ТЕОРІЯ МАСОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ

1. Масова комунікація як явище.

Термін "масова комунікація" вживається як у вітчизняній, так і в закордонній літературі неоднозначно. Їм позначають як мінімум три явища: 1) процес передачі та поширення інформації на масову аудиторію, 2) власне інформацію, 3) засоби масової комунікації.

Масова комунікація:

1 – організоване спілкування, що є видом суспільно-культурної діяльності, яка відбувається у вигляді взаємопов’язаних інтелектуально-мислительних та емоційно-вольових дій, спрямованих на духовне, професійне чи інше єднання маси людей.

2 – процес поширення інформації за допомогою технічних засобів (преса, радіо, телебачення) на кількісно великі, розпорошені аудиторії.

3 – майстерно організоване спілкування у вигляді суспільно-культурної діяльності, учасниками якого є комунікатори й комуні канти, коли перший впливає на другого за допомогою певних засобів комунікації.

Масова комунікація завжди спрямована на велику, неоднорідну та анонімну аудиторію.

Узагалi, термiн "комунiкацiя" виник вiд латинського communicare, що означає "радитися". Поняття "масова комунiкацiя" виникло на початку ХХ століття у США. Його автор психолог Ч. Кулi.

Повідомлення масової комунікації відіграють велику роль у житті людей, тому, звичайно, привертають до себе увагу дослідників.

Розглядаючи соціологічну модель масової комунікації, можна погодитися з тим, що основними елементами цієї моделі є: 1) соціальні суб'єкти, які взаємодіють в інформаційному процесі, 2) специфічні соціальні інститути цих суб'єктів, які опосередковують цю взаємодію, 3) сама масова інформація як сукупність знань, цінностей і норм. Остання виступає, з одного боку, предметом виробництва і поширення, з іншого — сприйняття і споживання. У цьому значенні масова комунікація — це "діяльність соціального суб'єкта з виробництва і поширення соціальної інформації, спрямована на формування напряму думок і дій соціального суб'єкта"

Узагалі, треба погодитися з тим, що за допомогою комунікації здійснюється обмін думками між людьми, а сама комунікація є процесом передачі й свідомого сприйняття знаків, що мають інформаційне значення.

Масова комунікація як суспільно-культурна діяльність включає дії мовців (комунікантів), а також дії мас (комунікатів). Очевидним є те, що контакт між комунікаторами опосередкований засобами масової комунікації, які функціонують у системі масової комунікації для забезпечення впливу комунікантів на комунікатів.

Масова комунікація – це не лише спілкування з масами, це скоріш процес масифікації (чи демасифікації) людей, тобто створення чи руйнування мас.

Основна, стратегічна функція масової комунікації – формування масової психології, формування маси як суб’єкта соціальної дії.

2. Природа масової комунікації.

Масове спілкування, як і будь-який вид комунікації, за своєю природою є формою соціальної взаємодії, пов’язаної з наданням інформаційних послуг населенню, пропагуванням системи цінностей, алітуванням за новий спосіб життя, вихованням дітей, просвітою народу, залученням до купівлі товарів і послуг, виборів народних депутатів і т. д. Тобто масова комунікація — не самоціль, вона лише форма, засіб досягнення суспільних цілей.

Вона завжди включена в “загальне суспільне виробництво” як необхідна ланка задоволення суспільно важливих потреб. Оскільки майже всі види соціальної взаємодії не можуть обійтися без комунікаційної участі в них зацікавлених сторін, то з високою вірогідністю можна стверджувати, що всі суспільні процеси взаємодії між людьми в той же час, з точки зору форми існування, є комунікаційними процесами, різновидом яких є масовокомунікаційний процес.

Соціальна взаємодія у стабільному, впорядкованому, організованому суспільстві має характер переважно нормативного соціального регулювання, що забезпечує захист прав особистості, визначення меж свободи людини і закріплення її обов’язків, соціальний та економічний розвиток суспільства. У цьому випадку масова комунікація виступає архіважливою формою соціального регулювання як системи засобів впливу на поведінку суб’єктів суспільних відносин.

Масова комунікація, яка за характером і формою є видом соціальної взаємодії, а саме впливом комуніканта на комуніката у вигляді маси, завжди обслуговувала і обслуговує штучні маси. Її пряме призначення — бути середовищем для лідерів, вожаків, керівників, які “працюють” з народом, звісно, “заради його блага та процвітання”! Через це масова комунікація виступає особливою формою соціального регулювання і є окремим видом соціальних комунікацій.

Але є ще одна, супровідна роль масової комунікації: впливати на них через свої засоби “між іншим”. Цей принцип забезпечується існуванням у стихійних масах так званих “лідерів думок” (термін ввів у ХІХ ст. французький учений – правознавець та соціолог Габрієль Тард).

У штучній масі міжперсональне спілкування виступає формою поширення необхідної масової інформації, її адаптації до масової свідомості. Таким чином, історично масова комунікація має два рівні: нижній, міжособистісний, який забезпечує трансляцію інформації, отриманої з масової комунікації лідерами думок, та верхній — рівень безпосередньо масової комунікації, яка забезпечується комунікантами-професіоналами, лідерами штучних мас.

Отже, для розуміння явища масової комунікації важливо збагнути: Який характер масового спілкування? Чим вона відрізняється від інших видів спілкування? Яка система й структура масової комунікації? Які бувають форми масової комунікації?

3. Види масової комунікації.

Комунікація:

1 – інтраперсональна («сам із собою»)

2 – інтерперсональна (декілька людей)

3 – групова

4 – масова

Комунікант => Комунікат – Монолог.

Комунікант ==> <== Комунікат – Діалог.

Види масової комунікації:

1) Масмедійні комунікації – передбачає виконання суспільно важливих завдань, спрямованих на забезпечення суспільства інформацією. Особливістю масмедійних комунікацій є низький рівень комунікаційної інтенції (відсутність спеціальної уваги професійних комуні кантів до цілей масового спілкування).

2) Рекламна комунікація – Для рекламної комунікації суттєвим є використання суб’єктно-об’єктної форми спілкування, маніпулятивної форми, демонстративно-розважальної поряд з іншими формами масової комунікації. На відміну від масмедійних комунікацій рекламна комунікація тримається на серйозному вивченні психології людей, їхніх потреб із метою забезпечити ефективний вплив реклами на людей.

3) Піар-комунікації – масова комунікація є основним середовищем в якому існують PR, адже вони впливають на громадськість саме завдяки ЗМК. Особливістю є принципове

зосередження фахівців зі зв’язків з громадськістю на комунікаційній інтенції.

4) Пропагандистська комунікація – масове переконання у правильності тої чи іншої думки чи ідеї.

5) Агітаційна комунікація – на відміну від пропагандистської комунікації,

яка передбачає отримання позитивного результату у вигляді переконаного комуніката, агітаційна обмежується проявом готовності збоку комуніката певним чином діяти, виявом зацікавлення до чогось чи когось.

4. Визначення масової комунікації.

Масова комунікація:

1 – організоване спілкування, що є видом суспільно-культурної діяльності, яка відбувається у вигляді взаємопов’язаних інтелектуально-мислительних та емоційно-вольових дій, спрямованих на духовне, професійне чи інше єднання маси людей.

2 – процес поширення інформації за допомогою технічних засобів (преса, радіо, телебачення) на кількісно великі, розпорошені аудиторії.

3 – майстерно організоване спілкування у вигляді суспільно-культурної діяльності, учасниками якого є комунікатори й комуні канти, коли перший впливає на другого за допомогою певних засобів комунікації.

Уявлення про масову комунікацію в науці. Існує понад кілька сотень визначень комунікації. Ще в 70-х роках ХХ ст. F. Dance в статті про поняття комунікації зафіксував 95 дефініцій і згрупував їх у 15 категорій. Польська дослідниця H. Walińska de Hackbeil у 1975 році у своїй докторській дисерта-ції “Поняття комунікація в американській теорії масової комунікації” зафік-сувала понад 200 дефініцій, що віднайшла в американській літературі, і виді-лила в них 18 семантичних (значеннєвих) категорій. Польський комуніколог T. Goban-Klas у своєму підручнику “Засоби масової комунікації і масова ко-мунікація” наводить сім типових визначень комунікації:

комунікація як трансмісія (трансляція, передача) інформації, ідей, емо-цій, умінь;

комунікація як розуміння інших, коли ми й самі прагнемо, щоб нас зрозуміли (комунікація як порозуміння);

комунікація як вплив за допомогою знаків і символів на людей;

комунікація як об’єднання (творення спільноти) за допомогою мови чи знаків;

комунікація як взаємодія за допомогою символів;

комунікація як обмін значеннями між людьми, які мають спільне в сприйманні, прагненнях і позиціях;

комунікація як складник суспільного процесу, який виражає групові норми, здійснює громадський контроль, розподіляє ролі, досягає координа-ції зусиль тощо.

Ці дефініції не суперечать одна одній, вони лише доповнюють одна од-ну; кожне з визначень охоплює певний бік явища, даючи більш глибоке осягнення комунікації. Навіть той факт, що під комунікацією здавна розумі-ють ще й засоби транспорту, фізичного зв’язку (пошта, телефон, віз, коні, човен, потяг, річка, канал, море, каналізація тощо), зовсім не означає, що фі-зичні й знакові комунікації — абсолютно різні терміни. Ідея зв’язку в спіл-куванні є домінуючою, і це дало підстави так широко вживати термін кому-нікація — на позначення засобів зв’язку взагалі.

5. Історія науки про масову комунікацію.

Перший етап існування науки про масову комунікацію – поч. 20 ст – кін. 30-х рр. 20 ст. У цей період бурхливо розвивається преса та документальний та художній кінематограф. Другий етап – 40-ві – поч. 60-х рр. Учені більше зацікавлюються масами як об’єктом впливу. ТМК розквітає у США. Третій етап – др. пол. 60-х – кін. 70-х. Період могутнього розвитку телебачення. Дослідження впливу ТБ на масову аудиторію. Четвертий етап – з 80-х до кінця 20 ст. Зростає кількість робіт присвячених ЗМК.

Також наука про масову комунікацію отримує свій розвиток у лоні соціологічних, філософських, психологічних та інших шкіл. Це Чиказька школа (дослідження означених рис та особистостей), Віденський гурток, Франкфуртська школа, Бірмінгнмська школа (вважали аудиторію формою опозиції панівній ідеології). Такі вчення як марксизм, біхевіоризм (дослідження комунікативної поведінки в системі «стимул – мовна реакція»), функціоналізм (функціонування медіа в системі соціальних структур) лягли в основу багатьох робіт про ЗМК.

З розпадом РС в Україні почала формуватися наукова масовокомунікологічна школа. Наукові праці того часу стали підґрунтям для становлення української школи масової комунікації.

У 2000 році вперше в історії української освіти розпочато викладання проф. В.В.Різуном курсу «Теорія масової комунікації». Вчена рада КНУ ім.. Шевченка затверджує наукову школу з журналістикознавства та теорії масової комунікації. У 2002 році в Інституті журналістики відкривається перша в Україні кафедра ТМК, яку заснував В.В. Різун.

6. Основні теорії масової комунікації.

Теорією називається система наукових поглядів на певне явище, система наукових понять, термінів, а також принципів та методів досліджень у рамках прийнятої системи наукового бачення. В основі будь-якої теорії лежить концептуальна модель. Існує дуже багато теорій масової комунікації. На думку Макквейла, існує чотири види теорій масової комунікації: соціологічні(пояснюють природу масового спілкування), нормативні(вивчають можливі впливи медіа, як вони можуть діяти на суспільство), прикладні(знання практиків, пропонуються настанови меліапрактикам), теорії здорового глузду(системи знань людей про медіа, їхній досвід спілкування зі ЗМІ).

Основні теорії:

Теорія масового суспільства і сильних медіа – Роль медіа в масовому суспільстві визначається сильною, тобто вони ефективно здійснюють той вплив, який планується.

Теорія двоступеневого впливу – Функціоналіст П. Лазарсфельд та його колеги зрозуміли, що міжособистісна комунікація поряд із впливом лідерів думок на громадську думку опосередковує зв'язок масою та медіа.

Теорія дифузії інновацій – У розробці брали участь Тард, Роджерс, Бандура. Будь-яка інновація (нова ідея, технології) поширюється в суспільстві за певною моделюю, яка графічно являє собою S-подібну криву, пов’язану з поширенням інновацій в часі:деякі люди беруть інновацію відразу, інших треба переконувати, що вимагає певного часу. Е. Роджерс визначив категорії людей в соціальній системі на основі їх здатності сприймати нове: новатори, ранні послідовники, рання більшість, пізня більшість, відсталі.

Теорія Г. Лассвелла – запропонував лінійну модель спілкування, яка стала класичним зразком досліджень масової комунікації: хто говорить – що сповіщає – яким каналом – кому – з яким ефектом.

Теорія чотирьох функцій – Уявлення про чотири соціальні функції мас-медіа:спостереження за поточними подіями, взаємозв’язок між членами суспільства, передавання соціальної спадщини, розвага.

Теорії на основі психодинамічної моделі К. Говленда. Експерименти Говленда підтвердили, що пропагандистські повідомлення, розраховані «на всіх», у цілому дають незначний ефект. Силу їх впливу можна збільшити лише орієнтуючись на певні групи аудиторії. Результати дослідження отримали назву «психодинамічна модель», в основі якої лежить твердження про те, що ЗМК здійснюють диференційований вплив на аудиторію через неоднакову психологічну структуру індивідів.

Теорія модернізації Лернера Соціальні зміни розглядаються як односпрямований процес – згори донизу.

Теорія використання і задоволення Стверджує,що споживачі медіа самостійно вибирають інформацію, необхідну їм для використання чи принесення задоволення. Головне положення теорії – уявлення про відбір фільмів, передач газет, споживачами для задоволення власних потреб, як постійний, активний процес.

Теорія розширення відчуття Маклюєна Медіа розширюють людські відчуття. Одні з них, так звані «гарячі» медіа, самі є повідомленнями. Це телебачення, книги, газети, журнали. «Холодні медіа» (телефон, наприклад) це технології племені (втягують людину у спілкування, а «гарячі» медіа є технологіями цивілізації.

Теорія праймінгу Праймінг – це попередня підготовка аудиторії мас-медіа до сприйняття повідомлення. Праймінг дозволяє керувати процесом розуміння масової інформації аудиторією.

Макквейлова теорія масової комунікації Макквейл розглядає масову комунікацію як цілісний феномен і пропонує єдину, комплексну теорію цього явища. Медіа як посередники в суспільстві виступають: вікном для будь-якого досвіду, дзеркалом перебігу подій у суспільстві, фільтром чи воротами, що пропускає одні погляди, інші – ні, форумом чи платформою для представлення аудиторії ідей, поширювачем ідей, ареною для обговорення різних питань тощо.

7. Моделі масової комунікації.

Основою будь-якої теорії є концептуальна модель явища. Власне, теорія — це і є розлога експліцитна концептуальна модель. Поява найпростішої мо-делі досліджуваного явища є завжди основою для потенційної теорії. Через те моделей завжди більше, ніж теорій.

На думку Д. Макквейла, можна виділити чотири типи моделей, які, по су-ті, репрезентують аспекти комунікативного процесу, частково його фази: моделі трансмісії (А), моделі ритуалу (Б), моделі привернення уваги (В) і моделі рецепції (Г).

Модель комунікації як трансмісії

Ця модель виражає одновекторну суть комунікативного процесу:

Відправник передача одержувач Комунікативний процес розглядається як процес передачі інформації.

Модель всесильної пропаганди, або модель Чакотіна (ТсЬакпогіпе)

На підставі особистого досвіду заняття гітлерівською пропагандою німець-кий емігрант у Франції Серж Чакотін представив психологічну модель проведення масової пропаганди Людські рефлекси Смисли масової пропаганди Пропагавдист Одержувач

Модель контактування, або модель Якобсона. Включає шість важли-вих чинників спілкування:

Роман Якобсон (1960) виділяє шість функцій комунікації: емотивну (вираження свого “я”), референтну (денотативну) (виділення об’єкта мовлення), конативну (інтенсивну) (вплив на адресата), поетичну (виділення форми повідомлення), металінгвістичну (пов’язану з виходом за межі бесіди у сферу коду, мови), фатичну (підтри-мання контакту, коли важлива не тема розмови, а те, щоб контакт не перер-вався).

Модель Левіна, або топологічна модель (модель комунікації як при-пливу інформації).

Левін виходив з того, що в різних соціальних ситуаціях приплив інформації є завжди нерівномірним та неповним. Приплив інформації регулюється бар’єрами (Левін називав їх воротами). У ролі таких бар’єрів виступають певні люди або інституції, які одну інформацію затримують, іншу пропускають. У масовій комунікації такими особами є редактори, видавці, засновники тощо.

