17. Публіцистика як особливий різновид журналістської діяльності.

Необхідність виділення й окремого тлумачення публіцистики пояснюється декількома причинами. По-перше, великим значенням, яке вона має у житті суспільства. Будучи сьогодні одним з потоків журналістської інформації, публіцистика функціонувала і продовжує функціонувати і поза ЗМІ. По-друге, публіцистика у пресі, на телебаченні відіграє не тільки особливу роль, але й своєрідно впливає на інші потоки журналістської інформації. По-третє, як і будь-яке важливе явище духовного життя, публіцистика зазнає постійних змін, трансформується, набуваючи певних нових якостей.

Слово “публіцистика” (від лат., що означає суспільний, народний) прийшло до нас з німецької, звідки було запозичене також польською, російською, болгарською, чеською та іншими слов’янськими мовах. Зокрема в українській, мабуть, одним з перших його широко почав вживати І. Франко. Натомість воно майже не вживається в англо-сакських мовах, хоч і зафіксоване в енциклопедіях та наукових словниках. (У побутово-практичному житті англійці та американці публіцистом називають агента торгової реклами. Потік журналістської інформації, який ми називаємо публіцистикою, там іменують словом “журналізм”).

Спочатку публіцистом називали того, хто займався цивільним правом, а згодом усіх, хто виступав з правових і загалом суспільних питань. У більшості словників, енциклопедій слово “публіцист” пов’язується із виступами на актуальні суспільно-політичні теми, із роботою у ЗМІ.

В. Даль пов’язував це слово з поняттям “публіка”, “публічне право”. На його думку, “публіцист, письменник, більш газетний, журнальний, із сучасних, загальних питань, з народного права”.

Публіцистика не як термін, а як певне суспільно-творче, духовне явище значно давніше від журналістики і навіть друку. Першими публіцистами древності були оратори, проповідники, священики. Один з відомих католицьких церковних діячів сказав: “Якби апостол Павло жив сьогодні, він був би публіцистом”.

Із поширенням письма публіцистика фіксується з допомогою знаків, із винайденням друкарського верстата набуває масового поширення, не припиняючи, однак, усного функціонування. Усна публіцистика наново відроджується і набуває масових масштабів у зв’язку із виникненням радіо й особливо телебачення. Нові можливості розповсюдження публіцистичного тексту дає всюдисущий Інтернет.

Історія журналістики, літератури, політичної думки, аналіз праць чи принагідних висловлювань, присвячених публіцистиці, переконує нас у тому, що цим словом, принаймні у нас. прийнято називати, хоч і близькі, та все ж не тотожні явища. Тому, на нашу думку, доцільно розрізняти публіцистику у широкому і вузькому, професійно-журналістському значенні слова. Публіцистика в широкому значенні слова включає всі публічні виступи на актуальні суспільно-політичні теми, а отже, практично всі журналістські виступи. Без сумніву, публіцистика – своєрідна ділянка духовної культури, вид творчої діяльності, вираженої у живому і писаному слові, звуці, зображенні. Вона споріднена, нерозривно зв’язана з наукою, мистецтвом, філософією, релігією, але не є, як каже Микола Шлемкевич, жодною з них.

Трактуючи публіцистику у найширшому значенні слова, М.Шлемкевич зрікається її точної логічної дефініції. Він вважає, що публіцистика не має специфічного предмета, що предмет її є водночас предметом, яким займаються і наука, і мистецтво, і релігія. Немає, на його думку, якоїсь “спеціальної публіцистичної методи”. Тому М.Шлемкевич відносить до публіцистики найдавніші промови і послання, що ними користувався найбільший публіцист християнства апостол Павло, промови Демосфена і Ціцерона, газетну і журнальну статтю, есе, ескізи, розвідки. Поряд живуть і навіть процвітають старі форми ораторства, створюючи наймодерніші типи публіцистики в радіопередачі й телевізії. До публіцистики автор відносить і “особливо актуальні, пекучо-теперішні, праці політично-ідеологічного, критично-естетичного, світоглядового змісту, які не вміщуються в поняття релігії, мистецтва, науки”2.

