52. Витоки європейського раціоналізму (Декарт і Ляйбніц)

РАЦИОНАЛИЗМ (лат. ratio — разум) — 1) в ши­роком смысле слова — определенная общая ориента­ция и стилистика мышления, а также доминирующая линия философского развития, идущая от Платона вплоть до первой трети — середины 19 в. со свойствен­ными ей установками на разумность и естественную упорядоченность мира, наличие в нем внутренней ло­гики и гармонии, а также убеждением в способностях разума постичь этот мир и устроить его на разумных началах. Це­лостная гносеологическая концепция, противостоящая эмпиризму и сенсуализму, провозглашающая разум в качестве главной формы и источника познания. В таком виде Р. формируется в философии Нового времени — Декарт, Спиноза, Лейбниц и др., главным образом под влиянием развития математики и естествознания, хотя его истоки можно обнаружить уже в работах Сократа, Платона и Аристотеля. Характерной чертой Р. этой эпо­хи было резкое противопоставление разума опыту и чувствам и следующий за этим отказ последним в воз­можности получения безусловно достоверного (т.е. объективного, всеобщего и необходимого) знания. Не отвергая в принципе роли опыта и чувственного позна­ния в качестве механизмов связи разума с миром, сто­ронники Р. в то же самое время были убеждены, что только разум является источником научного знания, выступая одновременно и критерием его истинности.

ДЕКАРТ — один из основоположников "новой философии" и новой науки, "архитектор" интеллекту­альной революции 17 в., расшатавшей традиционные доктрины схоластики и заложившей философские ос­новы мировоззрения, приведшего к прогрессирующему развитию научного познания. Не только конкретные по­ложения декартовской метафизики и научные открытия Д. оказали влияние на развитие философии и науки: сам освобождающий дух декартовской философии с ее опорой на собственный разум, требованием очевиднос­ти и достоверности, стремлением к истине и призывом брать за нее ответственность на себя был воспринят философами и учеными раз­ных стран и поколений. Стремясь к созданию единого корпуса универсального знания, основанием которого была бы метафизика, не находя прочного фундамента и системности в современном ему философском и науч­ном знании, где, по мнению Д., истины достигались скорее случайно, нежели на основе достоверного мето­да, Д. решает поставить под вопрос всю прежнюю тра­дицию и начать все с самого начала: "не искать иной на­уки, кроме той, какую можно найти в себе самом или в великой книге мира". Обращаясь к изучению самого се­бя, к собственному разуму, Д. ставит перед собой зада­чу отыскать надежный путь, которым следует руковод­ствоваться для достижения истины. Придавая большое значение опыту, Д. понимает его шире, чем опыт внеш­него мира или опыт-эксперимент. Важнейшие свойства и истины, принадлежащие нашему сознательному су­ществованию (напр., свободу воли), мы, по Д., постига­ем именно "на опыте". Как раз на такого рода опыт, который каждый может испытать на себе.

Готфрид Вильгельм Лейбниц выдвинул учение о монадах (субстанциальных единицах). Последние – духовные сущности, которые не имеют частей и существуют независимо друг от друга. На Земле огромное число людей и душа каждого – уникальная монада. Монадология Лейбница — своеобразная теория идеалистического плюрализма. Главное его сочинение – «Новый опыт о человеческом разуме». В этом сочинении он спорит с Джоном Локком, в частности, выступил против учения Локка о душе как «чистой доске». Лейбниц считал, что изначально у человека есть предрасположенность к тому или иному мышлению – естественная логика, которая действует даже на бессознательном уровне. Эта естественная логика мышления позволяет упорядочивать опыт.

Лейбниц подчеркивал неповторимость каждого явления природы, каждой монады. Он выдвинул теорию об изначальном различии вещей, о том, что нет абсолютных копий, нет абсолютных тождеств и повторений.

Лейбниц — автор четвертого закона логики (достаточного основания). Это важный закон мышления, направленный против поклонения авторитетам и слепой веры. Он выдвинул также учение о предустановленной гармонии.

№ 53 Поняття духу у філософії (Гегель, шеллер, Бердяєв).

