород-Сіверське і Муромо-Рязанське. Столиця Чернігів була значним економічним і культурним центром Руси. Новгор-Сівер - Сіверське — одне з удільних князівств Чернігово-Сіверської землі з центром у Новгороді-Сіверському. Постало 1097 року. Першим його князем був Олег Святославич, внук Ярослава Мудрого, після нього — його нащадки Ольговичі. Сіверське князівство займало спочатку територію по річці Снові і середній течії Десни, а з середини 1130-их років і по річці Сейм з містом Курськ. У кінці 12 століття на території Сіверського князівства виникло кілька менших князівств: Курське, Путивльське, Рильське тощо. Формально новгород-сіверські князі підпорядковувалися Чернігову, але фактично проводили свою незалежну політику, яка йшла врозріз з інтересами чернігівських князів. Ця політика в основному виражалась в постійних, далеко не мирних контактах із степом, тобто половцями. Сіверські князі воювали, особливо у другій половині 12 століття з половцями. Один з їх походів на половців — князя Ігоря Святославича у 1185 році оспіваний у «Слові о полку Ігоревім». За мотивами «Слова» український письменник Володимир Малик написав історичні романи «Черлені щити» та «Князь Ігор». Під час нападу Батия в 1239 році Сіверське князівство було спустошене, але існувало під татарською владою.У 1355 році Сіверський край був звільнений від влади Золотої Орди литовсько-руськими військами під керівництвом литовського князя Ольгерда Гедиміновича

11. Міста переяславського князівство

Переяславське князівство – давньоруське удільне князівство з центром у місті Переяславі, як один з трьох осередків давньої Руської землі склалося ще до розподілу її між синами Ярослава Мудрого. За заповітом великого князя київського Ярослава I Мудрого Переяславське князівство становило спадщину його сина Всеволода I Ярославича. Займало територію по лівих притоках Дніпра – Сули, Псла, Ворскли, на заході межувало з Київським князівством, на півночі – з Чернігівським, на сході і півдні – з Диким полем. На відміну від більшості князівств Переяславське в XII — першій половині XIII ст. фактично не мало політичної самостійності й перебувало у повній залежності від Києва. Як правило, у Переяславі сиділи князі, які мали посісти київський стіл або ж одержували це місто у вигляді компенсації за відмову від претензій на Київ. Тому в окремі періоди, з волі великих київських князів, переяславські князі мінялися частіше, ніж посадники якогось порубіжного містечка.

11. Міста Гал-Волин Русі

Важливими осередками духовної культури Галицько-Волинської Русі були міста Галич, Луцьк, Звенигород, Во.лодимир-Волинський, Перемишль, Холм і, особливо, Львів. Саме через Львів проходив торговельний шлях з Німеччини, Чехії і Польщі до Києва і міст Волині, а також до гирла Дністра, Сурожа (Судака) та Кафи (Феодосії) в Криму. Міста Галицько-волинської Русі стали значними центрами літописання та книгописання. Найвизначнішою пам'яткою літератури даного періоду є Галицько-Волинський літопис (кінець XIII ст.), у якому відображені події політичного і культурного життя Галицько-Волинської Русі від 1201 до 1291 року. Успенський собор у Володимирі-Волинському збудований у 1160 р. київськими майстрами за наказом князя Мстислава Ізяславовича. – зберігся. У Галичі будували не з цегли, а з місцевого каменю, використовуючи різні породи алебастру і вапняку. Стіни й долівки храмів та житлових будинків нерідко вистелювали фігурними керамічними плитками, вкритими емалевою поливою жовтого, синього, зеленого, коричневого кольорів. Окрасою Галицько-Волинської Русі було столичне місто Володимир, яке дістало назву від Володимира Великого. Величчю славився і Лучеськ — Луцьк, окрасою якого вважався князівський замок, що височів на острові між ріками Стир і Глушець. Давню і славну історію має м.Холм місто заснував 1237 р. князь Данило, який зробив Холм своєю столицею. 981 р. вперше згадується Перемишль. Він слугував столицею Рюрикові та Володарю Ростиславичам, Володимиркові та Святославу Ігоревичу, мав велике торговельне значення.Початок історії Львова — міста, яке заснував Данило Романович і назвав на честь сина Лева, датується 1256 р.

11. Основні етапи та напрями трговлі Русі

Літописи й інші давньоруські письмові джерела, а також візантійські, східні та західноєвропейські пам'ятки розповідають про жваві торговельні взаємини східнослов'янської держави з багатьма країнами середньовічного світу. Головним напрямком давньоруської зовнішньої торгівлі був східний. Грецький шлях вів до Візантії, а Залозний — до країн Кавказу й Арабського Сходу. Велика торгівля провадилася також з країнами Поволжя: Хозарським каганатом і Волзькою Болгарією. Постійними були торговельні контакти Русі з Германією, Угорщиною, Чехією, Польщею. Головним осередком торгівлі з країнами Півдня і Заходу був Київ. Руська правляча верхівка й багаті купці були особливо зацікавлені в підтриманні сталих економічних взаємовідносин із Візантійською імперією. Звідти на Русь довозили золоті й срібні вироби, посуд, дорогі тканини (шовк, парчу, оксамит), олію, вино, фрукти, різноманітні ремісничі вироби. Русь постачала на ринки своїх близьких і далеких сусідів хутра, мед, віск, шкіряні й металеві (зброя) вироби, прикраси із золота й срібла, а також рабів.

