№ 1 Кантівська критика метафізики.

Кант піддає нищівній критиці метафізику, так само як і діалектику, за її догматизм, вказує на те, що всі спроби побудувати систему такої науки зазнали поразки. Вони руйнувалися власними суперечностями, а філософи, які створювали ці системи, навіть не замислювалися над їхніми причинами, не спробували з’ясувати пізнавальні можливості розуму у досягненні метафізичного знання. Метафізика лише продукує іллюзорне знання. Про це і свідчать суперечності, які необхідно виникають у розумі, коли він виходить за межі досвіду. Тож метафізика як наука неможлива.

У „Пролегоменах” Канта гносеологічна концепція зводиться до вияснення причин невдач попередньої метафізики та спроби знайти спосіб перетворення метафізики у справжню науку. Кант намагається вияснити умови того, як можливі людські форми наукового знання. Ці намагання конкретизуються у трьох запитаннях: Як можлива чиста математика? Як можливе чисте природознавство? Як можлива метафізика? Кант визнає науковий статус математики та природознавства. А третє питання точніше треба було сформулювати наступним чином: Чи можлива метафізика як наука і якщо так, то як вона може стати наукою? Наукове знання є достовірним знанням, тобто об’єктивним. Об’єктивність ототожнюється із всезагальністю та необхідністю (для того, щоб знання носило достовірний характер, воно повинно мати риси всезагальності та необхідності). Основа наукового знання не споглядання розумово осяжної сутності, а діяльність по його конструюванню, що породжує ідеальні об’єкти. Основа наукових істин апріорна.

Але, не дивлячись на це, Кант сам вважав свою критику лише вступом до майбутньої метафізики. Річ у тім, що вона виростає із потреб самого розуму, вкорінена в ньому. Тільки треба усвідомити її реальне значення й можливості. Тобто можна сказати, що Кант виступав не просто критиком попередньої метафізики (Вольфівської метафізики), а скоріше реінтерпритатором її.

№2 Критика метафізики з боку позитивізму і аналітичної філософії

Позитивізм ставить перед собою завдання – реформа філософії. Філософія повинна спиратися на такі дані, які не можна ніяк заперечити, на зразок будь-якої природничої науки. Для цього вона повинна звільнитися від всякої метафізичної проблематики.

Аналітична філософія:все перевіряється через очевидність емпіричних данних; судження мають стосуватися фактів та законів мислення.

Позитивізм: І – ший Конт, Спенсер, Міль; ІІ – гий(емпіріокритицизм) Манн і т.д.

Мета: показати, що світ від нас не залежить, природа не має крім теперішнього, іншого часу. Загальне не рефлектується.

Позитивізм – кинув реальний виклик метафізичній традиції і проголосив настання епохи справді наукового знання.

• Наука не потребує спекулятивного обгрунтування (вона сама здійснює будь-які грандіозні синтези знань).

• Філософія виправдовується тільки тією мірою, якою вона пояснює щось, що не було зрозумілим до її втручання.

Аргументи проти метафізики

1. апеляція до особистого буття – але річ змінюється, а ми її представляємо незмінною;

2. вся дійсність речово-предметна – але далеко не все із нашого знання можна пояснити як поняття __тоді наш досвід доводиться переглядати.

- позитивістське обгрунтування метафізики буття не має тільки аргументи проти неї. І позитивізм і не позитивізм (аналітична філософія):

- критикуючи метафізику відкидають поняття субстанції як предмет буденської свідомості і хибного подвоєння світу.

+ вводиться аргумент риторсії – Віденський кружок – 30-ті роки 20 століття –спростування метафізики --- логічний позитивізм робить логічний аналіз мови науки.

Для позитивістів 2 типи суджень, які мають наукове значення: 1) ті, які виражають факти – протокольні, без інтерпритації; 2) правила самого мислення – але нічого не говорять про дійсність – принцип варифікації – те судженння ідеї, яке можна співставити зфактами.

№ 3 Поняття буття і предметне самовизначення філософії

Буття – найзагальніша визначеність речей з якої починається процес пізнання; як об”єктивне існування напротивагу фактичному, ілюзорному.

Періоди: 1. міфологічне тлумачення буття; 2. розгляд буття “саме по собі” (натуралістична онтологія); 3. філософія Канта.

Буття розглядається як дещо пов”язане з практичною і пізнавальною діяльностю людини. Для грецьких Богів не має ні минулого, ні майбутнього. За Арістотелем: буття – це всезагальний предикат який відноситься до всіх категорій. Пояснив взаємозвязок у бутті загального і одиничного – те що існує тільки і “где либо и теперь”, можна чуттєво сприйняти. Загальне – те що існує в будь-якому місці і в будь-який час (“повсюду и всегда”), проявляючись при певних умовах в одиничному через яке воно пізнається. Загальне складає предмет науки і “постигається умам”. В матерії бачив пасивне начало, а суті буття приписав вічність і незмінність.

