74. Сучасна етнологія. Постмодернізм та найновіші етнологічні концепції.

Сучасна етнологічна наука значно збагатилася порівняно з минулим. У сферу її професійного інтересу тепер входять не лише “відсталі” етнічні групи, а й народи сучасних найрозвиненіших держав світу. В етнології все чіткіше простежуються риси нової соціальної науки, що синтезує в собі різноманітні знання про людину і її культуру. Етнологія сьогодні продовжує зберігати зв’язок із реальними суспільними процесами, що є прямим свідченням великого значення цієї науки. Навіть поверхневий аналіз основних історичних подій XX ст. дозволяє зробити висновок про зростання ролі етнічного фактора в культурно-історичному процесі, оскільки етнічні процеси є основою національних рухів у політиці й культурі. Розпад колоніальної системи після Другої світової війни призвів до утворення цілого ряду незалежних держав у Південно-Східній Азії, Індокитаї, Африці. Нарешті, відцентрові процеси, що визріли на початку 90-х років, і призвели до утворення ряду національних держав замість колишнього СРСР, а також тертя і конфлікти на етнічному ґрунті (наприклад, між французами і англійцями в Канаді, фламандцями і валлонами у Бельгії, чеченська війна у Росії, війни у колишній Югославії, придністровський конфлікт, грузинсько-абхазький та грузинсько-осетинські конфлікти, війна в Нагірному Карабасі тощо) переконливо свідчать, що етнічний фактор є надзвичайно актуальним сьогодні. Усі ці події вимагають від етнологів відповіді на питання про причини їхнього походження, побудови теоретичної моделі етнічних процесів. При цьому актуальність етнологічних досліджень визначається не академічними інтересами вчених, а вимогами реальної політики. Сьогодні замість глобального протистояння розвинених держав виникли багаточисельні регіональні, національні й етнічні конфлікти, кожен з яких потенційно може стати приводом нової великої війни.

75. -

76. У чому полягає класифікація за господарсько-культурними типами?

За господарським ладом виділяють наступні головні типи культури: культура мисливців і збирачів, культура городників; культура скотарів; культура хліборобів; промислова (індустріальна) культура. У підставі такої класифікації лежить спосіб добування засобів існування. Подібні типи культури, у основі яких лежить господарський уклад, одержали в літературі назву господарсько-культурного типу.

Господарсько-культурний тип – це історично сформований комплекс особливостей господарства й культури, характерних для народів, що живуть у певних природно-географічних умовах, при певному рівні їх соціально-економічного розвитку.

Один з господарсько-культурних типів, наприклад первісних мисливців і збирачів, може поділятися на низку підтипів: культура мисливців прильодовикової смуги, тропічних мисливців і збирачів, збирачів приморських узбереж. Крім підтипів, виділяють напрямки господарсько-культурного ладу: мотичні хлібороби й лісові мисливці, поливні хлібороби й скотарі-напівкочівники, поливні хлібороби тропічних долин і суходільні хлібороби сусідніх нагір’їв тощо.

Завдяки тому, що технічний прогрес постійно рухався вперед і відповідно до нього розвивалися засоби виробництва, класифікація типів господарської культури носить еволюційний характер.

Найдавніший тип господарської культури – полювання й збирання. Первісне суспільство складалося з локальних родинних груп (триб). За часом воно було найтривалішим – існувало сотні тисяч років.

Ранній період називають періодом людського стада. Йому на зміну прийшли скотарство (пастухування) і городництво (найпростіше). Скотарство засноване на прирученні (одомашнюванні) диких тварин. Скотарі вели кочовий спосіб життя, а мисливці й збирачі – бродячий. З полювання поступово виросло скотарство, коли люди переконалися, що приручати тварин економічно ефективніше, ніж убивати. Зі збирання виросло городництво, а з нього – землеробство. Таким чином, городництво – перехідна форма від видобування готових продуктів (диких рослин) до систематичного й інтенсивного зрощування окультурених злаків. Невеликі городи згодом поступилися місцем великим полям, примітивні дерев’яні мотики – дерев’яному, а пізніше залізному плугу.

Із землеробством пов’язують зародження держави, міст, класів, писемності – необхідних ознак цивілізації. Вони стали можливими завдяки переходу від кочового до осілого способу життя.

Перехід до землеробства тривав дуже довго. Набагато довше, ніж перехід до машинної техніки. Фахівці підрахували, що він тривав 3 тис. років. Стільки тривала перша світова революція – неолітична.

Розвиток землеробства дозволив використовувати частину врожаю для годівлі худоби. Але чим більше було худоби у хазяїна, тим частіше доводилося використовувати пашу й пересуватися в пошуках пасовищ. Поступово частина племен, особливо там, де із пасовищами було погано, почала спеціалізуватися на скотарстві.

Аграрне суспільство – це безліч міст і приміських зон, об’єднаних економічним обміном. Хоча у аграрнім суспільстві з’явилася безліч міст (власне кажучи, при ньому вони тільки й з’являються), основна маса населення проживала в селах.

Індустріальне суспільство народилося в XVIII столітті. Воно – дитя двох революцій – економічної й політичної. Під економічною мається на увазі велика індустріальна революція (її батьківщина - Англія). А під політичної – Велика французька революція (1789-1794).

За три століття культура європейського суспільства змінилася невпізнанно. На зміну феодалізму прийшов капіталізм. Флагманом індустріалізації виступила Англія. Вона була батьківщиною машинного виробництва, вільного підприємництва й нового типу законодавства.