Така точка зору на публіцистику досить поширена в науці. І все ж, як нам здається, цілком можливий і логічно, а головне практично виправданий погляд на публіцистику у більш вузькому значенні цього слова. Що ж стосується багатьох наукових, художніх, філософських та інших творів, то у цьому випадку доцільніше говорити про їх публіцистичність (див. нижче).

Публіцистика у вузькому значенні слова, власне публіцистика – своєрідний вид літературної творчості з певними, властивими їй особливостями і внутрішніми закономірностями. Якщо публіцистика у широкому трактуванні слова справді не становить цілісного внутрішнього утворення, то власне публіцистика дає підстави для розгляду її з точки зору функцій, предмета й особливо змісту, форми, методу пізнання і відображення дійсності. Зрозуміло, у чомусь вони збігаються з іншими потоками соціальної інформації, з тією ж наукою, філософією, іншими видами журналістської інформації, а у чомусь є специфічними, особливими. Публіцистика як один із потоків мас-медійної інформації не може не виконувати чи не сприяти виконанню головних функцій ЗМІ– оперативного інформування, тлумачення подій і фактів, вираження і формування громадської думки, масової свідомості, управління соціальними процесами і т.д. Але ці свої завдання у загальному контексті газети, програмах телебачення і радіо вона реалізує шляхом прямого впливу на свідомість людей, шляхом формування відповідних поглядів, соціальних установок, домагаючись при цьому відповідних практичних результатів. Публіцистика у цьому плані відрізняється від подієвої, науково-просвітницької, естетичної інформації, як і від навіть найактуальніших філософських, соціологічних трактатів. Від подієвої інформації тим, що не просто повідомляє, а осмислює події, від науково-просвітницької інформації, від тих же наукових трактатів – своєю практичною цілеспрямованістю, спонукальністю до відповідних вчинків, своєрідністю підходу до буденних явищ різних сфер діяльності людини. Зрештою, публіцистиці властива специфічна мова і спосіб впливу на аудиторію, спорідненість з ораторським мистецтвом.

Об’єктом публіцистики, як і науки та мистецтва, є реальна суспільна дійсність у всій її складності і взаємозв’язках (включаючи економіку, виробництво, право, побут, мораль і т.д. ). Предмет же публіцистики (тобто вичленувана з метою пізнання частина, “сектор” об’єктивної дійсності) – насамперед соціальні стосунки між людьми, соціально-політичний, людинознавчий аспект виробничих, економічних, морально-етичних, мистецьких та всіляких інших явищ. Мова, таким чином, йде про відносну самостійність підходу до життя, який відрізняється від наукового і зближується з художнім.

Це, як свідчить досвід і як видно з опитування, є однією з причин популярності, читабельності публіцистики. Талант публіциста органічно включає здатність автора бачити у повсякденному житті суспільне значиме, морально-етичний смисл як незвичних, так і буденних явищ. Йому мало зафіксувати те чи інше виробниче, технічне, наукове питання. Він пропускає їх через свою чутливу душу. Щоб стати добрим публіцистом, необхідно, крім всього іншого, здолати ніби два бар’єри: якомога глибше знати об’єкт дослідження, а також вміти перебороти вузькопрофесійний підхід до реалій життя, побачити і розкрити для інших взаємозв’язок явищ, їх внутрішній соціальний зміст. Інакше, як це нерідко буває, його писання чи оповідь може у ліпшому разі зацікавити окремого фахівця. Сучасні ЗМІ дуже мало говорять (і у цьому їх слабкість) про те, що зробити в реальному житті, щоб знайти шлях його дальшого розвитку, виходу із кризового стану. І одна з причин у тому, що відсутня талановита, мисляча публіцистика. Публіцисти, якщо вони є. продовжують викривати, сварити і сваритися. Наші ЗМІ дуже важко відходять від потрібної у певний історичний момент мітинговості.

Отже, своєрідність і структура змісту – те, що суттєво виділяє публіцистику з-поміж інших потоків журналістської інформації і зближує її з наукою, політологією, соціологією, філософією. Іноді настільки, що вони зливаються. Не випадково найліпші публіцисти сьогодні – це політологи, соціологи, філософи, люди, які вміють професійно аналізувати дійсність, володіють відповідною методикою дослідження соціальних явищ.