Християнство – проводить різницю між божим і створеним буттям.

Епоха відродження – буття розглядається як реальність яка протистоїть людині і освоюється нею в її діяльності. Кант не заперечуючи існування речей самі по собі, - буття – не як якість речей а як зв’язка суджень. Добавляючи до поняття характеристики буття ми не добавляємо нічого нового до його змісту. Для Гегеля буття співпадає з абсолютним духом, є не реальність, а об”єкт діяльності повний руху і фіксований у формі суб’єкта, тобто діяльність.

Питання що вивчає філософіє є одним з найпроблематичніших для неї, оскільки проблематика її історично змінювалася. У різні епохи у філософії домінували то бачення про буття, то – пізнання, то політичні чи етичні проблеми. Еволюція предмета філософії не є чимось винятковим в істор. науки. Якщо виходити із загальної спрямованості філософії, то її можна трактувати як осягнення розумом всезагального. Найбільш загальні засади сущого (буття – небуття, простір – час і т.д.) з яких конструюється світ і є предметом філософії. При цьому філософія намагалася звести всі ці різноманітні загальності до одного принципу – Бога, мсатерії тощо.

. у Гегеля- чисте буття

- буття- 1) синонім існування – (“є”).- воно універсальне - стосується всього;

2) ось “це” – існуюче тут і тепер – Гегель позначав конкретні явища і речі;

3) безпосередня дійсність – ще не роздвоєна на явище і сутність – з неї починається пізнання (у Гегеля – основні атрибути – якість, кількість. міра ).

4) протилежність свідомості – одна із частин опозиційної пари “буття і свідомість” --- це співвідношення становить основне питання і принцип філософії.

- буття - вічне і досконале; в буття все входить (на противагу сущому – змінне,

- буття - єдино існуюча реальність, яка дана нам в множині і досконале) в розумі , а не в чуттях; - небуття (Парменід).

Метафізика як наука – про всезагальне – її предмет позаімпіричний.

Х. Вольф розділяє: Метафізику генералізму і метафізику спеціалізму: 1) метафізика про душу (res cogitans) – вчення про душу; 2) вчення про річ протяжну (res exstensa) – космогонія; 3)вчення про Бога (філософська теологія)------ цьому всьому має передувати буття (онтологія) – метафізичний генералізм.

№ 5 Субстанція і сутність. Модус, атрибуція, акциденція

За Спінозою Субстанцією Спіноза називає те, що існує саме по собі і представляється саме через себе, тобто те, представлення чого не потебує в представленні іншої речі, з якого воно повинно було б утворюватися. Бог- це субстанція, яка складається з нескінченої кількості атрибутів, з яких кожний виражає вічну і нескінчену сутність. Субстанція за своєю природою перша за свої стани. Дві субстанції, які мають різні атрибути, не мають між собою нічого спільного (атрибут – це те, що розум представляє у субстанції як те, що складає її сутність). У природі речей не може бути двох або більше субстанцій однієї і тієї ж самої природи. Одна субстанція не може створюватися іншою. Природі субстанцій присущє існування, оскільки вона є причиною самої себе і її сутність заключає існування. Будь яка субстанція є нескінченою з необхідністю, оскільки в протилежному випадку вона обмежувалася б іншою субстанцією. Окрім Бога, жодна субстанція не може ні існувати, ні бути представлена, оскільки вона повинна була б виражатися якимось атрибутом Бога і було б дві субстанції з однаковими атрибутами, а це неможливо. Все, що існує – існує в Бозі, і без Бога нічого не може ні існувати, ні бути представленим. Існування і сутність Бога – це одне й теж саме. Сутність речей, які вироблені Богом, не заключує у собі існування. Причиною вироблення існування речей та їх сутності є Бог. Могутність Бога і є його сутність. Із його сутності слідує, що він складає причину самого себе і всіх речей. Сутність – це те, через що річ із необхідністю полагається,те без чого річ, і навпаки, те, що без речі не може ні існувати, ні бути представлене. Ідея сутності бога і всього сущого із необхідністю існує у Бозі. Сутність людини не присуща субстанції. Субстанція не складає форму людини.

Модус – якість предмета, яка притаманна йому лише в деяких станах навідміну від атрибутів, як невідємної необхідної властивості предмета.(дещо одиничне)

Атрибут – невідємна, необхідна, істотна властивість предмета або явища без якої вони не можуть бути самими собою.(Спіноза).

Акциденція – неістотне, випадкова зміна, властивість предмета – їй протистоїть субстанційне або істотне( вперше вживалося Арістотелем). Субстанційне існує само по собі( Спіноза). Акциденція – існує при чомусь ( колір – сам по собі не існує); все існуюче – модуси субстанції (дещо одиничне не існує самостійно).

