Межиродові утворення

Окремі жанри можуть належати до різних родів. Так, наприклад, можемо говорити про ліричну чи епічну поеми, епічну пісню, ліричну думу тощо.

На межі різних жанрів утворюються так звані межиродові змістоформи або межироди літератури, що поєднують ознаки лірики та епосу, лірики і драми чи епосу і драми. Найбільш відому групу межиродових змістоформ становлять ліро-епічні твори: ліро-епічна поема, ліро-епічна балада, ліро-епічна байка, ліро-епічна дума, ліро-епічна пісня, ліро-епічна притча, ліро-епічне оповідання тощо. Ліро-драматичними можуть бути: драматична поема, ліро-драматичний етюд, ліро-драматична сцена тощо. До епо-драматичних творів зараховують: драматичний роман, кіноповість та ін.

Майже кожний з названих жанрів у процесі свого історичного розвитку дав початок новим видовим варіаціям.

Ліро-епос – межиродове синтетичне жанрове утворення, що полягає в поєднанні суб’єктивних, емоційно-експресивних та об’єктивно-авторських принципів зображення. Ліро-епічні твори є віршовими розповідями про вчинки, особливо, переживання героя чи героїв і водночас у них вира­жені переживання поета-оповідача. У ліро-епічних тво­рах присутній розгорнутий сюжет, що характерно для епічних творів, а зображення переживань головної дійо­вої особи, думки й почуття самого автора, які теж є в таких творах і, як правило, розповідають про його став­лення до зображуваних подій, є ознаками ліричних творів.

Для таких творів характерні позафабульні ліричні відступи, риторичні запитання, вигуки, інтонаційні контрасти тощо, згруповані навколо композиції та головного героя.

До ліро-епічних творів належать співомовки, думи, байки, балади, поеми, романи у віршах. Вплив ліро-епосу помітний у прозі: «Intermezzo», «Дебют», зокрема в циклі «З глибини» М. Коцюбинського.

Співомовки – це невеличкі за обсягом вірші, ство­рені на основі фольклору – анекдотів, приказок, бувальщин, оповідей про комічні життєві ситуації. Цей жанр в українській літературі утвердив С. Руданський. І. Франко називав їх епічними анекдотами, “кот­рих і сюжет звичайно взятий з уст народу і прибра­ний в легеньку, сказать би можна куцу коломийкову форму народної коломийки”. Ось анекдотичний ви­падок, відображений Степаном Руданським:

Питається архирей

Попа молодого:

«Який, – каже, – тебе чорт

Висвятив дурного?»

А той йому, неборак,

Глянув тілько в очі.

«Та святили ж, – каже, – ви,

Пресвятий панотче!»

Дума – це ліро-епічний твір про історичні чи соціально-побутові події. Думи традиційно фоль­клорний жанр. Він притаманний лише українській національній культурі. Ймовірно виникли за доби Козаччини й в романтично-реалістичному ключі відтворювали героїчні вчинки народних улюбленців. Відзначаються молитовною формою, розпочинаються зачином, у якому вказується на місце або час дії. Далі йде, як правило, детальна розповідь про основну подію. Кінцівка думи славить героїв та бажає їм добра та гаразду. До кращих українських дум належать «Дума про козака Голоту», «Дума про Марусю Богуславку», «Хмельницький і Барабаш».

Байка (лат. – фабула) – це невеликий сюжетний ліро-епічний твір з повчальним алегоричним змістом. Як правило, це віршовий твір. Коріння байки криється у фольклорі. У байках часто людські характери втілені в образах тварин, кожна з яких, переважно, має постійний ха­рактер: вовк – хижий, лисиця – хитра, ягня – по­кірне тощо. Нерідко для зображення людських ха­рактерів байкарі використовують образи предметів, рослин, явищ природи та ін., які набувають людсь­ких якостей (олюднюються): розмовляють, пережи­вають, думають.

Кожна байка має свою фабулу (короткий сюжет) і мораль (повчальний висновок у кінці байки):

І так-таки ти сам себе вини:

Що, братику, посіяв, те й пожни!

