Прикмети обох методів (за Дмитром Чижевським)

Реалістичний метод	Романтичний метод
любов до простоти нахил до ясних, за певними приписами вибудуваних рамок ухил до ускладненості нехтування ясністю, бо, мовляв, важливіша глибина, хоч би вона читачеві і не завжди була до кінця зрозуміла шукання своєрідної, оригінальної мови, любов до мовних дивацтв, вживання діалектизмів та жаргонізмів прагнення досягнути в загальному враження спокійної гармонії	прагнення до прозорої ясності думки прагнення надати творові навмисне незакінченої розірваної, «вільної» форми зусилля виробити унормовану, «чисту» мову прагнення дати найточніший вислів зусилля розкрити найбільшу повноту мовного вияву, хоч би це було і не на користь точності прагнення досягти напруження, руху

Зрозуміло, що у творчості діячів мистецтва, які жили в один час, було багато спільних рис, що дає нам право говорити про існування так званого сти­лю доби, який час від часу змінювався, оскільки змінювалося світосприйняття митців, ті чи інші спільні ознаки їх авторських стилів. Тому на зміну одному мистецькому стилю приходив інший. Методи при цьому постійно чергувалися (їх існує лише два).

Стиль доби (епохи) – це найзагальніші традиції, погляди, переконання, смаки певної доби, якими та відрізняється від інших епох. Стиль доби проявляється у мистецтві, філософії, науці, моралі, політиці, архі­тектурі, мові, побуті... – у всіх царинах життя людини.

У розвитку європейської культури можна виділи­ти такі епохи: античність (з окремим складним по­ділом на підстилі), готика, ренесанс, бароко, класи­цизм, романтизм, реалізм, модернізм, постмодерн.

Періодизація української літератури

Літературний напрям – це частина літературно­го процесу, період, коли твори письменників відзна­чаються однаковими чи близькими (схожими) озна­ками, прийомами, одним методом. Частина дослід­ників вважає поняття «літературний напрям» тотожним поняттю “стиль” або “стиль епохи”. На­приклад, напрям бароко – епоха бароко – стиль ба­роко.

Якщо методи постійно чергуються (як пори року), то напрями змінюються (єдиний раз народжуються, існують і зникають назавжди). У межах одного на­пряму можуть виділятися різні течії, угруповання, школи.

Мистецькою течією прийнято називати відгалу­ження в тому чи іншому напрямі. Особливо вели­кою кількістю різноманітних течій відзначається доба модернізму.

Мистецькі угруповання, школи – об’єднання най­ближчих творчих однодумців.

Окреме місце в літературному процесі посідає фольклор як цілісний, своєрідний організм. Він є пер­шим етапом у розвитку літератури. У його основі лежить романтичний метод. Основні його риси – колективний підхід та стійке збереження традицій у творенні та поширенні фольклору. Про інші його ознаки та характерні риси, жанрові різновиди читай­те в наступному розділі даного посібника.

Далі пропонуємо вам деякі зауваження щодо на­прямів та течій, характерних для української літера­тури.

Насамперед потрібно зазначити, що в літерату­рознавстві не існує єдиної точки зору щодо системи літературних епох, стилів, напрямів, течій. Так, роз­глядаючи риси різних культурно-стильових епох, відмічаючи, що окремі культурні стилі є взаємоза-перечними, відомий український літературознавець Дмитро Чижевський звертає увагу на те, що, наприк­лад, ідеалу гармонійної краси, простоті композиції твору, обмеженій кількості стилістичних прикрас та іншим рисам, характерним для ренесансу та класи­цизму, протистоять у бароко та романтизмі такі риси, як недооцінка гармонійності, тяжіння до внутріш­нього протистояння, ускладнення композиції, пере­обтяженість мистецькими прикрасами. Опираючись на зазначене вище, Д.Чижевський творить свою так звану «теорію культурних хвиль» або, як її часто на­зивають, «спіраль Чижевського»:

пізнє середньовіччя бароко романтизм

раннє середньовіччя ренесанс класицизм реалізм

Автор звертає увагу не тільки на те, що «характер стилів змінюється, «хвилюючись», коливаючись межи двома різними типами, що протистоять один одно­му», а й також на те, що між окремими стилями відчу­вається «спорідненість». Так Д.Чижевський вказує на те, що і в класицизмі, і в ренесенсі важливу роль «грають елементи античності», а романтика «на­томість, часто різко негуючи ідеали античності ..., знову відкрила бароко, до якого класицизм ставився з нехіттю та навіть з презирством». Далі літературо­знавець зазначає, що «питання, чи є наведена вище схема достатньою, ще не вирішене» і «ціла низка явищ ніби випадає з меж цієї схеми». Літературозна­вець висловлює припущення, що, «ці «періоди», мож­ливо, є «переходовими», посередніми між окремими пунктами на горбах та низинах наших «хвиль». До таких «посередніх хвиль» автор відносить «маніризм, що є ніби формою пізнього ренесансу або початко­вого барокко» рококо, сентименталізм, який, на дум­ку Чижевського, «важко цілком вставити в рамки клясицизму та який навряд чи можливо вважати пе­реходовою ступінню до романтики».