„Дух” – це є центральне поняття у філософії Гегеля. Дух – це є найбільш загальне поняття для всіх нематеріальних форм. Нематеріальних форм багато: свідомість, самосвідомість, безсвідомість, підсвідомість. Але дух не можна зводити до свідомості, бо це є одна із форм духовного життя. Свідомість – це є відношення „Я” до предмету. Але вихідною формою духовного життя є душа, що є досвідомою духовною формою життя людини. Душа – це така сходинка у розвитку духа, коли дух уже є, а свідомості іще немає. І індивід у власному духовному розвитку відтворює сходинки розвитку духу людства, а вони є такими: свідомість, самосвідомість, розум, власне дух. Розрізнення цих сходинок у взаємовідношенні предмету та знання. 1.Свідомість: світ для неї є чимось чужим. 2.Самосвідомість: якщо предметом знання стає свідомість, то це вже є самосвідомість. Тут дух проявляється в соціальному та індивідуальному. Самосвідомість – це свідомість, предметом якої є сама свідомість. Цієї сходинки досягає не кожна людина. 3.Свідомість впевнена у тому, що вся реальність є знання. 4. На сходинці власне духу знання стає тотожним предмету. Тобто об’єкти свідомості на цих сходинках різноманітні, а тому неоднаковим є характер самої свідомості. У „Ф.д.” Г. помітною є думка, що свідомість є духом, який пізнає і звернений на певний об’єкт. І взагалі, сутністю духа є пізнання, а сутністю людини є дух. Дух – це поняття, для позначення усіх форм, що протиставляються матерії. Філософія духу включає в себе вчення про суб’єктивний дух (антропологія, феноменологія, психологія), вчення про об’єктивний дух (право, мораль, держава), вчення про абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія). В основі гегелівського розуміння історії лежить поняття світового духу. В основі історії лежить світовий дух як суб’єкт, який не усвідомлюється окремими індивідами. Вони у своїй діяльності не з поняття (розуміння) світового духу, а із своїх приватних індивідуальних інтересів. Жоден індивід не керується світовим духом. Дух діє підсвідомо. Світовий дух у Гегеля реалізує себе через діяльність окремих індивідів. Цю особливість світового духу Гегель наз. Хитрістю розуму (люди не підозрюють того, що своєю діяльністю здійснюють світову історію).

Поняття духу у філософсько-антропологічній концепції М. Шеллера. „Положення людини в космосі”. Те, що робить людину людиною лежить поза тим, що можна називати життям. Це принцип протилежний всьому життю взагалі. Греки називали його розумом. А Шеллер називає його духом, який включає всебе не лише розум, але й доброту, любов, шану і т.д. Головним в понятті духу є спецефічний рід знання. у визначення духовної істоти входить екзистенціальна незв’язність, свобода. Духовна істота не прив’язана до оточуючого світу, вона вільна від світу, від органічного, від життя, у такої істоти є світ. У тварини немає ніяких предметів, вона лише екстатично вживається у свій оточуючий світ. Вона не може дистанціюватися від оточуючого світу, а лише це і перетворює оточуюче у світ. Людина навчається обходитись з самою собою і зі всім своїм фізичним і психологічним аппаратом як з чужою річчю, що знаходиться в казуальному зв’язку з іншими речами і цим самим отримувати образ світу, предмети якого абсолютно незалежні від їх психофізичних орієнтацій, від їх зацікавленості в речах. „Лише людина, оскільки вона особистість, може піднятися над собою як живою істотою і зробити предметом свого пізнання все, в тому числіі самого себе”. Спецефічним духовним актом є акт ідеації. Ідеація- це вікно в абсолютне, що дозволяє людині вириватися з кайданів просторово-часового світу і вникати в сутнісний смисл буття. Акт ідеації базується на феноменологічній редукції, через яку відбувається дереалізація дійсності – все виноситься за дужки (реальні речі, організми, залежності і зв’язки), а те, що залишається – це чисті сутності. Щоб здійснити акт феноменологічної редукції особистістьмає стати сповнена духовно-моральним настроєм. Якщо ж людину відрізняє від тврини дух, то найсокровеннішу частину духу, центр особистості складає порядок любові – це апріорний закон, якомумає підкорятися людина.В акті любові відбувається саморозкриття предмету.