Л. Глібов

або:

Скажу я, люди добрі, й вам

(До казки приказка годиться,

Хоч і панам):

Не плюй в колодязь: пригодиться

Води напиться.

Л. Глібов

Іноді мораль у байці може бути прихованою. Це буває тоді, коли вона зрозуміла сама собою з роз­повіді й не потребує додаткових пояснень, як-от у байці Є. Гребінки «Сонце да Хмари»:

Ось Сонечко зійшло, і світить нам, і гріє,

І божий мир, як маківка, цвіте;

На небі чистому ген Хмара бовваніє.

Та Хмара надулась і річ таку гуде:

“Що вже мені се Сонце надоіло,

Чого воно так землю веселить?

Хоч я насуплюся, воно таки блищить.

Я полечу йому назустріч сміло,

Я здужаю його собою затемнить”.

Дивлюсь – і Хмарами півнеба замостило,

На Сонечко, мов ніччю налягло.

А Сонце вище підплило

І хмари ті позолотило.

У кожній байці обов’язково присутня алегорія (див. “Тропи”)

Байка була відома вже в Давній Греції. Першим байкарем вважають Езопа (VI-V ст. до н.е.). Тому алегорична мова називається езопівсь­кою або езоповою. Сюжети байок Езопа стали осно­вою для творів багатьох письменників-байкарів, зо­крема й українських (П. Гулака-Артемовського, Є. Гре­бінки, Л. Глібова, Л. Боровиковського та ін.).

Байкарі інколи запозичують сюжети один у одно­го, але в художньому плані кожен вирішує їх по-своє­му. У байках висміюються недоліки людської вдачі, поведінки, суспільні негаразди тощо.

Балада (лат. – танцювати) – синтетичний жанр ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового характеру з описом незвичайних ситуацій, незвичайних людей, героїчних вчинків. Має відносно сталі характеристики, зумовлені тематикою: дивні, загадкові, таємничі події, екстремальні ситуації, напружені колізії. Композиція динамічна, гострі колізії розкриваються в напружених діалогах і монологах. Внутрішній, охоплений пристрастями світ трагічних персонажів зображений у баладах Т. Шевченка «Тополя», «Причина», «Утоплена».

Поема – ліро-епічний віршований твір із розгор­нутим сюжетом і широким розвитком образу лірич­ного героя, який активно характеризує персонажі, оцінює їх, співчуває їм. У поемах зображуються важ­ливі події, яскраві, сильні людські характери, при­чому зображення подій супроводжується авторськи­ми ліричними відступами й роздумами. Головною ліричною постаттю поеми може бути сам автор. Для поеми властиві динамізм, напруженість, повне роз­криття характерів. Ліро-епічні твори наближаються до романів у віршах. Жанр поеми дуже поширений в українській літературі, це й широко відомі поеми Т. Шевченка “Катерина”, “Сон”, “Наймичка”, І. Франка “Мойсей” тощо.

Роман у віршах – найбільш розгорнута за обся­гом форма ліро-епічного жанру, що з’явилася в пе­ріод переходу від романтизму до реалізму. Роман у віршах відзначається широко розвиненим сюжетом, який поєднує людей, події і водночас ніби прониза­ний ліричними відступами, які в цілому створюють образ ліричного героя. Прикладом цього жанру в ук­раїнській літературі є роман у віршах Ліни Костен­ко «Маруся Чурай».

Існують також наступні межи родові форми, залежно від того, як той чи інший твір написаний: прозою, віршем, драматизованою формою виділяють такі.

Гумореска – невеликий твір, у якому розпо­відається про якусь смішну пригоду в житті люди­ни, смішну історію чи випадок. Сміх у ній жартів­ливий, легкий, негострий. Тому в гуморесці не ви­сміюються, як у сатирі, негативні явища чи дії людей, державної системи, а лише часткові недо­ліки, смішні риси навіть позитивних людей. Серед українських гумористів найбільш відомий Остап Вишня.