У хрестоматії «Українське слово» Д. Чижевський подав свою «робочу схему» періодизації культурно-мистецьких епох:

• Раннє літературне Середньовіччя (до 988 р.);

• Зріле (високе) Середньовіччя (до 1240 р.);

• Пізнє Середньовіччя (до середини XV ст.);

• Література Ренесансу (до 80-х рр. XVI ст.);

• Література Бароко (кінець XVI –XVIII ст.);

• Романтизм (перша половина XIX ст.);

• Реалізм (друга половина XIX ст.);

• Модернізм (кінець XIX – 20-ті рр. XX ст.);

• Соцреалізм (30-ті рр. – середина 80-х рр. XX ст.);

• Постмодернізм (література від середини 80-х рр. і до сьогодення).

При цьому зазначається, що культурно-мистець­ка епоха — це «хронологічно окреслений період, в якому певні літературні тенденції зароджуються, в процесі розвитку стають визначальними і вершин­ними і в результаті подальшого розвитку вичерпують себе і поступаються місцем новим явищам. «Чистих» культурно-мистецьких чи культурно-історичних епох не буває: в кожній із них доживають старі тенденції, що колись були визначальними, домінантними ті, що зародилися в попередню епоху, і зароджуються нові тенденції, що стануть панівними в новій прийдешній епосі».

Відповідно до «Нарису української поетики» Василя Пахаренка основні культурні епохи, літературні стилі та їх ха­рактерні риси можна класифікувати за наступними рисами, хоча часом назва культурно-мистецької епохи тотож­на назві панівного стилю, іноді – ні.