(Декарт, Спіноза, Ляйбніц, Гегель, Кант).

№ 6 Аргумент реторсії у метафізиці

Тема реторсії виникає коли мова йде про обґрунтування метафізики. Таке обґрунтування не є позитивним, воно існує в якості аргументів проти неї. Здатність формулювати безумовно істині висловлювання про позаемпіричну реальність радикально заперечується всіма опонентами метафізики. Існує твердження що ніхто не може мати безумовне знання того про що можуть бути істині висловлюванні про що не можуть, бо таке знання явно поза емпіричного походження. Реторсія полягає в тому, що щоб свідомо щось відкидати, я маю виходити з свідомого переконання в тому що я щось відкидаю. (Думати про те ким я буду після смерті). Аргумент реторсії показує що кожне заперечення можливості істинного вис-ня про неемпіричне реальне містить в собі знання про неемпіричне. Подальшою рефлексією з’ясовано, що таке знання міститься в кожному свідомому акті – це знання про власне буття і через нього про буття взагалі. Лог позитивізм формувався для вигнання метафізики з науки. Осмисленими змістовними вважались лише ті судження які спирались на факт і правила мислення (математики і логіки) – це ґрунтувалось на пр-пі верифікації, але на чому оснований сам цей принцип вони не пояснили. З досвіду він не виводим, тому це метафізика.

№ 7 Аналогія сущого

Аналогія буття – поняття в філософії і богослів’ї, що означає особливий тип співвідношень між об’єктами чи особливий тип предикації при якому базою співвідношення предметів є не принципи тотожності чи розрізнення, а принцип їх подібності своєму іноприродньому джерелу. Філософський сенс поняттю аналогія надає Платон. В діалозі “Тімей” він робить пропозицію принципам космічної гармонії, а в Діалозі “Держава”- соціальний. З його точки зору аналогія з її принципом “кожному своє” є теж “справедливістю Зевса” на відміну від несправедливого урівнюючого розподілення. В метафізиці, етиці та біології Арістотеля аналогія також грає суттєву роль як форма прояву єдиного начала в одинчних сутностях. Особливе значення аналогія набуває в Середньовічній християнській філософії, починаючи з міркувань Августина про одночасну схожість та несхожість Бога та його творіння, а також про неспроможність нашої мови виразити досконалість Творця. Проблема стосувалася того, що проста схожість Творця і тварності стирає межі між Богом і світом, просте розрізнення – розриває їх зв’язки. Тома Аквінський розвивав спеціальну теорію (аналогії сущого), згідно з якою, досконалість буття неоднаково розподілені в універсумі і неоднаково виражаються в кожному окремому випадку: Бог володіє всією повнотою буття тоді як всі інші сутності володіють ним “по аналогії”, в певній співмірності. Але буття при цьому залишається тим самим. Протилежну позицію займав Іоанн Дунс Скотт, що стверджує, що буття завжди має однозначний сенс в усіх співвідношень. Томістська традиція (Капреол, Каетон, Суарес) розвернула концепцію Ф.Аквінського в систематичну доктрину. Каетон деталізує вчення Фоми, виокремлюючи три типи аналогії: 1) аналогія нерівності, коли різні предмети мають одне ім’я і одне поняття, але належать до різних рівнів (тіло небесне – тіло земне); 2) аналогію атрибуції, коли предмети мають одне й те саме ім’я і поняття по відношенню до об’єкту, але по-різному приписуються об’єкту (здоровий спосіб життя – здоровий організм); 3) аналогію пропорційності, коли імені і поняття об’єктів тотожні до певної міри (зір фізичний – зір інтеллігібельний). Таким чином, томізм пропонує третій шлях – по відношенню до позитивного та негативного богослів’я, - який зберігає ідею невиразності Божественної сутності та ідею схожості Творця та творіння. Друге народження теорії “аналогії сущого” відбувається в неотомізмі для якого в новому культурно-історичному контексті постала стала задача зробити абсолютно легітимним предметом теоретичне мислення, при цьому уникнувши з, одного боку, анторопоморфічності, суб’єктивістського перенесення на абсолют властивостей емпіричного світу, з другої – позитивістської самоізоляції розуму в світі явищ. Принцип “аналогії сущого ”активно використовується в аналітиці неотомістаБ. Лакебрінка, полемічно спрямовані проти “негативізму”, властивого, на його думку гегелівській діалектиці. Протестанське богослів’я звернуло увагу на “аналогію сущого” лише в ХХ столітті (Барт, Тілліх, Бультман) певну зацікавленість метод “аналогії сущого” викликає у представників аналітичної філософії.

№8 Поняття досвіду. Предметно-чуттєвий та трансцендентальний досвід.