11. Внут торг, її орг.

На Русі купці об'єднувалися в корпорації, що зосереджувалися на торгівлі певними товарами з тими чи іншими країнами. В Києві, Новгороді, Галичі, Володимирі-Волинському та інших великих містах були колонії іноземних купців, для них будували торговельні двори. Головними платіжними засобами внутрішньої й зовнішньої торгівлі Русі IX—XI ст. були іноземні монети — переважно арабські срібні куфічні дирхеми, численні скарби яких, знайдені в Східній Європі, налічують десятки тисяч прим. Використовувались, хоча й у меншій кількості, візантійські міліарісії, а у Північно-Західній і Північно-Східній Русі з XI ст. — і західноєвропейські денарії. Кілька разів робилися спроби запровадити в Давньоруській державі власну монету. Близько 990 р. Володимир Святославич викарбував на честь хрещення Русі перші руські монети: златники й срібляники. На початку XI ст. його син Ярослав, що був тоді новгородським намісником, випустив срібляники з своїм ім'ям, а 1018 р. Святополк Ярополчич під час свого недовгого князювання в Києві запровадив до обігу срібляники, на яких було вміщено його християнське ім'я Петро. Але карбування давньоруських монет мало дуже скромний обсяг, вони призначалися не стільки для торгівлі, скільки правили за своєрідні візитні картки названих вище князів, пропагуючи Давньоруську християнську державу та її володарів. Златники й срібляники не справили помітного впливу на грошовий обіг Київської Русі та сусідніх країн.

11. Дипломатія Русі

Д.К.Р. вчені, як правило, ведуть від 839. Точно відомо, що тоді посольство від «хакана русів» (рус. князя, найімовірніше, київ.) відвідало імп. франків Людовіка Благочестивого в м. Ільдесгейм. Однак початком держ. дипломатії Київської Русі дослідники вважають 860, тоді рус. флот під командуванням київ. князя Аскольда напав на Константинополь (у рус. джерелах — Царгород) і примусив імп. Михаїла III сплатити контрибуцію й укласти вигідний для Русі мир. . 907, через півстоліття, наступник Аскольда на київ. престолі Олег здійснив переможний похід на Константинополь й уклав надзвичайно вигідний для його д-ви договір з Візантією (див. Договори Київської Русі з Візантією), яким забезпечив виключні права для рус. купців і дипломатів у Візантії, а візант. — на Русі. Наступник Олега Ігор також здійснив два походи на Константинополь (941 і 944), проте успіху не досяг; відповідно мирна угода з Візантією (944) була менш вигідною, ніж укладена Олегом. Дружина Ігоря Ольга, що заступила його на київ. престолі, відвідала Царгород 946 на чолі мирного посольства й уклала союзний договір з імперією, що зблизив обидві країни. Ольга прагнула навіть поріднитися з імп. Константином VII Багрянородним (одруживши свого сина Святослава Ігоровича з його донькою), проте одержала відмову. Святослав Ігорович спілкувався з Візантією з позиції сили, провівши дві війни (969—971) у її володіннях. Здобувши кілька перемог, в кінцевому рахунку успіху він не досяг, задовольнившись мирним договором (971), менш вигідним для Русі, ніж укладений Ольгою. за князювання в Києві Володимира Святославича, котрий відмовився від одновекторної, спрямованої на Візантію дипломатії й вступив у зносини з кількома європ. країнами («Священною Римською імперією германської нації», Польщею). Він одружився з сестрою візант. імп. Василія II Болгаробійці Анною (989). Багатовекторну зовн. політику Володимира продовжив і розвинув його син Ярослав Мудрий. Не відмовляючись від традиційних для Русі стосунків із Візантією, Ярослав зав’язував нові з Францією, Германією, Англією, пожвавив стосунки з традиційними партнерами Польщею, Угорщиною, Чехією. Програвши 1043 війну з Візантією (що спалахнула з ініціативи імп. Константина IX Мономаха), Ярослав не став домагатися реваншу, а почав збивати антивізант. коаліцію з кількох європ. країн. Імператорові довелось укласти мир 1046 і згодом (перед 1052) скріпити його шлюбом сина Ярослава Всеволода Ярославича і своєї доньки Марії. Важливим інструментом дипломатії Ярослава стали династичні шлюби. Сам він був одружений з донькою швед. короля Олава Ейріксона Інгігердою (1019), одна його донька, Анна Ярославна, стала дружиною франц. короля Генріха I (19 трав. 1051), друга, Єлизавета Ярославна, — норвезького короля Гаральда Суворого (1044), третя, Анастасія Ярославна, — угорського короля Андраша I (бл. 1046). смерті Ярослава (1054) із послабленням держ. єдності Київ. Русі послабшала інтенсивність її зовн. політики. Джерела 2-ї пол. 11 ст. вже не фіксують обміну посольствами між Києвом і Царгородом. Початок 12 ст. ознаменувався династичними шлюбами нащадків Ярослава Мудрого з членами родин візант. імператорів. В часи удільної роздробленості (12—13 ст.) Київ. Русь втрачає цілісну й єдину дипломатію.