Стиль	Риси	Приклади
Монументальний стиль (рання готика) (ХІ ст.)	Зосередження уваги на змісті, діловий виклад Обмеженість та мала кількість прикрас Простота композиції. Простота синтаксису Ідеологія «великодержавництва», уявлення про династичну та державну єдність Русі Християнський оптимізм, радість з того, що Русь прилучилася до правдивої віри; у ставленні до Бога — почуття безмежної вдячності, любові	«Поученіє Володимира Мономаха», Проповіді Феодосія, «Житіє Бориса і Гліба», «Повість врем’яних літ»
Орнаментальний стиль (пізня готика) (XII–XIII ст.)	Мозаїчність композиції та політематичність творів, екскурси в минуле, ліричні відступи Погляд на світ як на систему символів Багата тропіка: порівняння частішають і набувають символічного забарвлення (битва — пир або весілля; весна — символ воскресіння), типовими стають гіперболи, з’являються фольклорні постійні епітети Складна, заплутана синтаксична будова Утвердження культу аскетизму Песимістичні судження про життя	Проповіді Кирила Турівського та Серапіона, «Києво-Печерський патерик», Київський (Іпатіївський) літопис, «Слово о полку Ігоревім»
Доба Відродження (XIV–XVI ст.)	Наслідування античного мистецтва Гуманізм Зацікавленість життям простих людей, зображення їхнього життя Основою ідеалу стала краса форми Егоцентричний індивідуалізм Мовами літератури стають національні мови Критика середньовіччя, котре репрезентувала католицька церква	В українській літературі представлена мало, за винятком латиномовної поезії: Павло Русин, С.Кльонович
Реформація (XVI–XVII ст.)	Релігійний індивідуалізм (безпосередній зв’язок людини з Богом зі зменшенням посередницької ролі церкви) Життя має бути цілком та послідовно збудоване на релігійній основі Античності протиставляється первісне християнство Критика Середньовіччя, католицької церкви	Творчість І.Вишенського. Г. Смотрицького, писання Клирика Острозького. Доба реформації відбилась і на змісті підручників Києво-Могилянської академії в XVI-XVII ст.
Бароко XVII–XVIII ст.	Нахил до ускладненої форми Повертається теоцентризм (погляд на Бога як на вершину досконалості), але зберігається й антропоцентризм (але тепер людина трактується як найдосконаліше творіння бога) Релігійне забарвлення всіх сфер культури, як у добу Середньовіччя Знову помітне посилення ролі церкви та держави Поєднання краси духовної і фізичної, внутрішньої і зовнішньої, в цілому відбувається примирення традицій античної і християнської Зберігається увага до природи, яка тепер трактується як шлях пізнання досконалості й благості Творця Висока оригінальність. Перенасиченість стилістичними прикрасами (метафорами, гіперболами, антитезами) Динамізм, рухливість, вигадливість Пишнота, мальовничість Контрасти світла і тіні Деякі особливості українського бароко: Значна перевага духовних (релігійних) складників над світськими Сприяння держави (Гетьманщини і Запорозької Січі) розвиткові культури, тому — «козацьке бароко» Античноміфологічні образи Мова барокової української літератури принципово залишалася церковнослов’янською, як і в попередній період	Елементи бароко в стилі І.Вишенського (довгі періоди, нагромадження паралелелізмів, сміливі антитези, неймовірне скупчення формальних прикрас). М.Смотрицький, Петро Могила, І.Величковський, С.Яворський, І.Мазепа, Ф.Прокопович, С.Величко, автор літопису Самовидця. Повною перемогою бароко стало утворення Києво-Могилянської академії. Найяскравішим представником українського бароко є Г. Сковорода
Класицизм (XVII–поч. XIX ст.)	Свідоме прагнення найточніше, ясно, без зайвих прикрас сформулювати думку Проста прозора побудова твору Абсолютизація естетичного ідеалу античності. Першометою твору знову стала краса як досконалість форми, а також величавість Недооцінення новизни, оригінальності. Натомість високо цінувалася традиційна канонічність. (Була чітко розроблена система жанрів: «високі» — трагедія, епопея, роман, ода, елегія, ідилія; «низькі» — травестійна поема, комедія, байка, епіграма. Кожному жанрові приписувалося використовувати лише певні художні засоби, змальовувати лише певні образи. Для драматичного твору обов’язковим було дотримуватися принципу триєдності) Ідеологічною основою класицизму стала теорія просвіченості, відповідно до якої основною історичною силою є розум В українській літературі розвинулися лише низькі жанри класицизму	І.Котляревський, Г.Квітка-Основ’яненко, П.Гулак-Артемовський, О.Левицький, В.Гоголь-Яновський та ін.
Сентименталізм (ХVІІІ–поч.. XIX ст.)	Підвищення інтересу до людського почуття, емоційного сприйняття оточуючої дійсності. Такі твори часто викликали в читача сльози, співчуття до дійових осіб, що гинуть або страждають Психологічне вмотивування вчинків і поведінки персонажів відіграє головне значення. Культ природи, людських почуттів Змалювання побуту і звичаїв простих людей, а їх моральні якості — зразок досконалої людини. Дійові особи духовно багаті, внутрішньо шляхетні, чутливі й добрі серцем. Вони часто протиставлені аристократам — розбещеним, жорстоким, хоч часом і не без позитивних рис Стають характерними такі жанри, як подорожі, епістолярні жанри, слізливі комедії Відкидаються улюблені класицистами жанри — оди, трагедії, героїчні поеми, а разом з ними й принцип триєдності, що сковував творчі можливості письменників	Повісті Г.Квітки-Основ’яненка «Маруся», «Сердешна Оксана», «Козир-дівка», «Щира любов» та низка українських мелодрам