Досвід - 1) філософска категорія, яка фіксує цілісність та універсальність людської діяльності як єдність знання, навичок, чуття, волі. Характеризує механізм соціального, історичного, культурного наслідування;

2) гносеологічна категорія, що фіксує єдність чуттєво-емпіричної діяльності. Поняття досвіду активно развивалося у протистоянні емпіризму та раціоналізму, що по різному оцінювали статус досвіду у структурі пізнавального процесу: від трактування його у якості єдиного джерела достовірного знання (емпіризм та сенсуалізм) до повного неприйняття (крайні форми раціоналізму). В історії філософії феномен досвіду інтерпретувався як основа синтезу чуттєвої та розумової пізнавальної діяльности (Кант), як завершення саморуху та самопізнання свідомості (Гегель), як фрагмент діяльності суб’єкта пізнання, в якому ідеальне та матеріальне "знімають" один одного (другий позитивізм), як результат практичної та пізнавальної діяльності (діалектичний матеріалізм), як зміст внутрішнього світу світу суб’єкта (екзистенціалізм). Предметно-чуттєвий досвід пов’язаний з концепцією емпіричної методології в історії філософії (Бекон, Локк, Юм). Досвід - головна категорія у філософії емпіристів, оскільки з нього починається і до нього приходить пізнання, саме в досвіді перевіряється достовірність знання, саме він дає їжу розуму. Без чуттєвого освоєння дійсності розум є мертвим, оскільки предмет думки завжди черпується з досвіду (Бекон).Душа отримує зміст своїх міркувань і знань саме з досвіду. Відчуттєвий досвід є всім, що впливає на свідомість людини й засвоюється нею протягом життя. Ідеї виникають у людини разом із відчуттями.Отже чуттєвий досвід, що виникає через контакт людської душі з матеріальним світом, є основою людського пізнання (Локк). У трансцендентальній філософії Канта, досвід – є синтетичною єдністю суджень сприйняття, які перетворюються, за допомогою підведення їх під категорії, у судження досвіду. Саме у судженнях досвіду відбувається конструювання емпіричного матеріалу, тобто відчуттів, у предмети, або об’єкти емпіричного світу. Кант говорить, що в чуттєвому досвіді нам даються не речі самі по собі, а лише явища цих речей, феномени, тобто досвід має справу лише з феноменальним боком світу. Простір і час є неодмінними умовами будь-якого чуттєвого досвіду. У трансценденталізмі Канта досвід стає основою синтезу чуттєвої та розумової пізнавальної діяльности. Кантівська теорія досвіду стає ніби компромісом між такими течіями у філософії як емпіризм та раціоналізм.

№9 Основні етапи розвитку теорії пізнання від Декарта до Канта: раціоналізм, емпіризм, трансценденталізм.

Великий крок в розвитку терії пізнання був зроблений європ. Філософією 17-18 ст., головними для якоїстали проблеми зв’язку „Я” і зовнішнього світу, зовнішнього і внутрішнього досвіду. В цей час проблематика теорії пізнання зайняла центральне місцев філософії. Ставилась задача віднайти абсолютно достовірне знання, яке було б вихідним пунктом, основою всієї решти сукупності знання. Вибір різних шляхів розв’язання цієї задачи обумовив появу раціоналізму та емпіризму. Раціоналізм – вважає єдиним джерелом і критерієм пізнання розум. Відриває розум від чуттєвого досвіду, відчуття і абсолютизує поняття, мислення. Положення науки повинні узгоджуватися з принципами розуму. Тому вважається, що істини розуму відрізняються від неповноцінних і невірогідних емпіричних узагальнень, які не можуть дати істинного знання. Основа істинного знання – його ясність, чіткість, інтуітивно-усвідомлювана самоочевидність, що виключає будь-який сумнів. Самоочевидність істин розуму раціоналісти пояснювали їхньою природженістю, апріорністю. Обстоювалося положення про єдність законів мислення та буття. Емпіризм – джерело достовірного знання – чуттєвий досвід. Розум не є самостійним джерелом істини, він позбавлений власного змісту й не виходить у своїх діях за межі чуттєвих даних. Апелює до здорового глузду й закликає спиратися на емпіричні факти. Дж. Локк – ідеї, що створюються нашим розумом на грунті чуттєвого досвіду є тими О-ми, на які спрямована пізнавальна діяльність людини. Усяке достовірне знання досягається за допомогою інтуіції й доказу, все інше – лише віра або гадка. Д. Юм – джерелом всіх знань і всієї діяльності розуму є враження людини. Трансценденталізм – Р. Рорті „Философія как зеркало природі” – Кант зробив 3 речі, які допомогли філософії як епістемології становленню самосвідомості: 1) він зробив можливим розгляд нових епістемологічних проблем як продовження проблем розуму і універсалій, які хвилювали Середньовічних та античних філософів; 2) відновив поняття повної філософської системи – дозволив епістемології вступити в роль гаранта моральних передумов, яка раніше відводилась метафізиці; 3) зробив можливим розгляд епістемології як основоположної дисципліни. Кант постулював залежність реальності від самого пізнання: О-т існує як такий лише у формах діяльності S-та. Кант твердить, що всяке наше пізнання починається з досвіду однак це не означає, що воно повністю походить від досвіду. Будемо називати апріорним знання, яке безумовно незалежне від всякого досвіду і емпіричне знання – що можливе апостеріорі – посередництвом досвіду. Розум – це здатність, що дає нам принципи апріорного знання. Тому чистим ми називаємо розум, що вміщує принципи безумовно апріорного знання. Трансцендентальним називається всяке пізнання, що займається не стільки видами нашого пізнання предметів, оскільки це пізнання має бути можливим апріорі. Трансцендентальний – той, що зумовлює можливість пізнання, трансцендентальний – той, що лежить поза межами свідомості і пізнання. Пов’язаний з 2-ма межами у пізнанні: перша – між формами споглядання і мислення та досвідом. Форми споглядання і мислення разом із свідомістю є умовами досвіду взагалі. Друга – між явищами і речами в собі, що непізнавані. Ці речі Кант називав – трансцендентальними.

