1 Алексеев с. С. Теория права. — Харьков: Изд-во «Бек», 1994. — с. 157-158; Яковлев в. Ф. Гражданско-правовое регулирование общест­венных отношений. — Свердловск, 1972.

Згідно зі ст. 120 ЗК України при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину переходить на підставі цивільно-правових угод, а право користування — на підставі договору оренди.

Статтями 90 і 95 ЗК України встановлені права власників зе­мельних ділянок і землекористувачів. Водночас статтями 91 і 96 ЗК України в порядку імперативного припису на них покла­дається низка обов'язків щодо використання землі.

Чітко простежується можливість регулювання земельних відносин шляхом заборони. Так, у статтях 83, 84 ЗК України по­дано вичерпний перелік земель комунальної і державної влас­ності, які не можуть передаватися у приватну власність.

Право на одержання земельних ділянок у власність передба­чено для громадян і юридичних осіб України та іноземних дер­жав (статті 81, 82 ЗК України). Закон забороняє надання у власність громадянам та юридичним особам іноземних держав або ж особам без громадянства земельних ділянок сільськогоспо­дарського призначення. Землі сільськогосподарського призна­чення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, особами без громадянства, а також іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню протягом одного року. Статею 121 ЗК України встановлено, що для ведення особистого селянського господарства можуть безоплатно передаватися у приватну власність із земель державної або комунальної власності зе­мельні ділянки, розмір яких не повинен перевищувати 2,0 гек­тари земель. Цей розмір для ведення особистого селянського гос­подарства може бути збільшено у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю).

Земельні відносини регулюються і диспозитивними методами (ме­тоди дозволу). При цьому ряд диспозитивних (дозвільних) правових норм належать до галузі земельного права, які регулюють суто зе­мельні відносини, які не є предметом регулювання цивільним правом.

Можливість застосування дозволів як методу правового регу­лювання земельних відносин можна підтвердити низкою при­кладів із земельного законодавства. Вище зазначалося, що до дозволів (диспозитивного методу) належать три таких види: ре­комендаційний, санкціонований, делегований.

Рекомендаційний метод правового регулювання передбачає можливість альтернативної поведінки суб'єктів земельних пра­вовідносин, коли учаснику надається можливість, скористав­шись дозволом, самому вибрати спосіб вирішення земельного питання. Так, право користування земельною ділянкою або право власності на земельну ділянку припиняється у разі доб­ровільної відмови від земельної ділянки та з інших підстав, пе­редбачених статтями 140,141 ЗК України. Отже, за землекори­стувачем чи власником земельної ділянки є вибір: він має право зберегти за собою право землекористування чи право власності на землю або ж добровільно відмовитися від земельної ділянки. Згідно зі ст. 142 ЗК України припинення права власності на зем­лю або права користування земельною ділянкою у разі добро­вільної відмови власника землі або землекористувача прова­диться за його заявою на підставі рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. Згода власників землі і землекористувачів потрібна і для вирішення компетент­ними органами питання про вилучення (викуп) земельних діля­нок з метою передачі їх у власність або надання у користування громадянам, підприємствам, установам і організаціям. Згода на вилучення (викуп) є не що інше, як альтернативний підхід до вирішення питання.

¹ ЗУП. — 1994. — Вип. 4.

Принаймні три правові норми, які належать до регулювання земельних відносин методом рекомендацій і стосуються різних суб'єктів цих відносин, закладені в Указі Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994 р.¹ Пунктом 1 Указу рекомендується «передачу земель у колективну та приватну власність для виробництва сільсько­господарської продукції проводити на добровільних засадах» (стосується вищих органів управління колективних сільськогос­подарських підприємств, інших сільськогосподарських підпри­ємств та організацій, у користуванні яких були землі сільсько­господарського призначення). У пункті 2 записано: «Рекоменду­вати місцевим радам за участю Державного комітету України по земельних ресурсах ужити заходів щодо прискорення передачі відповідно до земельного законодавства безплатно у колективну власність земель колективним сільськогосподарським підпри­ємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогоспо­дарським акціонерним товариствам...»

Пунктом 4 Указу встановлено право члена сільськогосподар­ського підприємства безперешкодно вийти з нього та одержати безкоштовно у приватну власність свою частку землі (пай) у на­турі (на місцевості).

Окремі земельні відносини регулюються правовими нормами методом санкціонування, який означає, що відповідний учасник земельного правовідношення своє рішення щодо реалізації зе­мельних повноважень приймає самостійно, але це рішення набу­ває чинності лише після затвердження його компетентним орга­ном. Так, органи місцевого самоврядування та органи виконавчої влади можуть надавати громадянам і юридичним особам безоп­латно у власність земельні ділянки господарського призначення за погодженням із державними органами лісового господарства загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фер­мерських та інших господарств.

3. Функції земельного права

Активна роль земельного права проявляється в його функ­ціях. Під ними розуміють основні напрями правового впливу на суспільні земельні відносини. У функціях земельного права ви­ражена службова роль та одне з основних завдань, призначен­ня земельного права. Спеціальним же призначенням земельно­го права є регулювання земельних відносин з метою задоволен­ня інтересів людини, суспільства і держави у землі як єдиному і нічим не замінному місці для проживання (просторового бази­су), найбільш важливого засобу сільськогосподарського вироб­ництва, як території для розташування населених пунктів, регіонів і держави, а також як об'єкта природи, що підлягає особливій охороні.

Функції земельного права разом із властивими йому метода­ми правового регулювання земельних відносин і галузевими принципами визначають соціальне призначення цієї галузі пра­ва і демонструють, яка предметна діяльність, які земельні відно­сини виникають, організуються, здійснюються і регулюються земельним правом. У теорії права найбільш поширеним є поділ функцій права на регулятивні (статистична і динамічна) та охо­ронні¹. В окремих витоках охоронні функції доповнюються за­побіжно-виховними і запобіжно-стимулюючими². В. О. Котюк визначає функції норм права, які за його класифікацією викону­ють загальносоціальні і спеціальні функції в комплексі, об'єдну­ють функціонування інших нормативних систем. До загально-соціальних він відносить: економічні, політичні, екологічні, інформаційні, організаційні, орієнтаційні, пізнавальні, оціночні, гуманістичні функції. До спеціальних — спеціально-юридичні, які поділяються на регулятивні та охоронні³.

Такі ж функції виконує галузеве земельне право. У галузі права відображається лише специфіка функції права, особли­вості її застосування.

За допомогою регулятивної функції земельного права дося­гається реалізація конституційних норм: земля є об'єктом права власності Українського народу (ст. 13 Конституції України) та основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (ст. 14). За допомогою статичних регулятив­них функцій земельного права визначаються форми власності на землю: приватна, комунальна і державна, встановлюються кате­горії земель, функції і повноваження державних органів та орга­нів місцевого самоврядування у питаннях регулювання земель­них відносин, управління земельним фондом, розпорядження землею та ін.