1 Зп України. — 1996. — № 13. — Ст. 364.

Офіційний вісник України — 1997. — № 16. — Ст. 80.

Розміри земельних ділянок берегових смуг водних шляхів за­коном не встановлені і визначаються для кожного судноплавного водного об'єкта в проектах землеустрою. Проекти землеустрою розробляються і затверджуються Міністерством транспорту України за погодженням з органами охорони навколишнього природного середовища, водного господарства та земельних ре­сурсів.

З метою охорони водних об'єктів у районах забору води для централізованого водопостачання населення, лікувальних і оздоровчих потреб встановлюються зони санітарної охорони. Порядок встановлення, охорони та використання таких зон ви­значений ВК України (ст. 93), Законом України «Про питну воду та питне водопостачання» від 10 січня 2002 р. та постановою Кабінету Міністрів України «Про правовий режим зон санітарної охорони водних об'єктів» від 18 грудня 1998 р. Зона санітарної охорони — це частина земель водного фонду з особли­вим правовим режимом, метою якого є попередження погіршен­ня якості води джерел централізованого водопостачання у райо­нах забору води, а також з метою забезпечення охорони водо­провідних споруд. Згідно зі ст. 34 Закону України «Про питну воду та питне водопостачання» зони санітарної охорони не тільки відмежовуються від інших земель межами, але й поділя­ються на окремі складові — пояси особливого режиму.

Межі зон та їх пояси встановлюються органами місцевого са­моврядування за погодженням з місцевими органами виконавчої влади з водного господарства та органами державного санітарно-епідеміологічного нагляду. Проте у разі розташування зони санітарної охорони на територіях двох і більше областей її межі встановлюються Кабінетом Міністрів України за поданням цен­трального органу виконавчої влади з питань житлово-комуналь­ного господарства та за погодженням із центральними органами виконавчої влади із забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя, водного господарства, земельних ресурсів та відповідними органами місцевого самоврядування. Встановлен­ня меж зон санітарної охорони джерел та об'єктів централізова­ного питного водопостачання здійснюється у процесі розроблен­ня проекту землеустрою.

Зони санітарної охорони джерел та об'єктів централізованого питного водопостачання входять до складу водоохоронних зон і поділяються на три пояси особливого режиму: перший пояс (су­ворого режиму) охоплює територію розміщення водозабору, майданчика водопровідних споруд і водопідвідного каналу; дру­гий і третій пояси (обмеження і спостереження) охоплюють те­риторію, що відводиться для забезпечення охорони джерел та об'єктів централізованого питного водопостачання (ст. 35 Закону України «Про питну воду та питне водопостачання»).

У межах зони санітарної охорони джерел питної води та об'єктів централізованого питного водопостачання господарська та інша діяльність обмежується. Зокрема, забороняється роз­міщення, будівництво, введення в дію, експлуатація та реконст­рукція підприємств, споруд та інших об'єктів, на яких не забезпе­чено в повному обсязі дотримання всіх вимог і виконання заходів, передбачених у проектах зон санітарної охорони, проектах на будівництво та реконструкцію, інших проектах (ст. 36 Закону України «Про питну воду та питне водопостачання»).

Режим зони санітарної охорони джерел та об'єктів цен­тралізованого питного водопостачання встановлюється Кабіне­том Міністрів України. Забезпечення дотримання режиму поясів особливого режиму санітарної охорони джерел та об'єктів цен­тралізованого питного водопостачання покладається: у межах першого поясу зон — на підприємства питного водопостачання; у межах другого та третього поясів зон — на місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень, а також підприємства, установи, організації та громадян, які є власниками або користувачами земельних ділянок у межах цих зон (ст. 37 Закону України «Про питну воду та питне водопостачання»).