№10 Діяльнісний підхід до роззв”язання проблем теорії пізнання (марксизм)

Вихідною засадою марксистської соціально-філоської концепції є визначення реального існування людей, їх діяльності та взаємодії, дійсного життєвого процесу та його відголосу як розвитку ідеологічного відображення. Діяльнісний спосіб буття людей марксизм розглядає не лише з т.зв. його ролі у відтворенні їх фізичного існування, а насамперед як певний різновид життєдіяльності, певний спосіб життя.

Те, що індивіди собою являють збігається з тим, що вони виробляють і як вони виробляють. Сутність суспільних відносин між людьми відносинами власності, що відповідають певному півню розвитку виробництва та його продуктивних сил. Протиріччя власності породжують відчуження людини від продуктів своєї праці та родової сутності, розмежовують людей на різні соц.групи, класи й зумовлюють їх боротьбу між собою. Класова боротьба пронизує історію цивілізації з моменту появи приватної власності. 2 класи – буржуазія і пролетаріат. Головними цілями класової боротьби пролетаріату в економічній сфері є ліквідація приватної та створення суспільної власності, в політичній – злам буржуазної державної машини, встановлення диктатури пролетаріату та побудова соціально-справедливого суспільства. Засобом їх досягн. є соц.револ.

Історичний матеріалізм виступає як науково-філософська теорія, яка дає можливість передбачити майбутнє через дослідження теперішнього і тенденцій його розвитку. Вони прийшли до висновку про неминучість ліквідації приватної власності.

Ми не сприймаємо пасивно предмет нашого пізнання, а предмет пізнання є продуктом діяльності нашої свідомості. Предмет пізнання – це результат діяльності нашої свідомості.

№11 Різновиди й зміст гносеологічних теорій істини.

Класичне визначення істини, яке потім стало традиційним у філософії, дав Арістотель(кореспондентська теорія істини), визначивши істину як відповідність наших знань дійсності. Проте це визначення було настільки широким і абстрактним, що його дотримувались всі філософи. Це визначення істини визнавали такі мислителі, як Аквінський, Гольбах, Гегель, Фейєрбах, а також Маркс.

Аквінський: розрізняв істини розуму і одкровення. Для нього це були найвищі істини, які недоступні свідомості і можуть бути досягнуті тільки через віру. Принцип гармонії розуму і віри, свідчить, що істина, яка пізнається розумом, не має суперечити істині одкровення.

Специфіка сучасного розуміння істини полягає, по-1, в тому, що дійсність відображена в істині, трактується як об’єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через явище; по-2, пізнання та його результат – істина нерозривно пов’язані з предметно-чуттєвою діяльністю людини, з практикою, достовірне знання сутності та її проявів відтворюється в практиці. Істина – це адекватне відображення об’єкта суб’єктом, яке відтворює об’єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб’єкта пізнання. Сучасна матеріалістична теорія пізнання конкретизує традиційну концепцію істини через діалектичний взаємозв’язок понять: об’єктивна істина, абсолютна істина, відносна істина, конкретність істини, заблудження.

Об’єктивна істина визначається як такий зміст людських знань про дійсність, який не залежить ані від суб’єкта, ні від людини, ні від людства. Слід звернути увагу на те, що в цьому визначенні наголошується на незалежності від суб’єкта саме змісту істини.

Істина – це теоретична форма розв’язання суперечності між суб’єктом та об’єктом у процесі пізнання.

