Припинення права власності на землю

За Конституцією України (ст. 41) ні­хто не може бути протиправно позба­влений права влас­ності. Це означає, що право приватної власності на земель ні ділянки може бути припинено з підстав і в порядку, передбаченому законом. У цій статті закріплюється виключно судовий порядок при­пинення права власності на земельну ділянку в передбачених зако­ном випадках, з якими закон пов'язує припинення права власності на землю. При цьому в ЦК України встановлені загальні підстави припинення права власності, які можуть буди застосовані до регулю­вання відносин з припинення права власності, якщо спеціальним за­коном не передбачається інше. Водночас реалізація норм Конституції України, ЦК України потребує використання й інших законів, де за­кріплюються підстави припинення права власності на землю, серед яких базовим визнається ЗК України.

Подібно до ЦК України в ЗК України передбачається можливість припинення права власності на землю як у судовому порядку, так і без звернення до суду у випадках, передбачених цим кодексом. Зок­рема, у ст. 140 ЗК України встановлюється перелік підстав припи­нення права приватної власності на земельні ділянки. Аналіз змісту норми цієї статті дозволяє класифікувати підстави припинення права приватної власності на земельні ділянки на дві групи.

До першої групи належать випадки, коли право власності на земе­льну ділянку припиняється за бажанням і на основі волевиявлення власника, а саме: добровільна відмова власника від права на земельну ділянку {ст. 142 ЗК, ст. 347 ЦК України); відчуження земельної ділянки іншим особам, державі, територіальним громадам (ст. 131 ЗК України).

До другої групи підстав припинення права власності на земельні ділянки належать випадки, коли право власності на земельні ділянку припиняється поза волею власника, а саме: смерть власника земель­ної ділянки за відсутності спадкоємця; звернення стягнення на земе­льну ділянку на вимогу кредитора (ст. 139 ЗК України); відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб (ст. 146, 147 ЗК України; ст. 350); конфіскації за рішенням су­ду (ст. 148 ЗК України; ст. 354 ЦК України); невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встанов­лений строк у випадках, визначених цим Кодексом (ст. 145 ЗК Украї­ни; ст. 348 ЦК України).

Наведений перелік випадків припинення права приватної власнос­ті на земельну ділянку не можна вважати вичерпним, оскільки в ін­ших статтях цього кодексу також установлюються підстави припи­нення такого права на землю. Тому наявність у законі цих підстав не виключає можливості закріплення в законі інших юридичних фактів, з настанням яких право приватної власності може бути припинено. Так, наприклад, право власності на земельну ділянку для конкретної юридичної особи може бути припинено внаслідок реорганізації чи лі­квідації товариства. Право приватної власності громадян і юридич­них осіб на конкретну земельну ділянку може бути припинено також у результаті ризику випадкового знищення земельної ділянки через дії обставин непереборної сили (зсуви, розмив водою, затоплення, земле­трус тощо). У ЗК України не сказано про те, що в разі поділу земельної ділянки, що перебуває на праві спільної сумісної власності, також припиняється право власності на земельну ділянку як самостійний об'­єкт права спільної сумісної власності. У чинному ЗК України не перед­бачається можливість припинення права власності на земельні ділянки з таких підстав, як систематичне невнесення земельного податку в те­рміни, установлені законодавством, невикористання протягом одного року земельної ділянки, наданої для сільськогосподарського виробниц­тва, і протягом двох років - для несільськогосподарських потреб. Вод­ночас у цьому кодексі закріплюються нові підстави для примусового припинення права приватної власності на земельні ділянки: а) відчу­ження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспі­льних потреб; б) конфіскація за рішенням суду; в) невідчуження земе­льної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений термін у визначених законом випадках.