3. Право власності на землі водного фонду та право користування ними

Право власності на землі водного фонду. Згідно зі ст. 59 ЗК України землі водного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Проте самі води (водні об'єкти), як передбачено ст. 6 ВК України, є виключно власністю народу України і надаються тільки у користування. Природною є функціональна єдність водних об'єктів та земель водного фонду, на яких вони розташовані, домінуючим видом права власності на такі землі є державна власність. Такий статус державної влас­ності щодо земель водного фонду фактично закріплений у ст. 84 ЗК України. Так, згідно з п. З цієї статті до земель державної власності, які не можуть передаватися в комунальну власність, належать землі під водними об'єктами загальнодержавного зна­чення. Перелік водних об'єктів визначений у ст. 5 ВК України і охоплює: 1) внутрішні морські води та територіальне море; 2) підземні води, які є джерелом централізованого водопостачан­ня; 3) поверхневі води (озера, водосховища, річки, канали), що знаходяться і використовуються на території більш як однієї об­ласті, а також їх притоки всіх порядків; 4) водні об'єкти в межах територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, а також віднесені до категорії лікувальних. До водних об'єктів місцевого значення належать поверхневі води, що зна­ходяться і використовуються в межах однієї області і які не нале­жать до водних об'єктів загальнодержавного значення, а також підземні води, які не можуть бути джерелом централізованого водопостачання. Отже, в комунальній власності може перебува­ти лише невелика частина земель водного фонду, а саме та, на якій розташовані водні об'єкти місцевого значення.

Ще більші обмеження встановлені щодо можливості перебу­вання земель водного фонду у приватній власності. Як визначено у п. 4 ст. 84 ЗК України, землі водного фонду не підлягають пере­дачі у приватну власність, крім випадків, передбачених у ст. 59 Кодексу. Нею встановлено, що громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватися у власність лише замкнені природні водойми загальною площею до 3 гек­тарів. По суті, у приватну власність можуть передаватися такі земельні ділянки водного фонду, на яких розташовані невеликі озера та ставки, площа водної поверхні яких не перевищує 3 гек­тарів. Разом із тим, цією ж статтею встановлено, що власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні во­дойми. Це означає, що такі земельні ділянки після будівництва на них згаданих штучних водойм можуть бути переведені до ка­тегорії земель водного фонду, залишаючись у приватній влас­ності.

Право постійного користування землями водного фонду. Ос­новним правовим інститутом, норми якого регулюють викори­стання земель водного фонду, є інститут права постійного земле­користування. Землі водного фонду, які перебувають у дер­жавній власності, підлягають передачі у постійне користування державним водогосподарським організаціям для догляду за вод­ними об'єктами, прибережними захисними смугами, смугами відведення, береговими смугами водних шляхів, гідротехнічни­ми спорудами тощо. Така передача здійснюється за рішенням органів виконавчої влади, якщо земельна ділянка водного фонду розташована за межами населеного пункту, або органів місцево­го самоврядування, які розпоряджаються землями водного фон­ду в межах населених пунктів (п. 12 Перехідних положень ЗК України). Право постійного користування цими землями посвідчується державним актом, що видається та реєструється відповідними органами влади. Право користування земельною ділянкою на землях водного фонду виникає після встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості), одержання державного акта на право постійного користування земельною ділянкою і його реєстрації.

Право оренди земель водного фонду. Громадянам та юридич­ним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреацій­них, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (ст. 59 ЗК України).

Оскільки на праві постійного землекористування земельні ділянки водного фонду надаються тільки державним водогоспо­дарським організаціям, то всім іншим юридичним особам, зокрема приватним, а також громадянам, земельні ділянки вод­ного фонду надаються в користування на умовах оренди. Отже, орендарями земельних ділянок водного фонду можуть бути підприємства, установи, організації, об'єднання громадян, релігійні організації, громадяни України, іноземні юридичні і фізичні особи тощо. Право оренди підтверджується договором оренди, що укладається між відповідним органом влади та юри­дичною або фізичною особою, який підлягає державній реєстра­ції відповідно до закону.

Використання земельних ділянок водного фонду для рибаль­ства здійснюється за згодою їх власників або за погодженням із землекористувачами, тобто без відведення земельних ділянок (ст. 59 ЗК України).

Права та обов'язки користувачів земель водного фонду. Постійні користувачі та орендарі мають право використовувати надані їм земельні ділянки водного фонду виключно за цільовим призначенням таких ділянок та з урахуванням вимог законодав­ства про охорону та використання земель водного фонду.

Визначені законом межі здійснення права постійного кори­стування та права оренди земель водного фонду конкретизовані постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження По­рядку користування землями водного фонду» від 13 травня 1996 р.¹ Зокрема, постановою передбачено, що користувачі зе­мельних ділянок водного фонду зобов'язані: 1) виконувати захо­ди щодо охорони земель від ерозії, підтоплення, забруднення відходами виробництва, хімічними і радіоактивними речовинами та від інших процесів руйнування; 2) суворо дотримуватися встановленого режиму для зон санітарної охорони, прибереж­них захисних смуг, смуг відведення, берегових смуг водних шляхів; 3) запобігати проникненню у водні об'єкти стічних вод, пестицидів і добрив через прибережні захисні смуги.