“Публіцистика починається там, де є мисль”. – любив повторювати відомий публіцист А. Аграновський, один з тих, хто своїми публікаціями значною мірою стимулював перебудовчі процеси у колишньому союзі. “Публіцистика, – писав він, – повинна будити думку. Коли літератор, сідаючи за стіл, шукає новий поворот теми, новий сюжет, нові слова, все це робиться для того, щоб повести читача дорогою думки… Добре пише не той, хто добре пише, а той, хто добре мислить”.

У подієвій інформації зміст зводиться, як правило, до повідомлення про подію, тобто тема інформації, кажучи умовно, майже збігається з відображеним об’єктом. Тема ж публіцистичного твору – не тільки об’єкт відображення, але й певне питання, проблема. Тут важлива не тільки новизна фактів, а насамперед новизна думки. Якщо вдатись до аналогії і скористатись термінологією кібернетики, то у змісті публіцистичного твору домінує програма суб’єкта над програмою об’єкта. Вміння оригінальне мислити – одна із першорядних ознак публіцистичного таланту, але цим талант публіциста не вичерпується.

Не менш важливим є вміння автора висловити думку дохідливо, популярно, образно. Віковий досвід ораторського мистецтва, а відтак і писаної публіцистики виробив своєрідну форму цього виду духовного спілкування між людьми. В ній своєрідно поєднуються, переплітаються елементи логічно-абстрактного і конкретно-образного мислення, симбіоз поняття та образу. Публіцист вдається до використання різних видів образу, починаючи від словесного або образного виразу, художньої деталі, образної картини і закінчуючи образом-персонажем. Публіцист може використовувати образи, створені художником, а може сам творити образи, які умовно можна назвати публіцистичними. В чому їх своєрідність? Насамперед у тому, що цей вид образу органічно зрощений з поняттям, що публіцист ніби перетворює думку у живу особистість. Як підкреслив один з дослідників, “від логічного поєднання слів-понять з елементарною образністю (словесними образами), яка використовується в руслі логічного мислення публіциста, виникає нова якість – власне публіцистичний образ”.

Крім того, художні засоби, до яких вдається публіцист, дуже економні, лаконічні. Автор наносить лише окремі штрихи, виділяє суттєве, характерне, властиве багатьом людям певного типу. У публіцистиці він не просто збірний, а й часто безіменний тип.

Треба мати також на увазі, що, на відміну від епічного, драматургічного твору, в яких типовий характер самохарактеризується у дії, вчинках, публіцист більше описує, розповідає, в чому легко переконатись на прикладі будь-якого твору.

Говорячи про різновидність образів у публіцистиці, необхідно зазначити, що у цьому випадку ми маємо справу не тільки з використанням художнього і власне публіцистичного образу, а й з елементарним описом. Ці описи завжди конкретні, фактологічні, зри-мі, здатні викликати відповідне уявлення, але не піднімаються до художньої чи публіцистичної образності. Та й сам поділ образу в публіцистиці на види досить умовний. Багато залежить від жанру, манери письма, індивідуального стилю. Звичайно, у структурі статті образний елемент буде значно меншим, ніж у структурі нарису чи есе. У статті домінуватиме словесний образ, іноді деталь, рідше-лаконічна образна картина, у фейлетоні, нарисі, памфлеті -образ-персонаж. Та у публіцистиці вони підпорядковані єдиній меті – найбільш повному і яскравому розкриттю авторської думки. Крім того, у публіцистиці образ не має самостійного значення, він поєднується з логічними доказами, діловими описами явищ іфактів.

Система публіцистичної образності чимось нагадує систему образності ліричного твору. Публіцистика близька до лірики композиційно. Для неї характерний принцип асоціативного мислення, незначна роль сюжету, поєднання мислі й образу, зображення і самовираження, особлива роль не лише авторської думки, але особистості автора.