Романтизм (перша пол. XIX ст.)	Основне, глибинне пізнання здійснюється серцем (тобто через почуття та інтуїцію) Помічена внутрішня роздвоєність людини, одночасна приналежність її до двох світів; корінь зла — у невмінні чи небажанні людини зрівноважувати протилежні начала свого єства (духовне — біологічне, емоційне — раціональне, особисте — суспільне, альтруїстичне — егоїстичне тощо) Зображуються виняткові характери у виняткових обставинах Звернення до національних традицій, мови, фольклору. Але характер наслідування фольклору міняється: його тепер не обробляють «для салону», а намагаються відтворити дух справжньої народної пісні Значно розширилося коло тем і жанрів: набувають вільної форми, змішуються вже існуючі жанри: поєднується поезія і проза, з’являється ліро-епічна поема; виникають нові жанри: романтична (байронічна) поема, балада Суб’єктивізм — визнання множинності істин та намагання знайти свою власну істину. Також виразно проступають індивідуалізм та активна постать автора. Спочатку романтик намагається згармонізувати опозицію «людина — світ», «людина-суспільство», але, переконавшись у марноті своїх зусиль, звертається до т.зв. «романтичної іронії», тобто неприйняття реального стану речей, існуючого життєустрою (як приклад, творчість Т.Шевченка періоду «трьох літ»). Найхарактерніша риса романтиків — символобачення	Боровиковський («Маруся»): П.Гулак-Артемовський («Рибалка»): Г. Метлинський, Т.Шевченко («Причинна», «Тополя», «Гамалія», «Гайдамаки» та ін.): П.Куліш («Чорнарада»); М.Старицький (історичні романи «Кармелюк», «Перед бурею», «Буря», Оборона Буші»); І.Франко («Захар Беркут») та ін.
Реалізм (друга пол. XIX ст.)	Ідеологічною основою знову стає раціоцентризм, теорія Просвіченості. Вважається, що основний вплив на людину мають суспільно-економічні умови• Типізація. Знаряддям дослідження стає тип. Це звужує прояви людських характерів, робить образи надто спрощеними, стандартними Класовість. Кожна окрема особистість у творі сприймається, перш за есе, як частка певного класу Психологізм реалізму обмежений, оскільки послідовно раціонатістичний: душа людини вважається чимось вторинним, прояви психіки — наслідком матеріальних, економічних та соціальних причин Епічність, об’єктивізм. Помітно слабне ліричний струмінь мистецтва, натомість посилюється епічна форма. Відбувається бурхливий розвиток епічних жанрів (оповідання, повість, роман). Роль автора у творі пасивна, він ніби дивиться збоку на зображувані події, розповідь ведеться, як правило, від третьої особи. Об’єктивізм автора— впевненість у тому, що істину можна пізнавати і вона одна для всіх Примітивна тенденційність Псевдоідеалотворення. Ідеаліст намагається змалювати як реальний ідеал, який часто існує лише в його уяві, бажане — як реальне, типово існуюче	Проза Марка Вовчка, І.Нечуя-Левицького, Панас Мирний та Іван Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» тощо
Модернізм (остання чверть XIX ст.. – кінець XX ст.)	Прорив оболонковості світобачення, прагнення проникнути в душу людини, суть явища Визнання інтуїтивного шляху пізнання поруч із логічним (заперечення матеріалістичного підходу) Індивідуалізм замість масовізму, повернення в епіцентр твору «Я» автора, героя, читача Уся увага переноситься на особистість, її внутрішній світ Символомислення Ліризм, який проникає навіть у прозу, драматургію, публіцистику. З’являються нові відповідні жанри: лірична новела, лірична драма, драматична поема Краса для модерніста — уже не тільки форма, а й зміст, мета творчості. Якщо для реаліста було важливо «що сказати», то для модерніста «як сказати» Культ сили волі, активності, чину, боротьби Ідеологічність. Для модерніста характерна переконаність, що людина здатна перебудувати, вдосконалити дійсність і він, зазвичай, пропагував власний рецепт такої перебудови.	«Інтермеццо» М.Коцюбинського, лірична драма «Зів’яле листя» І.Франка, драматичні поеми «Одержима», «На руїнах», «Вавилонський полон» Лесі Українки
Неоромантика	Відкидається раціоцентризм, матеріалістичне сприйняття світу На перше місце знову виходить чуттєва сфера людини, емоційно-інтуїтивне пізнання Відмова від типізації— індивідуалізація. Тепер серед героїв художніх творів ми зустрічаємо не певні типи (стражденного селянина, жорстокого пана тощо), а індивідуалізовані, неповторні образи, серед яких часом немає головних чи другорядних. Завдання автора— перш за все розкрити душу героя Важливу роль знову відіграє символіка Першоосновою і творцем дійсності вважається воля Бога чи людини, а не певні обставини чи життєві закономірності (волюнтаризм) Гармонія ідеалу з життєвою правдою. Неоромантики ніби прагнуть наблизити ідеал до дійсності, визволивши «особистість у натовпі» (Леся Українка) Естетизм. Посилена увага до краси — краси природи і людської особистості, краси почуттів До специфічних рис суто української неоромантики можна віднести те, що вона вивела поняття нації за межі тільки селянства, акцентувала на провідній ролі інтелігенції	О.Кобилянська (повісті «Людина», «Царівна» та новелістика), І. Франка («Зів’яле листя», «Панські жарти», «Смерть Каїна». «Мойсей». «Украдене щастя»), Леся Українка, О.Олесь, М.Вороний, В.Сосюра, В.Симоненко
Неокласицизм	Підвищена увага до композиції Продуманість у використанні художніх засобів Суворість Героїчність тону Використання міфологічних, античних, класичних тем (сюжетів, образів, мотивів) Чітко унормована вишукана форма (сонет, рондель, тріолет, різноманітні системи римування, увага до перекладів) Відстороненість від прозаїчних проблем Письменники неокласики орієнтувалися на класичну норму, неминущі естетичні традиції, високий мистецький рівень Особливості українського неокласицизму Збереження уваги до національно-суспільних проблем Загострений патріотизм Різке заперечення комуністичного тоталітаризму	Так зване «п’ятірне гроно неокласиків» — М.Зеров, М.Рильський, П.Филирович, Ю.Клен (Освальд Бургардт), М.Драй-Хмара. Риси неокласицизму є у Лесі Українки, Б.-І.Антонича, Є.Маланюка, О.Теліги, О.Ольжича та ін. Д.Загул, О.Слісаренко, Т.Осьмачка, ранній П. Тичина