11. Основні вектори між нар політ К.Р.

Див 83

11. Правові та економ основи існув церк орг. На Русі

Перше пряме свідчення про київську митрополію з’явилося майже через півстоліття після офіційного проголошення християнства державною релігією Русі. “Руська православна Церква спершу була підпорядкована Охридській єпархії, яка знаходились на території Болгарії, а 1037 року вона з центром у Києві ввійшла до складу Константинопольської патріархії. Церква в Київській Русі формувалася як державний інститут. Подібно до всіх інших східних Церков, вона була автономною в своєму внутрішньому релігійно-канонічному устрої. Пристосовуючись до конкретних історичних умов ранньосередньовічної Русі, православна Церква будувала свою організацію за феодально-ієрархічним зразком, наслідуючи в загальних рисах структуру державного устрою Київської Русі. Так, у пору існування відносно єдиної державної структури Русі в країні функціонувала єдина загальнодержавна митрополія(1051 - Ілларіон) та кілька єпископій у найбільших містах і землях, що відповідало рівню суспільно-політичного й економічного розвитку Київської Русі. її єдиновладній формі правління з системою намісників у великих містах. Церкви була десятина, тобто церкві в Русі було надано право отримувати десяту частину прибутків, що надходили від князівських данин, суду та мита. Процес формування церковної організації чутливо реагував на зміни в державному устрої Київської Русі. Система церковного устрою Русі суттєво відрізнялася від візантійського зразка. У Візантії єпископські кафедри були відкриті майже в кожному місті. Кількість єпискошй руської Церкви домонгольської доби була тотожне кількості феодальних земель і князівств Київської держави того періоду. Церковна організація, що склалася впродовж кількох століть на давньоруських землях, віддавна розглядалася константинопольським патріархом як непорушна цілісність. Київські митрополити виступали послідовними прихильниками єдності церковної організації всієї Русі. Митрополит висвячувався константинопольським патріархом, призначався патріаршим собором й інтронізувався на кафедру в Києві. Поставлення єпископів стало переважно прерогативою князя, хоча згідно з нормами канонічного права їх мали обирати на архієрейському соборі за участю всіх єпископів.

11. Розвиток культури К.Р. в контекст середньовіччя

З перетворенням князівської влади у спадкову і її зміцненням дружина поступово стає частиною державного апарату У розвитку культури Русі проявлялися як загальні закономірності, так і національні особливості. Її основа — самобутня культура східнослов'янських племен. Принциповим рубежем у розвитку культури стало прийняття християнства. Значним був вплив візантійської культури. На відміну від Західної Європи, на Русі держава не підпала під владу церкви, і, відповідно, в культурі світські елементи були сильнішими. Намітилася прогресивна тенденція диференціації духовної культури. У відносно короткі терміни Київська Русь зробила величезний крок, вийшовши на загальноєвропейський культурний рівень, а в деяких її сферах перевершивши його. Нові віяння в культурі, більша регіональна своєрідність з'явилися у зв'язку з феодальною роздрібненістю. Однак для закріплення і розвитку культурної динаміки Русь потребувала відновлення політичної єдності. Ремесло землеробство і бла бла бла… Відбувалося швидке зростання міст. Якщо ще в VI столітті готський історик Йордан писав, що у слов'ян «замість міст ліс і болота», то в IX столітті скандинави називали Русь Гардарікою — «країною міст». До початку Х століття в літописах згадуються понад двадцять міст, до XII століття — біля двохсот, а перед татаро-монгольським нашестям — вже більше трьохсот міст і фортець.

11. Гал-Волин княз у контексті збереж не залеж

Га́лицько-Воли́нське князі́вство (1199-1349) – південно-західне руське князівство династії Рюриковичів, утворене у результаті об'єднання Галицького і Волинського князівств Романом Мстиславичем. З другої половини 13 століття стало королівством, головним законним спадкоємцем Київської династії та продовжувачем руських політичних і культурних традицій. Зміцнення міжнародного авторитету Галицько-Волинського князівства вплинуло і на розвиток політичної думки. До монгольської навали чернігівські і волинські князі змагалися між собою за те, хто очолить консолідацію князівств і земель. Натомість у після монгольську добу за правління Данила Галицького і його спадкоємців на роль продовжувача традицій давнього Києва могла претендувати вже тільки Галицько-Волинська-Холмська держава. Саме цим зумовлюється її роль в історії української державності. Отже, будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, Галицько-Волинське князівство відіграло надзвичайно важливу роль в історії: – зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов'янства, сприяло їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності; – стало новим після занепаду Києва центром політичного та економічного життя; – модернізувало давньоруську державну організацію; – розширило сферу дії західноєвропейської культури, сприяло поступовому подоланню однобічності візантійського впливу; – продовжило славні дипломатичні традиції Київської Русі, що 100 років після становлення золотоординського іга з честю представляло східнославянську державність на міжнародній арені.