Модель двоступеневого припливу інформації та думки, або модель Каца — Лазарсфельда. На цій моделі (1955) розмежовуються два процеси: процес передачі (інформації, а також поглядів, думок, оцінок) і процес упли-ву на позиції та свідомість інших людей.

Соціологічна модель, або модель Рилеїв.

Велику роль відіграє первинна група, яка впливає на по-чуття, думки, позиції, поведінку відправника твору. Отримувач твору теж залежний від своєї первинної групи.

Відбувається, власне, міжгрупове багатовекторне спілкування.

Модель селекції, або модель Вестлея—Макліна.

Вестлей і Маклін (1957) на своїй моделі комунікації, що належить до трансмісійного виду моделей, додали істотну характеристику — це наявність професіонального комунікатора (медійної інституції) (С), який опосередковує процес спілку-вання.

Модель мозаїчної культури, або модель Молеса.

Абрагама Молес створив модель (1967), в основу якої поклав тезу, що сучасна культура є цілісні-стю неупорядкованою, має мозаїчну структуру з елементами різної вартості. Така культура є продуктом функціонування ЗМК

Суспільно-культурна модель, або модель Тудора.

Англійський науко-вець А. Тудор (1970) вказав на подвійну зумовленість процесу спілкування: з одного боку, зумовленість суспільною структурою, з другого — культурою.

Модель експресивна, або ритуальна.

До цієї групи належить модель Джеймса Карея (1975). Комунікація, на його думку, має бути виражена в таких категоріях: участь, товариськість, братерство, спільна віра.

Ритуальна комунікація має головну суспільну функцію уніфікування й підтримання єдності групи. її символи використовуються в рекламі й полі-тичній пропаганді, релігії, мистецтві, публічних церемоніях. Комунікатив-ний процес на ритуальній моделі спілкування являє собою акт об’єднання людей в одну групу або підтримання такої єдності.

Модель розголосу: комунікація як демонстрація й привернення уваги.

Модель демонстрації й привернення уваги відповідає інтересам особливо тих комунікатів, які вбачають у ЗМК предмет розваги. Акцент при цьому ро-биться не так на зміст повідомлень, як на їх доступність, демонстративність тощо.

Модель рецепції (сприймання): кодування й декодування ви-словлювання.

Основою моделей рецепції є уявлення про процес спілкування як фазовий процес, що складається з актів кодування повідомлення та його декодування.

Модель кубиків. До моделей рецепції належить так звана модель куби-ків: відправлені комунікантом елементи (кубики) змісту дозволяють реципі-єнтові складати з них свою конструкцію твору.

Модель хвилі, або модель НІІВ.

Зворотна реакція — реакція, яку мае отримувати комунікатор та ана-лізувати її з метою удосконалення процесу комунікації.

Синтетична модель, або модель Ґобана-Класа

Польський учений, ко-муніколог, автор підручника “Засоби масової комунікації й масова комуні-кація” Томаш Ґобан-Клас (1978) запропонував синтетичну модель масової комунікації.

Кожна модель відрізняється одна від одної складністю відтворення яви-ща, відображає його в певному аспекті. Жодна з розглянутих моделей не є повним відображенням процесу комунікації.

Ґобан-Клас запропонував складну модель масової комунікації, яка, на його думку, схоплює більше сторін явища, ніж окремі моделі, що були запро-поновані іншими вченими. Синтетична модель зводить в одне ціле комуніка-тивний процес, його структуру й систему складників процесу, чинники, що впливають на комунікативний процес. Безперечно, ця модель є більш всео-хопною, ніж аналізовані вище, але без сумніву можна сказати, що й графічна модель Ґобана-Класа не є тим засобом, який повною мірою відтворив явище масової комунікації.

8. Напрями досліджень масової комунікації.

Історія вивчення масової комунікації й проведения прикладных дослі-джень у цій галузі — це фактично історія вивчення медіа з точки зору їхньо-го впливу на спільноту, а також на людину з метою перетворення ії у “масо-ву людину”, учасника спільноти. Через те дослідження медіавпливу є Головины напрямом досліджень масової комунікації.

Напрями

Вплив масової ін-формації порівнювався з кулями або наркотиками, що кололися в вену. Ці образи стали основою теорії шприца або теорії кулі для пояснения впливу ЗМІ. Ранні наукові роботи писалися в рамках цих теорій і визнавали вели-чезну владу ЗМІ над аудиторією, виношувалася концепція суспільства ізо-лъованих індивідів, які потрапляли під уплив всемогутніх ЗМІ

Концептуальна модель обмеженого впливу була популярною в 1960 дослідження показали, що вплив медіа на індивідуальних споживачів масо-вої інформації є обмеженим.

Переглянута версія історії медіавпливу

Усі дослідження в своїй сукупності довели, що медіавплив буває когні-тивним, поведінковим або афективним (емоційним). Він може бути прямим або непрямим, коротким, довгим або сповільненим, ізольованим або загаль-ним. Вплив мае індивідуальні відмінності, залежить від психологічних фак-торів, середовища і характеристик соціальних груп, які керують сприйнят-тям масової інформації та реакцією на неї. Через те все залежить від того, який саме вплив потрапляє в поле зору дослідника.

мета-аналіз, включає знаходження загальної статистичної основи серед великої кількості досліджень одного напрямку з наступною подачею сумарних результатів на основі всіх спостережень, що доступні.

контент-аналіз - розуміння того, які знан-ня та конотації закладаються авторами в інформаційні продукти і яких ре-зультатів впливу на масову аудиторію можна очікувати. Проте ці результати мають лише прогностичний характер, оскільки реальні результати можна досліджувати тільки в рамках ефект-аналізу (аналізу ефектів, справлених на аудиторію).

Особлива увага в дослідженнях масової комунікації приділяється масовій аудиторії. Ця дисципліна називається аналіз аудиторії.

9. Методи досліджень масової комунікації.

Існують кілька класифікацій методів досліджень. З філософської точки зору методи можна поділити на загальнонаукові і спеціальні.

До загальнонаукових методів належать: спостереження, порівняння, ви-мірювання, експеримент, узагальнення, абстрагування, формалізація, аналіз, синтез, індукція, дедукція, аналогія, моделювання, ідеалізація, ранжування, а також аксіоматичний, гіпотетичний, історичний і системний підходи.

Крім того, всі методи можна умовно поділити на дві великі групи: перші з них використовуються для збирання емпіричних даних (спостереження, ек-сперимент, опитування тощо), а другі — для кількісного і якісного аналізу отриманих даних (статистична обробка даних, класифікація, групування, типологізація тощо).

Підходи.

Описовий (ідеографічний) підхід передбачає вивчення об’єкта дослі-дження шляхом опису доступних для спостереження рис і характеристик цього об’єкта.

Природничонауковий підхід передбачає більший ступінь втручання до-слідника у досліджувану сферу, використання спонукальних прийомів, емпі-ричних (дослідних) методів і вивчення зворотної реакції об’єкта дослідження.

Кількісний і якісний аналіз.

Кращим є той метод, який найбільшою мірою від-повідає конкретному завданню дослідження.

Вимоги до наукових методів. Достовірні результати дослідження можна отримати, якщо використовувати науково обґрунтовані методи, тобто мето-ди, які відповідають таким критеріям:

1. Валідність, тобто відповідність (повноцінність, придатність) процедур і отримуваних даних поставленому завданню.

2. Надійність, тобто можливість одержати стійкі показники. Надійність методу можна встановити двома способами:

• порівнюючи результати, одержувані за цією методикою різними людьми;

• порівнюючи результати, одержувані за тією самою методикою в різних умовах.

3. Однозначність, тобто якою мірою одержувані за допомогою цієї методики дані відбивають зміни саме тієї і тільки тієї властивості, для оцінки якої ця методика застосовується.

4. Точність, тобто здатність методики реагувати на найменші зміни оці-нюваної властивості.

10. Поняття про маси. Види мас. Масифікація.

МАСИ

У психологічному словнику за редакцією Артура Вебера маса розглядається у вигляді «будь-якої великої кількості людей, різної за своєю структурою, яка не становить соц. організації». Цікавий аспект цього терміна – імплікація, що, хоч маса і не має чуткої структури, люди, які входять у неї мають тенденцію поводитися порівняно аналогічно.

В науці натовп розглядається у вигляді одного із видів маси. Помічено такі її тенденції,як атомізація (відносно самостійне і незалежне існування членів маси), некомунікабельність, відчуженість між людьми, що становлять масу.

Серед багатьох визначень маси через усю історію цього питання простежується загальна думка, висловлена російським ученим кінця соціалізму Г. К. Ашиним:

“У кожному випадку звертало на себе увагу виникнення певноїпсихічної спільноти, яка змушує людей поводитись інакше, ніж вони діяли б ізольовано, і часто примітивізує їхню поведінку

Таке розуміння маси виникло під упливом соціальної психології, звідки цей термін було взято, та емпіричними спостереженнями за ситуативно виниклими множинами людей і стихійними формами їхньої поведінки.

Стрижневим елементом маси є її свідомість. Разом із масовими настроями та різними ірраціональними формами масової, стихійної поведінки вона визначає сутність маси — її психологію, яка й відрізняє маси від інших соціальних суб’єктів.

Маса — це не проста сукупність особистостей, а нова психологічна єдність людей, яка формується й певним чином поводить себе під упливом масового настрою, що виникає у результаті конфлікту між прагненнями й досягненнями людей.

Формування маси через виникнення масових настроїв відбувається в результаті впливу якогось джерела зараження, прикладу для наслідування. Це може бути “служитель релігійного культу, поширювач пліток і чуток, телевізор або інший засіб масової інформації, насамкінець, політичний лідер. І всі вони, психологічно, виконують одну функцію — зрозуміло, кожен по-своєму. Однак у всіх цих випадках ми маємо справу з кимось або чимось, хто або що навіює, як треба робити, проголошує істинні цінності, демонструє зразкову поведінку (виділення наше.— В. Р.)”

Маса тисне на людину, активізує в ній отого масового черв’ячка, який

живе у кожному з нас.

“Маса не тільки допомагає виживати — дуже часто маса пригнічує людину і, звичайно ж, дуже змінює її поведінку. Настільки, що потім людина ніяк не може повірити в те, що вона робить у рядах маси. На людину, яка перебуває в масі, діють особливі психологічні закони. Маса заражає людину, змушує її наслідувати собі, часто навіть навіює те, що у звичайному стані і в голову не прийшло б. У масі виникають особливі психологічні стани. Під впливом складних емоційних реакцій виникають неочікувані види масової поведінки. І тоді, здавалось би, нормальні люди здатні на здатні “бити і рятувати”, не даючи собі звіту в тому, для чого вони це роблять. Існують, звичайно, і більш спокійні різновиди мас — “публіка”, яка сидить перед телевізорами, збирається на мітинг або навіть засідає в парламенті.

Маса — це ситуативно виникла, ймовірнісна за своєю природою, гетерогенна за складом, неструктурована, неорганізована та ірраціональна за формами функціонування психологічна єдність людей, яка формується щоразу як новий соціальний суб’єкт під упливом масового настрою, що виникає в результаті конфлікту між прагненнями й досягненнями людей, та певним чином поводить себе в рамках своєї, масової свідомості.

Першим визнаним теоретиком мас став Г. Ле Бон. За ним - в натовпі утворюється соціально-психологічна єдність маси — “душа натовпу”. В науці натовп розглядається у вигляді одного із видів маси.

Все, что нашла касательно соц.груп и масс:

У визначенні масової свідомості, поданому у “Философском словаре”, маси розглядаються як соціальний суб’єкт, що включає такі суб’єкти, як класи, соціальні групи. При цьому не пояснюється різниця між цими суб’єктами. На відміну від соціальних груп, великих і малих, завжди якось організованих і структурованих, маси — це принципово неорганізовані і неструктуровані суб’єкти суспільного життя.

Форми маси: (1) маса природна, стихійна, неорганізована, яка виникає сама собою, (2) маса штучна, організована, керована.

Стихійні маси виникають у результаті дії факторів “пасивного” роду (зго- да, готовність віддатися відповідним прагненням тощо).

У стихійній масі людей об’єднує не якийсь керівник; вони самі знаходять свою жертву — уособлюють персонально в комусь свій негативізм, оскільки їх єднає швидше ідея боротьби з кимось проти чогось, ніж ідея боротьби за когось і щось. Здебільшого це емоційна основа психології будь-якої маси — спільноти МИ.

Штучна маса — це продукт організованої праці кількох людей чи однієї особи, соціальних інститутів, які керують людьми, “заганяючи” їх у масу і використовуючи для цього знання про психологію природних, стихійних мас. Керівник маси — це лідер, вожак, авторитет, “гіпнотизер”. Але лідер маси — то не просто особа, то міфологізована постать, “ідеальний батько, друг, керівник”.

Види мас

Д. В. Ольшанський виділяє такі види мас:

1) великі і малі,

2) стійкі (постійно функціонують) і нестійкі (імпульсні),

3) згруповані і незгруповані, упорядковані і неупорядковані в просторі,

4) контактні і неконтактні (дисперсні, розсіяні),

5) спонтанні (стихійно виниклі) і спеціально організовані,

6) соціально однорідні і неоднорідні.

В цілому, з наукової точки зору, зауважує Д. В. Ольшанський, можна виділити три основні різновиди мас:

1) натовп,

2) зібрана публіка (від глядачів у театрі до учасників мітингів, що мають спільні установки, орієнтації під впливом одного й того самого пред- мета сприймання в один і той самий момент, готові до дії),

3) незібрана публіка (електоральні маси, аудиторія ЗМІ, прихильники кумирів культури, являє собою поляризовану масу, тобто більшість людей, що мають спільне у мисленні, інтереси яких викликані однаковими стимулами, живуть не одне з одним, а одне біля одного).

На думку З. Фрейда, який цитує Ле Бона, є три причини масифікації. Перша. Індивід у масі отримує почуття незбагненної потужності, якому він може віддатися, чого не зробить сам на сам, стримуючи себе. В анонімній і безвідповідальній масі почуття відповідальності щезає. Друга. Людина в масі вільно піддається зараженню, запалюванню, під упливом чого легко відмовляється від власних інтересів на користь масовим. Третя. Здатність людини у масі легко піддаватися навіюванню. При цьому повністю губиться свідома особистість, воля і здатність відрізнятися відсутні, всі почуття і думки орієнтовані в напрямку, заданому кимось.

“На наш погляд,— пише Д. В. Ольшанський,— в історії людства ніколи б не виникало ніяких мас, якби індивіди самі не мали особливої потреби об’єднуватися в такі маси. Тільки власні, внутрішні потреби людини народжують особливий мотив — об’єднання з собі подібними заради самозбереження, досягнення якогось зиску або внутрішнього стану…” Внутрішніми станами є “насамперед емоційно-афективні стани (до того ж як позитивні, так і негативні), для регуляції яких людині треба бути у масі. Як правило, така потреба має неусвідомлюваний характер…” І далі: “В основі виникнення маси лежать індивідуальні потреби в ідентифікації себе з великою кількістю людей для регуляції своїх емоційних станів.

11. Натовп і публіка. Масова аудиторія.

Ще Г. Тард (1901) вимагав розрізняти натовп і публіку як два види маси, що відрізняються один від одного деякими зовнішніми характеристиками, але мають спільні психологічні механізми.

Натовп – тимчасове скупчення емоційно збуджених людей (випадковий, експресивний, конвенційний – той, що змінюється, діючий – агресивний, панікуючий, користолюбний, бунтівний).

Публіка – група осіб, об’єднаних лише духовно, подумки, але розпорошених й фізично відокремлених.

Зібрана публіка – зібрання людей, що: мають схожі очікування, спільні інтереси, готовність до реагування.

Незібрана публіка – велика поляризована маса, що: має схожі інтереси, ведуть себе схожим чином але по-різному.

Публіка за певних умов завжди має шанс стати натовпом, її можна розглядати і як потенційний натовп і як прообраз справжньої активної згуртованої маси. Публіка, окрім того, може кваліфікуватися і як початковий стан зрілої маси, як проміжний етап її формування.

Зібрана публіка, як, зрештою, й натовп, може бути об’єктом впливу ЗМК (збір біля радіоприймача, телевізора, у кінотеатрі і т. д.). Вона, як і натовп в окремих випадках, може виводитися засобами масової інформації на вулиці, мітинги, збори. Після зовнішнього, фізичного об’єднання в одному приміщенні під дією впливу на всіх одних і тих самих стимулів, наприклад ЗМІ, серед публіки, вважає Д. В. Ольшанський, утворюються певні подібні або загальні реакції, переживання або стійкі орієнтації. Ця публіка швидко усвідомлює свої настрої, що підсилює враження. До зібраної публіки входять люди, які не тільки мають подібні емоційні переживання, а й просто цікавляться одним і тим самим предметом. Це породжує певний раціональний компонент, що нівелює надмірні емоції. Окрім загальних емоцій, зібрана публіка відзначається подібністю установок, орієнтацій і готовністю до певного типу дій.