Символізм	Заміна думок чи понять відповідними знаками, символами, що мають прихований смисл. Символісти слово «смерть» замінюють словом «ніч», «молодість» — «ранком», «старість» — «осінню». Поетичне «кредо» символізму висловив М.Рильський у рядках поезії «Під осінніми зорями»: Не показать, а заховать я хочу, В моїх словах душі моєї цвіт, Моїх бажань чутливість півжіночу І ріжних душ надзоряний привіт. Не сяєвом, а димом фіалковим У присмерковій музиці зітхань Я пропливу незрозумілим словом За дальню грань. Часто символічними в таких творах є звуки, кольори тощо	Д.Загул, О.Слісаренко, Т.Осьмачка, ранній П.Тичина
Імпресіонізм	Імпресіонізм — це мистецтво передачі безпосередніх вражень Світоглядною основою імпресіонізму був принцип відносності людських знань. Тому митці зосереджувалися на відтворенні миттєвих вражень від безпосереднього зіткнення з якимись явищами, на щонайточнішому фіксуванні сприйнятого в даний конкретний момент Ознаки: Аідеологічність, відсутність певної ідеології Відмова від ідеалізації й ідеалу. Разом з цим зникло романтичне протистояння високого і низького, прекрасного і потворного Своєрідність хронотопу (часопростору). В імпресіоністичних творах часопростір ущільнюється і подрібнюється, предметом мистецької зацікавленості стає не послідовна зміна подій і явищ, не соціальний, логічно впорядкований історичний відрізок або період життя героя, а уривчасті фрагменти їх, відбиті у свідомості персонажа «Іntermezzo» М.Коцюбинського). Специфіка психологізму. Якщо в реалізмі характер раз і назавжди визначений, то в імпресіонізмі він втрачає статичність, а іноді й цілісність. Увагу митця-імпресіоніста привертають саме ті моменти, які розкривають у героєві риси, несподівані для нього самого, неспіввідносні з ного буденною поведінкою. Герой імпресіоністичного твору цікавий не стільки своєю активністю, спрямованістю на перетворення зовнішнього світу, а саме «пасивною» здатністю сприймати, реагувати на зовнішні збудники, бути носієм, навіть колекціонером вражень. Художній образ в імпресіоністів конструюється на передачі враження від дійсності, що постійно змінюється. Багатство кольорів і тонів. Жанрова специфіка. Найрозвинутішим жанром імпресіонізму є новела. Сюжет як ланцюжок подій втрачає своє колишнє значення. Об’єднуючим началом стає настроєвість. Імпресіоністична новела часто буває як розповідь або сповідь. Збагачуються засоби психологічного аналізу. Змінюється характер пейзажу — тепер це найчастіше засіб психологічної характеристики, а не тло подій. Письменник не вдається до детального опису, а виокремлює якусь промовисту деталь, яка допомагає розкрити душевний стан героя. Нові мовні засоби: ускладнене асоціювання; яскрава, оригінальна тропіка; уривчаста синтаксична будова речень; послаблення логічних зв’язків; посилення емоційності; часте використання інверсій; безсполучникові конструкції тощо	Творчість М. Коцюбинського, В.Стефаника. пізніше Г.Косинки, О. Туринського, О.Олеся, Є.Плужника, раннього П. Тичини
Експресіонізм	Експресіонізм (фр. — вираз, виразність) — напрямок у мистецтві, що відображає особисті переживання під впливом настрою, але уникає деталей у зображенні життєвих явищ Характерні яскравість і нервова гострота художнього образу Завдання мистецтва, за цією концепцією: у вираженні незримого через зриме, внутрішнього через зовнішнє, у збагаченні усвідомленого пізнання інтуїтивним Ознаки: Увага до простих характерів Пошуки джерел людського зла Увага до проблеми вини і кари Віталізація смерті Рівних прав набуває потворне і прекрасне Загострення образності	В.Стефаник, М.Хвильовий, М.Куліш, Ю.Яновський, проза І.Качуровського
Неореалізм	Стиль переважно зберіг арсенал зображально-виражальних засобів класичного реалізму (зосередження на повсякденній сучасності; точно відтвореній суспільно-побутовій атмосфері; соціальне злободенній тематиці; зображенні суспільних типів; метонімічна (замість метафоричної) поетика); але й значно поглибив психологізм, скерував на нього всю увагу Ознаки: Заглиблення у внутрішній світ персонажа для самодостатнього осмислення його як людини, пізнання її ірраціональної сутності, екзистенційності (частки «світу в собі» у ній) незалежно від суспільного оточення Докорінне переосмислення концепції особистості в літературі. На місце активних бунтарів (Микола Джеря, Чіпка Варениченко, Бенедьо Синиця) приходять люди звичайні, нічим особливим не прикметні, проте наділені складною душевною організацією, невичерпним внутрішнім світом Об’єктом зображення у творі стають не стільки дії і вчинки героїв, скільки відчуття, думки, роздуми над власним душевним станом Боротьба двох, інколи навіть протилежних, «Я» в душі людини Неореалізм вдається до естетизації повсякденної життєвої конкретики Якщо завданням письменника-реаліста було створення певного літературного типу, то для неореаліста — характеру	В.Винниченко, В.Підмогипьний, Б.Антоненко-Давидович І.Сенченко, В.Петров (Домонтович) та ін.
Футуризм	Футуризм (лат. — майбутнє) — напрям у мистецтві й літературі, який заперечує правила логіки, гармонії, синтаксису. Футуристи заперечували досягнення класичної літератури Стиль надзвичайно суперечливий і строкатий, внутрішньо розпадається на цілу низку «підстилів» — кубізм, імажинізм, дадаїзм, формалізм, конструктивізм тощо. Ознаки: Заперечення усіх попередніх суспільно-культурних традицій Агресивний урбанізм (домінує зображення міста і міського життя) Дегуманізація (відмова від гуманізації, спрямування на добро, чуйність, людяність) Волюнтаризм (першооснова і творець дійсності — воля божа чи воля людини) Сміливе експериментування з формою — лексикою, тропами, фігурами, фонікою, ритмікою Переважання форми над змістом	Започаткував М.Семенко. Риси властиві творам В.Поліщука, О.Слісаренка, Ю.Яновського, М.Бажана, О.Влизька та ін.
