Арешти та умови утримання

Більшість затриманих після нелегального переходу радянського кордону відразу прямували до радянських прикордонних застав і комендатур, намагаючись встановити контакти з радянською владою. Інколи втікачі після переходу на радянську територію повертались назад, щоб забрати свої родини і тоді їх дуже часто арештовували угорські поліційні органи.

Після встановлення угорсько-радянського кордону в Карпатах перші 2-3 місяці радянські прикордонні війська у більшості випадків не арештовували закарпатських втікачів, а повертали їх на угорську територію або розселяли у прикордонній смузі чи центральних областях України (Дніпропетровську та Запоріжжі) та використовували їх як робочу силу. Згодом, після посилення охорони кордону та активізації пошуку серед нелегальних перебіжчиків агентури сусідніх держав, закарпатські втікачі, незважаючи на особисті мотиви у здійсненні переходу, потрапляли під лещата сталінської репресивної машини.  Спочатку їх утримували у таборах для інтернованих у Стрию, Станіславі та Сколе, пізніше – у внутрішніх тюрмах НКВС УРСР, а після засудження відправляли до таборів у віддалених регіонах СРСР.

Умови утримання заарештованих закарпатських втікачів у таборах Прикордонних військ НКВС досить яскраво описали М. Гопонько та Г. Готько, повторно затримані радянськими прикордонниками під час втечі із місця примусового утримання: «Причиною втечі було недостатнє харчування, йшли ми назад в Угорщину до свого дому. Якщо би мене затримали, то я звичайно розказав би скільки людей в казармах, сказав би, що люди в казармах помирають від голоду, утримуються в бруді, всі проявляють невдоволення, сидять по два-три місяці, на роботу не випускають, перебувають під охороною в казармах у м. Сколе. Про саме життя громадян Радянського Союзу нічого не міг передати, так як я нічого про неї не знав. Сказав би, як я тут проходив допит, скільки разів, через який час, скільки часу був на допиті, хто допитував, розповів би все, що чув та бачив в Радянському Союзі (…) Перебувало тут близько 1000 осіб і всі проявляли настрої небажання перебувати в казармах, всі обвошіли, іншого одягу для зміни не дають». У справі М. Гопонько та Г. Готько наскрізно простежується трагічність становища закарпатських втікачів, які були змушені обирати між сталінським ГУЛАГом та угорською тюрмою.

Чисельність та склад втікачів

За архівно-кримінальними справами у фондах державних архівів загальна чисельність закарпатських втікачів у 1939-1941 рр. становила від 5,5 до 7,5 тис. осіб. За соціально-професійною приналежністю серед втікачів були селяни, робітники, учні та студенти старших класів гімназій, вчителі, дрібні службовці, військовослужбовці угорської армії. За національною ознакою основну масу складали українці, або особи, які зараховували себе до «закарпатських русинів». Серед втікачів були також вихідці з інших національних груп, що мешкали на Закарпатті: росіяни, німці, чехи, словаки, угорці та євреї. Варто виокремити декілька зафіксованих у документах випадків дезертирства угорців, військовослужбовців угорської прикордонної охорони на іншу сторону кордону. Водночас євреї намагались врятуватись від мобілізації до робітничих батальйонів при угорській армії, де вони виконували непосильні примусові роботи.

Значну частину серед закарпатських емігрантів в СРСР складали комуно-партійні функціонери та члени комсомолу. Незважаючи на свою партійну приналежність, більшість із них була засуджена за нелегальний перехід кордону поряд з іншими групами безпартійних громадян. Партійний квиток члена компартії не розглядався як пом’якшувальна обставина на слідстві. Окрім того, зізнання на допитах про своє членство в компартії та переслідування угорськими жандармами нерідко ускладнювало становище закарпатських втікачів. Особливо тоді, коли угорська секція в Комінтерні, яка представляла інтереси Компартії Закарпаття, не підтверджувала їх членство в партії та не брала їх під свій захист. У документах, які готувались слідчими на Особливу нараду при НКВС СРСР, закарпатські комуністи вже значились як безпартійні. У цьому ставленні до останніх простежується глибока недовіра радянських органів державної безпеки до членів комуністичного активу з-поза меж СРСР.

Серед втікачів були люди різного віку обох статей, однак переважала молодь віком від 18 до 30 років. Дуже часто кордон переходили цілими сім’ями, інколи – з новонародженими. Про цей випадок, зокрема, свідчив начальник 94-го Сколівського прикордонного загону НКВС майор Скородумов у донесенні на адресу наркома внутрішніх справ УРСР комісара державної безпеки 3-го рангу І. Сєрова 12 травня 1940 р. У документі повідомлялось про утримування під вартою в гарнізоні загону 15-ти сімей порушників кордону з Угорщини (загалом 49 осіб, серед них – 22 дітей). Питання їхньої подальшої долі не могли вирішити ні начальник Прикордонних військ НКВС Західного округу комбриг Петров, ні обласне управління НКВС та прокуратура. Автор скаржився на відсутність спеціальних приміщень для дітей та дитячого харчування, велику тісноту у казармах гарнізону і просив вирішити якнайшвидше проблеми цих сімей.