За визначенням Я. Щепанського, “зібрана публіка — це гуртування певної кількості людей, які відчувають подібне очікування певних переживань або цікавляться одним і тим же предметом. Ця загальна зацікавленість і поляризація установок навколо одного й того самого предмета або однієї й тієї самої події — основа її відокремлення. Наступною рисою є готовність реагувати певним чином. Ця подібність установок, орієнтацій і готовність діяти — основа об’єднання публіки ” публіка лише готова до дії.

12. Масові настрої. Масова свідомість. Масова поведінка.

Масові настрої.

ЗМК відіграють чи не найважливішу роль у формуванні масових настроїв. Як зауважує Д. В. Ольшанський, розвиток мас залежить від міри охоплення їх настроями. Визріваючи в межах однієї групи, класу, прошарку, настрої можуть перекидатися на інші групи, класи, прошарки, таким чином стаючи “ядерними” настроями для зараження інших спільнот.

За визначенням Д. В. Ольшанського, масові настрої — “особливі психічні стани, кожен із яких можна визначити як однорідну для достатньо великої кількості людей суб’єктивну, складну афективно-когнітивну реакцію, яка відображає три моменти: ступінь задоволення загальними соціальнополітичними умовами життя; оцінку реалізації своїх соціально-політичних домагань; прагнення до зміни умов здійснення своїх домагань. Природа настроїв проявляється в тому, що вони стають помітними при розходженні двох факторів — домагань (очікувань) людей, пов’язаних із загальними для значної кількості людей масовими потребами та інтересами, з одного боку, і реальних умов життя — з іншого. Це специфічна реакція на розходження між потрібним і наявним. При їхньому збігові масові настрої практично відсутні. Перевага наявного над потрібним забезпечує позитивні настрої. Навпаки, чим помітніший розрив, тим сильніші негативні настрої

Прийнято вважати, що на формування масових настроїв впливає реальність (соціальні, економічні, політичні умови життя), яка безпосередньо діє на людей і змінює можливості реалізації домагань, бажань, хотінь, і віртуальна дійсність (пропаганда, ідеологія, реклама, журналістика і т. д.), яка через масову комунікацію впливає на свідомість громадян, маніпулюючи домаганнями і бажаннями, потребами людей.

Таким чином, масові настрої виростають і на ґрунті обігрування сподівань і бажань людей, які під упливом масової комунікації починають жити в ілюзорному світі відповідності між домаганнями і можливістю їх досягнення (стабілізація настрою), відставання можливостей реалізації домагань (зростання невдоволення) і збігу домагань та можливості їх реалізації чи навіть перебільшеної можливості (масовий ентузіазм).

Бувають настрої позитивні або негативні.

Нормальні умови життя не викликають масових настроїв, бо це сприймається як належне. Бродіння настроїв — це перший обов’язковий етап їх зародження. Річ у тім, що маса не може створюватися на основі простого гурту людей, не охопленого настроєм.

Настрої, думки, свідомість і поведінка мас.

Масова комунікація не мислима поза контекстом масової свідомості, поведінки, культури, масових настроїв та суспільних думок, в основі яких лежать думки мас. Власне, вона є тим благодатним середовищем, яке й породжує всі ці масові явища, а також, у свою чергу, зумовлена ними. З-поміж усіх названих явищ масова комунікація найбільш зримо й реально робить людей масами: буває, достатньо одного слова, щоб гурт людей натовпом зірвався з місця, почав галасувати, ламати, трощити. І достатньо одного слова у натовп, щоб він завмер — і миттю зник, розпався. Це означає, що прояви масового спілкування завжди очевидні й результативні.

Масові настрої — це також вияв невдоволення чи захоплення від відповідності суспільним настроям, що відповідають суспільним нормам. І якщо масові настрої не враховуються, а беруться до уваги тільки суспільні і під них підганяється оцінка поведінки людей, то керування спільнотою набуває маніпуляційного характеру, замість того, щоб сприяти, допомагати людям, задовольняти їхні домагання.

Суспільні ж настрої — це емоційні стани, пов’язані зі здійсненням чи неможливістю здійснення чогось, з різними фазами боротьби за здійснення тих або інших надій і сподівань, думок і задумів цілих спільнот.

Масова свідомість.

На формування суспільної думки вирішальний вплив має суспільна свідомість, яка являє собою сукупність поглядів, принципів, ідей, суджень, традицій, забобонів, знань, соціального емоційного досвіду, що належать різним соціальним суб’єктам (відомим особам, соціальним інститутам, групам, організаціям і т. д.) і вироблялися протягом усієї історії суспільного розвитку.

Масова свідомість не є окремим видом свідомості, який протистоїть суспільній. Це та сама суспільна свідомість, але актуалізована в часі й просторі певною спільнотою під упливом конкретних соціальних, культурологічних, політичних та інших чинників.

Масова свідомість розглядається як збіг у якийсь певний момент основних і значущих компонентів свідомості різних груп та індивідів, але певним чином структурованих та поєднаних.

“Масова свідомість включає основний (первісний), емоційно-дійовий, і вторинний, раціональний рівні. В основі: яскраве емоційне переживання якоїсь соціальної проблеми, що викликає загальну заклопотаність. Це може бути війна, революція, масштабна економічна криза і т. д. Крайня межа переживання проблеми виступає як системоутворювальний чинник масової свідомості. Таке переживання, проявляючись у сильних емоціях або почуттях, закриває собою все інше, звичні правила життя — групові норми, цінності і зразки поведінки. Воно породжує потребу в негайних діях”. На основі емоційно-дійового рівня поступово формується раціональний — загальнодоступні знання, інформація, що обговорюється, соціальні очікування людей, оцінки подій, думки, соціально-політичні цінності. Раціональний рівень формується пере- важно через чутки та ЗМК

Для формування масової свідомості роль ЗМК неоціненна. Власне, продуктивно формуватися цей вид суспільної свідомості може тільки у середовищі масового спілкування. Масова свідомість — емоційна, мозаїчна, рухлива й змінна, завжди конкретна, неоднорідна, аморфна, суперечлива, нестійка й розмита.

Як наслідок міфотворчої діяльності ЗМК, масова свідомість являє собою “мозаїчно-кліпово-міфологічну масовокомунікаційну свідомість” (термін взято з уже цитованої роботи Д. В. Ольшанського, стор. 302). На основі осколкових повідомлень і фантастичних зв’язків між ними ця свідомість цілком успішно функціонує в масовому середовищі, породжуючи й утверджуючи ілюзію всеохопного знання про світ і його події. А на цій основі створюється гіпертрофований вплив, скажімо, телебачення на психологію мас. Цей уплив і має вияв у виникненні особливої спільноти — наприклад “телевізійного електорату”, який голосує не за програму кандидата у депутати, а за його імідж, створений ЗМК. З іншого боку, відзначає Д. В. Ольшанський, з’явилася нова влада — “телекратія”, яка складається з найбільш рейтингових телеведучих. “Така “телекратія” — це не віртуально- абстрактна “четверта влада”, яку ніхто серйозно і не сприймає. Це зовсім конкретні люди, які більш чи менш успішно, але керують-таки масовою свідомістю, і до яких тепер уже регулярно змушені ходити на поклон політики, які мріють стати улюбленцями мас. Як правильно відмітив один із найбільш відомих дослідників цих процесів Дж. Барбер, “із занепадом партій люди звертаються до газет, журналів і телевізорів за керівництвом. І саме тут, у політичному журналізмі, вони знаходять нову еліту”, яка володіє серйозною владою”

13. Суспільна думка. Формування.

Суспільна думка.

Перебуваючи в певному настрої, члени маси під упливом виниклих емоцій обговорюють питання, що спровокувало той настрій. При цьому використовуються погляди, ідеї, факти, судження, що існують у суспільній свідомості. Крім того, на масу під час обговорення здійснюють вплив зовнішні чинники: ЗМК, лідери думок тощо. Під час такого обговорення виношується думка, яка починає керувати поведінкою членів маси. Утворена думка має статус суспільної.

Суспільна думка проходить різні етапи свого розвитку і за змістом є неоднаковою в часі, в різні періоди суспільного розвитку. Вона може бути продуктом як несвідомих елементів суспільства, так і результатом логічних міркувань експертів, вчених, політиків тощо. Проте суспільна думка завжди залишатиметься спільним суспільним витвором і їй протистоятиме власне наукова думка.

Функціонуванню суспільної (громадської) думки особлива увага почала приділятися з виникненням індустрії масового спілкування.

С. Московичи вважає, що суспільна думка займає десь посереднє місце між полюсом традицій, забобонів, вірувань та полюсом розуму, логіки та особистісного відчуття. Суспільна думка являє собою більш-менш зв'язану сукупність роздумів та відповідей на запитання сучасності. Ця сукупність, у свою чергу, являє собою певну статистичну систему, в основі якої є як розум, так і почуття, та яка поділяється різною кількістю людей — від 10 індивідів до декількох мільйонів людей. Для того, щоб ця статистична система існувала, треба з одного боку, щоб кожна людина усвідомлювала подібність своїх суджень судженням інших, а з іншого — щоб ці судження стосувалися одного й того ж предмета.

Переходові масового настрою у суспільну думку сприяють насамперед ЗМК. Це вони кристалізують, а відтак і раціоналізують настрій,

Наявність суспільної думки якраз і свідчить про сформовану масу. Однак у відносно спокійні періоди суспільного розвитку громадська думка живе на рівні індивідів, організованих соціальних груп, політичних інститутів, регулюючи їхню поведінку, виробляючи і насаджуючи певні норми стосунків у суспільстві. Але з появою, скажімо, політичної нестабільності, думка громади виходить за межі індивідів та соціальних груп і стає фактором об’єднання їх в одну масу, тим самим трансформуючись і набуваючи нових ознак свого змісту.

визначення Д. В. Ольшанського: “Суспільна думка — стан масової свідомості, що охоплює собою приховане або явне ставлення тієї чи іншої спільноти, або сукупності спільнот, до подій, що відбуваються, та існуючих явищ. Суспільна думка виступає в експресивній, контрольній, консультативній та директивній функціях. Тобто вона займає певну позицію, дає пораду або пропонує рішення з тих чи інших проблем. Залежно від змісту висловлювань суспільна думка виражається в оцінних, аналітичних, конструктивних або іноді деструктивних судженнях”

суспільна думка є результатом іноді поверхового погляду на речі, у формуванні якого беруть участь переважно не експерти з тих чи інших питань, а звичайні люди, які з об’єктивних причин не можуть володіти повною й достовірною інформацією з тих чи інших питань, через що у своїх судженнях покладаються на почуте, власне розуміння авторитетів без перевірки тих суджень на істинність, бо не мають можливості (і не бажають!) перевіряти їх.

Суспільна думка завжди виникає на основі вже існуючих суджень, поглядів, ідей, вироблених сторонніми по відношенню до маси людьми і впровадженими ними в свідомість маси.

Суспільна думка протиставляється науковій думці як продукту прискіпливого, організованого, об’єктивного аналізу явищ, процесів, аналізу, здійснюваного вченими, що несуть моральну відповідальність за свої судження.

Активна суспільна діяльність осіб, соціальних інститутів не є науково- пізнавальною діяльністю, вона має швидше характер комунікативно-просвітницький, ніж дослідницький. Навіть у випадку посилання на дані наук під час формування суспільної думки, ці дані все одно обростають неперевіреними судженнями, емоціями, і в результаті суспільство отримує спільний для всіх “мислительний витвір”, істинність якого важко або й неможливо перевірити.

14. Професійні комуні канти в процесі масового спілкування.

Поділ комунікантів, що беруть участь у масовому спілкуванні, здійснює-ться за різними критеріями. Залежно від критерія виділяють тип комунікантів. Можливий, наприклад, поділ за мотивацією, метою; виділяють мисли-тельні типи і т. д. Поділ комунікантів, що беруть участь у масовому спілкуванні, здійснює-ться за різними критеріями. Залежно від критерія виділяють тип комунікан-тів. Можливий, наприклад, поділ за мотивацією, метою; виділяють мисли-тельні типи і т. д.

Поділ професійних комунікантів за характером участі у комунікаційно-му процесі (або за соціальними ролями) відбито у назвах професій, посад, статусів фахівців масового спілкування: агітатор, журналіст, іміджмейкер, піарник, педагог, політик і т. д.

Під характером участі у комунікаційному процесі слід розуміти такий стиль, формат та особливості спілкування, які відповідають певній соціаль-ній ролі, що діє в певних соціальних умовах.

Професійним комунікатором є той комунікатор, який усвідомлює власні процеси передачі або споживання інформації, керує ними, удосконалює свої уміння й навички, професіонально (тобто майстерно) організовує процес пе-редачі або переробки інформації.

В основі будь-якої професійної діяльності лежить активність людини у вигляді системи умінь та навичок. В цілому, ця система властива людям у звичайних, не виробничих ситуаціях, у яких проявляються прості форми від-носин між людьми. До професійних комунікаторів належать професійні мовці та професійні співбесідники (аналітики мовлення), які й роблять процес масового спілку-вання організованим.

15. Типи комуніканів у масовій комунікації.

Розглянемо для прикладу деякі типи професійних комунікантів.

Агітатор. Це такий тип професійних комунікантів, роботою яких є спонукання осо-би, публіки, натовпу до засвоєння певних ідей, однакового розуміння явищ, подій, спонукання до конкретних вчинків, дій. Агітатори для досягнення своїх спонукальних цілей використовують різні засоби: лозунги, агітки, бесіди, виступи у ЗМІ, мистецькі й літературні тво-ри.

Журналіст. Журналіст — професійний комунікант (мовець), який працює в засобах масової інформації, виготовляє інформаційні продукти для преси, телеба-чення, радіомовлення, електронних засобів); виробник масової інформації; фахівець з питань функціонування ЗМІ.

Журналіст, як професійний мовець, діє в реальних соціально-економічних умовах. З одного боку, журналісти є виразниками інтересів суспільства, барометрами суспільних очікувань і настроїв, коли мова йде про відобра-ження поведінки стихійних або вже штучно сформованих мас; з другого бо-ку, вони впливають на масову свідомість словом та візуальними засобами, коли мова йде про створення штучних мас й управління ними.

Іміджмейкер. Іміджмейкерами називають професійних комунікантів, які займаються створенням у масовій свідомості уявних образів (іміджів) осіб, переважно політичних лідерів, керівників організацій тощо, суспільних інститутів, до яких належать установи, партії, рухи, держави і т. п. Смислом цього є досяг-нення вищих — політичних, адміністративних, суспільних — цілей. Напри-клад, метою може бути перемога на виборах кандидата, імідж якого ство-рено.

Піарник. Піарник, або фахівець зі зв’язків з громадськістю, працює, як і всі інші фахівці масової комунікації, у сфері формування громадської думки. На від-міну від журналіста, який займається виготовленням масовоінформаційних продуктів та їх поширенням, рекламіста, який спрямовує свою активність на продаж товару чи надання послуг населенню, піарник має за справу безпосе-редньо формування громадської думки

Педагог. за своїм призначенням вони покликані займатися формуванням особистісних структур, норм поведінки людини, тобто вихованням. Але пра-цюючи з аудиторіями, педагоги неодмінно чинять вплив на учнів, масифіку-ючи їх.

Політик використовують для своїх цілей медіа-засоби. Як представники влади, політики використовують спілкування для формування і гуртування прихильників своїх ідей, просування інтересів по-літичної сили чи своїх власних, підготовки громадської думки до певних кроків, які має зробити політик чи його політична сила, забезпечення пере-моги своїй політичній силі чи собі.

Для політиків масова комунікація виступає природним середовищем впливу на “свій” електорат. У своїй масовокомунікаційній діяльності політики виступають більшою мірою як агітатори та пропагандисти, використовуючи їхні методи впливу.

Прес-секретар за своїм призначенням вони виступають більшою мірою у ролі фахівців зі зв’язків з громадськістю, іміджмейкерів, редакторів.

Створення позитивного враження серед журналістів про справи особи чи інституції, просування їхніх інтересів на ринок, в суспільстві — ось ті зав-дання, які мають виконувати прес-секретарі.

Основне призначення прес-секретаря — забезпечити зв’язок середовища, яке він представляє, з медіазасобами, готувати для них інформацію.

Пропагандист Завдання пропагандиста — переко нати суперника, опонента в чомусь і залучити його до своєї справи, свого оточення тощо.

Пропагандист має володіти досконалою системою аргументації та техні-кою переконання.

Пропагандисти традиційно поділяються на три групи: 1) ті, що займають-ся білою пропагандою (подають достовірні дані, відкрито переконують); 2) ті, що займаються сірою пропагандою (подають дані непевної достовірності; незрозуміло чиї інтереси представляють); 3) ті, що займаються чорною про-пагандою (подають недостовірні дані, представляють інтереси інших, мані-пулюють думкою об’єкта впливу).