11. Конституц проект Романа Мстиславича 1203

Роман ІІ Мстиславич (у хрещенні Борис, Романъ Мстиславичъ, Роман II Великий, бл. 1152 — 19 червня 1205) — Великий князь Київський (1204–1205), князь новгородський (1168–1170), володимир-волинський (1170–1187, з 1188), галицький (1188, з 1199) з династії Рюриковичів. Поява ідеї обрання великого київського князя саме у Романа була невипадковою, оскільки він, крім традицій і практики державного життя Русі, добре знав систему державного управління в Польщі, знав, як обираються могутніми німецькими герцогами королі в Германії, які згодом після коронації у Римі ставали імператорами.[367] Проблема встановлення порядку в феодальному суспільстві гостро в той час стояла і в Англійському королевстві, що в 1215 р., як відомо, призведе до прийняття “Великої хартії вольностей”, а ще пізніше в 1265 р. стане причиною створення в цій країні парламенту. Як ми писали у першому розділі, в праці В.М.Татіщева вміщено дуже важливу інформацію про те, що після згаданих вище подій князь Роман, бажаючи припинити міжусобиці і створити умови для стабільного захисту південноруських кордонів від половців. Запропонував створити “добрий порядок” державного устрою Русі. Цей “добрий порядок” перш за все зводився до того, щоб шість найбільш могутніх князів Русі (суздальський, чернігівський, галицький, смоленський, полоцький і рязанський) обирали київського князя як головного володаря Русі.

11. Галицьке боярство

Бояри здійснювали свою владу з допомогою ради бояр. До його складу входили найбільші землевласники, єпископи та особи, що займали вищі державні посади. Склад, права, компетенція ради не були визначені. Боярський рада скликалася, як правило, за ініціативою самого боярства. Князь не мав права скликати раду за своїм бажанням, не міг видати жодного державного акту без його згоди. Він ревно охороняв інтереси боярства, втручаючись навіть у сімейні справи князя. Цей орган, не будучи формально вищим органом влади, фактично керував князівством. Оскільки до складу ради входили бояри, які займали найбільші адміністративні посади, йому фактично підпорядковувався весь державний апарат управління. Раду очолювали найбільш впливові бояри, які намагались регулювати діяльність великого князя. А в період князівства Юрія-Болеслава боярська олігархія настільки посилилась, що найважливіші державні документи підписувались великим князем тільки спільно з боярами. В окремі періоди вся повнота влади в князівстві належала боярам. Так, у Галичині під час князювання малого Данила Галицького "вокняжився" боярин Володислав Кормильчич. А з 1340 по 1349 р. державою правив Дмитро Дедько, також представник боярської аристократії.

11. Гал-Волинь в 2 пол 13-14ст.

По смерті короля Данила Романовича Галицько-Волинська держава, незважаючи на деяку внутрішню децентралізацію в останній третині XIII ст., залишалася єдиною ще майже століття. З самого початку її формально очолював Василько Романович (1264—1269), котрого решта князів шанувала як "отця і господиня" Наступником Василька Романовича на волинському престолі став його син Володимир (1270— 1289), Він мало займався зовнішньополітичними справами і залишив по собі пам'ять як покровитель освіти і культури. Значні кошти віддавав на спорудження храмів, міст, замків. Ще за життя Володимир Василькович передав свої землі двоюрідному братові Мстиславові Даниловичу, а коштовності, посуд, одяг заповів незаможним людям. Серед Даниловичів найенергійнішим правителем виявився Лев (1264—1301), який намагався продовжити державницьку політику батька. Він підтримував тісні дипломатичні зв'язки з Чехією, Угорщиною, Литвою, Тевтонським орденом. Однак, якщо цього потребували національні інтереси, то, не вагаючись, розпочинав проти них збройну боротьбу. Зокрема, Лев Данилович здійснив кілька походів на Литву та ятвягів, відвоював в Угорщини частину Закарпаття з Мукачевим (бл. 1280), а у Польщі — Люблінську землю (бл. 1292). Завдяки цим надбанням територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю її історію. Водночас Лев змушений був визнати залежність від Золотої Орди. Юрій І (1301—1308 (1315)) виступає вже як одноосібний правитель з королівським титулом. Джерела змальовують його правління як добу розквіту, спокою та економічного добробуту країни. Високим був міжнародний авторитеті Галицько-Волинського королівства, свідченням чого стало утворення в 1303 р. окремої Галицької митрополії. Після смерті Юрія І галицько-волинська спадщина перейшла до його синів Андрія і Лева (1308 (1315)— 1323). Вони сприяли зовнішній торгівлі,! насамперед між галицько-волинськими і польськими купцями, домагалися забезпечення торговельних • відносин з Балтикою. Активною була їх боротьба проти ординців. Ймовірно, в одному з походів брати загинули. Оскільки жоден з них не мав синів, то з їхньою смертю династія, яку започаткував князь Роман Мстиславич, припинилася. З припиненням династії Романовичів розпочинається поступовий занепад Галицько-Волинської держави. Знову посилюються політичні впливи галицького боярства, яке протидіяло встановленню міцної князівської влади, зростає втручання у внутрішні справи іноземних країн, насамперед Польщі, Угорщини та Литви. Саме внаслідок компромісу між місцевими боярами і правителями згаданих країн останнім, самостійним володарем Галицько-Волинської держави в 1325 р. було обрано 14-річного княжича Болеслава, сина мазовецького князя Тройдена та Марії, сестри попередніх правителів Андрія та Лева. Він прийняв православ'я та ім'я Юрія II Болеслава (1325—1340). Новий правитель виявився активним поборником зміцнення своїх володінь. У пошуках міжнародної підтримки намагався налагодити добрі відносини з Тевтонським орденом, Золотою Ордою та Литовським князівством. У внутрішній політиці підтримував міста, спираючись на які, намагався обмежити боярські впливи та зміцнити князівську владу. Однак протистояння з боярами завершилося трагічною смертю Юрія II, яка активізувала боротьбу Польщі, Угорщини і Литви за українські землі. 1349 Г-В княз було розподілено між Польщею і Угорщ.

