Геннадій Михайличенко

ВСТУП

ДО ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА:

навчальний посібник

Сімферополь – 2011

М59 Михайличенко Г.Б. Вступ до літературознавства: Навчальний посібник. – _____________, 2011. – 214 с.

Навчальний посібник репрезентує основні поняття й категорії літературознавства, що найбільш використовуються в філологічній практиці, а також при аналізі художніх текстів. Містить розгорнутий ілюстративний матеріал для вироблення практичних методів і навичок застосування літературознавчих знань.

Для студентів філологічних факультетів, учнів старших класів середніх навчальних закладів.

ISBN ___________________

© Г.Б. Михайличенко

Зміст

Література – мистецтво слова: художній образ, персонаж, герой, характер...................

Зародження літературознавства...............................................................................................

Основи генології........................................................................................................................

Епос..............................................................................................................................................

Лірика..........................................................................................................................................

Драма...........................................................................................................................................

Межиродові утворення…..………………………………………………………..................

Художній твір як цілісність. Змістоформа літературного твору……………………….

Змістові чинники художньої форми………………………………………………........…..

Художня форма літературного твору...................................................................................

Художня мова...........................................................................................................................

Мова і письменник…………………………………………………………………….....…..

Художній текст……………………………………………………………………..................

Поетична семантика: тропи...................................................................................................

Поетична стилістика: фігури, інтонація............................................................................

Звукова організація художньої мови: фоніка....................................................................

Віршування (версифікація)...................................................................................................

Римування................................................................................................................................

Строфіка…………………………………………………………………...............................

Типологізація мистецьких феноменів: літературні стилі та напрямки......................

Періодизація української літератури.................................................................................

Реалістичний, романтичний типи художнього бачення. Модернізм...........................

Літературознавчі школи…………………………………………………………………...

Літературознавчі портрети………………………………………………………………..

Підсумкові тести……………………………………………………………………………

Питання для додаткового вивчення (теми доповідей і рефератів)..............................

Список рекомендованої літератури...................................................................................

Література – мистецтво слова

Феномен мистецтва. Мистецтво виступає як складник духовної культури людства, засіб художнього осягнення й переживання світу і творення нової, естетичної дійсності.

Мистецтво тісно пов’язане з міфотворчістю, грою, іншими формами суспільної та індивідуальної свідомості: наукою, релігією, мораллю, політикою. В основі літератури як мистецтва слова лежить автономність, своєрідність і неповторність слова як основного засобу літературної творчості: осягнення світу в його динаміці, відтворення психічної, мислительної та мовної діяльності людини, відтворення характерів у їх еволюції, різноманітних зв’язках з життям природи та соціуму.

Натомість мистецтво не виокремлюється із загального буття людини, пов’язуючись з такими його складовими, як наука, віра, мистецтво.

А саме:

Наука пов’язується зі сферою людського «раціо» – розумово-понятійного пізнання світу.

В іра – з інтуїцією, мораллю, трансформованими у різні види релігійних учень. Тобто для науки головне пояснити (чому?), для віри сприйняти (це є!). Інакше наука звертається до розуму, віра – до інтуїції.

Мистецтво – з творчістю, образністю.

Наприклад, наука розглядає слово як складову звуків, літер, морфем, значень, мистецтво – те саме, але як засоби вираження й впливу на читача. Відтак форма словесного вислову, його первинна образність, ритмічність музичність у мистецтві слова відіграють найважливішу роль.

Порівняйте: прості речення за синтаксичною будовою – «мовчать гори... могили сумують» (Т. Шевченко «Тарасова ніч») або «небо переморгувалось» (М. Коцюбинський «Тіні забутих предків»). Аналітично (науково) ці речення сприймаються як прості синтаксичні конструкції, емоційно – як образи уособлення, олюднення неживої природи (антропоморфізм).

В обох випадках з погляду віри приклади у контексті можуть сприйматися як символи.

Але й науку, й мистецтво об’єднує одне – творчість: у першому випадку –дослідницька, у другому – емоційна.