Публіцист. Публіцист — це не професія, це соціальний статус людини, яка вміє пе-рейматися соціальними проблемами і говорити від імені великих соціальних груп до народу.

Публіциста не готують, його виховують. Публіцист ≠ журналіст.

З точки зору масової комунікації, публіцист виконує важливе завдання, пов’язане з масифікацією громадян,— прагнучи словом змінити ситуацію, викликає реакцію втягнення людей в обговорення проблеми.

Редактор. Редактор — це порадник, помічник у нелегкій справі творення тексту автором.

Рекламіст. Рекламіст належить до типових професійних комунікантів, для яких пла-нована реакція суб’єктів сприймання є показником професіоналізму й успі-ху. Рекламіст спрямовує свою активність на продаж товару чи надання по-слуг населенню, він прагне досягти серед людей таких реакцій виконання або втягнення, вплинути на них таким чином, аби вони результативно зреа-гували на зміст реклами. При цьому рекламіст завжди є посередником між замовником та масовою аудиторією, він працює на задоволення потреб ін-ституцій, що замовляють рекламу. Аналізуючи поведінку різних типів комунікаторів, ми ділимо їх на про-фесійних і непрофесійних.

16. Структура і функції ЗМК в системі управління масовою комунікацією.

Складники комунікації:

1. суб’єкт комунікації;

2. предмет комунікації – комунікант;

3. комунікативні засоби – знакові системи…

4. комунікативний процес – суть спілкування.

Функції масової комунікації.

У 1948 р. Г. Лассуелл виділив три основні функції масової комунікації: огляд навколишнього світу, що можна інтерпретувати як інформаційну функцію; кореляція з соціальними структурами суспільства, що можна тлумачити як вплив на суспільство і його пізнання через зворотний зв'язок; передача культурної спадщини, що можна розуміти як пізнавально-культурологічну функцію, функцію спадкоємності культур. У I960 р. К. Райт виявив ще одну функцію масової комунікації - розважальну. На початку 1980-x рр.. фахівець з масової комунікації Амстердамського університету Мак-Квейл назвав ще одну функцію масової комунікації - мобілізуючу, маючи на увазі специфічні завдання, які виконує масова комунікація під час різних кампаній, частіше - політичних,рідше-релігійних. У вітчизняній психолінгвістиці виділяються чотири функції, типові для радіо-і телевізійного спілкування: інформаційна; регулююча; соціального контролю; соціалізації особистості - прищеплення особистості тих рис, які бажані для суспільства. Інформаційна функція полягає в наданні масовому читачеві, слухачеві і глядачеві актуальної інформації про самих різних сферах діяльності - ділової, науково-технічної, політичної, юридичної, медичної тощо Отримуючи великий обсяг інформації, люди не тільки розширюють свої пізнавальні можливості, але і збільшують свій творчий потенціал. Знання інформації дає можливість прогнозувати свої дії, економить час. При цьому помітно посилюється мотивація до спільних дій. У цьому сенсі дана функція сприяє оптимізації корисної діяльності суспільства та індивіда. Регулююча функція має широкий діапазон впливу на масову аудиторію, починаючи з встановлення контактів і закінчуючи контролем над суспільством. Масова комунікація впливає на формування суспільної свідомості групи й особистості, на формування громадської думки та створення соціальних стереотипів. Тут же криються можливості маніпулювати і керувати суспільною свідомістю, фактично здійснювати функцію соціального контролю. За певних умов ця функція має на меті сприяння «промивання мізків». Люди, як правило, приймають ті соціальні норми поведінки, етичні вимоги, естетичні принципи, які переконливо пропагуються ЗМІ як позитивний стереотип способу життя, стилю одягу і т.п. Так відбувається соціалізація індивіда у відповідності з нормами, бажаними для суспільства в даний історичний період. Культурологічна функція містить у собі ознайомлення з досягненнями культури і мистецтва та сприяє усвідомленню суспільством необхідності спадкоємності культури, збереження культурних традицій. За допомогою ЗМІ люди знайомляться з особливостями різних культур і субкультур. Це розвиває естетичний смак, сприяє взаєморозумінню, зняттю соціальної напруженості і в кінцевому рахунку сприяє інтеграції суспільства. З цією функцією пов'язано поняття масової культури, ставлення до якої в плані її соціальної цінності неоднозначно. З одного боку, прагнення познайомити широкий загал з досягненнями світового мистецтва, новими напрямками є безсумнівною заслугою ЗМІ. З іншого боку, низький художній рівень розважальних програм, необмежені можливості їх тиражування виховують поганий смак у споживачів масової культури. Соціальна сутність масової комунікації: це - потужний засіб впливу на суспільство з метою оптимізації його діяльності, соціалізації індивіда та інтеграції суспільства. Дослідження комплексу проблем виникнення, розвитку та функціонування СУЯ тісно пов'язано з поняттям ефективності їх діяльності.

17. Трансформація систем масової комунікації.

Види трансформації систем масової комунікації. Створення потужних комунікаційних медіа-систем, або глобальних систем масової комунікації, відбувається завдяки концентрації й конгломерації систем масової комуніка-ції як видів трансформації.

Під концентрацією систем масової комунікації слід розуміти тенденцію, пов’язану з посиленням присутності однієї або кількох компаній на кожному з ринків унаслідок її/їх злиття (інтеграції) з іншими компаніями цієї ж сфе-ри індустрії при збереженні провідної ролі однієї з компаній, що часом при-зводить і до зникнення конкурентів взагалі.

Прикладами концентрації в індустрії масової комунікації наприкінці 80-х — на початку 90-х років можуть стати такі відомі альянси в секторі медіа, як кооперація між Р. Максвеллом і С. Берлусконі у виробництві програм теле-візійних новин; договір між Р. Мердоком і Р. Максвеллом щодо співпраці мердоківського супутника Sky Television і компанії кабельного телебачення Максвелла The Maxwell Cable Television Company.

Виділяють дві форми концентрації систем масової комунікації — верти-кальну й горизонтальну. Вертикальна — це така концентрація, внаслідок якої одна фірма поглинає інші, які перебувають в одному ланцюгу виробни-чого процесу певного медіуму.

Прикладом вертикальної концентрації може бути голлівудська компанія з виробництва фільмів МСА, яка придбала Cineplex-Odeon, головну компанію, яка займалася дистрибуцією фільмів. МСА, таким чином, забезпечила собі поширення своєї продукції й покращила контроль не тільки на ринку вироб-ництва, але й збуту.

Іншим прикладом може бути “New York Times”, яка придбала в Квебеку (Канада) паперову фабрику, чим створила для себе переваги у постачанні па-перу.

Горизонтальна концентрація — процес, внаслідок якого фірма з однієї сфери медіа-індустрії (скажімо, газетно-журнальне видавництво) купує ком-панію з іншої сфери мас-медіа (наприклад, телестанцію). Так, News Corpora-tion, що належить Мердоку, придбала Twentieth Century Fox. General Electric, яка спеціалізується в галузі електротехніки, купила американську радіокор-порацію РСА.

Конгломерація — це процес, внаслідок якого компанії комунікаційного сектору утворюють єдину компанію-конгломерат і стають її частинами, збе-рігаючи при цьому свої риси й властивості. Медіа-конгломерати виникають в результаті інтеграції й концентрації фірм, компаній. Конгломерати змен-шують фінансові ризики й отримують великі прибутки та мають успіх шля-хом диверсифікації — форми такої концентрації капіталу в умовах науко-во-технічної революції, коли компанія проникає у нові для себе сфери й галузі, розширює асортимент товарів і поступово перетворюється на бага-тогалузеві комплекси.

Якщо процес конгломерації перетинає кордони країни, то виникають транснаціональні мультимедіа-конгломерати. Прикладом може бути при-дбання японською фірмою в галузі електроніки Sony половини голлівудівсь-ких кінокомпаній. У результаті процесу транснаціоналізації виникають транснаціональні медіа-імперії. До таких імперій можна віднести Time Warner, Sony, Matsushita, Walt Disney і т. д.

Транснаціональні медіа-корпорації містять у собі величезну сконцентро-вану економічну владу. “Тому надзвичайно важливим є, в яких руках зосере-джена влада. Це означає, що необхідне вивчення постатей медіа-магнатів (виділення наше.— В. Р.) і їхніх стратегій — адже саме вони уособлюють, акумулюють сконцентровану економічну силу, що, як показує практика, трансформується і в силу політичну, ідеологічну, впливаючи на життя сус-пільства та індивідуумів не тільки однієї країни, а й цілих регіонів”.

18. Масовий вплив як комунікаційний процес. Види масовокомунікаційного впливу.

Під масовим впливом слід розуміти таку дію, яку певна особа, найчас-тіше фахівець у галузі масової комунікації, виявляє стосовно інших осіб, викликаючи в них однакові настрої та формуючи однакові думки, й на основі сформованої масової свідомості об’єднує тих осіб у масу (публіку або натовп), в якій кожна людина здатна виявляти передбачувані або й не передбачувані фахівцем однакові емоційно-вольові, інтелектуальні або фізичні реакції.

Види впливу:

1) Масове зараження. Під час масової комунікації передача емоційно-збудливих станів від комуніканта до членів маси, яка відбувається на психофізіологічному рівні, називається масовим зараженням (запаленням). Члени маси теж можуть запалювати одне одного. Зараження має характер неусвідомлюваної, автоматичної імітації. Зараження розглядається і як процес впливу, і як його результат. Зараження належить до основних механізмів психології мас.

2) Масова сугестія. Сугестія, або навіювання - це природний процес упливу однієї людини на іншу за допомогою прохання, переконування, доведення, аргументування, наказу і т. п., що має за мету змінити установки, ціннісні орієнтації, поведінку людини. Усвідомлюючи сугестивний вплив на себе, людина не може стовідсотково протидіяти йому, бо їй не завжди вистачає інтелектуальних, розумових та емоційних сил відвернути той вплив. Людина часто чинить так, як вимагають, через інтереси колективу, громади, народу; заради збереження спокою або навіть заради ближнього вона йде на компроміс.

Масове навіювання (масова сугестія, вербальна, зображальна, жестово-рухова) — психічний вплив комуніканта на членів маси у вигляді прохання, наказу, переконування, демонстрування тощо, метою якого є поширення масових настроїв, формування громадської думки, її корекція серед членів маси. Масове навіювання також пов’язане з актуалізацією, передачею чи зміною установок, ціннісних орієнтацій, соціальних норм у членів маси.

3) Масова маніпуляція — прихований вербальний, зображальний, жестово-руховий вплив на членів маси, метою якого є поширення масових настроїв, формування громадської думки, її корекція серед членів маси. Ефективність маніпуляції визначається ступенем несвідомого наслідування членів маси на основі оманливих уявлень про причини й наслідки того, що відбувається. Велике значення для ефективної масової маніпуляції має масове зараження.

Маніпуляційний вплив є неконтрольований, неусвідомлюваний, прихований для адресата процес упливу на нього, який відбувається поза його волею та бажанням. Маніпуляція відрізняється від звичайного процесу сугестії, навіювання тим, що маніпуляція має технологічно-професійну основу, планується і контролюється комунікантом.

Основною ознакою, яка відрізняє маніпуляцію від сугестії (навіювання) є механістичність маніпуляцій, коли світ людей і людина розглядаються як машини, якими можна керувати. При цьому передбачається, що вплив на об’єкт здійснюється поза свідомістю адресата спілкування.

успішна маніпуляція передбачає такі закономірності:

1. Чим менше знає людина, тим більш вона маніпульована.

2. Чим більш аполітична людина, тим більш вона маніпульована.

3. Чим більш довірлива людина, тим більш вона маніпульована.

Масовий вплив на людей здійснюється в два етапи:

1) створюється атмосфера довіри між комунікаторами;

2) впроваджується у свідомість людини необхідна інформація на основі довіри за допомогою методів і технологій, зручних для досягнення цілей комуніканта.

Для створення довіри до себе комунікант повинен:

1) формувати свій імідж як особливо обізнаної про події особи, що має доступ до різних, в тому числі й таємних джерел інформації;

2) зосереджувати увагу комуніката особливо на тих фактах, які замовчуються офіційними джерелами, але про які активно говорять люди;

3) передавати достовірні дані, точність яких можна легко перевірити;

4) детально висвітлювати ті факти, які становлять інтерес, якщо немає по-

треби їх замовчувати або змінювати;

5) створювати імідж об’єктивного й незалежного джерела інформації;

6) створювати імідж альтернативного джерела офіційним джерелам інформації;

7) бути оперативним у пошуках і поданні даних;

8) демонструвати безсторонність і толерантне ставлення до різних точок

зору, але бути справедливим в оцінці й коментарях;

9) подавати різні точки зору на суперечливі питання;

10) виявляти зацікавленість у долі людини, проблемах колективу, виявляти бажання допомогти.

Саме в контексті масового спілкування ці принципи комуніканта стають основою формування довіри до себе. Те масове, яке живе в кожній людині,заважає їй розгледіти в комунікантові щирість чи нещирість його поведінки і зрозуміти, чи він справді є безстороннім, правдивим і т. д., чи імітує це. Професіонали масового спілкування дуже часто розраховують на довірливість і легковажність у цьому питанні масової людини

Вона думає образами, які породжують один одного асоціативно… і не перевіряються розумом на відповідність дійсності. Почуття маси завжди дуже прості і гіперболізовані. Вона, таким

чином, не знає ні вагань, ні невпевненості.

Маса негайно доходить до крайнощів, висловлена підозра зразу ж перетворюється у неї на непохитну впевненість, зерно антипатії — на дику

ненависть”

Довірлива людина — це доступна мішень для масифікаторів, різних професійних комунікантів. Питання лише в тому, хто і як скористається довірою.

Упровадження необхідної інформації у свідомість довірливої людини перетворюється більшою мірою на процес не раціонального, а емоційного впливу на людей.

В атмосфері цих роздумів природно виникає думка про відсутність щирого і правдивого інформування взагалі. Але це не зовсім так. Непотрібно ототожнювати понять інформування і масової комунікації. Переживання правди, істинності — соціально-суб’єктивне переживання, яке дане людині її природою як соціологізованій істоті. Людина може бути стовідсотково переконана у своїй правоті і своїй правді. Фахівці, наприклад журналісти, можуть застосовувати різні методи й процедури для забезпечення більшої правдивості, точності, об’єктивності інформації, але це не знімає питання про вплив правди, в тому числі прихований, маніпулятивний, на інших у контексті масового спілкування. Тому боротьба за правдиве інформування цілком

слушна і потрібна, оскільки хоч і не вдасться взагалі відмінити комунікацій-

ний вплив, але зробити його позитивним можливість існує.

Масова комунікація має від природи суб’єктно-об’єктний характер, вектор процесу завжди спрямований від комуніканта до комуніката. Демократизація стосунків між комунікаторами та самих умов спілкування у відповідній соціальній ситуації толерантності, взаємоповаги на перший план висуває суб’єктно-суб’єктні стосунки, але які попри все під час спілкування перетворюються у камуфляжну форму суб’єктно-об’єктного зв’язку між комунікаторами. Це означає ніщо інше, як імплікацію суб’єктно-об’єктних стосунків,зведення їх до рівня прихованого, а значить маніпулятивного, впливу, хоч, може, і з благородною метою. Не можна припустити, що спілкування колись стане процедурою лише самовираження без інтересу до співбесідника, до його реакції, інакше спілкування втратить сенс як цілеспрямований процес.

У зоні ж комунікаційних цілей лежать завжди певного виду реакції особи,групи чи маси. Через те будь-які методи “роботи” мовця зі своєю аудиторією, включаючи наукові (збалансованої подачі інформації, статистично виправданого розподілу негативу й позитиву і т. д.), в умовах спілкування, а тим більше масового, завжди мають шанс бути вишуканими способами маніпулювання поведінкою аудиторії, якщо тільки вона не усвідомлює, що з нею роблять і на що спрямована дія мовця.

Розпізнати в професійному комуніканті чесну або підступну людину важко. Користуючись одними й тими ж методами та засобами інформування аудиторії, отримуючи той самий результат, кожен із фахівців масового спілкування у свою працю може вкладати різний смисл. Різниця тільки в тому, що один із них порядний працівник сфери масового спілкування, а інший — махінатор. В одного є совість, а в іншого нема. Один чесно подав суперечливі точки зору на подію, а інший підставив, зімітував протилежну точку зору заради того, щоб виглядіти професійно і викликати довіру.

Висновок: професійні засади масового спілкування однакові для всіх фахівців, але дотримання їх не гарантує забезпечення порядності й чесності збоку професійного комуніканта стосовно своєї аудиторії. Гарантом може виступати тільки совість фахівця, яка є продуктом насамперед його виховання.