Сюрреалізм	Авангардистська течія, представники якої надавали великої ваги підсвідомості, чуттєвому досвіду, інтуїції (тобто вмінню безпосередньо розпізнавати істину на основі здогаду, проникливості, в основі якої лежить попередній досвід) найчастіше у сновидіннях, мареннях Ознаки: Несподіване асоціювання: окремі реалістичні елементи перебувають у нелогічному, химерному, нібито випадковому зв’язку Інтуїтивне, часто ніби неосмислене сприйняття світу Відображення видінь, снів, марень Розкріпачення всіх внутрішніх духовних прагнень особистості Пошуки прихованого від людського ока, невідомого, непізнаного і тому істинного сенсу життя Відтворення плину думок, не скутих логікою, людськими законами, законами розуму тощо	До цієї течії тяжіють Ю.Яновський (роман « Чотири шаблі»), Б.-І.Антонич, В.Барка (поезії), В.Стус (збірка «Веселий цвинтар», деякі інші поезії)
Соцреалізм (20-80-ті рр. XX ст.)	Специфічна течія модернізму, яка багато в чому заснована на марксистському вченні з основою на руйнації, насильницькому знищенні існуючого ладу. Основні вимоги до літератури: Бути тільки пролетарською, тобто сповідувати урбаністично-індустріальний ідеал. Зосередитися на процесі зображення механізованої праці. Бути масовою, тобто простою, загальнодоступною. Бути інтернаціональною. Ознаки: Відображалася не стільки об’єктивна дійсність, оскільки конструювалася так звана «ідеальна дійсність» (бажана, така, якою вона мала бути відповідно до пануючої ідеології). Зображувана дійсність була далекою від реальної, а герої — псевдо реальними Література стає засобом примусу, «виховання» людини в дусі комуністичної ідеології (її «коліщатком і гвинтиком») Пролетарсько-більшовицьке місто стає уособленням космосу, гармонії, раю, а приватновласницьке село — уособленням хаосу, дисгармонії, пекла Уособленням зла стає куркуль, уособленням добра — більшовик (незалежно від їх особистих якостей). Цьому сприяють виразні прізвища, портретні характеристики. Тип перетворюється на символ, точніше псевдосимвол (образ куркуля, наприклад, у соцреалістичному тексті не що інше як псевдосимвол, адже власне куркулів винищили ще в перші роки радянської влади, а куркулями називали працьовитіших, заможніших хліборобів). Докорінно змінюється трактування образу землі. Якщо раніше вона була символом духовної гармонії людини, сенсом її існування, то соцреалісти бачать у ній лише матеріальну владу над людиною, вважають землю основою зла Традиційний для української літератури моральний підхід до проблеми добра і зла соцреалісти змінюють на економічно-класовий Трансформується поняття провідної верстви. У класичній літературі нею вважалась інтелігенція. У літературі соцреалізму — робітник-більшовик або селянин-незаможник (Мусй Копистка у «97» М.Куліша, Марко Безсмертний у «Правді і кривді» М.Стельмаха, Давид Мотузка у «Бур’яні» А.Головка). Увага!. Щодо зарахування соцреалізму до модерністичних течій одностайності немає. Часто його називають літератур­ним методом. Але ми все ж маємо підстави називати соцреалізм літературною модерністичною течією, оскільки йому притаманні такі ознаки модернізму, як волюнтаризм, символомислення, ідеологічність. Щоправда, символ у соцреалізмі часто перетворювався на псевдосимвол, а ідеологія насаджувалася теж цілком конкретна — марксистсько-ленінська. До речі, і така ознака соцреалізму, як зображення скоріше бажаної дійсності, ніж реальної, справжньої свідчить на користь того, що ця течія є модерністичною. Адже саме для модернізму характерним є відхід від об’єктивізму, тоді як письменники-реалісти прагнули зображувати об’єктивну дійсність, хоча цей об’єктивізм був досить-таки тенденційний.	М. Стельмах, А. Головко, ознаки стилю є в М.Куліша, П.Панча та багатьох інших
Постмодерн (кін. XX — поч. XXI ст.)	Для постмодерну характерне: відчуття універсальної порожнечі після втрати ідеологічних ілюзій відкидання абсолютних об’єктивних істин і встановлення істин «малих», «локальних» розгляд усіх цінностей як відносних визнання багатогранності світу, а значить й істин Ознаки: Антиідеологічність, відмова від активного докорінного перетворення світу Релятивізм (принцип відносності людських знань), руйнування ілюзорних цінностей, стирання опозицій (добре — лихе, прекрасне — потворне, комічне — трагічне, гра — серйозне, реальність — вигадка) Не творення первинного, а конструювання, колаж з вторинних елементів, ремінісцентність, цитатність, алюзійність Культ незалежної вільної особистості, потяг до лицарсько-готичної архаїки, міфу Ерудованість, акумуляція духовно-культурного досвіду різних часів і народів, розгляд явищ сучасності в контексті історії і культури попередніх епох Бачення повсякденного життя як театру абсурду (життя окремої людини й цілого суспільства перетворюється на страшну безперервну гру, що не має жодного відношення до реального буття; ця гра непомітно примушує людину втрачати саму себе, перетворює її на актора, маріонетку, маску в театрі трагіфарсу) Нарочито ігровий стиль, карнавальна атмосфера, зумисна театральність, стильовий і жанровий синкретизм (гр. — об’єднання) — не розчленованість, злитість, характерні для початкового, нерозвинутого стану певного явища) Наскрізна іронічність та пародійність Інтертекстуальність, нарочито химерне переплетіння різних стилів, суміш багатьох традиційних жанрів дещо видозмінених авторами, сюжети постмодерністичних творів являють собою легко замасковані алюзії на відомі сюжети літератури попередніх епох; запозичення спостерігаються також і на образному, мовному, версифікаційному рівнях, часто в таких творах присутній образ оповідача Особливі принципи естетичного аналізу: відтворення хаосу світу через мозаїковий, часто алогічний потік свідомості героя Бурхлива асоціативність, несподіваність, «видовищність» метафори, парадоксальність та експресивність мови	В.Підмогильний «Місто», Б.Антоненко-Давидович «Смерть», М.Куліш «Народний Малахій» та ін. В.Дрозд («Вовкулака», «Музей живого письменника»), П.Загребельний («Безслідний Лукас», «Тисячолітній Миколай», «Гола душа»), В.Шевчук («Місяцева зозулька з Ластів ’ячого гнізда», «Чортиця», «Упащі дракона», «Горбунка Зоя») Ю.Андрухович, О.Ульяненко та ін.