Аналізуючи підстави примусового припинення права приватної власності на земельні ділянки, не можна не вказати, ідо, крім ст. 140 ЗК України, підстави примусового припинення права приватної вла­сності передбачені також у ст. 143 цього кодексу. Аналіз змісту норми ст. 143 ЗК України показує, що вона частково дублює ст. 142 ЗК України щодо конфіскації земельної ділянки; викупу (вилучення) зе­мельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; примусового звернення стягнень на земельну ділянку за зобо­в'язаннями власника цієї земельної ділянки; невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встанов­лений термін у випадках, визначених цим Кодексом. Водночас ця стаття ЗК України закріплює додаткові підстави примусового припи­нення права власності, а саме: використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; неусунення допущених порушень законо­давства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовина­ми, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально- паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об'єктів інженерної інфраструктури меліоративних сис­тем, порушення встановленого режиму використання земель, що осо­бливо охороняються, а також використання земель способами, які за­вдають шкоди здоров'ю населення) у терміни, установлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земе­льних ресурсів. Момент припинення права власності на земельну ді­лянку залежить від того, з якої підстави таке право припиняється.

Припинення права власності на земельну ділянку передбачає на­стання певних юридичних наслідків, пов'язаних з тією чи іншою під­ставою такого припинення. Так, наприклад, конфіскація земельної ділянки здійснюється без будь-якої компенсації власнику вартості зе­мельної ділянки та всіх поліпшень на цій ділянці. Водночас відчужен­ня земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності чи для суспіль­них потреб обов'язково передбачає відшкодування власнику вартості ділянки та компенсацію інших втрат і збитків. Звернення стягнення на земельну ділянку передбачає відчуження такої ділянки іншим осо­бам у встановленому законом порядку з наступним задоволенням ви­мог кредитора.

РОЗДІЛ 6 ПРАВА НА КОРИСТУВАННЯ ЗЕМЛЕЮ

Поняття та види прав на користування землею

У теорії земельно­го права України права на користу­вання землею (зем­лекористування) роз­глядаються в різних аспектах: а) в об'єк­тивному значенні як інститут земельного права, тобто сукупність правових норм, у яких закріплюються об'єкти, суб'єкти, перелік і зміст прав на користування землею, а також регулюються підстави, умови, способи і механізм виникнення, зміни та припинення прав на користування землею (зе­мельними ділянками), визначаються юридисдикційні способи захисту суб'єктів прав на користування землею; б) у суб'єктивному розумінні - як забезпечена законом можливість і здатність особи володіти земе­льними ділянками і використовувати їхні корисні властивості для за­доволення потреб та інтересів суб'єктів; в) як правовий титул, що на­дає фізичним та юридичним особам правомочності щодо володіння, користування, а також у передбачених законом випадках обмежене право розпорядження земельною ділянкою (напр., передача земельної ділянки в суборенду).

За Конституцією України (ст. 13) кожен має право користуватися природними об'єктами права власності українського народу відпові­дно до закону. Тому в земельному законодавстві мають визначатися об'єкти, суб'єкти, правові форми, види, зміст прав на користування земельними ділянками.

Відповідно до Конституції України, ЗК України об'єктами прав на користування землею можуть бути: а) земля в межах території Украї­ни; б) окремі категорії земель; в) окремі земельні ділянки.

Суб'єктами прав на користування землею можуть бути визначені в законі фізичні та юридичні особи України, держава і територіальні громади в особі органів державної влади та місцевого самоврядуван­ня, іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи і дер­жави, міжнародні організації тощо.

Зміст прав на користування землею становлять права і обов'язки суб'єктів, що виникають у зв'язку з реалізацією правомочностей во­лодіння, користування, а в передбачених законом випадках, і розпо­рядження землею.

У системному виразі передбачені чинним земельним та цивільним законодавством права на користування землею можуть бути класи­фіковані на певні групи за різними критеріями:

17. цільовим призначенням земельної ділянки: а) право сільсько­господарського землекористування; б) право несільськогосподарського землекористування. За цим критерієм можлива та­кож детальніша класифікація за категоріями земель (ст. 19 ЗК України), видами угідь у межах однієї категорії земель;

18. суб'єктами прав на землекористування: громадяни України та іноземці; юридичні особи Україні та іноземні юридичні особи;