Відносна істина – це таке знання, яке в принципі правильно, але не повно відображає дійсність, не дає її всебічного вичерпного образу.

Абсолютна істина – це такий зміст людських знань, який тотожний своєму предмету і який не буде спростований подальшим розвитком пізнання та практики. Абсолютність істини пов’язана з її об’єктивністю. Оскільки істина об’єктивна за змістом, вона одночасно є і абсолютною, але тільки в певних межах.

Слід зазначити, що немає і бути не може окремо абсолютної істини і окремо відносної. Існує одна істина – об’єктивна за змістом, яка є діалектичною єдністю абсолютного та відносного, тобто є істиною абсолютною, але відносно певних меж.

Конкретність істини передбачає максимально повне і точне виявлення тих меж, у яких знання характеризується об’єктивною істинністю. Вимога конкретності істини означає, що об’єкт слід розглядати втих умовах місця і часу, в тих зв’язках і відношеннях, у яких він виник, існує та розвивається.

№ 12 Основні типи теоретико-пізнавальних учень про зв’язок факту і теорії.

Емпіризм, як методологія індуктивізму. (1-й позитивізм – Конт, Спенсер, Міль; 2-й позитивізм або емпіріокритицизм – Мах, Авенаріус; 3-й неопозитивізм; 4-й АФ або філософія аналізу). Базовими принципами, які об’єднують усі 4 типи індуктивізму є визнання науковими положеннями, які підтверджуються фактами чи витікають із них та узагальнюючі положення (закони, концепції, теорії, які підтверджуються фактами – верифікація. визнання ненауковими положень, які не мають емпіричного відповідника, такі знання називають метафізичними.

Конвеціоналізм. знання має 2 види: емпіричне і теоретичне. Конвеціоналізм склався як філософія науки, що визнає довільність вибору вихідних понять і аксіом. У науковому відношенні конвенціоналісти намагались спертись на такий факт, як можливість існування незалежного ланцюга понять і законів, що введені в будь-яку науку із-зовні і необхідні для неї та незалежні від змісту самої цієї науки. Пуанкаре обгрунтував ідею рекурентних міркувань. рекурентності дозволяють будувати множину систем знання, в яких виникають такі, що взаємозаперечують одна одну, але усі відповідають емпіричній базі данних. таким чином можна будувати істинні наукові теорії, які заперечують одна одну. Теза Дюгейма-Куайна як обзрунтування необхідності співставлення системи знання з реальністю (з фактами), а не складовими системами. значення понять в теорії залежить від зв’язку з іншими поняттями. зміст понять в теорії не визначається їх верифікацією. з реальністю з фаткми співставляється система знань як цілісність, синтетична конструкція, а не аналітична.

Методологічний фальсифікаціонізм. Фальсифікація – таке відношення між теоріями, коли теорія 1 (Т 1) заперечується теорією 2 (Т 2), будучи похідною від теорії 1. Тобто теоря 2 розповідає про реальність, яка стала предметом міркування як теорія 1 одночасно приписуючи цій реальності властивості, які згідно з першою теорією там не повинні бути. Принцип фальсифікації дозволив Попперу побудувати модель зростання знання. Предметом дослідження стають не структура системи знання, а зміна структур – історична еволюція. Фальсифікаціонізм вводить новий критерій деморкації: наукового та ненаукового. Критеріями науковості визнаються: система знання, яка не тільки узагальнює емпіричні дані, а й передбачає емпіричну ситуацію, що не здатні передбачити інші системи. .

Методологія історизму. Основоположення: 1) Факти завжди навантажені змістом, який несе торетична система вцілому. 2) Теорію не можна розглядати як гіпотетичне пояснення скритої від безпосереднього спостерігача реальності, яка опосередковано виявила себе в експериментальних даних. Такі пояснення складають основу метафізики чи натурфілософії, від яких об’єктивна наука повинна звільнитися у своїй історичній еволюції. 3) Теоретична наука лише як описування має право на повагу, еволюцію; це самостійно існуючий організм. 4) Жодна теорія ніколи не узгоджується зі всіма відомими у своїй галузі фактами. Факти формуються попередньою як можливі передбачення теорії, а зіткнення теорії з фактами може бути показником прогресу і першою спробою виявити принципи, що неявно містились в звичних поняттях спостереження.

№ 13 Універсалізм і релятивізм у розумінні природи знання.

Принципи універсалізму: об’єктивність наукового знання і відносна автономія науки.

В даний час вони піддаються критиці. Стверджується теза релятивізму.