Епітафія (гр. – надгробне слово) – могильний напис у прозі чи у віршо­ваній формі. В античну добу епітафія мала дидактичну функцію, особливо на могилах загиблих героїв. Пізніше, у добу Відродження, поширювалися жартівливо-сатиричні епітафії. В Україні цей жанр поширився у добу бароко, наприклад, у творчості Лазаря Барановича.

Пізніше дуже поширилися епітафії з нотами гумору й іронії про живих знаних людей, які мають якісь слабкі сторони, недоліки, прикладом чого може слугувати цикл В. Симоненка «Мандрівка по цвинтарю»:

Заздрісникові

А цей ночами все сичить і свище,

Хоч вже перетворивсь на порошок: –

– Чого могила у сусіда вища

і домовина довша на вершок.

або:

Підозрілому

Він хмуро тут лежить

І знай підозріває,

Що тут усі живі,

А мертвих тут немає...

Дружній шарж – це переважно віршований твір, де легко висміюється якась риса людської вдачі, по­ведінки, а часом і підкреслюється позитивна сторо­на діяльності відомої людини. Один гуморист висміював тих поетів, що писали тільки про барвінки, чебреці, дзвоники, кульбабу та інші квітки. Він писав:

Чи чули: книжечку свіженьку

Зі смаком схрумала теличка!?

Сказило, скажете, рябеньку?

Ні, в збірці пахнула травичка.

О. Підсуха

Інший написав такий дружній шарж:

Твій брат – бухгалтер, ти – поет,

Але різниць шукать не варто:

Він в бухгалтерії поет,

А ти в поезії бухгалтер...

С. Крижанівський

Пародія – один із видів гумористично-сатирич­ної літератури, віршовий або прозовий твір, у якому висміяно недоліки у творчості якого-небудь відомо­го й популярного письменника. Пародія – це кари­катурна копія, жартівливе наслідування мистецько­го оригіналу. Василь Еллан-Блакитний залишив вда­лу пародію на вірші футуриста М. Семенка:

Читаю вірші Семенка,

І очі чухаються – плакать,

І написать тремтить рука:

Кри-

­вля-

­ка!

В. Самійленко написав пародію на графоманів та невдалих стилізаторів під фольклор:

Ішли корови

З темної діброви,

А сонечко сідало за гору.

Саме в ту вечірню пору,

Як сіло сонечко за кущ,

Над вишнями гудів хрущ.

Було так гарно, хоч очі заплющ.

Після Т. Шевченка на Україні з’явилося чимало його поетів-епігонів, які у своїх творах на­слідували його творчість. В. Самійленко написав па­родію на них:

Доле злая, доле люта!

Ти, мов та свекруха,

Що товче мене щоденно

І скубе за вуха...

Чимало написано пародій на народні пісні.

Оригінал:

Пропала надія, забилося серце,

Заплакали очі мої:

Любив я дівчину, та й та ізмінила,

Ой, горенько в світі мені...

Пародія:

Пропала надія, розбилась сулія,

З горілкою повна була.

А випить хотілось, та знов не судилось,

Ой, що ж тепер в світі робитиму я?...

Памфлет – невеликий публіцистичний твір на актуальну тему, що в гострій сатиричній формі ко­гось викриває, плямує. Памфлети можуть бути спря­мовані як проти окремих людей, так і проти режиму, його слабких сторін чи шкідливих заходів, щоб впли­нути на суспільство. В українській літературі як ав­тор памфлетів відзначився Ярослав Галан.

Пастораль (лат. – такий, що належить пастухові) – вид літератури, який змальовує ідеалізова­не життя безтурботних пастухів та пастушок серед вічно прекрасної природи. Особливого значення пастораль набула в новій європейській літературі XVI-XVII ст. На Заході посилився елемент умовності й утвердилася стилізація простоти і невправності, яка нерідко перехо­дить у манірність. У переносному значенні пастораль має дещо іронічний відтінок як стан ніжності та тиші, однак з долею манірності, нудотних солодощів. Сучас­на поетеса Ліна Костенко, звернувшись до жанру пас­торалі, вдалася до гіркої іронії. Ідеться про її поезію «Пастораль XX сторіччя», у якій розповідається про страшну і водночас безглузду смерть юних пастушків від військового снаряду, яких у повоєнний час було багато на українських полях.