Давня Греція вважається батьківщиною мистецтва, мистецьких муз, звідки бере початок теперішній поділ мистецтва на види. Хоча у прадавнину обожнюючи й олюднюючи природу, люди на тій синкретичні стадії створювали словесні (казки про тварин), пантонімічні, графічні, скульптурні та ніші образи. Згодом з них виокремилися найдавніші види мистецтва: декоративно-ужиткові, оздоблювальні хоровий спів і танок (від Хорса, бога сонця), пантоміма живопис, скульптура; далі – музика, театр, художня словесність …

Види мистецтва розрізняються засобами образотворення, зокрема:

У мистецтвознавстві поширені дві класифікації видів мистецтва. Одна належить німецькому письменнику й науковцю Г.Є. Лессінгу, яку він виклав у трактаті «Лаокоон або про межі малярства і поезії» (1766 р.). Вона називається просторово-часова, бо в її основу покладено відтворення предметів у просторі, часі або часопросторі. Відповідно до неї види мистецтва поділяються на:

	живопис, графіка, скульптура, архітектура
	музика, спів
	театр, хореографія, література

Інша класифікація – рецепторна (гр. рецепція – сприймання). Тобто види мистецтва свівідносяться з тими органами відчуття, на які вони діють найбезпосередніше. Відповідно до неї види мистецтва поділяються на:

На відміну од просторово-часової класифікації, рецепторна є більш наближеною до людини, власне – до її біологічних даних.

Художня література, звертаючись одночасно до внутрішнього зору, слуху та інших чуттів читача, його уяви, може викликати сильні враження, переживання, душевні порухи, мислительні процеси не менші, ніж інші види мистецтва. Вона сприяє розвитку творчої уяви реципієнта чиненайбільше, тому може вважатися найуніверсильнішим видом мистецтва.

Водночас, як немає в природі головних і другорядних квітів, дерев. Звуків, запахів, кольорів, так немає і головних й другорядних видів мистецтва: кожен з них є унікальним, неповторним, доцільним і необхідним людині.

Н езалежно від видового розподілу, мистецтво – це образність й художність.

Художність – це органічна внутрішня якість літературного твору, зумовлена гармонійною єдністю формозмісту (змістоформи), історично рухомої, однак такої, що засвідчує майстерність автора, його глибоку закоріненість у традицію і здатність її розвивати.

Ще у шумерській цивілізації зустрічаємо перший відомий в історії людства диспут «Літо і Зима, або Енліль обирає бога – покровителя землеробів». У ньому йдеться про те, що володар повітря бог-батько Енліль, прагнучи створити на Землі достаток, створив двох братів – Емеша (Літо) і Ентена (Зиму). Між братами виникає суперечка, хто з них кращий. Батько віддає перевагу Зимі: вона приносить плоди.

Згодом у Сократа ця ж дилема постає в загострено-парадоксальній формі: кошик із гноєм красивий, бо корисний.

У буддистському світосприйнятті (Шанкара, ІХ ст.) прекрасне осягається в нірвані, для якої характерними є відчуття єдності з абсолютом, стан спокою, відсутність бажань незацікавленість і поза егоїстичність.¹

Біблійна фраза «Не хлібом єдиним живе людина…» знаходить найрізноманітніші витлумачення, зокрема й художні. Досить показовим із цього погляду може бути мистецьке осягнення краси світу через образ-символ волошки – «некорисної», проте красивої׃ «Я волошка, споконвік волошка, / Я земну енергію несу <…> Краще вибухати синім цвітом, / Аніж чорним атомним грибом» (натур-філософізм А.Малишка); «Во поле хлеба – чуточку неба: / Небом единым жив человек!» (максималістський гіперболізм А.Вознесенського).

Центральним поняття мистецтва є художній образ – суб’єктивне, конкретно-чуттєве, емоційне та естетичне відображення й творення митцем узагальнених явищ (закономірностей світоустрою, рис людської психіки, явищ природи тощо).

Таким чином, мистецтво – це світосприймання в художніх образах або, як відмічав Гегель, «мислення в образах». За словами І. Франка, мистецтво не існує поза образотворенням, воно «полягає в потребі викликати в душі читача живі образи тих людей чи речей, що проймали душу самого в хвилі, коли творив ці образи. Мистецтво не може існувати окремо від дійсності, яку воно перетворює в образи, тому головною його ознакою є образність.

Термін «образ» у широкому розумінні означає відображення зовнішнього світу у свідомості людини або конкретно-чуттєве уявлення про щось. Художній образ є однією з форм створення художньої дійсності з позицій певного естетичного ідеалу в конкретній емоційно наснаженій формі. Від звичайного пізнавального образу художній образ відрізняється не лише наявністю узагальнення, а й властивою йому емоційно-естетичною оцінкою митця, його естетичним ідеалом і смаком.

П оява художніх образів ґрунтується на уяві – «основній силі людської природи», за характеристикою Гастона Башляра. Французький психолог наголошував, що уява є не лише здатністю утворювати, а й змінювати образи.