11. Монголи

На поч. 20-х рр. ХІІІст. Монголи зяв на кордонах Русі 1223 р. відбув б. на р. Калкаспільно з половцями, рус князі зазнають поразки, Роман Мстислав втіка, його наздог монголи захом м. Вітачів, далі йдкть на Угорщ. 1236 Батий зібрав військо і пішов на Русь, захоп Булгарію, і поволжжя, 1237-38 напад на півн-сх русь. В грудні спалено Рязань. Взято Москву, до Новгорода не дійшли Торжок – останне місто на півн захоп. 1239-40 похід на півд.-зах Русь. Березень захоп переяслав, чернігів і черн землі. 6.12 захоп Київ. Монголами знищ Холм, Володимир, Галич, після роздіз на 2 арм, в угорщ і Польщ.

11. За монгол доби

12. Оцінка монгол доби

Проблема монгольського завоювання Русі і запровадження її залежність у результаті походів 1237-1238 рр. наСеверо-Восточную Русь і 1239-1241 - Південну до її звільнення здавна вивчається вітчизняної історіографією, і завжди приваблювала багато уваги дослідників. До 60-х рр. XIII в. верховними сюзеренами Русі вважалися монгольські імператори – великі хани. Відтоді західний улус імперіїЧингисидов – Золота Орда – став повністю самостійним державою, і росіяни князівства залишилися у васальної залежності лише від нього. Залежність полягала у праві стверджувати російських князів на "столах" і реально отримувати з російських земель данина (з XIV в. вона іменувалася на Русі "виходом") та інші податі; російські князі були зобов'язані також надаватиме Золотий Орді військовупомощь[15]. Залежність від Орди (т.зв. ">иго"[16]) проіснувала дві з половиною століття, зберігаючи навіть по розпаду Золотої Орди на цілий рядханств. Причина такий тривалості та стійкості відносин залежності – на особливостях світосприймання епохи. На відміну з інших завойованих країн, де монголи осіли і правили безпосередньо, російські землі зберегли найголовніше рисах свою суспільно-політичну структуру, у яких продовжували управляти власні князі. Зміна увластвовании звелася до появі поза межами Русі джерела верховної влади – хана Золотої Орди. На Русі його царем, тобто. титулом вищим, ніж будь-хто від росіян князів, й раніше послідовноприменявшимся лише у імператорам Візантії й Священною Римською імперії. Золота Орда, в такий спосіб, зайняла у світосприйнятті місце світової держави – царства (у середині XIII в. тимчасово порожнє внаслідок захоплення столиці Візантійської імперії – Константинополя, в 1204 р. західними хрестоносцями; відновлено була Візантійська імперія лише у 1261г[17]. Залежність від ординського "царя" стала традиційної нормою. Щоб під владних колах виникло питання про її ліквідації, мало змінитися й не так співвідношення військових сил, скільки пробити собі шлях ідея про нелегітимність іноземній влади. Попри важливість, питання монгольському завоюванні Русі здавна належить до дискусійних у вітчизняній історіографії не став предметом її спеціального розгляду. Але він висвітлювався у зв'язку коїться з іншими: по-перше, в узагальнюючих працях – з російської історії вцелом[18] чи з історії Північно-СхіднійРуси[19]; по-друге, на роботах з історії ЗолотийОрди[20]; по-третє, в дослідженняхрусско-монгольских взаємин чи міжнародних взаємин у Східної Європи вцелом[21]. Спеціальні роботи присвячувалися лише двох коротких історичним періодам: часу князювання Дмитра Донського до 1380 р.включительно[22] і епосі Івана III до 1480 р.включительно[23], тобто. увагу дослідників було сконцентровано тільки двох ключових епізодах – Куликовської битві та ліквідації залежність від Золотої Орди. Ряд робіт присвячувався видатному діячеві цього періоду ОлександруНевскому[24]. Це зумовлювалося, передусім, тим, що росіяни історики переймалися прагненням до всебічному вивченню середньовічної національної російської історії. Тому "одні їх (почасти вже М.М. Карамзін, а переважно Н.І. Костомаров і В.В. Леонтович, і навіть Н.П.Загоскин, В.І. Сергійович, І.Энгельман та деякі ін.), - стверджував в 1930 р. В.А.Рязановский, - знаходять, що монголи надали великий вплив в розвитку держави Московського, що склався під впливом монгольської державності. Інші – і такі більшість (>С.М. Соловйов, В.О. Ключевський,С.Ф. Платонов,Е.Ф.Шмурло, М. Н.Поковский, Д.І. Багалей, М. Ф.Владимирский-Буданов, М.А.Дьяконов та інших) – знаходять, що т.