Віршування (версифікація)

Віршування (лат.: verssus – вірш і vacio – роблю) – система організації поетичного мовлення, в основі якої міститься закономірне повторення певних мовних елементів, що складаються на підставі певної культурної традиції та національної мови. Також – це сукупність норм і принципів версифікаційної майстерності, яка розбудовується на підставі певного ритмічного критерію.

Віршування тісно пов’язане з поняттям ритму. Ритм (гр. – рівномірне чергування чогось) – повторюваність у віршованій мові одно­рідних звукових особливостей.

Віршова мова ритмічно організована. Але ритм властивий багатьом явищам і процесам. Він означає рівномірну послідовність певних рухів, ударів. Особливого значення має ритм у літературі. Елементи ритму можна спостерігати у прозовій та віршованій мові. Хоча в прозовій вони незначні й зумовлені змістовим і синтаксичним поділом мови. Поділ прозової мови на відтинки (мовні такти) не регулюється якимись твердими нормами й межами.

Ритмічність віршованої мови ґрунтується на додержанні тих чи інших вимог і полягає в закономірному повторенні певних сумірних мовних одиниць, які при читанні виділяються паузами.

У різних системах віршування різні основи віршованого ритму. Для метричного віршування, що є особливістю антич­ної літератури (грецької та римської), характерне чергування довгих і коротких складів; для силабіч­ної системи – однакова кількість складів у кожно­му рядку вірша; для силабо-тонічної – правильне чергування наголошених і ненаголошених складів; а у тонічній ритмічність створюється дотриман­ням певної кількості наголосів у рядку за довіль­ної кількості ненаголошених складів між наголо­шеними. Розглянемо детальніше.

Відповідно до просодичних властивостей версифікаційні системи поділяються на дві групи. Квантитативну (лат. квантум – скільки, тобто кількісне) або метричну, що характеризується нормативним чергуванням довгих і коротких складів, зумовлених кількістю часу, необхідного для вимови складу, та долучення до нього більших ритмічних одиниць (античне віршування).

Квантитативне або античне віршування будується на закономірному чергуванні довгих і коротких складів, яке повторюється у віршованому рядку і становить його ритмічний лад. Час потрібний для вимови короткого складу називається мора. Час потрібний на вимову довгого складу дорівнюється двом морам. Довгі і короткі склади об’єднуються у стопи – групи складів, які закономірно по­вторюються

Метричне (античне; лат. antiwuus – стародавній) віршування склалося в еллінську та римську добу. Стопа нагадувала музичний такт, зумовлюючи не читання, а наспівування віршованого тексту. Найпростішим елементом ритмотворення вважалася мора у римлян (у греків «хронос протос») як одиниця довготи: короткий склад дорівнював одній морі (), довгий двом (—); обидві формували стопу.

Основні стопи античного віршування такі:

Двоскладові (триморні)	Трискладові (чотириморні)	П’ятискладові	Шестискладові:
ямб (È—); хорей або трохей (—È); трибрахій (ÈÈÈ).	дактиль (—ÈÈ); анапест (ÈÈ—); спондей (— —).	бакхій (È— —) та антибакхій (— —È); кретик (—È—); амфімакр (— —È); та 4 пеони (—ÈÈÈ, È—ÈÈ, ÈÈ—È, ÈÈÈ—).	молос (—— —); — хоріямб (—ÈÈ—); антиспаст (È— —È; 2 іоники (ÈÈ— —, — —ÈÈ), висхідний та низхідний.

Короткі триморні, подеколи чотириморні стопи об’єднувалися в пари – диподії, де одна з них має посилений ритмічний наголос, адже в кожній стопі розрізняються сильна частина, названа арсисом (власне довгий склад), та слабка, або тесис (короткий склад), які в перекладах нині передаються у вигляді наголошених і ненаголошених складів.