Що ж являє собою образ у мистецтві слова? Чому мистецтвом слова визначають художню літературу. Це своєрідний світ, зі своєю історією, походженням, законами і головне мовою, тобто СЛОВОМ. У всьому багатстві своїх прямих і переносних значень (науковому чи мистецькому) слово – інструмент і генератор мислення-відчуття-переживання світу, гами його звуків, запахів, барв у їх найдивовижніших переплетіннях. Воно єднає матеріальні й ідеальні енергетичні чинники і є носієм індивідуальної ,колективної, планетарної та космічної свідомості й чуттєвості: «Споконвіку було Слово».

Природа художнього мислення-переживання криється у первісно-синкретичних образах уявлення про світ, їх антропоморфному та пантеїстичному корінні. Скажімо, хмара –то гора, сонце – око Боже тощо.

Отже, мистецтво-слова – це наскрізна образність.

У літературознавстві існують різні тлумачення художнього образу: як формозмістової єдності, як художньої форми, що породжує зміст і втілює його, як міфа, знака тощо. Художній образ відмінний від інших (документальних, ілюстративних), а також від наукового поняття, де він передається предметом, способом, формами і цілями.

В основі мистецтва лежить процес творчої типізації та індивідуалізації як неповторне мистецьке осягнення характерності та унікальності. Естетичні аспекти типізації та індивідуалізації – це авторська образна візія світу, її самобутнє розкриття. Головна вимога до літературних творів як мистецьких – художність і естетична досконалість (краса) творів мистецтва.

Роль генія й таланту, їх ролі та взаємозв’язків у народженні художніх шедеврів висвітлює стаття Є. Маланюка «Думки про мистецтво». У ній поміж іншого розглядається проблема неоднозначності зв’язку між ірраціональними та раціональними чинниками, суб’єктивними і об’єктивними, трансцедентно-позачасовими та актуально-життєвими началами в мистецтві слова.

Врешті-решт, провідного значення має «співтворчість» читача, глядача, слухача (реципієнта) у процесі сприймання художнього тексту, функціонування літературного твору в часі та в споріднених видах мистецтва (театр, кіно, телемистецтво).

У літературному творі, крім інших, виділяють такі види літературних образів: образи-персонажі, образи-картини природи (пейзажі), образи-речі, образи-емоції (ліричні мотиви), образи-колективи, образи-символи, зорові, слухові, смакові образи, образи дотику чи запаху тощо.

Провідного значення в художній літературі мають характери та обставини, взаємодія типового та індивідуального, їх взаємопроникнення і взаємовідштовхування. При цьому необхідно співвідносити поняття: літературний герой (і «антигерой»), тип, прототип, характер, персонаж, образ, дійова особа, ліричний герой, ліричний персонаж, «образ автора», «власне автор» тощо.

Відповідно до об’єкта змалювання образи бувають: образи-персонажі, образи-пейзажі, образи-речі, образи-емоції, образи-поняття.

Серед різноманітних образів (образної системи) художнього твору головними є образи-персонажі, що взаємодіють з іншими образами, підпорядковуючи їх.

Персонажі твору – це дійові особи, герої, характери, родова назва дійової особи кожного літературного жанру. Залежно від виду, жанру, різновиду ці визначення можуть не збігатися.

Персонаж (лат.: persona – особа) – переважно експресивно-нейтральне поняття, що означає постать літературного твору з будь-якими психічними, особистісними якостями, моральними, ідеологічними, світоглядними переконаннями, незважаючи на наявність або відсутність прототипа (наприклад, Ярослав Мудрий у П. Загребельного). Інколи трактується як центральний образ, навколо якого розбудовується певний твір. Може бути як позитивним, так і негативним (антигерой) (наприклад, Малахій Минович Стаканчик у М. Куліша).

Одним з найважливіших компонентів внутрішньої форми художнього твору є образ персонажа (з французької – маска актора). Персонаж – це постать людини, зображена письменником у художньому творі, загальна назва будь-якої дійової особи (тобто текстуального (чи вербального) суб’єкта кожного літературного жанру. Персонаж переважно наділений яскравим характером, окреслений взаєминами із довкіллям, зв’язками із національним, соціальним, історичним контекстом. До персонажів також відносять олюднені, оживлені образи речей, явищ природи, особин тваринного світу в казках, байках, притчах, фантастичних творах тощо. У ліриці персонажа називають ліричним героєм або ліричним суб’єктом.