Бурлеск (італ. – жарт) – жанр комічної пародійної поезії, у якій про високе, піднесене говориться в нарочито гумористичній, часто зневажливій формі, або про «низьке» – у піднесеному стилі. Так І. Котляревський, використавши сюжет поеми «Енеїда» римського поета Вергілія, написаної високим стилем, створив свою відому однойменну пародійну поему, надавши їй зовсім іншого змісту. Бурлескними є також твори Г. Квітки-Основ’яненка «Конотопська відьма», «Салдацький патрет», «Мертвецький Великдень» тощо.

Буфонада (італ. – блазнювання) – художній твір, для якого характерне різке пере­більшення зовнішніх ознак діючої особи, грубий комізм, що є засобом розкриття сутності характеру чи ситуації, що склалася.

Травестія (італ. – перевдягати) – вид гумористичної поезії, близький до пародії. У травестій­них творах ефект досягається шляхом перевдягання героїв. І. Котляревський у поемі «Енеїда» перевдягає всіх троянців та богів в український національний одяг, що, з одного боку, додає гумору, а з іншого, дає можливість авторові в такій незвичній формі говорити про досить серйозні речі – проблеми українського народу.

Панегірик – урочиста промова, часом надгробна, у якій в Давній Греції вихвалялися патріотична зви­тяга, громадські заслуги, чесноти. У наш час панегі­риком називають надмірне вихваляння кого-небудь у промові чи статті. У сучасній літературі зустріча­ються пародійні наслідування панегіриків.

Притча – старовинна назва повчальних алегорич­них оповідань про людське життя з яскраво вислов­леною мораллю. У давнину притчею називали також байку, оскільки за своїм характером вона дійсно близька до неї. Це бачимо і в Г. Сковороди. Однак зміст притчі завжди більш глибокий: вона ілюструє ідею, торкаючись проблем моралі, загальнолюдських законів, тоді як у байці йдеться про більш конкретні речі. Немає у притчі й традиційних умовних персо­нажів байки (тварин). З давніх часів і до XVIII ст. притча мала морально-релігійний зміст. У старій притчі немає характерів; час і місце дії неконкретні, події не показуються в розвитку, оскільки притча не зображує, а повідомляє, і в самому повідомленні зву­чить мораль, яку повинен засвоїти читач.

Особливість жанру притчі в тому, що розповідь у ній іде ніби по кривій: автор починає розмову з пред­мета, далекого від його справжнього замислу, і до нього ж повертається в кінці, віддаляючись від того, що було головною метою його оповіді. На відміну від байки, мораль у притчі спеціально не виділяєть­ся, а випливає безпосередньо із самого викладу.

Багато притч є в збірниках давньої української літератури «Златоуст», «Ізмарагд» тощо. У збірці І. Франка «Мій ізмарагд» притчі займають цілий розділ. Звертаються до цього жанру і письменники XX ст.

Запитання для повторення та самоперевірки

• Які твори називають ліро-епічними? Наведіть приклади.

• Які твори називають співомовками? Хто з українських письменників працював у цьому жанрі?

• Що таке дума, байка?

• Яка композиція байки?

• Що таке мораль? Чи завжди вона присутня в байці?

• Дайте визначення балади, поеми.

• Що таке роман у віршах?

• Чи всі літературні види можна віднести до одного з літературних родів? Чому?

• Що таке гумореска?

• Яка роль епітафії?

• Який літературний твір називають дружнім шаржем?

• Що таке пародія? Яка її роль у літературі?

• Яка роль памфлету?

• Що таке пастораль?

• Чим панегірик відрізняється від буфонади?

• В чому полягає суть бурлеску і травестії?

• Що таке притча?

• Що спільного і відмінного у притчі й байки?

• Які особливості жанру притчі?