Античний вірш складався з однакових стоп, отримуючи відповідну назву: дактилічний гекзаметр, ямбічний триметр (чотири диподії), трохеїчний тетраметр (чотири диподії). Рівноскладові стопи при цьому можуть взаємозамінюватися, як, наприклад, у ямбічному триметрі ямб (È—) на спондей (— —), збагачуючи таким чином ритмометричні особливості навіть у межах стопи.

Особливої винахідливості античні поети досягли у ліриці, вживаючи складні віршові конструкції з перемінним тактом – стопою, тобто логаеди: періодичність у них виявляється не в межах віршового рядка, а строфи, власне неримованих чотиривіршів (спарених двовіршів) з чітко визначеною періодичністю. Найпопулярнішими були Алкеєва строфа, Сапфічна строфа та ін.

Пізніше у новоєвропейській поезії втратилося відчуття довгих і коротких складів, які визначили специфіку античного віршування, але термінологія, набувши нового змістового наповнення, збереглася, підпорядкована вже новим версифікаційним принципам.

Квалітативна система – спрямована на врахування не тривалості складів, а їх акцентної виразності, пов’язаної з принципом наголошеності та ненаголошеності. Ця група, що нині витіснила квантитативну, поділяється на такі версифікаційні підгрупи:

1. Силабічну, де за первісну ритмічну одиницю береться склад як такий, властиву мовам з постійним наголосом.

Силабічне віршування (гр. sylabe – склад) – система віршування, в основу якої покладена рівна кількість складів (часто – 13, рідше – 11) при невпорядкованому вільному розташуванні наголошених та ненаголошених. Силабіче віршування характеризується також парним римуванням, переважно паракситонним, метричною константою, тобто коли наголос припадає на клаузулу та на відповідний склад перед цезурою, яка ділить віршовий рядок на 2 рівновеликі частини:

Неначебто спúси, // колосся по по'лю,

Люди колосся // стинають без болю

Лазар Баранович

Силабічне віршування притаманне поезії, що базується на мові з постійним наголосом у словах на останньому (французька) чи передостанньому (польська) складі. В їх межах він не має смислорозрізнювального значення, його переміщення відбувається в межах одного й того ж розміру. Це спостерігається у французьких, польських, турецьких, сербських, вірменських та н. версифікаціях. Під впливом такого віршування у Польщі та латиномовних поетик силабічне віршування поширилось і в Україні XVI-XVIII cт., зіткнувшись фольклорнимими коломийками. Це проміжна версифікаційна форма, що постала у вигляді квантитаивно-силабічного синтезу внаслідок злиття силабічного та силабо-тонічного віршів. Також існують такі синтетичні утворення як павзник і тактовий вірш, які є сполуками силабо-тонічного й тонічного віршування.

 У силабічній системі розмірів набагато більше, ніж у квантитативній чи силабо-тонічній системах. Її розмір визначають наступні фактори: 1) кількість складів до константи; 2) розташування цезур.

2. Тонічну, що спирається на повтор слів і словосполучень із своїм наголосом як основою ритму.

Тонічна система віршування (гр. tonos – наголос) – система віршування, яка ґрунтується на сумірності наголосів у віршорядках (ізотонізмі), а також на їх варіативній різномамірності – впорядкованій і невпорядкованій. Кількість наголосів визначає розмір віршорядка: він може бути 2-, 3- і т. д. – наголошеним. Найчастіше спостерігається 3- та 4- наголошені рядки. Ненаголошені та напівнаголошені слова виконують лише допоміжну й варіантивну роль у витворенні тонічного розміру.

Тонічна система віршування базується на ритмі наголосів, а щодо складів ненаголошених, то вони або взагалі не беруться до рахунку, або ж використовують задля творенні варіацій розміру. Самих же розмірів у тонічній системі менше, ніж у інших системах. Розповсюджені наступні: 1) вірш з двома наголосами; 2) вірш з трьома наголосами; 3) вірш з чотирма наголосами (без цезури); 4) чотиринаголошений вірш із цезурою; 5) п’ятинаголошений безцезурний; 6) п’ятинаголошений з цезурою після другого наголосу; тощо.