19. Ефекти та ефективність масової комунікації.

Під ефективністю масової комунікації слід розуміти відповідність отриманого ефекту (результату) цілям, що ставилися професійним комунікантом в процесі спілкування.

Якщо вдалося отримати планований результат, то слід говорити про високу ефективність, якщо отримано несподіваний результат — низька ефективність. Але неефективних дій нема, оскільки навіть відсутність результату впливу — це теж результат!

Умови ефективності впливу комуніканта на масу чи людину в масі включають: готовність членів маси до навіювання, зараження, наслідування, довіру до комуніканта. Крім того, ефективно навіювати можна лише те, що відповідає потребам та інтересам комуніката.

Ефективність навіювання досягається або несвідомим наслідуванням, або рефлексією й саморегуляцією членів маси на основі свідомого наслідування керівника маси чи одне одного в масі.

Ефективність маніпуляції досягається або несвідомим наслідуванням, або рефлексією й саморегуляцією членів маси на основі оманливих уявлень про причини й наслідки того, що відбувається. Велике значення для ефективної масової маніпуляції має масове зараження, яке передує маніпуляції або від-бувається паралельно з нею.

Масовокомунікаційний ефект — це будь-який результат масового впливу.

Комунікаційні ефекти є обов’язковим результатом впливів, які чинять комуніканти; через вивчення реакцій мас на ці впливи й визначаються масові ефекти.

Ефекти бувають:

1) за предметною сферою впливу — ефекти когнітивні (пов’язані з харак-теристиками мислення, обсягу знань, здатності розмірковувати), емоційні (які викликають емоції); ціннісні (пов’язані з характером уподобань, смаків, ставленням до себе й світу), організаційні (пов’язані з різноманітними прак-тичними діями людей), тонізуючі (пов’язані з психофізіологічними характе-ристиками людей);

2) за основними сферами прояву ефектів — розумові (думках, судженнях) і діяльнісні та поведінкові;

3) за ступенем «належності» ефектів до цілей джерела інформації — фу-нкціональні (бажані для джерела інформації, очікувані) та дисфункціональні (небажані або не очікувані);

4) за ступенем усвідомлення ефектів споживачем інформації — усвідом-лювані реципієнтом та неусвідомлювані;

5) за часом виникнення та прояву ефектів комунікації відповідно до часу споживання інформації — прямі (виникають безпосередньо після споживан-ня інформації) й віддалені (виникають з часом, часто втрачається видимий зв’язок між ними та споживанням інформації);

6) за ступенем відповідності суспільним нормам, законам, традиціям — сприятливі, небезпечні, нейтральні;

7) за характером модальності відповідно до елементів комунікаційного процесу — позитивні, негативні, нейтральні;

8) за здатністю бути підконтрольними мовцю або аудиторії — контро-льовані й неконтрольовані;

9) за ступенем реалізації — часткові й повні;

10) за частотою виникнення — одиничні та повторювані;

11) за тривалістю — короткотривалі й довготривалі.

Від споживання інформації може виникати не один, а кілька ефектів. Че-рез те їх поділяють на: основні та додаткові; первинні (початкові) та вторин-ні (похідні); проміжні та кінцеві.

Види ефектів у масовій комунікації.

Деякі з масовокомунікаційних ефектів сильно впливають на аудиторію або є суспільно важливими результатами спілкування, що науковці виокремлюють їх в окремі види і вибудовують стосовно них навіть окремі теорії.

Ефект гуртування. Виникає в періоди суспільної загрози. Мас-медіа послаблюють критику відносно посадових осіб, намагаються виконувати просту роль посередника між владою і громадою з метою згуртувати людей навколо влади у боротьбі з суспільною загрозою.

Ефект довіри. ЗМІ намагаються викликати довіру до себе чи предмета опису і застосовують для цього відповідні засоби та техніки і стратегії впли-ву на людей.

Ефект ореолу. Цей ефект ще називають ефектом німба. Ефект ореолу виникає в результаті “розкрутки” медіазасобами того чи іншого образу, наприклад, політика.

Ефект самодостатності у прийнятті рішень. Не можна виключити й такої логіки роздумів: чим більш показовою є незалежність та неупередженість і об’єктивність ЗМК, тим більш залежним у прийнятті свого усвідомленого і добровільного рішення стає комунікат, бо його віра до такого ЗМК штовхає на прийняття саме того рішення, яке пропонується або яке логічно випливає з інформаційного повідомлення. Ефект праймінгу. Суть цього ефекту полягає в тому, що під упливом медіа в свідомості комуніката оживають старі асоціації, які впливають на розуміння отримуваної інформації.

Ефект десенсибілізації. Десенсибілізація — це поступова зміна норм і цінностей, під час якої попередньо табуйована поведінка стає прийнятною в наслідок постійного впливу ЗМІ на індивіда. Наприклад, коли дівчина-підлі-ток бачить на екрані, як її улюблена телезірка (кінозірка) має статеві зноси-ни, глядачка може змінити свою думку стосовно дошлюбних сексуальних зв’язків як табуйованої теми.

Ефект культивації. Цей ефект передбачає, що, наприклад, глядачі, які постійно дивляться телевізор, з часом сприймають світ через образ на екра-ні

Ефект бумеранга. Цей ефект виникає в результаті “перегодовування” ко-мунікатів інформацією, коли замість довіри до медіа в аудиторії виникає не-довіра або навпаки.

Заколисуючий ефект. Цей ефект виникає в результаті дії медіа на емо-ційну сферу людини. Людина під упливом гарної музики, приємних кольо-рів, теплого й приємного голосу ведучого починає пасивно сприймати пові-домлення. Сполучення тексту, образів, музики й домашньої атмосфери роз-слаблюють мозок.

Ефект переконання. Пов’язується з формуванням і зміною установок ау-диторії, а також трансформацією поведінки під впливом установок, що змі-нюються. Процес переконання включає три послідовні етапи: 1) слухачі по-винні звернути увагу на відповідне медіаповідомлення; 2) вони повинні зро-зуміти його зміст; 3) вони повинні погодитися зі змістом повідомлення. Іс-нують різні моделі досягнення ефекту переконання.

20. Міф як результат масової комунікації.

Зважаючи на викладені особливості медіазасобів і процесу сприймання повідомлень, необхідно визнати, що масова комунікація продукує різного роду життєві “історії”, особливо репрезентує світ, де реальність існує у видозміненому вигляді,— вона пропущена через призму бачення професійних комунікантів,

а також самих же представників масової аудиторії. Телевізійна, газетна, одне слово, медійна реальність витворюється на основі замішаної на правді — неправді, яку називають міфом. Міф є формою прояву суспільної свідомості і проектується на всі сфери діяльності, через що виникають політичні, економічні, соціальні та інші міфи. Міфи сучасного світу (ідеологічні, соціальні тощо) — це

насамперед певний спосіб мислення, а не жанр, це спосіб поєднання правди й неправди, реального й вигаданого, можливого й бажаного у творах різних жанрів, зокрема масовоінформаційних.

В аспекті массового впливу, міфологізації свідомості міф слід розглядати насамперед як форму масової свідомості й говорити

Про міфологізацію мислення людини та її світобачення. Міфологізація масової свідомості й перетворення її у глобальний “масовий міф” — то є невід’ємна ознака массового спілкування й масифікації особистості. Масовокомунікаційний міф є найвагомішим ефектом масового спілкування, який відображає його суть, смисл, цілі й мотивацію професійних комунікантів, пов’язану з необхідністю чинити вплив на людину та маси.

• Основні принципи та норми етичної діяльності журналіста

Принципи прописані у кодексах журналістської етики. Основне у ДЕКЛАРАЦІї ПРИНЦИПІВ ПОВЕДІНКИ ЖУРНАЛІСТІВ 1954 (Прийнята на ІІ всесвітньому Конгресі Міжнародної федерації журналістів (Бордо, 25-28 квітня 1954р.), зі змінами на 18-му всесвітньому Конгресі МФЖ (Хельсингьор, 2-6 червня 1986р.)

Ця міжнародна Декларація проголошена як стандарт професійної поведінки журналістів, які займаються збиранням, передачею, розповсюдженням і коментуванням новин та інформації, висвітленням подій.

Повага до істини та права громадськості на правду - перший обов'язок журналіста.

Виконуючи цей обов'язок, журналіст має завжди захищати принципи свободи під час чесного збирання і публікації новин та право на правдивий коментар і критику.

Журналіст зобов'язаний подавати інформацію, посилаючись на факти, походження яких він / вона знає. Журналіст не має ігнорувати суттєву інформацію чи фальсифікувати документи.

Журналіст має використовувати лише чесні методи для отримання новин, фотографій та документів.

Журналіст має робити все можливе, щоб виправити будь-яку опубліковану інформацію, що виявилася згубно неточною.

Журналіст зобов'язаний зберігати професійну таємницю щодо джерела інформації, отриманої конфіденційно.

Журналіст має усвідомлювати небезпеку дискримінації, якій сприяють засоби масової інформації, та повинен робити все можливе, аби уникнути поширення такої дискримінації, що базується, крім усього іншого, на расових, статевих, сексуально-орієнтаційних, мовних, релігіозних, політичних чи інших поглядах, на національному або соціальному походженні

Журналіст має розцінювати як серйозні порушення:

• плагіат;

• зловмисне введення в оману;

• наклеп, злослів'я, диффамацію, безпідставні звинувачення;

• отримання хабаря у будь-якій формі, враховуючи публікацію чи приховування інформації.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: правда, чесні методи отримання інфи, таємниця джерела інформації, уникати дискримінації, плагіату, наклепу, хабаря.

• Ціннісні критерії журналістської етики демократичного суспільства

Ціннісно-етичні вимоги є орієнтирами в оцінках, судженнях журналістів, пропонують благородні мотиви служіння суспільному благу й людині, регулюють дії, поведінку, вчинки. Пошук ціннісного критерію журналістської етики й моралі, що пояснював би мету етичної діяльності журналіста привів до гуманізму, перевіреної віками ідеї захисту людини й людства, що не раз рятувала суспільство від краху.  загальною основою існуючих норм у демократичній державі є гуманізм, адресований одній людині й усім людям водночас. Гуманістичні засади надають значення журналістським матеріалам Гуманістичні засади надають значення журналістським матеріалам журналіст повинен віддавати перевагу загальнозначущим гуманістичним цінностям як вищим. Сьогодні вчені обґрунтовують новий тип етики — плюралістичний, "або, як її ще називають, "етику коректності", основними вимірами якої є терпимість і визнання певної моральної автономії індивіда, надання для кожної людини права на власний індивідуальний етичний шлях, па право бути щасливим за своїми власними мірками".

• Міжнародні принципи професійної етики журналістів.

Прописані у Загальній декларації прав людини, Всесвітній Хартієї свободи преси ООН, Декларації принципів поведінки журналіста МФЖ.

Першим визнаним етичним національним документом журналістів уважають "Хартію професійних обов'язків французьких журналістів", прийняту французьким Національним синдикатом журналістів у 1918 р.

На міжнародній зустрічі журналістів у Гонолулу в 1921 р. американець Дж. Броун запропонував прийняти розроблені ним міжнародні правила поведінки журналіста "Кодекс етики і норм журналістської практики". Тоді його проект не підтримали.    Організація Об'єднаних Націй, як стверджує професор В. Здоровега у книзі "Вступ до журналістики", схвалила Кодекс журналістської етики 1950 р. Цей міжнародний документ містить, зокрема, такі стичні норми: точність, вивіреність інформації, недопустимість використання журналістики в особистих інтересах, наклепу, дезінформації, плагіату. Журналіст має право не виконувати завдання, що суперечить його гідності й честі, підриває репутацію іншої особи.    Чинним міжнародним документом етики журналістів є Міжнародні принципи журналістської етики, прийняті на четвертій Консультативній зустрічі міжнародних і регіональних журналістських організацій, яка відбулася в 1983 р. спочатку в Празі, а згодом — у Парижі. На ній, зокрема, були присутні представники Міжнародної федерації журналістів, до якої в 1992 р. увійшла Спілка журналістів України, члени котрої тепер повинні дотримуватися Міжнародних принципів журналістської етики, що називають ще "демократичним мінімумом сучасного журналіста".    Є десять міжнародних принципів професійної етики журналіста.    1. Право людей на отримання правдивої інформації.    2. Вірність журналіста об'єктивній реальності.    3. Соціальна відповідальність журналіста.    4. Професійна чесність журналіста.    5. Загальнодоступність засобів масової інформації й участь громадськості в їх роботі.    6. Повага приватного життя.    7. Повага громадських інтересів.    8. Повага загальнолюдських цінностей і різноманіття культур.    9. Усунення війн та іншого зла, що протистоїть людству.    10. Сприяння новому міжнародному порядку в галузі інформації.    Україна як член Ради Європи повинна дотримуватись усіх міжнародних документів цієї спілки, зокрема принципів, прийнятих 1994 р. у Празі на Європейській конференції, присвяченій політиці в галузі мас-медіа.    Фінський учений Ларс Бруун проаналізував 59 національних журналістських кодексів, огляд яких був опублікований у збірнику "Професійний кодекс журналізму" 1979 р. Дослідник виявив найбільшу частоту моральних приписів, що трапляються в кодексах.

• Кодекси журналістської етики.

В кожній країні є свій. Вони перегукуються.

В Україні раніше було два кодекса: Кодекс професійної етики українського журналіста (прийнятий на Х з'їзді Національної спілки журналістів України (квітень 2002 року) Ще є Етичний кодекс українського журналіста ствоений комісією з журналістської етики. 12 грудня 2013 року Національна спілка журналістів України (НСЖУ) на своєму пленумі офіційно ухвалила рішення про участь у Комісії з журналістської етики (КЖЕ), затвердила об'єднаний Кодекс етики українського журналіста. Ось він

Кодекс етики українського журналіста

http://www.cje.org.ua/documents/47/

1 Свобода слова та висловлювань є невід’ємною складовою діяльності журналіста.

2 Служіння інтересам влади чи засновників, а не суспільства, є порушенням етики журналіста.

3 Журналіст має з повагою ставитися до приватного життя людини. При цьому не виключається його право на журналістське розслідування, пов'язане з тими або іншими подіями і фактами, що мають громадське звучання і покликані захищати інтереси суспільства та особи.

4 Висвітлення судових процесів має бути неупередженим щодо звинувачених. Журналіст не може називати людину злочинцем до відповідного рішення суду.

5 Журналіст не розкриває своїх джерел інформації окрім випадків, передбачених законодавством України.

6 Повага до права громадськості на повну та об’єктивну інформацію про факти та події є найпершим обов’язком журналіста. Журналісти та редактори повинні здійснювати кроки для перевірки автентичності усіх повідомлень, відео- та аудіо матеріалів, отриманих від представників загалу, фрілансерів, прес-служб та інших джерел.

7 Інформаційні та аналітичні матеріали мають бути чітко відокремлені від реклами відповідною рубрикацією.

8 Редакційна обробка матеріалів, включаючи знімки, текстівки, заголовки, відповідність відеоряду та текстового супроводу, тощо не повинні фальсифікувати зміст. Необхідно повідомляти аудиторію про подання відрепетируваних та реконструйованих новин.

9 Факти, судження та припущення мають бути чітко відокремлені одне від одного. Неприпустимим є розповсюдження інформації, що містить що містить упередженість чи необґрунтовані звинувачення.

10 Точки зору опонентів, в тому числі тих, хто став об’єктом журналістської критики, мають бути представлені збалансовано. Так само мають бути подані оцінки незалежних експертів.

11 Не допускається таке вибіркове цитування соціологічних досліджень, яке призводить до викривлення змісту. Журналістські опитування громадян не повинні фабрикуватися з метою отримання наперед визначеного результату.

12 Журналіст зобов’язаний зробити все можливе для виправлення будь-якої поширеної інформації, якщо виявилося, що вона не відповідає дійсності.

13 Журналіст не повинен використовувати незаконні методи отримання інформації. Журналіст при зборі інформації діє в правовому полі України і може вдатися до будь-яких законних, в тому числі судових, процедур проти осіб, які перешкоджають йому в зборі інформації. Використання негласних прийомів збирання новин допускається лише тоді, коли це необхідно для забезпечення достовірності або точності матеріалу. Такі прийоми можуть бути виправдані лише у разі, коли іншими способами зібрати інформацію неможливо.

14 Плагіат несумісний із званням журналіста.

15 Ніхто не може бути дискримінований через свою стать, мову, расу, релігію, національне, регіональне чи соціальне походження або політичні уподобання. Вказувати на відповідні ознаки особи (групи людей) слід лише у випадках, коли ця інформація є неодмінною складовою матеріалу. Необхідно утримуватися від натяків або коментарів, що стосуються фізичних недоліків чи хвороб людини, уникати вживання образливих висловів, ненормативної лексики.