Р. має два виміри: синхронний і діахронний. Суть синхронної складової — в запереченні точки зору “Абсолютного Спостерігача” в науковому пізнанні.( Істина завжди релятивна до думки т чи ін. наукової школи, групи, не існує єдиної правильної концепції, кожна з концепцій має право на існування.) Синхронний релятивізм пов'язаний з об’єктив-ністю наук. знання. І назив-ся когнітивним. Не існує т. зору абсолютного спостерігача, а існує плюралізм думок.[Рорті, Моісєєв, Патнем]

В діахронному вимірі релятивізм означає заперечення автономії наукового знання.(заперечення самої можливості власної історії наукового пізнання, незалежної від історії іі культурного оточення.)

Діахронний вимір назив-ся культурним релятивізмом. В філософії природничих наук КР базується на концепції /несоизмеримости/.Автор-Н.Р.Хансон. він виділяє 3 види несоизмеримости:

1)несоизмеримость проблем.(кожна нова теорія вивчаючи ті ж фактори, що й стара, використовує нові поняття, підходи, що є відмінними від традиційних).

2)разобщение( великий проміжок часу і вагомі зрушення в теорії можуть робити ранні роботи незрозумілими для сучасності)

3)несоизмеримость значений терминов( терміни можуть змінювати своє значення при перегляді, зміні загальної теорії, в рамках якої вони функціонують.)

№ 14 Фундаменталізм і антифундаменталізм у розв’язанні проблеми обгрунтування знання. Приклади теорій пізнання, побудованих на засадах фундаменталізму та антифундаменталізму.

Фундаменталізм – уявлення про те, що всяке знання залежить від існування деякого епістемологічного фундаменту, на якому воно має бути побудоване. Починається від античності і триває до Канта. У Декарта, наприклад, принцип – абсолютна істина - є фактом самої свідомості. Цей першопринцип не піддається сумніву. На відміну від Декарта емпірики таким першопринципом вважали найелементарніший факт – сприйняття. Перцепція – елементарна складова знання. Потім треба узагальнювати перцепції в поняттях. Узагальнення можуть бути хибними, а фундамент є істинним сам по собі. Кант не пропонує виведення усього знання, а лише фундамент принципу, яким є судження a priori. Воно накопичує знання. Кант не дає системи цих суджень. Він не вказує як необхідно співвідносяться фундаментальні вихідні судження без якого не може бути знання. Однак наголошує, що філософія має бути систематизованою наукою.

Фіхте піддав критиці фундаменталізм, зробив перший крок на шляху обгрунтування можливості знання, що не має епістемологічного фундаменту. В основі його критики лежить аргумент: істинність першого принципу в ланцюгу міркувань не може бути встановлена в силу того, що цей принцип має бути першим. Отже, якщо деякий принцип є першим, то він не може бути визначений через обмеження і неможливо говорити про його істинність. Він заперечує ідею лінійності епістемології, втілену в квазіраціоналістичній спробі вивести систему вихідного принципу, чия істина може бути доведена. Заслугою Фіхте було усвідомлення того, що всяка епістемологія з необхідністю є циркулярною.

Гегель, „Работа о различии”, „Энциклопедия философских наук” – доказує, що вихідного твердження, яке він називає принципом філософії у формі абсолютного основоположення не існує. Смисл цього в тому, що істинність основного принципу не можна встановлювати, бо ця спроба веде до безкінечного регресу. Адже всякий принцип має спиратися на попередній, а той в свою чергу, ще на попередній, а той в свою чергу ще на попередній і т.д. Виникає те, що Гегель називав дурною безкінечністю. Гегель доповнює критику ідеї основного принципу позитивною частиною – вченням про циркулярність. Знання не потребує фундаменту, поскільки початковий пункт співвідноситься із закінченою теорією, як центр з окружністю. Адже тільки тоді коли лінія замикається в окружність, можна говорити про її центр. Істинність (хибність) теорії в цілому є критерієм істинності (хибності) вихідного принципу, а не навпаки. У Гегеля кінець виправдовує початок. Гегель „Теорія в цілому так само мало потребує фундаменту, як Земля держаку, за яку трималась би сила, що повертає її довкола Сонця”.

№15 Роль цінностей в люд. життєдіяльності.

Цінності в житті сусп. виступають соц. значимими орієнтирами діяльн. суб’єктів, одним із факторів розгортання політ. історії. Виконуючи важливу роль інтегруючих, соціалізуючи, комунікат.засад у житті сусп. Ц. забезпечують духовно-вольову єдність сусп., високий рівень самосвідомості його членів. Сусп. цінності формуються поступово, , через відбір певних видів поведінки, потім традиції, обряди, звичаї, ритуали. Потім збігаються і передаються через соц. інститути.