3. Силабо-тонічну, базовану на чергуванні наголошених і ненаголошених складів, яка поєднує в собі силабічні й тонічні тенденції.

Силабо-тонічне віршування визначають наступні фактори: 1) характер самого метра (хорей, ямб, дактиль і т. д.); 2) кількість стоп того метра – у даному вірші; 3) місце цезури (або цезур – якщо їх дві). На його прикладі розглянемо види стоп.

Нагадаємо, що стопа – це група складів, які закономірно по­вторюються. Або: найкоротший відрізок певного віршового метра, сконцентрованого у групі складів з відносно незмінним наголосом (ритмічним акцентом). У силабо-тонічній системі віршування – це група складів, яка складається з одного наго­лошеного і одного або двох ненаголошених складів, що повторюються.

Наголошені склади віршованого рядка познача­ють: ––, ненаголошені: 

Стопа сприймається як одиниця виміру та визначення віршового ритму. В українській силабо-тоніці вона спирається на природне мовне чергування наголошених та ненаголошених складів, які зумовлюють специфіку віршового розміру. Залежно від кількості складів існують такі:

двоскладова (ямб, хорей, пірихій, спондей);

трискладова (дактиль, анапест, амфібрахій, бакхій, молос);

чотирискладова (пеон).

За порядком розміщення наголосу стопа буває:

а) високою, якщо всі склади наголошені (спондей, молос);

б) висхідною, коли закінчується наголошеним складом (ямб, анапест, бакхій);

в) спадною, коли закінчується ненаголоеним складом (хорей, дактиль, антибакхій).

Розрізняються також:

закриті стопи, що мають наголоси на початкових та прикінцевих складах (амфімакр);

перехідні стопи, де крайні склади ненаголошені (амфібрахій).

Пирихій позбавлений наголосів, тому його вважають низькою стопою:

 – /– /– / / – /

Коли | глухо | го ге | нія | музи | ки

 – /– / /– /–/

Уже | людські | не до | сяга | ли кри | ки...

М. Рильський

Поділ вірша на стопи умовний, бо межі стопи, як правило, не збігаються з межами слова:

Мріють | крила | ми з ту | ману | лебе | ді ро | жеві...

В. Симоненко

Хорей (гр. – хор) – двоскладова стопа з наголосом на пер­шому складі. Або: двоскладова стопа, в якій ритмічний акцент припадає на перший склад, зазвичай непарний. Наприклад:

– / –  / – /– 

Де ти | бродиш, | моя | доле, |

– / –  / – /–

Не до | кличусь| я те| бе...

або:

– / – / /– 

В небі | жайво | ронки | в’ються, |

 / – / /– 

Зали | вають | ся, смі | ються... |

О. Олесь

або:

– / –  / – /– 

Вловиш | нас сьо | годні | десять, |

– / –  / –  /– 

Завтра | двадцять | знов на | стане. |

Леся Українка

Тут кожна стопа, що складається з двох складів, має наголос на першому складі, і ці стопи законо­мірно повторюються. У наведених віршах ми бачи­мо в кожному по 4 стопи в рядку. Отже, віршовий розмір цих поетичних рядків – чотиристопний хорей.

Ямб (гр. – напасник) – це двоскладова стопа з наголосом на дру­гому складі. Наприклад:

 – /– /– / – / 

С адок, | пани, | москов | ська мо | ва,

 – /– /– / –

Весе | лі жар | ти, кри | ки, сміх... |

О. Олесь

В усіх наведених вище прикладах віршовий розмір – чотиристопний ямб. Цей розмір завдяки свої гнучкості є найуживанішим в українській літературі. Був запроваджений у поемі «Енеїда» І. Котляревського, поширений в поезії Т. Шевченка.