16 Журналіста не можна службовим порядком зобов’язати писати чи виконувати будь-що, якщо це суперечить його власним переконанням чи принципам. Необхідно протистояти проявам зовнішнього втручання в контент – як безпосередньому тиску, так і діям, що мають непрямі ознаки такого втручання.

17 Незаконне отримання журналістом матеріальної винагороди чи будь-яких пільг за виконаний чи невиконаний журналістський матеріал є несумісним із званням журналіста. Журналіст не повинен використовувати службове становище в особистих цілях, з метою наживи, самореклами, у кар'єристських цілях та керуючись прагненням догодити певним силам чи особам . Журналіст не має права використовувати фінансову інформацію до її оприлюднення з метою власного збагачення.

18 Журналіст має бути особливо обережним при висвітленні питань, пов’язаних із дітьми. Журналіст та редактор повинні мати обґрунтовані підстави для висвітлення приватного життя неповнолітньої особи (осіб) та дозвіл на це від її батьків чи опікунів. Неприпустимим є розкриття імен неповнолітніх (або вказування ознак, за якими їх можна розпізнати), які мали відношення до протизаконних дій, стали учасниками подій, пов’язаних із насильством.

19 Свідоме порушення норм журналістської етики є абсолютно несумісним з професійною журналістикою, піддається громадському осуду, може бути підставою для позбавлення прес-карти чи членства в професійних спілках та НСЖУ. Розгляд конфліктних ситуацій етичного та професійного характеру здійснює Комісія з журналістської етики.

• Етичні норми збору інфи

При роботі з іфнфою журналіст мусить бути точним, неупередженим, уникати конфлікту інтереесів, відповідально ставитися до джерел інформації. Точні факти, збалансоані позиції, достовірні відомості, повна інформація. Перевірити достовірність треба мінімум у двох джерелах, не викривлювати, не відбирати тенденційно. Аналізуємо всю зібрану інформацію, оприлюднюємо всі думки які існують з цього приводу, розмежовуємо факти і власні думки. Не використовувати незаконні або недостовірні методи збирання інформації.

Коли працюємо з джерелом, то визначаємо наскільки джерело було близьким до події, процему, явища; чи воно компетентне, чим більше джерел тим краще, дивимося чи є особистий інтерес у джерела. Журналіст неупереджений при зборі інфи.

Ми не посилаємося на жерела, якщо пообіцяли їм це. Якщо є якісь чутки то в них треба розібратися.

Є ще методи прихованого збирання інформації. Серед них дозволеним є метод маски. Його виктористовують, коли відкриті методи не ддають можливості зібрати суспільно значущу інфу. Тут треба бути обережним, щоб не нашкодити тим, хто оточує журналіста протягом виконання ним його завдання.

• Норми етики під час підготовки і друку інтервю. Див. пит 10.

• Етичні обовязки українського журналіста. Див.пит.4 там є кодекс укр.журн.

• Етичні заборони українського журналіста. Так само

• Засади професійного етикету журналіста

Відмінність між журналістською етикою та етикетом: Журналістська етика вивчає професійну журналістську мораль як царину належного. Етикет є не тільки зовнішньою формою дотримання правил пристойності, а й знаком доброзичливості, найнижчим рівнем етичних вимог. Ці дві нерівнозначні нормативні системи взаємодіють, сприяють виконанню професійного обов’язку журналіста, формують моральність журналістів, аудиторії ЗМІ.

Етикет – моральне явище, а не лише зовнішня форма пристойності. В принципі вимоги до журналіста такі самі як до будь-якої вихованої людини. Існує кілька етикетних форм: офіційний, неофіційний, вербальний, невербальний (жести, міміка, пози) та ін.

Невербальні засоби спілкування – тілесні рухи, що супроводжують мовлення, є звичними для людського організму (позіхання, потягування), однак більшість із них є культурно обумовленими, що актуалізує значення культури невербального спілкування. Невербальні засоби спілкування поділяють на оптичні (Оптичні: кінесика (рухи, жести, позі, поставі, міміці, погляді), проксеміка(стандартні дистанції спілкування, почесне місце для гостей тощо), графеміка та ін. ), тактильні (потискування рук, поцілунки, погладжування, поплескування, обійми), ольфакторні (нюхові запахи тіла, косметики, страв) та хрономічні ( ставлення до часу пунктуальність). Паравербальні засоби – звукові сигнали (інтонація, швидкість, гучність і режим мовлення, артикуляція (лат. articulo - розчленовую), висота голосу).

Вербальні правила до них входять: етикет вітання, знайомства, ділової розмови, етикетні правила інтерв’ю, прес-конференції, фуршету тощо.

До етикету входить знання правил ділової переписки, телефонних розмов.

Журналістський етикет синтетичний. Журналіст як вчений має дбати, щоб інформація, яку він відтворює, сприяла добру, як суддя – зобов’язаний шукати істину й прагнути справедливості; як педагог – навчати добру; як політик – бачити перспективу впливу своїх матеріалів; як дипломат – прагнути мирним шляхом залагоджувати конфлікти, як актор – давати своїми матеріалами людям катарсис, очищення, і як лікар – зцілювати словом, слушною підтримкою чи порадою.

Вербальний етикет охоплює всі види спілкування у ЗМІ. Мовленнєвий – міжособистісне спілкувння плюс опосередковане радіо-, телемовленням.

Правила етикету при розмові:

Виявляйте щирий інтерес до тих, з ким спілкуєтесь.

Демонструйте привітність і даруйте посмішку.

Звертаючись до співбесідника частіше називайте його ім’я.

Будьте уважним слухачем, навчіться слухати співрозмовника.

Дбайте про охайність свого зовнішнього вигляду.

• Робота журналіста з респондентом етичні засади.

По возможности нужно откликаться на его/ее пожелание заранее узнать по какому каналу и в какой программе будет показано интервью, в связи с чем, сколько эфирного времени займет, каков предмет обсуждения?       Вряд ли разумно, да пожалуй и невозможно, заранее перечислять вопросы предстоящей беседы. Ведь многие из них зависят от ответов объекта интервью, к тому же всегда следует оставлять пространство для непредвиденных ответов и спонтанных вопросов. С другой стороны, репортер вполне может рассказать собеседнику о цели интервью, его характере, осветить тематику обсуждаемых вопросов.       Если интервьюируемого критикуют за то или иное решение или поступок, то ему должен быть предоставлен шанс ответить на эту критику.       Монтаж записи интервью также должен проводиться честно. «Да» не заменяют на «нет», ответы передают полностью, не искажают смысл и не сокращают так, чтобы изменить содержание. Вопрос репортера не заменяют на другой. любой человек, к которому вы обращаетесь с просьбой дать интервью, может потребовать выполнения определенных условий за свое участие в беседе с журналистом. Редакция, со своей стороны, имеет полное право отклонить эти требования, если сочтет их неприемлемыми.       С точки зрения этики совершенно недопустимо позволять власть предержащим самим выбирать журналиста для предстоящего интервью. Редакция сама решает, кто лучше всего подходит для выполнения задания. Чиновник или политик вполне может потребовать предоставить ему заранее тексты вопросов для ознакомления, так же, как он может потребовать участия лишь в прямом эфире, но редакция имеет полное право отклонить эти требования или отказаться от интервью.       Респондент нередко просит предоставить ему возможность ознакомиться с текстом или записью интервью, подготовленного к выходу в эфир. Зачастую тот, кому пообещали, что он сможет ознакомиться с текстом или записью беседы, воспринимает это обещание как право остановить выход интервью в эфир. В действительности же такого права у него нет.       Как репортер, так и его редакция должны быть заинтересованы в том, чтобы передать содержание записанного интервью корректно. Применение скрытой камеры -один из способов, который журналисты могут использовать в сложных условиях, но им ни в коем случае нельзя злоупотреблять.   В некоторых редакциях такой метод работы скорее правило, чем исключение. При этом журналист даже не сообщает своему собеседнику о том, что он записывает разговор. В таком случае диктофон - это своего рода записная книжка. Записи не предназначены для эфира или публикации. Если собеседник задал вам вопрос о том, ведете ли вы запись разговора, не стоит увиливать от ответа, лучше честно объяснить, что это делается в чисто практических целях.

• Робота журналіста з представниками влади. Етичні засади.

Журналіст має бути в кнструктивній опозиції до влади. Журналіст контролює владу. Треба проводити журналістські розслідування, а не займатися чорним піаром, публікувати компромати.

Існування «темників» не є здоровими стосунками між владою і журналістами. Треба боротися з корупцією, цензурою. Розуміти, якщо політик зливає тобі інформацію, то йому це для чогось потрібно.

Грубим порушенням журналістської етики є пряма участь журналістів у політичній боротьбі. Журналіст, який виступає на боці будь-якої політичної сили, вже не може бути об’єктивним і неупередженим.

• Принципи ведення журналістської полеміки.

Серед методів і прийомів спілкування з аудиторією важливе місце посідає полеміка — одна з ефективних форм впливу на слухачів, найважливіший засіб їх переконання. полеміка — гостра дискусія стосовно будь-якого спірного питання. Це не звичайна суперечка, а таке публічне обговорення, при якому є конфронтація, протистояння, протиборство сторін, ідей і поглядів. Виходячи з цього, полеміку можна визначити як боротьбу принципово протилежних думок щодо того чи іншого питання, тобто публічний спір з метою захистити, обстояти свою точку зору і спростувати думку опонента. Мета полеміки—здобути перемогу над опонентом, обстояти і затвердити власну позицію. Полеміка — це наука і мистецтво переконувати. Вона вчить стверджувати думки аргументованими, переконливими і безперечними науковими доказами. Отже, мета полеміки — досягнення істини чи її перевірка.

У жодному разі не можна перекручувати позицію опонента. Цим оратор підриває довіру до власної позиції у слухачів. Потрібно виявити дійсні й істинні положення опонента і вміти критикувати їх.    Важливого значення набуває і принцип використання емоцій у полеміці. Певна річ, без людських емоцій ніколи не було, нема і не може бути пошуку істини. Не можна вести полеміку без емоційного, суб’єктивного ставлення до питань, що обстоюються. Проте не слід перебувати у полоні емоцій, тобто давати перевагу почуттям над розумом.   Характерний принцип полеміки — виявлення невідповідностей і суперечностей у поглядах опонента, однобічності його позицій. Зрозуміло, воно потребує опанування діалектичною і формальною логікою, наявності високої культури мислення. Якщо оратор глибоко і до кінця переконаний в істинності своєї позиції (а інакше немає сенсу її обстоювати), належить розкрити хибність позицій опонента: продемонструвати слухачам, чому вона помилково уявляється їм правильною, привабливою; висвітлити, внаслідок яких лавірувань опонент зміг зробити свою позицію зовні переконливою і логічною. Ніяким гумором, ніякою іронією, жодним сарказмом не можна підміняти логічну критику і розкриття позицій опонента. У полеміці сарказм, гумор, жарт над суперечником повинні вживатися в поєднанні, в сукупності з усіма іншими заходами розкриття і критики позиції опонента. Дозволеним у полеміці є прийоми доведення аргументів опонента до абсурду. В окремих випадках доцільно застосовувати полемічні прийоми “зіставлення суб’єктивних прагнень опонента з об’єктивним значенням його позиції”. В полеміці можна використовувати прийом “заковтування гачка”, суть якого полягає в наведенні доводів на користь противника (з якими той згодний), а потім — несподівана демонстрація їх неспроможності.

• Принципи публіцистичної критики.

Саме поняття публіцистичної критики – радянське. Але якщо розглядати її як метод, а не як жанр, то Публіцист у своїх критичних виступах повинен дотримуватися усіх вищеперечислених етичних норм.

Взагалі, публіцистика від інших жанрів журналістики відрізняється наявністю авторської оцінки явищ (подекуди суб'єктивної) та спонуканням до висновків на майбутнє. Існують такі головні функції публіцистики: формувати громадську думку;викликати зміни або консервувати в суспільній свідомості критерії та оцінки соціальних подій.

Публіцист не просто описує чи констатує факти, повідомляє про сучасні проблеми, — він роз'яснює й переконує, полемізує й викриває, закликає до дії, агітує й пропагує. У публіцистичних творах поєднуються лексико-стилістичні особливості наукового дослідження і ораторського мовлення, невимушена жвавість розмовної говірки і чітка впорядкованість літературної мови.

• Етичні проблеми інтернет-медіа.

21 серпня 2005 року провідні українські інтернет-видання „Українська правда”, proUA, UAToday, „Главред”, „Обком”, „Телекритика” виступили з ініціативою „Чистий Інтернет”, метою якої є створення мережевої етики, і висунули одну єдину засаду: відповідальність за обнародувану інформацію в Інтернеті, яку підтримали ще чимало інших інтернет-видань. Система етичних вимог складається з етичних принципів (цінностей, основних орієнтирів), етичних норм (етичних прав, етичних обов’язків, етичних обмежень і етичних заборон) та етикетних правил поведінки (етикетних дозволів, етикетних обмежень і етикетних заборон).

Гострою моральною проблемою для окремих інтернет-видань є комерційна реклама, розміщена недоречно. За міжнародними вимогами до рекламістів, першим принципом є принцип ідентифікації, тобто реклама в ЗМК має бути означена, відділена від журналістських текстів. Суперечить здоровому глузду, дратує, не дає можливості зрозуміти ні журналістського матеріалу, ні рекламу поєднання в одному тексті інформаційного повідомлення і рекламної пропозиції. Така реклама є прихованою, що не відповідає професійній етиці журналіста. Ще однією проблемою інтернет-видань є відсутність оптимізації сайту під різні програми перегляду (броузери) та операційні системи

До редакційного кодексу комп’ютерної етики журналіста можуть увійти етичні норми Тіма О'Рейлі і Джиммі Вейлс, що створили Кодекс поведінки для блогерів (КПБ). Проаналізувавши кодекс Тіма О'Рейлі і Джиммі Вейлса, ми виділили такі принципи: відповідальність, порядність, об’єктивність, захищеність, відкритість, чесність, і сформулювали відповідні етичні норми для інтернет-видань: 1. Принцип відповідальності. Етична норма 1: Журналіст бере на себе відповідальність за власні і чужі слова, вміщені на сайті комп’ютерного ЗМІ. В КПБ „1. Блогер бере на себе відповідальність не тільки за власні слова, але й за коментарі, вміщені у його щоденнику.” 2. Принцип порядності. Етична норма 2: Журналіст ніколи не має говорити в онлайновому спілкуванні те, чого не сказав би співбесіднику у реальному житті. В КПБ „2. Інтернетники ніколи не повинні говорити в онлайновому спілкуванні те, чого не сказали б в лице співбесіднику у реальному житті.” 3. Принцип об’єктивності. Етична норма 3: Журналісту варто поспілкуватися з людиною реально, перш, ніж написати чи відповісти йому через комп’ютерні мас медіа. В КПБ „3. Прописується поговорити зі співбесідником приватно, перш ніж відповісти публічно.” 4. Принцип захищеності. Етична норма 4: Редакція, журналісти мають вжити заходи, якщо когось ображають в комп’ютерних мас медіа. В КПБ: „4. Блогер повинен вжити заходи, якщо будь-хто ображає опонента. 5. Принцип відкритості. Етична норма 5: Редакції Інтернет-видань мають право заборонити анонімний форум чи коментарі. В КПБ: „5. Блогер може заборонити анонімні коментарі.” 6. Принцип чесності. Етична норма 6: Редакції, журналісти мають моральне право ігнорувати онлайнових провокаторів. В КПБ: 6.”Рекомендується ігнорувати онлайнових провокаторів. Деякі етичні вимоги зводяться до простих загальнолюдських етикетних норм поведінки. Чимало журналістів знають, що не можна говорити людині в Інтернеті те, що не зможеш повторити безпосередньо спілкуючись, пам’ятають про те, що неетикетно спілкуватися з анонімами і, ліпше ігнорувати повідомлення провокаторів – не отримавши відгуку, вони втратять до вас інтерес. До проекту кодекса комп’ютерної етики можуть також увійти правила з Netiquette – це правила поведінки в кіберпросторі, створені 1994 року.

• Висвітлення журналістом приватного життя особи. Етичні правила.

Людина має невідємне право на приватне життя.

Загальна декларація прав людини. Ст 12. Стаття 8 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Ратифікована Україною у 1997 році. Право на повагу до приватного і сімейного життя 1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. 2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Журналіст втручається лише, якщо є нагальна суспільна потреба. Журналіст балансує між правом на інформація і таємницею приватного життя. Є публічні люди, а є прості. З простими треба бути особливо делікатними. Не можна називати імен самогубць. Не можна розпальювати расову, національну, релігійну, соціальну, регіональну ворожнечу. Втручання в особисте життя – опитування родичів, знайомих, приховане фото відеознімання. Пересічна особа має прво на приватне життя навіть у гроиадських місцях.