зв. татарське ярмо не справила глибокого впливу хід нашої історії, не справило глибоких соціальних переворотів у житті Руської держави. …Наведений погляд, - продовжував він, - поділюваний найзначнішими наші вчені істориками того…,обладавшими до розв'язання його й великим запасом відомостей, посів початку XX в. панування внауке[25]". Він також помічає, що з'явилася "напрям науково-публіцистичної думки, зване євразійство,придающее як першорядне, але виняткового значення російського народу факту монголо-татарського нашестя й аж монголо-татарськоговлияния[26]". У радянський період вітчизняні історики по відомих причин більше цікавилися соціально-економічними аспектами цієї проблематики. Безпосереднє вплив іноземного нашестя й аж їх до влади у сфері економічної виразилося, за їхніми оцінками, по-перше, у масштабних руйнуваннях територій під час ординських ходів і набігів; по-друге, - в систематичномувикачивании із країни данини та іншихпоборов[27]. Російські та радянські дослідники домоглися значних б у справі вивчення історіографії аналізованої нами проблеми. Їхні праці надали значний вплив на дослідників інших країнах, висновків учених досі становлять основу для робіт наступних поколінь істориків. Наука нині має численними роботами з історії різних регіонів Монгольської імперії, написаними серед інших і крізь призму східних джерел, які побічно причетні до аналізованої нами до проблеми й мусять бути згадані тут як накопиченого попереднім розвитком науки базису. Вони - завдання вивчення Золотої Орди була тісно пов'язана з необхідністю оцінки ступеня впливу російську історію монгольського завоювання. Хоча загалом наявні роботи історіографічного плану є швидкі і стислі огляди,предваряющие праці істориків, ми відзначимо найзначніші, з погляду, їх. Оцінюючи сучасне йому стан вивченості питання про монгольському завоюванні Русі, видатний історик-сходознавець ХІХ ст.Х.Д.Френ підкреслював загальний недостатньо високийисточниковедческий рівень історичних досліджень, і пов'язував його, передусім, з дуже слабким використанням, як російських, і особливо східнихисточников[28]. Надаючи першочергового значення аналізу східнихнарративних матеріалів, учений підкреслював, нарівні з необхідністю залучення у дослідження проблемизолотоординских монет, значення входження у науковий обіг збережених ярликів ханів. Серед європейських джерел він особливо виділяв російські літописі, зазначаючи, що мені міститься ряд унікальних даних про Золотий Орді. Його ученьО.И. Сенковський зазначав слідом за важливість вивчення історії Золотої Орди як" російської історії", а й "для історії Азії". Він створив спеціального праці: збереглися лише розкидані у різних статтях і нотатках його окремі спостереження з історії ЗолотийОрди[29]. Вчений писав про тяжкості її ярма для народів Східної Європи і сподівалися засуджував "безглузду жорстокістьОрди"[30]. Китайські матеріали дають послідовну зв'язок й опозиції об'єктивний пояснення подій монгольських завоювань. За підсумками перекладукитаеведа Н.Я.Бичурина було зроблено переклади частини фрагментів китайської хроніки "Юаньши"[31], у якій міститься також матеріал про завойовних походах монголів наРусь[32]. П.І.Кафаров продовжив дослідження у сфері пошуків нових китайських джерел по монгольським завоювань. Протягом більш ніж ніж 50 років його дослідження, присвячене ">Юань-чаоби-ши"[33], було в Заході єдиним; він перший з європейських учених звернув увагу до "Сіюцзи" і ще 1866 р. опублікував повний переклад його за російськомуязике[34]; ">Шен-вуцинь-чжен Лу" ("Опис особистих походівсвященно-воинственного [імператораЧингиса] є й цінним джерелом з історії монголів епохи правління Чінгісхана іУгедея[35]. Переклади синолога В.П. Васильєва надійніші у плані. Ще 1857 р. учений вперше у країнах звернув увагу до ">Мен-дабей-лу" як у цінний джерело з історії монголів, перевів його за російську мову й ознайомив із ним європейських учених. ">Мен-дабей-лу" ("Повне описмонголо-татар")[36] – найдревніший джерело з історії Монголії зі збережених записок мандрівників у першій половині XIII в. "Опис" є запискуюжносунского посла Чжао Хуна, який побував уЯньцзине в 1221 р. у головнокомандувача монгольськими військами у Північному Китаї –Мухали і дає різноманітну інформацію з цікавій для нас темі.. Важливе значення у напрямі мав працю відомого вітчизняного орієнталіста П.