Образ автора в публіцистиці – тема окремої розмови1. Зазначимо лише, що в більшості публіцистичних творів, де, як правило, відсутні характери персонажів, саме ліричний герой-оповідач є чи не головним образом. Він формується у читацькій свідомості поступово, від твору до твору. Він може далеко не у всьому збігається з фізично існуючим автором. Оповідач мусить бути цікавим співрозмовником, знайомим-незнайомцем, якому вірить читач, глядач. Таким цікавим співрозмовником завжди були і залишаться видатні українські публіцисти від І.Вишенського і О.Довженка. Образ автора завжди самобутній у публіцистиці Миколи Хвильового, Олеся Гончара, Миколи Руденка, Євгена Сверстюка, Івана Дзюби. Особлива роль автора у телепубліцистиці, радіопубліцистиці. Досить згадати Емму Бабенко, а з молодших Олександра Ткаченка, Миколу Княжицького, Миколу Вересня, В’ячеслава Піховшека та інших.

Нарешті, кілька слів про публіцистичний метод. Метод у перекладі з грецької означає спосіб дослідження, шлях досягнення цілі. Розрізняють філософський і спеціальний методи. До останніх, на нашу думку, і належить публіцистичний метод, під яким слід розуміти спосіб досягнення мети у цьому виді творчості. На думку дослідників, публіцистичний метод слід членувати на метод вивчення, тобто систему прийомів пізнання дійсності, і метод викладу, спосіб реалізації завдання.

Найчастіше метод викладу пов’язують із документалізмом. Але ж документалізм характерний для таких наук, як історія, соціологія. Якщо особливістю публіцистичного методу вважати документалізм відтворення дійсності, то тоді не можна не погодитися із цитованим вище Миколою Шлемкевичем, який вважає, що “немає якоїсь спеціальної публіцистичної методи”. Дослідження цього складного і тонкого феномена привели нас до висновку, що творчий метод публіцистики поєднує в собі прийоми теоретичного і конкретно-образного мислення з більшими чи меншими елементами художнього мислення. Як уже зазначалось, публіцист дивиться на всі явища через політичну призму. Цілі, які-вона вирішує, породили своєрідний тип мислення, документально точне, політичне гостре, практично цілеспрямоване, доступне для широкої аудиторії. У цьому плані публіцистика споріднена із своєю праматір’ю – ораторським мистецтвом. Як і оратор, публіцист роздумує вголос. І своїм роздумуванням він спонукає до самостійного мислення своїх реципієнтів. Це не просто побажання, добрі наміри автора. Такий метод мислення породжений цілями, які постійно виконує публіцистика.

Дехто називає цей метод мислення “лабораторністю”. Оскільки головне його завдання – переконати читача, зробити його своїм однодумцем, він виносить на суд співрозмовника не тільки кінцевий результат, висновок із своїх роздумів, як це робить учений, а й у першому наближенні сам процес знаходження істини з його труднощами, сумнівами, навіть помилками. “Лабораторія” публіциста, на відміну від лабораторії вченого, відкрита для всіх. Зрозуміло, він не може подати увесь фактаж, усю опрацьовану інформацію. Але сам хід, логіка думки завжди наявна тоді, коли йдеться про складні проблеми. Саме такий метод дає змогу переконувати, а не наказувати, вчити мислити самостійно, а не нав’язувати догми. У цьому велика педагогічна роль публіцистики. Цим вона відрізняється від “чистої” науки, для якої важливо насамперед з’ясувати істину, і зближується з педагогікою, популяризацією науки, тлумаченням тих чи інших знань.

Ще однією особливістю публіцистичного методу є уже згадуване своєрідне поєднання раціонального й емоційного, сплав поняття та образу. З точки зору фізіології вищої нервової діяльності^ психології людини публіцист належить до того типу мислителя, який мислить розумно, за логікою, але має постійну тенденцію за словами бачити реальні враження, тобто те, що І. Павлов називав першими сигналами. Цим публіцистика зближується з художньою літературою, є її органічною, хоч і своєрідною, частиною.

Вивчення різних сторін цього виду творчості дає підстав зробити загальний висновок про те, що публіцистика – це твори, яких оперативно досліджуються й узагальнюються з особистих, групових, державних, загальнолюдських позицій актуальні факті та явища з метою впливу на громадську думку, суспільну свідомість, а відтак на соціальну практику. При цьому публіцист вдається до своєрідного поєднання логічно-абстрактного і конкретно образного мислення, впливаючи на розум і почуття людини, стимулюючи її певні вчинки, соціальну активність.