Ст 182 кримінального кодексу україни.

Стаття 182. Порушення недоторканності приватного життя

1. Незаконне збирання, зберігання, використання, знищення, поширення конфіденційної інформації про особу або незаконна зміна такої інформації, крім випадків, передбачених іншими статтями цього Кодексу, -

караються штрафом від п'ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років.

2. Ті самі дії, вчинені повторно, або якщо вони заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам особи, -

караються арештом на строк від трьох до шести місяців або обмеженням волі на строк від трьох до п'яти років, або позбавленням волі на той самий строк.

За рішенням Конституційного суду від 30 жовтня 1997р, Про особу без її згоди ми не можемо повідомляти її освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоровя, дата і місце народження, майновий стан.

Тлумачення суспільно важливої інформації в українському законодавстві нема. Щось подібне прописується у ст. 50 конституції україни. І ст.6 ЗУ «про державну таємницю.»

Можна критикувати вчинки людини, але не саму людину.

У разі перекручування фактів – даємо спростування.

• Етичні вимоги до висвітлення терористичних актів.

Треба враховувати, що теракти і розраховані на широкий розголос, щоб створити паніку серед людей і налякати їх, створити видимість безпомічності держави. Неприпутима героїзація терористів, краще переповідати їхні думки. Слід бути обережними в розмові зі звільненими заручниками, які перебувають у шоковому стані. У них може розвитися Стокгольмський синдром — дружба заручника з викрадачем — психологічний стан, котрий виникає при захопленні заручників, коли заручники починають симпатизувати викрадачам або навіть ототожнювати себе з ними. Збираючи інформацію про теракти треба проконсультуватися зі спеціалістами з надзвичайних ситуацій.

• Етичні принципи реклами в ЗМІ

Треба розмежовувати чітко редакційні і рекламні матеріали. Редакційна політика не може залежати від комерційних інтересів. У світі це проблема, бо там критикують політиків, а підриємців великих – ні. У Швейцарі «Нойє Цюріхєр Цайтунг» не залежить від реклаодавців. А от у Німеччині, Франції залежні. Реклама, а не продаж інформаційного продукту є джерелом прибутків медіа. Рекламування товарів чи послуг суперечить суспільному завданню медіа, але дає гроші. Рекламодавець зацікавлений, щоб його матеріал був максимально схожим на редакційний. Але така прихована реклама знижує рівень довіри до медіа. Правила соціально-відповідального бізнесу, яким є медіа-бізнес: не розміщувати недостовірну рекламу (згадуємо МММ), ту рекламу, яка завдає удару інтересам аудиторії, нерипустиме використання реклами,яка діє на підсвідомість. Не варто застосовувати product placement (коли ведучий в кадрі використовує товар якоїсь марки), не використовувати 25й кадр. Не брати учать у рекламних кампаніях (окрім соціальної реклами). Якщо журналіст стверджує, що якийсь товар кращий, то тільки, якщо він провів своє дослідження, розслідування і т.д., а не тому що йому заплатили. Слід обмежувати рекламу, герої якої подають поганий приклад. Треба позначати рекламу спеціальними позначками. Спонсори не повинні втручатися в зміст передачі, вони повинні фінансово допомагати, а не шантажувати грошима.

• Плагіат та компіляція: спільне та відмінне.

Плагіат визначається як недозволене запозичення, відтворення чужого літературного, художнього або наукового твору (чи його частини) під своїм іменем або псевдонімом, не сумісне як з творчою діяльністю, так і з нормами моралі та закону, що охороняє авторське право Простіше кажучи, якщо Ви вводите в оману читачів (слухачів), стверджуючи, що Вам належить авторство на роботу (ідею, думку, результат дослідження тощо) іншої особи, то Ви ніхто інший, як плагіатор.

Вирізняють «прямий» і завуальований плагіат, часткове копіювання та некоректний парафраз.

Сутність завуальованого плагіату полягає в тому, що текст твору зазнає несуттєвих змін шляхом заміни окремих слів та виразів їх синонімічними аналогами. При цьому форма твору в цілому не змінюється.

Компіляція (від лат. compilatio - крадіжка, грабіж; від лат. compilo - грабую) — несамостійна або неоригінальна літературна чи наукова праця, побудована на використанні чужих літературних або наукових творів. Твір, скроєний з кусків інших книг, текстів або чужих творів.

Спільне: це не власні думки, запозиченя.

Відмінне: плагіат – без посилання на джерела, компіляція – посилається. Відрізняються вони рівнем наглості)

• Етичні вимоги до висвітлення етнічних конфліктів.

Збираючи інформацію щодо етнічних конфліктів треба дотримуватися принципу збалансованості. Без категоричних оцінок і тенденційно підібраних фактів. Важливо не переносити погляди етнічних екстремістів на всіх представників певної національності. Не можна апелювати до побутових стереотипів, використовуючи образливу лексику до представників певних національностей. Треба обережно додавати історичні факти, адже кожна зі сторін тлумачить їх по-різному. Не можна ставати на бік однієї зі сторін.

Центр екстремальної журналістики розробив кілька порад журналістам, що висвітлюють етнічні конфлікти, однак ці правила постійно порушуються, причому подекуди цілком свідомо, більше того, навмисно. Так, етнічний конфлікт сербів та албанців у Косово почали розкручувати з кадрів, що їх відзняла англійська компанія ІТN у 1992 р. Саме на них у своїх передвиборних промовах посилався Білл Клінтон. Ці кадри демонстрували, як усім тоді здавалося, мало не концентраційний табір, тому що показували людину за колючим дротом. Як потім виявилося, навколо табору взагалі не було колючого дроту, однак журналісти знайшли дім, де було віконце із дротом, і зсередини зняли албанця. Потім визначили дві цільові аудиторії для впливу на американське населення: дітей та євреїв, після чого почали формувати в їх свідомості враження появи у Європі "нових нацистів". Унаслідок цієї інформаційної кампанії з'явилися "погані серби" та "хороші албанці", при цьому інформацію сербського боку західні ЗМІ дуже часто практично повністю ігнорували [2].

ЦЕ МОЖЕТЕ ПРОЧИТПТИ, МОЖЕТЕ ВИКИНУТИ

10 Порад журналістам: як працювати в умовах війни, анексії та окупації?

Четвер 17 Квітня 2014

До того ж Україна опинилася в епіцентрі жорсткої пропагандистської війни з боку північно-східного сусіда, тож має адекватно на неї реагувати. 

«Телекритика» розпитала експертів та сформувала список порад для роботи журналістів під час військової агресії.

У ситуації військової агресії як ніколи важливим є дотримання професійних стандартів. «Для кожного журналіста в умовах кризи передбачені стандартами професії вимоги правдивості, об'єктивності та перевірки фактів повинні множитися на десять», -  вважає ведучий «Подробиць» на «Інтері» Олексій Ліхман. При цьому принцип обмеження критики влади експерти вважають надзвичайно хибним. «Журналістика, - крім того, що є інформатором суспільства про дії влади, - водночас є й містком зворотного зв'язку для самої влади. Будь-яка влада не любить критики своїх дій. Нинішня українська влада не любить її особливо, - наголошує медіаексперт Ігор Куляс, -Зрозуміло, нинішня влада підтримує тезу про "обмеження критики через важкі часи". Але давайте не будемо забувати про те, що ця ж влада сьогодні ухвалює чимало хибних рішень, ціна кожного з яких у стані неоголошеної війни може бути фатальною. Без зворотного зв'язку кількість таких хибних рішень невмолимо зростатиме». Висвітлення дій влади без балансу або їх замовчування повертає ризики цензури або спекуляцій на «важливості державних  інтересів».

Втім, експерти закликають розрізняти провокативну безпідставну критику й конструктивну. На думку Тараса Петріва, президента Фундації «Суспільність», «журналістам треба не забувати, що технології інформаційної війни покликані руйнувати єдність людей і функціонування структур, в результаті чого народ виявляється деморалізованим і нездатним до опору. Тому медіа мають уникати трансляції меседжів огульної критики влади, занепадницьких настроїв, або провокативних заяв, які розпалюють сепаратизм, міжнаціональну ворожнечу». 

«Владу критикувати можна і треба, але обережно, конструктивно і обґрунтовано, не забуваючи про те, що за компроматом можуть стояти недоброзичливці. Хоча навіть якщо це так, достовірні важливі факти повинні бути опубліковані», - вважає медіаексперт Отар Довженко.

Тарас Петрів звертає увагу на те, що сьогодні проти України намагаються вести війну нового типу - в «білих рукавичках», використовуючи високий рівень плюралізму українських медіа і відкритість українського суспільства. Тому журналіст, за його словами, насамперед має убезпечитися від пасток маніпуляцій, аби не стати каналом зовнішніх спеціальних операцій: «В багатьох сучасних конфліктах ЗМІ виступали знаряддям чужої інформаційної стратегії, причому навіть самі журналісти далеко не завжди це усвідомлювали. У нинішніх умовах медіа треба намагатися передавати об'єктивну картину подій. Але важливо бути на сторожі і при цьому розрізняти два ключових інформаційних підходи: інформування - як соціальну роль журналіста і підтримку (можливо несвідому і ненавмисну) воєнних зусиль агресора», - додає він.

На початку березня російські ЗМІ активно поширювали недостовірні, а згодом спростовані, повідомлення, про нібито перехід різних українських військових частин у Криму на бік Росії, про присягу самопроголошеній владі півострова чи про відмову фрегата «Гетьман Сагайдачний» виконувати накази Києва. Такі повідомлення були спрямовані на дезінформацію та деморалізацію українських військових.

Отже необхідно надавати можливість висловити свою позицію державним органам у відповідь на звинувачення та критику. «Наприклад, такої можливості не було дано Міністерству оборони, коли його завзято критикували за відсутність чітких наказів для українських військових у Криму. Згодом стало зрозумілим, що накази були віддані, просто військових, дві третини яких планували зраду, вони не влаштовували. Цього не розуміли ні журналісти, ні активісти, ні самі рядові військові, які не знали, що їхні командири саботують розпорядження з Києва за намовою росіян», - наголошуєОтар Довженко.

При цьому медіаексперт закликає не давати слово відвертій пропаганді: «Якщо певний політик чи політична сила займаються відвертою чи завуальованою пропагандою на користь ворога в українських ЗМІ, їх можна і треба ігнорувати». За його словами, баланс у матеріалах безумовно важливий, але «однією зі сторін, позиція яких балансується, не може бути злочинець, який наполягає на тому, що вбивство або зґвалтування - це не злочин». «І так само не може нею бути той, хто заперечує українську державність або незалежність, закликає до розколу чи схвалює окупацію. Якщо таку позицію висловлює якась справді важлива особа, про це можна повідомити - але не віддавати їй прямий ефір або шпальту в газеті для антиконституційної пропаганди. Тому я вважаю прямі ефіри з Аксьоновим і Лукашенком у Шустера неприйнятними. Й тому я, хоч і крізь зчеплені зуби, підтримую вимкнення російських телеканалів в Україні», - наголошує пан Довженко.

Не допускати розпалювання міжнаціональної ворожнечі, що, зокрема, є порушенням українського законодавства. Саме за це Окружний адміністративний суд Києва за поданням Нацради зобов'язав українських провайдерів відімкнути російські «Первый канал», «РТР-Планету», «Россию 24» і «НТВ-Мир». Ярина Боренько, експерт Ради Європи, зауважує, що з початку року рівень мови ворожнечі загалом у суспільстві, а отже у ЗМІ, знизився. На порядку денному з'явилися інші поняття: «Слід мати на увазі, що у стані, коли в України анексували частину території, йдеться вже не про міжнаціональну ворожнечу (коли розпалюється протистояння між групами людей за національною ознакою). Тут йдеться про те, що українці ідентифікують державу Росія як ворога, натомість Росія ідентифікує себе як рятівника або захисника».

Одночасно експерт звертає увагу на ризики виникнення міжнаціональної ворожнечі у зв'язку з переселенням мешканців Криму в інші регіони України, де через погане фінансування та координацію з боку влади існує небезпека локальних конфліктів із місцевим населенням: «Для пом'якшення ситуації ЗМІ було б доречно піднімати ці питання і спонукати людей думати про майбутнє». За її словами, журналісти активно інформують про побут переселенців у здебільшого позитивному світлі. «Натомість не висвітлюються проблемні питання. Коли проблеми вибухнуть, існує небезпека, що ці теми відразу перейдуть у розділи кримінальних новин або сенсацій», - додає експерт.

Варто також пам'ятати, що мешканці Криму, які були змушені переїхати на материкову частину України, є «переміщеними особами» (з англ. displaced persons). Натомість «біженцями» є ті, хто був змушений переселитися з України до іншої держави.

Критично важливо перевіряти інформацію. Недостовірна інформація, ретрансляція чуток сіє паніку, зменшує довіру до медіа, відволікає від істотної інформації та може мати катастрофічні наслідки. Перш за все слід бути уважним до джерел, щоб запобігти фейкам, або дезінформації. Особливо значну роль у цьому починають відігравати соціальні медіа. При появі важливої інформації в соцмережах - навіть у джерелах, що викликають довіру - необхідно спершу переконатися в її достовірності. Важливо зв'язатися з особою, яка опублікувала повідомлення, або з тим, кого воно стосується.

Як вважає експерт Інституту масової інформації Роман Кабачій, суспільство та медіа в Україні надто небезпечно наблизилися до межі, коли не вважається за потрібне перевіряти інформацію. При цьому експерт згадує опубліковану українськими ЗМІ заяву міністра внутрішніх справ Арсена Авакова від 7 квітня про звільнення Харківської ОДА, яку той поширив у Facebook. Однак будівля ще тривалий час після цього перебувала під контролем сепаратистів.

Ще один із останніх прикладів - низка видань із посиланням на спільноту «Крим_SOS» написала про те, як продюсер та чоловік Таїсії Повалій Ігор Ліхута агітував українські війська переходити на бік Росії. Ця інформація виявилася неправдивою і, серед іншого, завдала шкоди репутації Ігоря Ліхути. Спільнота вибачилася перед продюсером, однак у низці інтернет-видань це повідомлення залишилося опублікованим без спростування.

Непідтверджені повідомлення, як-от неодноразові чутки про групи тітушок та беркутівців під час мйдану, сіють паніку й послаблюють здатність до мобілізації, коли загроза стає реальною. 13 березня в час постійної небезпеки військового вторгнення низка ЗМІ, в тому числі англомовних, поширили фейкове фото із соцмереж про нібито розміщення російських танків за 8 кілометрів від кордону з Сумською областю. Насправді фото було зроблено за два тижні до цього у Калінінградській області Росії. Такого роду дезінформації можна уникнути за допомогою кількох онлайн-інструментів. Наприклад, Google Images (також TinEye) покаже, чи не було схожі зображення опубліковано раніше в іншому контексті, а Fotoforensics допомагає перевірити світлини на наявність фотомонтажу. Більше про онлайн-інструменти перевірки інформації писав MediaSapiens.

«Ми втомилися собі ставити питання, а чи правдою є те, що нам намагаються сказати, не кажучи вже про те, чи замислюємося, чому нам це втовкмачують. Відповідно до цього притупляється критичність мислення і оцінки реальності того, що відбувається», - вважає Роман Кабачій.

Це загострює потребу в детальному аналізі подій і поясненні суспільству суті процесів, що відбуваються. На думку Тараса Петріва, «висвітлювати слід усі позиції, але дбати за баланси і обмеження пропагандистського сміття. При цьому треба називати людей,  факти і події - своїми іменами, а не ховатися за розмазаними термінами, бо агресор, окупант, інтервент, сепаратист чи бойовик саме таким і є».

Новинним повідомленням бракує завершеності, переконана Ярина Боренько: «Наприклад, історія зі "шпигункою" (8 квітня СБУ затримала російську шпигунку, яка намагалася дестабілізувати ситуацію в Миколаєві. - Ред.) обмежується її сторінкою в соціальних мережах. Натомість немає матеріалів, які б розкривали діяльність проросійських організацій, які активізувалися ще з липня. Більш глибоке й аналітичне висвітлення подій, подання різних точок зору важливе для того, щоб люди змогли краще зрозуміти ситуацію, розмах загроз для державної цілісності України, і основне - роль ключових політиків у фінансуванні таких організацій».

 

Стримання емоцій. Ігор Куляс наголошує на тому, що в журналіста давно вже діє золоте правило, яке добре знають ті, хто постійно працюють у гарячих точках: не робити власні емоції частиною матеріалу. «Будь-яка емоція веде до часткового або повного порушення реальної картини події. Зрозуміло, що журналісти - живі люди і завжди мають власне емоційне ставлення до тих подій, очевидцями яких стають і про які повинні давати звіт своїй аудиторії. Але професіоналізм журналіста, крім звичних фахових навичок, полягає саме в умінні вгамувати власні емоції і розповідати про будь-яку подію максимально безсторонньо. Лише тоді є шанс розповісти про цю подію точно, повно, збалансовано», - каже пан Куляс.