Дактиль (гр. – палець) – трискладова стопа з наголосом на першому складі. Ця стопа нагадувала давнім грека палець, що має три фаланги (три склади). Такий розмір вважався божественним, він приписувався Діоніну, який промовляв «мовою богів». Однак чистий розмір трапляється нечасто. Наприклад:

– /– / – 

Дівчино, | мрійлива | дівчино, |

– /– / –

Дикий ка | линовий | цвіт!

– /– / – 

Серце тво | є ще не | вивчене, |

– –/ – / 

Очі — не | збагнутий | світ.

Г. Черінь

або:

– /– / – / – 

Вигострю, | виточу | зброю іс | кристу,

– / – / – / – 

Скільки до | стане сна | ги мені й |хисту...

Леся Українка

Віршовий розмір цих поезій – чотиристопний дактиль.

Амфібрахій (гр. – короткий) – трискладова стопа з наголосом на другому (середньому) складі. В українській літературі вперше використав Є. Гребінка у поезіях «Човен», «Українська мелодія». Наприклад:

– / – / – / – 

Безпечно | ступаю | м’якою | стернею.

– /– /– / –

А нині | погляну | на межі: | невже ж?

– / –  / – / –

Нема ста | родавніх, | широких | тих меж! |

І. Франко

Віршовий розмір поезії І. Франка – чотиристоп­ний амфібрахій.

Анапест (гр.: обернений, зворотний щодо дактиля) – трискладова стопа з наголосом на третьому (останньому) складі. У Давній Греції вживався у маршових піснях, згодом – у драматичних творах. В українській поезії вперше з’явився у збірці М. Костомарова «Вітка». Наприклад:

– / – / – /

Вечорі | ло. Помен | шала вже

– / – / 

Цілоден | ная спе | ка,

– / – / – /

Над горо | ю край не | ба палав, |

– / – / 

Мов поже | жа дале, | ка.

І. Франко

Таким чином, вірш І. Франка має віршовий розмір – двостопний анапест.

Трискладова стопа може також складатися з трьох ненаголошених складів //. Така стопа називається бакхій.

Увага! Щоб легше запам’ятати назви стоп, можна співвіднести наголос у словах, що означають їх назви, з місцем наголосу в стопі. Наприклад:

у трискладових стопах:

дактиль — на перший склад;

амфібрахій — на середній склад;

анапест — на останній (третій) склад.

Наголос у стопі падає на той самий склад, що й у слові, яке є її назвою.

У двоскладових стопах усе навпаки:

хорей — на перший склад (хоча в слові на дру­гий);

ямб — на другий склад (хоча в слові на перший).

За допомогою стоп і врахуванні кількості їх у рядку визнаються віршовані розміри.

Але стопи, як указувалося вище, не збігаються зі словами, отже не відбивають природного членування мови, а є лише умовною мірою для визначення закономірності в чергуванні наголошених і ненаголошених складів у віршованих рядках. Ця закономірність змінюється залежно від стопи, яку вжито в даному вірші:

Я одержав нагороду.

Що скажу свойму народу?

Тільки те, що я із ним.

Буду жить життям своїм.

Поставимо наголоси. Є закономірність у чергуванні наголошених і ненаголошених складів. У першому рядку наголошені 1,3,7. У другому 1,3,5,7. У третьому – 1,2,5,7, У четвертому – 1,3,5,7. Наголоси падають на непарні склади рядків. Таке розташування наголошених складів у рядку є показником того, що вірш написано хореєм.

Визначити розмір вірша означає не тільки визначити стопу, але і скільки цих стоп у рідку. Оскільки хорей – двоскладова стопа, то стоп у рядку чотири (8:2=4). Третій і четвертий рядки мають по сім складів, але оскільки сьомий склад у них наголошений, то ці рядки вважають чотиристопними (четверта стопа усічена – явище каталектики, а рядок каталектичний). Тому чотиристопний хорей.

За мир у всьому світі –

Це значить: за народ,

За колоски налиті,

За шум весняних вод.