С. Савельєва, який провів великеисторико-нумизматическое дослідження, знайдених біля Східної Європи скарбівмонет[37], ніж розширив які були ставлення до політичної історії ЗолотийОрди[38]. Вчений підкреслював історичне значення Куликовської битви як першою великою перемоги російських над монголами і він бачив в події XIV в. початок "зорі звільнення Русі" від золотоординського ярма. Особливе місце серед російськихвостоковедов-историков Золотої Орди належить одного з найбільших вітчизняних орієнталістів І.Н. Березину. Вчений увів у науковий обіг у Росії найцінніший джерело з історії монгольських завоювань "Джаміат-таварих" Рашидад-Дина. Дослідивши і опублікувавши ряд ярликівзолотоординских ханів, дав коротку характеристику внутрішнього устрою Золотої Орди, підкреслив кочовий характер цієї держави у цілому негативно поставився на роль ісламу історія цьогогосударства[39]. Свої ставлення до політичному ладі Золотої Орди учений поглибив і розвинув в докторську дисертацію "Нарис внутрішнього устрою улусуДжучиева" (1864). Ось він зазначав, що "установи є ще в зародку, у цілому панує певний хаос, дуже далека від гармонії державних устроїв, але за тих невигідних умовах, якими було існування Золотої Орди, і такий прояв державного складу чималоизумительно"[40]. Це починання продовжив сходознавець Г.С.Саблуков, такожинтересовавшийся державним пристроєм ЗолотийОрди[41]. Істотне місце проблема монгольського завоювання Русі знайшла у наукову спадщину відомого російського орієнталіста В.В. Григор'єва. Вчений показав важливість та цінність з вивчення історії монгольського завоювання Русі такого унікального джерела, як ярликівзолотоординских ханів російськомудуховенству[42]. Аналізуючи політику правителів Золотої Орди стосовно підкореним їм народам та його релігій, наголошував наявність певної віротерпимість завойовників, пов'язуючи це стільки з політичними причинами, як із патріархальністю релігійної організації кочівників. Дослідник констатував як найважливішого чинника історії Золотий орди постійну нестабільність політичну обстановку у ній і вважав що це негативно впливало попри всі аспекти життя цьогогосударства[43]. >Первостепенную роль пошук компромісу та публікації найважливіших писемних джерел з історії Золотої Орди зіграв найбільший російський сходознавець В. Г.Тизенгаузен. Найважливішим його працею є складений їм звід даних та матеріалів зі східних писемних джерел з історії Золотої Орди і суміжних нійстран[44]. >Основополагающую роль історіографії історії вивчення монгольського завоювання грав, безумовно, найбільший російський сходознавець - академік В.В.Бартольд. У його знаменитій праці "Туркестан за доби монгольського навали", поруч із оглядом і оцінкою використаних джерел, він надає аналіз робіт дослідників, працювали, зокрема та контроль проблемою монгольського завоювання Русі. В.В.Бартольд віддав належне їх заслугах як учених, які сумлінно піддали тому детальному дослідженню всі відомі їм мусульманськіисточники[45]. Зробивши у своїх працях чимало цінних і залученні цікавих спостережень помонгольскому завоюванню Русі, він, на жаль, не побачив можливість створення узагальнюючих досліджень з Золотий Орді, посильної йому, через вельми благенької тоді, на його думку, джерельноїбази[46]. Інтерпретація в історичної науки цього корпусунарративних джерел так важко знаходила свого повного відображення у дослідницькій літературі, хоча вписувалася у коло інтересіввостоковедов-медиевистов. Проте, довгий час, наприклад, навіть з'являлися монографічні праці з історії Золотої Орди. У передмові до написаної 1950 р. у співавторствіБ.Д.Грековим книзі "Золота Орда і його падіння" О.Ю. Якубовський зазначав, що "сама історіографія Золотої Орди, котра ще не поставлена, було б корисною темою, настільки повчальні невдачі, пов'язані вивчення цьоговопроса"[47]. У передмові до першого тому ">Сборника літописів" Рашидад-Дина (1952) під назвою "Рашидад-Дин та її історичний працю" І.П.Петрушевский навів докладний критичний розбір тих публікацій, і перекладів з цікавої для нас темі, відомі тоді у світовій науці. Через війну аналізу праць учених, автор підвів його до несподіваного, але марксистському висновку у тому, що "ні буржуазна історіографія епохи імперіалізму, перейнята расизмом", ні російська дореволюційна історіографія, "що опинилася неспроможна подолати властиві буржуазної історичної думки обмеженості, формалізму й методологічною слабкості", були може подужати цю важливузадачу"[48], хоча ряду публікацій дана об'єктивну оцінку. У працях синологаН.