Найбільш дискусійний момент - це публікація інформації, яка стосується національної безпеки (і теоретично може їй загрожувати). Деякі керівники інформаційних служб переконані, що роль журналістів в умовах фактично неоголошеної війни змінюється. «Ясна річ, що в період війни роль журналіста й журналістики змінюється. Ми зобов'язані гуртуватися навколо влади в країні й допомагати їй відбивати зовнішню агресію», - каже  керівник служби новин телеканалу ТВі Єгор Чечеринда.

Однак здебільшого інформаційні та етичні стандарти такій позиції суперечать, і наголошують на тому, що журналіст має опублікувати суспільно важливу інформацію, не намагаючись проаналізувати наслідки. Доречно згадати класичний приклад із книги Ігоря Куляса та Олександра Макаренка «Ефективне виробництво теленовин». У 1961 році, коли світ опинився на межі холодної війни, кореспондент The New York Times довідався про наміри США провести військову спецоперацію на Кубі. Президентові Джону Кеннеді вдалося переконати видавця газети Орвіла Дрейфуса не повідомляти сенсаційних деталей, запитавши, чи той готовий взяти на себе відповідальність за наслідки публікації. Однак спецслужбам Куби та СРСР уже було відомо про наміри американців і без матеріалу в The New York Times. Тож спецоперація США провалилась, а світ опинився на межі ядерної війни. Тоді Кеннеді знову переклав відповідальність за наслідки свого рішення на видавця The New York Times, дорікнувши, що опублікований матеріал міг стримати президента від провального маневру.

На думку авторів книги, журналісти не несуть відповідальності за наслідки своїх публікацій: «Уся відповідальність лежить на тих людях, які створюють новини, - на учасниках подій. Президент Кеннеді двічі перекладав власну відповідальність на журналістів. І цей урок ми, журналісти, маємо пам'ятати. Тому що і політики, і чиновники, і навіть прості люди завжди прагнутимуть перекладати на нас свою відповідальність. І прагнутимуть нас використовувати у своїх інтересах». Експерти нагадують, що справа журналіста - інформувати, а не судити про майбутні наслідки. Проте винятковими є ситуації, коли опубліковані відомості безпосередньо загрожують життю людини.

• Етичні вимоги до аудіовізуальних та фотоматеріалів.

Відео має показуватися лише з місця події при репортажі. Не можна показувати архівне відео, не попередивши про це глядачів, вони будуть введені в оману.

В книге “Глядя на боль других” (“Regarding the pain of others“) автор Сьюзан Зонтаг пишет: “Фотографии, на которых изображено страдание, вовсе не теряют способность шокировать зрителя. Но вряд ли они помогут осознать происшедшее. Понять помогает рассказ о событии. А фотографии делаются для того, чтобы потом не давать нам покоя”.

Немецкий журналист Симон Бальцет разработал руководство по этическому обращению с фотографиями, изображающими насилие:

• Перед публикацией необходимо удостовериться в том, что на фотографии изображена важная для освещения ситуация. Нельзя публиковать фото просто так, ради того, чтобы показать визуально шикирующий образ или ради развлечения аудитории.

• Перед публикацией удостоверьтесь в том, что описание информации, содержащейся в фотографии, не может быть передано в текстовой форме с аналогичным эффектом.

• Старайтесь публиковать фотографии, которые вызовут максимальную эмоциональную реакцию у читателя, но при этом не будут его шокировать. Например, вместо трупов детей лучше показать детскую одежду, испачканную кровью.

• Предъявляйте с фотогорафиям с изображением насилия одни и те же требования, независимо от того, были они сняты в вашей собственной стране или в других странах. Таким образом вы сможете избежать укрепления стереотипов о других странах и культурах.

• Решение о публикации фотографии нужно принимать в каждом отдельном случае, избегайте универсальных правил из серии «Мы никогда не публикуем фотографии убитых людей». Смерть и общественная дискуссия, связанная с ней, – это неотъемлемая часть просвещенного общества, нельзя просто избегать этих тем в СМИ.

• Убедитесь в том, что у вас достаточно места на полосе не только для публикации фотографии, но и для текста с объяснением и комментарием. Если места нет, надо отказаться от публикации.

• Вы должны обосновать выбор именно этой фотографии в тексте (как правило, подписи к фото для этого не хватает) и при возможности заранее предупредить читателей о том, что их ждет на странице с фотографией.

• Чем больше фотографий с иображением насилия публикуется в прессе, тем меньше эмоциональнй эффект, который они производят на читателей. Поэтому всегда надо понимать, когда фото стоит публиковать, а когда нет.

• Если вы считаете использование фотографии обоснованным, то не надо отказываться от публикации из страха перед негативной реакцией читателей или для того, чтобы защитить детей и подростков от шокирующих изображений.

• При принятии решения о публикации надо учитывать только саму фотографию и ее контекст. Не обращайте внимание на нормы, принятые в других СМИ.

• Нужно понимать, что напечатанные фотографии часто производят более сильное впечатление, чем те же фотографии в интернете. Возможно, стоит сначала опубликовать фото на сайте газеты и предупредить читателей о том, что оно появится и в печатной версии. Так вы позволите читателям самим решать, хотят ли они увидеть это фото в газете или нет.

• При совершении теракта всегда надо понимать, что ваше фото может помочь террористам добиться внимания шировой общественности.

• Особенно осторожно нужно относиться к публикации старых фотографий. Чем больше времени прошло с момента совершения события, тем менее обоснована публикация. Психика изображенных людей или их родственников может быть травмирована при повторном погружении в ситуацию, вызванном публикацией фотографии.

• Если сомневаетесь, посоветуйтесь с коллегами. Но не забывайте, что и вы, и ваши коллеги не относитесь к среднестатистической аудитории вашего СМИ, у вас другое восприятие подобных фотографий.

• Обращайте внимание на то, в каком контексте на газетной полосе публикуется фото. Бывает, что заголовок соседней статьи или рекламный заголовок расположены таким образом, что их можно перепутать с заголовком фотографии.

• Не делайте из фотографии сенсацию. Вместо публикации на первой полосе можно напечатать фото внутри газеты в меньшем размере. Вместо того, чтобы показывать несколько фотографий с одинаковым мотивом, лучше показать одну наиболее выразительную фотографию.

• Проверьте, можно ли по фото опознать изображенных на нем людей. Если да, то нужно скрыть лица. Особенно это касается фотографий погибших из уважения с ним и их родственникам.

• Убедитесь, что фотографии не нарушают человеческое достоинство изображенных людей. Особенно это касается фотографий, на которых людей можно опознать.

• Не публикуйте фотографии тел самоубийц.

• Будьте готовы к диалогу с читателями и к публикации писем читателей на эту тему.

• Поява та розвиток перших періодичних газет

1609 вважається роком народження європейської періодики. Перші газети в Німеччині виходили в Страсбурзі і Аугсбурзі в 1609 році, а з'явилися вони, судячи зі змісту збережених номерів, дещо раніше (в одній з номерів Страсбурзької газети вказується, що в 1609 році вона буде видаватися « за прикладом минулих років »). Газета, що виходила в Страсбурзі, називалася «Відомість» (Relatio) і розповідала вона про всіх видатних і визначних подіях, що відбувалися у Верхній і Нижній Німеччині, у Франції, Італії, Шотландії, Англії, Іспанії, Угорщини, Польщі, Молдови і Туреччини за нинішній 1609. Всі відомості віддруковані в такому вигляді, в якому були доставлені. Видавав Стразбурзький тижневик друкар Йоганн Каролюс.В тому ж році в Аугсбурзі з'явилася інша щотижнева газета, яку видавав Лука Шульте.

Протягом кількох наступних років подібні щотижневі видання поширилися по всій Європі: у 1610 р. друкований тижневик почав видаватися в Базелі, в 1615 р. до Базелю приєдналися Франкфурт-на-Майні і Відень. У 1616 р. газета з'являється в Гамбурзі, в 1617-му - в Берліні, в 1618-му в Амстердамі, в 1620-му - в Антверпені, Магдебурзі, Нюрнберзі, Ростоку, Брауншвейгу, Кельні.

Номери складалися виключно з кореспонденцій з різних ділянок Європи і далеких земель, які розміщувалися на смузі абсолютно довільно, без будь-якого зв'язку. Кореспонденції представляли собою простий виклад фактів без будь-якого аналізу або коментаря. Авторська позиція виявлялася у винятково рідких випадках.

Сначала Ж имела коммерч характер (связ с деятельностью торговых фирм, и отчасти монастырей). Газетам предшест-ли многочисл рукоп.прообразы, которые скорее походили на письма или донесения. Эти писаные листки специально предназначались для передачи информации за определенную плату, они имели ещё неустойчивую периодичность.

Европа позднего средневековья и Возрож с её бурной торговой жизнью, войнами, междоусобицами, территориальной раздробленностью требовали информации как комерческой, так и политической.

Богатейший информ материал в систематизированом виде являлся уже товаром. Предприимчивые венецианцы не замедлили пустить его в оборот. В самом центре города было основано бюро, занимав сбором всех новостей, прибывших в Венецию с кораблями и торг караванами, далее переписыванием их на спец листки бумаги и продажей этих письм новостей за мелкую монету, которая называлась gazetta.

Рукописные новости распространялись практически во всех странах Европы. Но происхождение их было главным образом немецкое или голландское. В Германии они появились ранее, чем в Англии или Франции. Здесь же появились и первые газеты, в том виде, как представляет их современный читатель: отпечатанные на станке, выходящие регулярно (ежедневно или еженедельно).

Окрім рукописних газет, в інформаційному потоці ХVІ – ХVІІ ст. були поширені друковані памфлети, “книги новин”, “листки новин”, “газети-листівки”, “реляції” та “балади новин” – друковані брошури невеликих формату та обсягу, що оперативно відгукувались на різні події як всередині країни, так і за кордоном і багато в чому нагадували перші газети. Незважаючи на тотожність, три основних моменти відрізняють ці брошури від перших газет: 1) присвячувались лише одній події; 2) не були періодичними; 3) акцент на ілюстративному ряді. “Книги новин” не зникли з появою перших газет, а продовжували існувати протягом усього ХVІІ ст.

Засновники справжньої журналістики: Джозеф Еддісон (1672 – 1719), Річард Стіль (1672 – 1729), автор “Робінзона Крузо” Деніель Дефо (1660 – 1731), автор “Мандрів Гуллівера” Джонатан Свіфт (1667 – 1745), Генрі Сент-Джон, він же віконт Болінгброк (1678 – 1751), Тобайас Смоллет (1721 – 1771). Саме вони стояли на чолі англійської журналістики першої половини XVІІІ ст., а їхній вплив позначився й на журналістиці другої половини XVІІІ ст. Сатирико-повчальні журнали “Теттлер” (“Базіка”), “Спектейтор” (“Глядач”) – Р. Стіля і Дж. Еддісона, “Рев’ю оф зе Ефейрс оф Франс енд оф ол Юроп” (“Огляд справ Франції та усієї Європи”) Д. Дефо та інші видання були найпопулярнішими в ті часи.

Несмотря на отмеченные недостатки, газеты довольно быстро завоевали популярность и получили широкое распространение.

• Поява та розвиток перших періодичних журналів.

Слово «журнал» походить від латинського «дьерналіс» («щоденний»). Особливість перших європейських журналів - переважно наукова орієнтація. Інформаційно-пропагандистські можливості періодичного видання були незрівнянно вище. Перший європейський журнал “Journal des Savants” («Журнал вчених», 1665-1828) був створений за ініціативою французького міністра фінансів Жана-Батіста Кольбера. Кольбер задумав періодичне видання, яке б висвітлювало наукові, критичні та літературні проблеми, що стоять перед інтелектуальною елітою Європи.

Це видання побачило світ у Парижі 5 січня 1665. Журнал виходив спочатку один раз на тиждень, потім раз на два тижні на 12 сторінках. Видання було покликане заповнити прогалину в науковому спілкуванні, в обміні інформацією, у плідних наукових дискусіях. Публікації наукових досліджень, нові наукові теорії і інші матеріали наділялися в форму листів. Журнал був орієнтований на наукову полеміку, на «провокацію» спору.

А в Англії, із запізненням всього на кілька тижнів (1665), з'являється журнал «Філософські праці Королівського товариства» під редакцією Генрі Олденберга. Цей журнал, офіційний орган Лондонського королівського товариства, виходив щомісяця. з десяти публікацій, що склали перший номер, три були взяті з Французького «Журналу вчених».

У 1668 році в Римі з'явився перший італійський журнал, який був задуманий його редактором Франческо Надзарі за зразком все того ж французького, а надалі сам послужив зразком для італійських літературних журналів. Видання, в якому містилися роботи літературознавчого, мовознавчого, філософського характеру, проіснував до 1679 року.

Умови виникнення перших європейських журналів в першу чергу визначалися створенням у ХVІІ ст. інтелектуального середовища, яке увійшло в історію під назвою “La Republique des Lettres” (“Республіка літераторів”, або “Республіка вчених”). Це поняття відобразило нову форму спілкування європейських інтелектуалів, орієнтованих на антисхоластичні методи пізнання. Це свого роду інтернаціональне “братство літераторів”, об’єднаних завданням пошуку істини в “невидимі коледжі”, вільні від теологічних догм. Окрім особистих зустрічей, члени “La Republique des Lettres” потребували наукової переписки, без якої важко уявити духовне життя європи цього періоду.

• Журналістика Просвітництва.

У XVIII столітті Європа зробила рішучий крок до переходу до нових економічних, соціально-політичних та ідеологічних форм Абсолютистські режими почали змінятися демократичними. Феодальні економічні відносини поступалися місцем капіталістичним, у науці та філософії стверджувався раціоналізм, у політичному та релігійному житті - принципи толерантності (дістали філософське, юридичне оформлення концепції природних прав людини" й демократії). XVIII століття - епоха кривавих революційних потрясінь та війн за незалежність

Просвітництво збіглося зі становленням і розквітом журнальної періодики. Цей період іноді називають епохою персонального журналізму - практичне за кожним періодичним виданням стояла особистість редактора чи видавця, котрий проводив свою ідеологічну політику. Письменники й філософи часто створювали журнали для пропаганди власних поглядів. Журнали як концептуальні періодичні видання стали одним з основних комунікативних каналіє для поширення просвітницьких ідей на широку читацьку аудиторію.

Початок європейського Просвітництва пов'язаний з ідеями англійських деїстів та філософів кінця XVII століття. Прийняття у 1689 році "Білля про права" (цей документ враховував деякі філософські концепції Джона Локка) стало знаменною подією не лише для Англії, а й для всієї Європи, тому що в "Біллі про права" була заявлена нова модель взаємостосунків особистості й держави.

Завдання просвітницької журналістики - виправляти мораль суспільства за допомогою пізнавальних і розважальних публікацій. Тому мова просвітницьких видань вирізнялася простотою та ясністю, щоб бути зрозумілою й дохідливою максимально більшій кількості читачів.

У Франції ці ідеї були реалізовані П'єром де Шамбленом де Маріво та абатом Прево. П. де Маріво видавав перший в історії країни приватний щомісячний журнал "Le Spectateur Francaise" ("Французький глядач", 1722-1723). Творчість П. де Маріво мала великий успіх як на батьківщині, так і в Європі: вишукано-метафорична, повна неологізмів мова його журналів дістала назву "маріводаж".

В английской просветительской журналистике выделились два подхода к исправлению нравов — сатирический и морально-дидактический. Их не всегда можно разъединить, но если выделять крайние стороны, то нравоучительная журналистика Джозефа Аддисона и Ричарда Стиля оказываются с одной стороны, а едкая сатира Джонатана Свифта и Даниэля Дефо — с другой. Дефо - прославился как опытный памфлетист и полемист, сатирические выпады которого не раз достигали цели. Памфлет был также излюбленным жанром Свифта. В 1696-1697 гг. Свифт практически одновременно создал два памфлета, которым суждена была долгая жизнь, — "Битва книг" и "Сказка бочки". Свифту удалось создать запоминающуюся комическую маску Исаака Бикерстафа, имя которого стало нарицательным.

Журналу Стиля, получившему название "The Tatler" ("Болтун") и имевшему подзаголовок "Болтун Исаака Бикерстафа", суждено было положить начало не только английской, но и всей европейской нравоучительной журналистике. Удачно найденная маска и точно выдерживаемая программа издания завоевали английского читателя. В 1710 г. издательским проектом своего друга заинтересовался Джозеф Аддисон. Структура "Болтуна" основывалась на одном эссе, являвшимся композиционным стержнем каждого номера. Эссе создавалось Стилем или Аддисоном от имени выбранной маски и посвящалось различным событиям лондонской жизни.