60. Культура України у хvіі-хvііі ст.

Після завершення Визвольної війни 1648— 1654 рр. почався новий період в історії української культури. Зокрема прискорений розвиток виробництва в

Україні викликав необхідність поширення освіти. Вона піднялася на досить високий рівень завдяки значній мережі шкіл, які виникли ще в другій

половині XVII ст. Основними посібниками для навчання дітей грамоти були буквар І. Федорова і граматика М. Смотрицького. Вчителями народних шкіл

у переважній більшості були дяки. ілософську думку другої половини XVII ст. представляли вчені Київської

академії Й. Горбацький — ігумен Михайлівського Золотоверхого монастиря, І. Гізель — ректор академії, С. Яворський — поет і церковний діяч.

Усна народна творчість існувала у найрізноманітніших формах — піснях, думах, казках, легендах тощо. В історичних піснях і думах оспівувалася

героїчна боротьба народу в роки Визвольної війни, під час гайдамацького та опришківського руху, численних селянських повстань.

Українська література цього періоду відчувала значний вплив європейського Просвітництва й гуманізму. Справжнім літературним явищем стала творчість Г. Сковороди. Його твори «Сад божественних пісень»,

«Діалог, або Розглагол про стародавній світ» та багато інших відіграли вагому роль у становленні української літератури.

61.Культура як історична практика та соціальна пам'ять людства

Культура - це сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людиною у процесі суспільно-історичної практики, що характеризує досягнутий рівень у розвитку суспільства на кожному конкретному етапі. Як певний соціоген можна розглядати культуру, оскільки вона завжди історична за своєю природою і відображає ставлення як до минулого, так і до майбутнього. (Соціоген є інформаційним носієм, зберігачем соціальної пам’яті, моделлю пізнання та інтерпретації інформаційної картини світу. Він виражає ставлення до навколишньої дійсності, що є характерним для колективної свідомості, забезпечує збереження соціального досвіду та його передавання новим поколінням. Соціогени мають різну природу, вони можуть бути набутими або залученими зовні і можуть або сприяють розвитку суспільства, або руйнують чи дестабілізують його.) Досвід, накопичений людством у ході його соціокультурної історії, подає неоціненну допомогу в розв’язанні проблем культури на сучасному етапі перетворення нашого суспільства на основі принципів гуманізму і демократії в умовах бурхливого науково-технічного прогресу.

Оскільки центром культури є людина з усіма її потребами і турботами, то особливе місце в соціальному житті займають і питання освоєння нею культурного середовища, і проблеми, пов'язані з досягненням ним високої якості в процесі створення і сприйняття культурних цінностей. Освоєння культурних багатств минулого виконує інтегрувальну функцію в життєдія-льності кожного суспільства, гармонізує буття людей, пробуджує у них потребу в збагненні світу як цілого. А це має вели-чезне значення для пошуку загальних критеріїв прогресу в умовах нестримної науково-технічної революції. Сформовані реалії сучасного світу привели до перелому у свідомості людини – її погляд спрямований до все більш гли-бокого виходу за межі свого життя, яке не обмежується у свідомості індивіда датами народження і смерті. Закономірною тенденцією стає усвідомлення себе в контексті історичного часу, в орієнтації як на свої історико-культурні корені, так і на майбутнє, на соціально-культурні ідеали і можливості їхньої реалізації в рамках розширення міжнародних зв'язків, залучення у всесвітній культурно-історичний процес усіх країн світу. Значні соціокультурні зміни, що зачіпають практично всі сторони громадського життя різних країн і народів, з особливою гостротою порушують питання про міжкультурну взаємодію, про її роль в еволюції локальних етнічних культур і розвитку загальносвітової культури. Культура, розглянута з погляду змісту, розпадається на різні галузі, сфери: звичаї і побут, мова і писемність, характер одягу, поселень, роботи, постановка виховання, економіка, ха-рактер армії, суспільно-політичний лад, судочинство, наука, техніка, мистецтво, релігія, усі форми прояву духу даного на-роду. Рівень і стан культури можна зрозуміти, тільки виходячи з розвитку історії культури; у цьому розумінні говорять про примітивну і високу культуру; виродження культури створює або безкультур'я, або «рафіновану культуру».