Ц.Мункуева по аналізованої нами проблемі дано докладний аналіз вивчення китайських джерел радянськогопериода[49]. Він зазначав 1970 р., що "досі вмонголоведческой ісинологической літературі було ні однієї статті чи монографії, де було зібрані даних проюаньских і мінських джерелах про монголахвоедино"[50], у яких викладено і матеріал по монгольським завоювань. Найповнішою і в об'єктивній щодо оцінки нашої проблеми залишається робота радянського археолога і сходознавця О.Ю. Якубовського "З вивчення монголів періоду X-XIII ст." (1953). Вчений дає докладний, написаний з твердих марксистсько-ленінських позицій, аналіз вітчизняної історіографії, характеризуючи наукові погляди й праці таких видатнихисториков-востоковедов, як Х.Френ, І.Бичурин, В.В. Григор'єв, В.В. Васильєв, В.В.Бартольд, І.Н. Березін,Б.Я.Владимирцов. З сьогодні цю роботу, безумовно, застарів, як та інших, і залишається яскравим відбитком свого часу. Автор змушений був, у сенсі, виконувати "соціальне замовлення" у руслі проведення сумнозвісного сталінського "Короткого курсу", довгий час які визначали загальне напрям історичної науку й що є свого роду Біблією для кількох поколінь істориків. Так, свого вчителя В.В.Бартольда О.Ю. Якубовський відніс до когорти представників з так званого ідеалістичного напрями, хоча здебільшого вважав його прогресивним істориком,обладавшим величезними фактичними знаннями. Його заслугу в історіографії нашої проблеми вона бачила в різнобічну вивченні кола східних першоджерел, причетних до аналізованої проблемі. У цьому вся, як він вважав, В.В.Бартольд виявився далеко попереду від усіх. Як основних історіографічних джерел по досліджуваної нами проблемі сучасний російський учений Г.А.Федоров-Давидов розглядав праці В.В.Бартольда, І.Н. Березина та інших орієнталістів. Вони цікавили їх у плані пошуку східних джерелах особливостей, створеної результаті монгольського завоювання Золотої Орди, передусім, і під час докторську дисертацію "Кочівники Східної Європи на X-XIV ст." (1966), та інших своїх робіт. У зв'язку з вищевикладеним, можна побачити, що турботою про завоюваннях монголів написано дуже багато усім відомих мовами світу, і вони настільки стали чимось всесвітнім, що й хрестові походи Європи на Близькій Схід мало можна з цими подіями. Але досі немає комплексної узагальнюючої роботи з вітчизняної історіографії монгольського завоювання Русі. У той самий час, спадкоємне розвиток історичного пізнання об'єктивно веде до переосмислення і повторну перевірку тих чи інших з часом застарілих прийомів інтерпретації джерелознавчій інформації. Отже, попередники, провівши величезну роботу у плані вивчення і інтерпретації джерел, нині навряд чи дали вичерпних узагальнень і висновків по досліджуваної проблемі. Не врахували у вітчизняній історіографії також кілька особливостей і, що з ними, наслідків монгольського навали на Русь. По-перше, за умов монгольського завоювання сталося швидке ослаблення політичних зв'язків між різноманітними регіонами Русі; призвів до ліквідації міжусобної боротьби, і прагненню закріпити у себе і власними нащадками ">отчинние" землі, а чи не обстоювати ">общерусские" столи. Це накладало особливий відбиток на політику російських князів. По-друге, ядро нової держави виникає у Північно-Східній Русі, а чи не у деяких російських землях, що також має фокусувати увагу дослідників на процесі формування єдиної держави зі столицею у Москві, а чи не пошуку інших варіантів об'єднання. По-третє, це веде до звернення і нового осмисленню двох ключових епізодів монгольського завоювання Русі – Куликовської битві та ліквідації залежність від Золотої Орди, бо ні врахували деякі причинно-наслідкових зв'язків цих процесів. По-четверте, на дослідження вищезгаданих та інших негараздів, що з монгольським завоюванням Русі, необхідно розширення джерельної бази досліджень. Зокрема це потрібно за рахунок у такий аналіз східних пам'яток як однієї з інформативних корпусів джерел; залучення нових матеріалів та більш глибокого дослідження вже, оскільки матеріали історичних джерел дають нові театральні ідеї до осмислення найважливіших етапів розвитку нашого суспільства.