Публіцистика, яка виникла задовго до зародження періодичної преси, функціонує сьогодні переважно в системі масової комунікації як один з дуже важливих потоків журналістської інформації. Вона займає у системі пізнання і відображення людиною дійсності певною мірою “проміжне” місце між наукою і мистецтвом, тісна стикуючись з філософією, політикою, соціологією, релігією, педагогікою, наближаючись до тієї чи іншої форми суспільної свідомості залежно від конкретних завдань, жанрів і видів творчості, індивідуального авторського стилю та ін.

Дуже точно й образно про це сказав згадуваний уже М.Шлемкевич: “її (публіцистики у найширшому значенні слова) місце в духовній культурі образово виглядало б так: вона – це розтоплена і незрізничкована ще лява життя, в якій уже застигли ясні криштали наукових тверджень, мистецьких оформлень, релігійних символів. Звідси в публіцистиці стіпьки неясного, нечистого, незрілого, але одночасно стільки живого s скерованого в будуччину. Публіцистика – це зачатки нових кристалізацій духа і дійсности, їх передбачення, вкладені в слово. Це ембріональні зав’язки будучих оформлень тієї ляви, схоплені першими враженнями і першими їх інтерпретаціями в щоденниках, тижневиках. Після цього слідує спокійніше розроблення тих вражень і відповідей у журнальних оглядах, студіях, етюдах, есеях, аж до більших творів світоглядової публіцистики, що стоять уже на межі філософії… Коли мати на увазі таку тяглість духовного процесу, то можна сказати: публіцистика – це дрімуча філософія, а філософія – це свідома своїх далекосяжних цілей і своїх методичних засад публіцистика”.

Публіцистика, таким чином, невіддільна від науки, філософії, мистецтва та інших потоків соціальної інформації, постійно збагачується ними, зазнає їх впливу, в свою чергу зворотньо впливаючи на них. Тому маємо підстави говорити не тільки про публіцистику як певний вид творчості, а й про публіцистичність. Під останньою слід розуміти певні тенденції, елементи, ознаки публіцистики, стильові особливості, властиві насамперед іншим потокам журналістської інформації, деяким видам наукових праць, творам художньої літератури, іншим видам мистецтва, включаючи образотворче мистецтво (плакат, карикатура), музику (гімн, ода). Публіцистичність – проникнення характерного для публіцистики методу у твори непубліцистичні за своєю основою. Публіцистичність виникає тоді, коли автор прагне зворушити реципієнта, вплинути на його свідомість, викликати відповідну реакцію. Змінити не тільки уявлення, а й поведінку людини, викликати її відповідні вчинки. Поняття публіцистичності органічно включає в себе широке суспільне звучання, проблемність, тенденційність, полемічність і специфічну, властиву саме для публіцистики образність. Будь-який виступ, звернений до широкої аудиторії, тією чи іншою мірою виконує публіцистичні функції, стає публіцистичним.

Можна погодитись з тими, хто вважає журналістику професією, творчим епіцентром якої є публіцистичне осягнення дійсності з притаманною їй громадянською пристрасністю, зацікавленістю в результатах. Слід лише застерегти, що публіцистика і публіцистичність легко підмінюються риторикою. Замість глибокої схвильованості, глибинності мислення, щирої пристрасті, кровного зацікавлення в результатах слова маємо зовнішні аксесуари останніх, які виявляються в імітації глибокодумності, лжепатетиці. Це було невиліковною хворобою тоталітарної журналістики. Не здолана ця хвороба і в наші дні.

Тому виникає настійна потреба хоч найлаконічніше торкнутися публіцистики в аспекті її національного розвитку та сучасного стану.