Підсумок -формув. люд. психології, ментальності, способу життя. Ціннісна свідомість творить власний світ, світ емоційних переживань, ціннісних образів. У ціннісній формі люд. не О-тивує зовн. дійсність, а суб’єктивує, привласнюючи її, наділяючи люд. смислами , стверджуючи тотожність з собою. Тому Ц. є те, що усвідомлюється, переживається як Ц. Свій ціннісний світ люд. вибудовує в процесі предметно -прир. дійсності. Об’єднані в єдиний комплекс потреб. інтереси й емоційні переживання утв. єдиний феномен цінності. Ц. конституюються для свідомості індивіда в акті оцінки, є підсумком оцінювання, встановлення значимості явища. Ц. і оцінки становлять єдиний комплекс: Ц. –це хар-ка оцінюваного, а оцінка –процес встановлення наявності чи відсутності цінності. Перетворюючи дійсність, людина надає їй ціннісну ф-цію. Будь-який витвір люд. діяль-сті реалізує в собі ціннісний проект, але ціннісним він стає лише тоді, коли задовольняє певну потребу. Прядиво, з якого ще нічого не виткано ще не є цінністю.Осн. форма, в якій функціонують цінності –ідеал.

Ціннісні орієнтації можуть формуватись у будь-якій сфері життєдіяльності. Філ-я розг. лише ті орієнтації, що виражають сутність людини універсальним чином. Ці універс. Ц. є заг. людським властив. Людини у її відношенні до світу. До таких Ц. належать: Ц. добра (блага), свободи, користі, істини, правди, творчості, краси, віри. Що для люд. найважливіше, вона з’ясовує на рівні фундаментального вибору, коли визначає свою особистість. Старод. ф-фи –вища Ц. життя –природа як споконвічний закон буття (Логос, Дао, Анейрон), Сократ- не світ. закон визначив спосіб життя індивіда, а особистість мусила вибирати і протиставити прир. хаосу свій мор. закон. Христ. релігія знімала з людини мор. тягар займатися самопізнанням: тепер душею люд. володів Бог. Новий час – розум мав сам санкціонувати свою діяльність, бути критерієм самого себе. Люд. мусить шукати в самій прир. засобів задоволення своїх потреб, ліків від страждань і шляхів до щастя (Гольбах). Кант-обовязкова концепція мор. імперативу. В 19 ст. –всі сподівання на науку. Успіхи природознавства, швидкий прогрес технології породжували ілюзії технократизму. 20 ст. Поклало край цим ілюзіям - відкриття квантової і релятивіської фізики показали, що світ не такий простий і довершений, як це видавалося творцям класичної механіки. Еколог. криза з усією наочністю довела, що технолог. розум веде людство до загибелі.

Знову постала проблема ціннісних орієнтацій людства.

№ 16 Соціальні напруження і конфлікти (К.Маркс, Г.Зіммель).

На думку Маркса, суть різноманітних суспільних відносин між людьми зумовлена відносинами власності, що відповідають певному рівню розвитку виробництва та його продуктивних сил. Суперечності власності позначаються на ставленні людини до суспільства, інших людей і до самої себе. Приватновласницькі відносини породжують відчуження людини від продуктів своєї праці і родової сутності, розмежовують людей на різні соціальні групи, класи й зумовлюють їхню боротьбу між собою. Класова боротьба пронизує історію цивілізації з моменту появи приватної власності, буржуазії та пролетаріату. Останній, як клас пригноблений та експлуатований, самими умовами виробництва поставлений і ситуацію, що сприяє його зростанню та консолідації, розпочинає активну боротьбу, яка, зрештою виливається в боротьбу за владу. Без оволодіння владою шляхом насильства пролетаріат не може звільнитися від експлуатації, створити людські умови праці та життя, здобути волю.

Джерело революції криється в матеріальній (економічній) основі суспільства. Це конфлікт між постійно зростаючими продуктивними силами й консервативними виробничими відносинами. Революція постає як засіб розв’язання цього конфлікту. Разом з тим вона вносить радикальні зміни в систему суспільних відносин, є головним механізмом розвитку суспільства, ”локомотивом історії”.

Зіммель не вважав основним фактором соціології солідарність. Він віднаходить спільність там, де, здавалось, є лише протилежність: в суперечці, ворожнечі, конкуренції. Боротьба має не лише суспільне значення, вона сама є необхідним усуспільненням, хоча і не може існувати безвідносно до інших форм. Антагонізм так чи інакше присутній в соціальних формах. Інколи він виступає в чистому вигляді (бортьба мотивована однією лише жадобою боротьби).

Особливий тип конфлікту – конкуренція. Конфлікт – це форма суспільного поєднання, який здійснює стабілізуючі та інтегруючі функції.(“добра боротьба”).

“Конфлікт сучасної культури” Протирічча життя та культури не може бути примиреним: життя не здатне виразити себе поза культурою, а культура не здатна дати життю його адекватне вираження. Характерною рисою сучасної культури Зіммель вважав боротьбу життя проти принципу форми взагалі, тобто проти культури як такої: чим більше формалізуються соціальні та культурні утворення, тим більш відчуженим від них виявляєтья індивід як такий.