Увага! Не всі літературні стилі чи течії однаково проявилися в різних країнах, деякі з них існували лише в літературному процесі окремих дер­жав чи народів. Так, зокрема, такий літературний стиль, як соцреалізм характерний лише для літера­тур народів, які входили до складу СРСР, і був фак­тично «насаджений» комуністичною партією й фун­кціонерами від літератури. А от стиль рококо в ук­раїнській літературі майже не проявився, хоча у XVIII ст. був поширений у європейських країнах. Крім того, один і той самий стиль чи напрям у літературах різних країн іноді теж може мати ті чи інші відмінності. Розглянемо це на прикладі доби італійського Відрод­ження, яке було органічною ланкою мис­тецького поступу. В Україні ж це був «спонтанний рух уперед, часто з оберненими поглядами назад, у минувшину, в нерозв’язані вчорашні проблеми». До того ж в українській літературі було не одне, а кілька відроджень, які поставали після тих чи інших націо­нальних катастроф.

Приклади аналізу особливостей стилю кількох конкретних готичних творів.

Зокрема, прикмети раннього готичного стилю знаходи­мо в «Повісті врем’яних літ»:

• Утвердження ідеї про те, що Русь здатна до самостійного (без чужоземної варязької чи грецької опіки) політичного та історичного існування.