Стосовно більших творів говорять про систему персонажів, що постає внаслідок їх групування. Групування персонажів здійснюють на основі певних взаємин між дійовими особами. Образи-персонажі в сюжетному творі (особливо великому) виступають не ізольовано, а в різноманітних і часто складних зв’язках. Групують персонажі за різними ознаками: політичними, національними, соціальними, родинними зв’язками, сусідством, психічними характеристиками тощо. Найтиповішим є поділ персонажів на позитивних (втілення певних чеснот) або героїв, та негативних (втілення певних вад) або антигероїв. Розрізняють також головних і другорядних персонажів.

Витворюючи образ персонажа, письменник органічно поєднує в ньому індивідуальні та типові риси. У цьому зв’язку говорять про типізацію та індивідуалізацію.

Під типізацією розуміють створення певних образів у мистецтві, в яких одиночне стає виразом загального. Образ-тип концентрує в собі риси характеру, спосіб мислення, світоглядні орієнтації певної нації або іншої групи людей, водночас залишаючись яскраво індивідуальним, неповторним.

Під індивідуалізацією розуміють надання змальованим у художньому творі образам своєрідних, неповторних рис. Загальним в образі персонажа є передусім усе загальнопоширене, притаманне групі подібних у якомусь аспекті (національному, соціальному, психічному, моральному тощо) осіб. Індивідуальне, натомість, йде від вроджених людських особливостей, набутих неповторних якостей, переплетіння вродженого, набутого та ситуативного. До основних засобів індивідуалізації персонажа зараховують: портрет, його вчинки, мова персонажа, пряма і непряма характеристики цього персонажа, його ставлення до когось чи чогось та ін. Діалектика загального та індивідуального по-різному проявляється у різних літературних напрямах (класицизм, романтизм, реалізм тощо).

Дійова особа – назва персонажу, переважно у драматичних творах, на відміну від персонажа епічного твору, позбавлений описових характеристик, авторського ставлення й розкривається у різних ситуаціях драматичної дії залежно від гостроти конфлікту.

Г ерой – дійова особа, образ, здебільшого головна, центральну постать твору, довкола якого розбудовуються сюжетні лінії, розгортаються напружені колізії. Він наділений яскравим характером, носій провідної ідеї твору, всебічно та яскраво зображений, окреслений взаєминами з оточенням, зв’язками із соціальним, національними історичним контекстом. Герої бувають головними і другорядними. У ліричному творі герой називається ліричним. Усі вони пройшли еволюцію від міфічного (Геракл) й фольклорного до літературного.

У літературознавстві герой зазвичай не несе оцінного відтінку (якщо хочуть підкреслити ставлення автора або читача до відповідного персонажа, то говорять: позитивний герой чи негативний герой, або герой – антигерой). Однак цей поділ вельми умовний. Так, Чіпка у Панаса Мирного – борець за людську правду, але месник за кривду, що не зупиняється навіть перед убивством.

Характером – (або героєм) називають суб’єкта, що представлений у творі глибоко і різнобічно (передусім у літературі реалістичного спрямування). Або характер – внутрішній образ індивіда, зумовлений його оточенням, наділений комплексом відносно стійких психічних властивостей, що зумовлюють тип поведінки, означений авторською морально-естетичною концепцією існування людини.

Н айчастіше він репрезентований відповідним персонажем, його жестами, портретом, авторськими характеристиками, участю в колізіях. Наприклад, Панас Мирний в образі Чіпки в основу характеру поклав яскраву індивідуальність, суперечливу людську природу, яка змінюється під тиском зовнішніх впливів. У романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» головний образ-характер зображено розлого й послідовно, у розвитку розкривається душевний світ, натура Чіпки, змальовується його портрет протягом різних періодів життя, а також його вчинки, ставлення до нього інших персонажів, відтворюються його задуми, мовлення тощо.

Особливого значення характер набув у драматургії, у якій виокремлюють драматичний, комедійний, трагічний характер.

Специфічний різновид образу – художня деталь. Це – особлива подробиця у творі, що стисло, приховано, у підтексті виражає суть зображуваного. Якщо звичайна подробиця є дрібним штрихом, який не має особливого значення і не впадає надто у вічі, то мистецька деталь обов’язково несе в собі прихований сенс, підтекст, може викликати широкий засяг асоціацій, здатна замінити собою розлогий опис, авторську характеристику чи цілий епізод. Деталь може бути речовою, портретною, пейзажною, інтер’єрною чи екстер’єрною; наскрізною (що проходить через увесь твір) чи одномоментною; залишатися штрихом чи трансформуватися у ключовий образ, символ або мотив (наприклад, мотив дерев у творчості українських поетів: «Дуб» А. Малишка, «Дерева» М. Вінграновського та ін.)

Спрощено, прикладом художньої деталі може слугувати толстовський дуб, чеховська рушниця, чайка тощо.