19. за обсягом повноважень користувача: а) повне; 6} неповне. Перше право землекористування - це використання ділянки на підставі правового титулу, який виключає можливість ко­ристування земельною ділянкою іншими особами на іншому "повному" праві, у тому числі власником землі (право постій­ного користування, оренда, емфітевзис, суперфіцій), і тому обсяг прав "повного землекористувача" дорівнює обсягу прав на користування власника земельної ділянки. Другий вид преш на землекористування передбачає можливість володіння і користування землею з відповідними обмеженнями, може "співіснувати" з "повним" правом землекористування - на­приклад, право загального землекористування, право вико­ристання земельних ділянок для проведення розвідувальних робіт, випасання худоби, право залишати автомобіль на стоя­нці, право земельного сервітуту тощо. Такий поділ об'єктивно існує і потребує законодавчого закріплення в ЗК України;

20. строками користування: а) постійне - без заздалегідь установ­леного строку; б) тимчасове - з визначенням конкретних строків користування земельною ділянкою.

21. платністю: а) оплатне; б) безоплатне; ступенем захисту та пріоритетами: а) речові; 6) зобов'язальні; в) змішані. Речові права, на відміну від зобов'язальних, хара­ктеризуються тим, що вони (а) мають абсолютний характер,

(б) своїм предметом мають індивідуально визначену річ,

(в) характеризуються "правом слідування";

17. відношенням до права власності: а) первинне (напр., оренда); б) вторинне (напр., суборенда);

18. за формою виразу: а) індивідуальне; б) колективне.

Існують й інші критерії класифікації права користування.

Відповідно до Конституції України в земельному та цивільному за­конодавстві закріплені такі права на користування землею: право на загальне користування землею; право на оренду земельних ділянок; право на постійне користування земельними ділянками; право земе­льного сервітуту; право на забудову чужої земельної ділянки; право на користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб; право на іпотеку земельної ділянки; право користування зе­мельними ділянками для проведення розвідувальних робіт.

Наведений перелік прав на користування земельними ділянками вважати вичерпним не можна. Зокрема, у чинному цивільному зако­нодавстві України можна відокремити такий специфічний титул пра­ва на землекористування, як право користування земельною ділян­кою наймача будівель і споруд, передбачене ч. 1 ст. 796 ЦК України, за якою одночасно з правом найму будівлі або іншої капітальної спо­руди (їхньої окремої частини) наймачеві надається право користу­вання земельною ділянкою, на якій вони розташовані, а також право користування земельною ділянкою, яка прилягає до будівлі або спо­руди, у розмірі, необхідному для досягнення мети найму. Якщо розмір земельної ділянки в договорі не визначений, наймачеві надається право користування усією земельною ділянкою, якою володів наймодавець. Істотними ознаками такого права землекористування найма­ча будівлі чи споруди є невиключність, строковість і безоплатність.

За чинним цивільним законодавством використання земельних ді­лянок може здійснюватися також на праві довірчого управління (розд. 70 ЦК України). Відповідно до ч. 1 ст. 1029 ЦК України за дого­вором управління майном одна сторона (установник управління) пе­редає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управ­ління, а друга сторона зобов'язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача). Крім того, можливість передачі земельної ділянки в довірче управління після прийняття рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки передбачена також ст. 34 Закону України "Про іпотеку".

Відповідно до ч. 3-6 ст. 18 ЛК України передбачається тимчасове (довгострокове та короткострокове) користування лісами. Тому право на тимчасове користування лісокористувачів можна розглядати як самостійний титул землекористування.

За ч 2 ст. 94 ЗК України передбачається можливість надання земе­льних ділянок у концесію у випадках, обумовлених законом. Законо­давство таких випадків не встановлює, і діє загальне правило ч. 1 ст. 94 ЗК України, за якою для здійснення концесійної діяльності концесіонеру надаються в оренду земельні ділянки в порядку, уста­новленому цим Кодексом. Аналогічне правило закріплено і в ч. 5 ст. З Закону України "Про концесії". Тому концесія не визнається законом як окремий різновид права землекористування і як самостійне право на користування землею.