Тут наголоси розташовані так: 1 рядок – 2,4,6. Другий рядок – 2,6. Третій рядок – 4,6. У четвертому – 2,4,6. Наголоси падають тільки на парні склади. Таке чергування означає, що вірш написаний ямбом.

Земле, моя всеплодющая мати,

Сили, що в твоїй живе глибині,

Краплю, щоб в бою сильніше стояти,

Дай і мені.

Наголос у першому другому і третьому рядках – 1,4,7,10. У четвертому на 1,4. У чергуванні наголошених і ненаголошених складів помітно чітку закономірність: наголошений перший і далі (1+3) четвертий, (4+3) сьомий. Таке розташування наголосів визначаємо як дактиль.

Віршовані розміри є чинниками експресивної виразності віршів. Коли читається вірш то чується його звучання, а не думається про стопи, а відчуваємо певну ритмічну закономірність у його будові. На чому ж базується така закономірність? Насамперед ми розрізняємо, що в двохскладових розмірах наголоси відчуваються через один склад. У трискладових наголоси відчуваються через два склади. Проте вірші написані ямбом і хореєм, як і трискладовими розмірами, звучать неоднаково, у них різна інтонація, мелодія тощо. Тобто довгий рядок га відміну від короткого справляє вражання більш поважної мови.

Цезура (//) – пауза всередині рядка, яка розділяє віршовий рядок на два піввірші – рівних чи нерівних. У шестистопному віршовому рядку цезура звичайно зустрічається після третьої стопи, а в п’ятистопному після другої:

Могил нема. // Могили повтікали! – 5-стопні

Дніпро утік – // лишилася вода. рядки

І вовчі небеса // над вовчими віками – 6-стопні

Снують свою ходу – // печальна та хода. рядки

М. Вінграновський

Вільний вірш, верлібр (фр. – Vers libre) – означає, що в цьому типі вірша дозволяються відхилення від канонів, установлених меричними версифікаційними системами. Вільний вірш зберігає первісний ритм: поділ тексту на рядки, а також запис їх стовпчиком; рядки його мають різну довжину (різну кількість складів і стоп), різну кількість наголосів, довільно розташованих.

Вторинні ознаки: метр, рима – або зовсім зникають, або з’являються спорадично. Цей вірш не має також суворо встановленої строфіки. Та не зважаючи на всі ці відхилення від традиційних систем віршування, вільний вірш зберігає певну ритмічну організацію. Художнє впорядкування синтаксичних рядків і пов’язане з ним у певній мірі закономірне розташування наголосів заступає собою сувору метричну систему.

Наприклад:

Дзвоне, дзвоне, тихо дзвоне

Вільний, мрійний, тихий дзвін,

В світлі, в вітрі, в небі тоне,

Спів розносе

І голосе.

Хто се, хто се

Дзвони носе,

Хто се він?

 

Верлібр приваблює невимушеністю, природною синтаксичною будовою.

Білий вірш – неримований вірш з чіткою внутрішньою метричною структурою, де на місці рими лишається чиста клаузула.

У ліриці, якщо мовиться про білий вірш, використовуються будь-які віршові розміри, як двостопні, так і тристопні:

Біліли зорі, мов кульбаба,

І місяць ріс, мов молочай;

Як поле ширшало під вітром,

Коні прийшли до водопою...

Патриція Килина

або:

 

Не збагну, Чи наснилось, а може, насправді...

Наче в трави пірнаю, наче в травах тону...

А на поміч не кличу. Немов божевільний,

Вигрібаю чогось на глибінь.

В. Марочкін

 

Білі вірші не поділяються на строфи в драматичних вторах, але у ліриці такий поділ може здійснюватись внаслідок чергування окситонних (чоловічих) і парокситонних (жіночих) закінчень – клаузул.

 Вірші, в яких половина рядків римується, а друга половина не має рим, називаються напівбілими:

Фашисти сунуться назад,

Повзуть, мов ті вужі...

Біля бійниці моряки

Сидять у бліндажі...

М. Нагнибіда.