Публіцистика займала особливе місце в духовному житті України. Це пояснюється щонайменше двома причинами: історичною долею і своєрідною ментальністю. Позбавлена протягом століть власної державності нація своє духовне утвердження і свій самозахист шукала у народній творчості та у публічному слові, спочатку усному, а згодом, при найпершій і мінімальній можливості, і друкованому. Про це говорило і писало багато дослідників. Академік О. Білецький ще у перші місяці після другої світової війни зазначає, що “українській літературі не доводилося бути тільки “мистецтвом слова”. Вона була ще в більшій мірі, ніж література російська, зразу всім: політичною трибуною, публіцистикою, філософією, криком, плачем, стогоном поневоленої народної маси”1. Ю. Барабаш теж виділяє “полемічні, публіцистичні традиції української літератури, яка протягом багатьох десятиліть змушена була відстоювати не тільки потоптані права свого народу на соціальну та національну незалежність, на власну мову, культуру, а й своє право на існування”.

М. Шлемкевич пояснює вирішальне значення публіцистики в житті українського та деяких інших слов’янських народів ще й тим, що, на відміну від Німеччини чи Франції, у яких національний світогляд формувався на університетських кафедрах, у нас він формувався переважно публіцистами, які були творцями світогляду і вчителями життя. Він наголошує також на тому, що така висока роль публіцистики у духовному бутті України пояснює “особливо наше, українське, прагнення поєднати мислення і діяння, прагнення до постійної близини духа і життя, виразниками якого були і Сковорода, і … новочасні публіцисти”. Автор припускає, що і надалі наш менталітет актуалізуватиме розвиток саме цього виду духовної творчості: “Коли сердечна туга і мрія українства не в сфері абстрактних цінностей, але в цінностях здійснюваних і переживаних, і коли згідно з цим темою українського мислення є щастя справедливого і одночасно гарного життя, тодіпубліцистика буде й далі правдоподібно осередньою і рішальною силою тих шукань і прагнень”.

Історія української публіцистики – предмет окремої розмови. Зазначимо лише, що розвиток національної публіцистики від перших зафіксованих ораторських виступів на зразок відомого “Слова” митрополита Іларіона, “Літопису Руського”, публічних трактатів і правових документів київських князів, до днів нинішніх публіцистичних творів – це справді ще не викристалізована “жива лава” думок, суджень, образів, спрямованих на захист прав на життя, на землю батьків і дідів, їх віри і традицій. І так було завжди. Відомо, що українська література ХІУ-ХУІ ст. майже поспіль просякнута полемічно-публіцистичними тенденціями. Історичні обставини складалися так, що на сторожі коло рідного люду кращі його мислителі могли поставити не власну державу, не силу закону, а лише слово у формі сотень тисяч пісень і дум, переказів, легенд і міфів, художніх, а також публіцистичних творів. У нових історичних умовах це переконливо зробив своєю вогненною поезією Тарас Шевченко, політичною прозою і науковою діяльністю інші члени Кирило-Мефодіївського Братства.

XIX століття, особливо друга його половина, породило таких гігантів публіцистичної думки, як М. Драгоманов, І. Франко, Леся Українка, М. Грушевський, М.Павлик. На зламі двох століть, коли ще продовжував активно працювати І.Франко, саме у публіцистиці обґрунтовується ідея державної незалежності України, досить яскраво продемонстрована у творчості С.Бачинського і М.Міхновсь-кого. У процесі визвольних змагань 1918-1921 рр. і після їх поразки з’явилась ціла когорта українських публіцистів різних політичних відтінків. Назвемо хоча б найвидатніших серед них. Окрім згаданого вже М.Грушевського, це такі політики і літератори, як С.Петлюра, В.Винниченко, С.Єфремов, Д.Донцов, Є.Ма-ланюк.

Жорстокий тоталітарний режим, встановлений в Україні, зробив усе для того, щоб поступово придушити вільне слово. Арешти українських письменників, учених, журналістів, самогубство М.Хвильового, а головне організація страшного голодомору, призвели до того, що публіцистичне слово могло існувати лише на еміграції або у підпіллі.

До 1944 року в Західній Україні, а після другої світової війни у Західній Німеччині, США, Канаді, інших країнах Заходу працювали талановиті політики і публіцисти: С.Бандера, Д.Донцов, Я.Стецько, І.Багряний, О.Ольжич, Р.Рахманний, І.Кедрин-Рудницький, М.Шлемкевич і багато інших.