• Заклик до єдності всіх руських земель.

• Палке засудження міжусобних чвар і здирства князів.

• Осуд язичництва, утвердження християнського світогляду.

• Короткі афористичні речення, репліки дійо­вих осіб (напр., перед битвою князі мовлять: “Будемо або живі, або мертві”).

• Нахил до ритмізованої мови та алітерацій.

• Любов до сталих формул при змалюванні пев­них ситуацій (так, початок битви завше означається словами “поставити стяг” та “зломити спис”).

Прикмети орнаментального стилю в «Слові о полку Ігоревім»

• Досить складна, “мозаїчна” композиція, переповнена історичними та авторськими відступами: переплетення кількох сюжетних ліній, епізодів: авторський заспів, похід Ігоря та його поразка, віщий сон Святослава в Києві, золоте слово князя про спільний виступ супроти половців, чекання та “плач” Ярославни в Путивлі, втеча Ігоря з полону.

• Автор ніби навмисне затемнює зміст твору часто важливі моменти не описує, а лише натякає на них (напр., побратим Ігоря половець Овлур з’являється у творі без будь-якої підготовки), не зрозуміло, де говорить сам автор, а де його герої.

• Твір переповнений різноманітними тропами, майже кожне слово чи образ несе додаткове естетичне навантаження.

• Цілу тканину твору пронизує символізм: багато картин не описано безпосередньо, а розкритої в символах. (Так, про поразку Ігоря говориться! лише: “Впали прапори Ігореві... Тут не вистачило кривавого вина, тут сміливі русичі закінчили учту сватів напоїли, а самі полягали за землю Руську»). Дійсність майже повністю зникає під серпанком! символів (“Ігор скочив горностаєм у комиш, біащгоголем у воду”; битва зображається тут то як «учта» то як «посів» чи “жнива”: “Чорна земля під копитами кістьми була засіяна, кров’ю полита, сумом зійшла на Руську землю”). Іншим способом символічного зображення є введення у твір “знаків” — снів, передчувань, зловісних віщувань майбутнього. Поруч із символікою стоять численні гіперболи, що переносять читача в якусь казкову, напівфантастичну дійсність (так, князь Святослав, що перемір половців, змальований не як людина, а як космічна стихійна сила: він “наступив на землю половецьку, притоптав могили та яруги, замутив ріки та озера, висушив потоки та болота, а поганого Кобяка з лукомор я від залізних великих полків половецьких, як вихор, вирвав”).

• Мова “Слова” милозвучна, пересипана алітераціями й асонансами (“се вітри Стрибожі внуці”, “уже бо Сула не течет сребреними струями”), трапляються часті повторення тих самих або дуже подібних складів у тому самому слові або у двох сусідніх (“темно бо бі”, “на кровати тисові”, “страни ради, гради веселі”, “розшибе славу Ярославу”).

• У творі проступають ознаки психологізму (згадки про радість та пісні по перемозі, про плачі над померлими, а також змалювання боротьби настроїв, почувань у душі героя, напр., автор пояснив, чому Ігоря не утримав від походу навіть зловісний знак — затемнення сонця, так: “Запалила йому пристрасть дух та туга скуштувати великого Дону”).