3. Скульптура.

У другій половині XVII ст. класи­цизм став офіційним придвор­ним стилем, що слугував прославлянню монархії. Від скульптури, котра прикрашала палацові зали й паркові алеї грандіозних коро­лівських резиденцій (і передовсім Версалю), вимагалось не стіль­ки класична строгість і гармо­нійність, скільки урочистість і пишність. Майстри прагнули до ефектних, виразних рі­шень, монументальних форм. І в цьому їм, без сумніву, допомогли традиції італійського бароко, особливо творчість Лоренцо Берніні.

Скульптор Франсуа Жирардон (1628—1715), пройшовши у 1645 — 1650 рр. навчання в Римі у Берніні, значну частину життя при­святив оформленню Версальського парку, яке він здійснював разом з Шарлем Лебреном і Андре Ленотром. Всі його твори, прекрасні за технікою, поєднують в собі риси класицизму і бароко. Але якщо у Берніні на першому плані драма­тичне зіткнення героїв, то у Жирардона — красива компози­ція фігур. Ритм рухів його пер­сонажів поєднує їх в ясні, про­думані ансамблі, котрі дуже ефектно виглядають з будь-якої точ­ки огляду.

Франсуа Жирардон. Аполлон и німфи. 1666 г. Версаль.

В 1683 г. для Вандомської площі в Парижі Жирардон створив монументальну кінну статую Людови­ка XIV (вона загинула в роки Великої Французької революції 1789— 1799 рр.), зразком для котрої по­служила давньоримська статуя ім­ператора Марка Аврелія. Гордовита осанка, правильні риси обличчя ко­роля (які, проте, не скривали, холод­ної пихатості), навіть умовне поєднання античних обладунків і перуки XVII ст. виглядали переконливо й природно. Пам’ятник прекрасно вписувався в архітектурний ан­самбль площі.

Антуан Куазевокс (1640—1720), як і Жирардон, багато працював у Версалі, оформлюючи зал Війни і Дзеркальну галерею. У великому рельєфі для залу Війни «Перехід Людовика XIV через Рейн» (80-і рр.) майстер зробив фігуру короля більш опуклою, в той час як інші герої майже не виділяються з площини. Виходить, що величний образ Короля-Сонця в буквальному сенсі затьмарює решту персонажів. У скульп­турних портретах Куазевокса точ­ні, психологічно тонкі ха­рактеристики героїв підсилюються прийомами бароко — неочікуваними позами, вільними рухами, пишними одежами. Так, в образі гравёра Жерара Одрана (80-і рр.) відчуваються і творча обдарованість, і марнославство, а зовнішньо помпезний портрет принца Конде (1686 р.) показує його хворобливий, майже істеричний стан.

Антуан Куазевокс. Принц Конде. 1686 р. Лувр, Париж.

В роботах Пьєра Пюже (1620— 1694), найбільш талановитого майст­ра того часу, відчувається вплив Берніні і класицистичного театру. Скульптура «Милон Кротонський» (1682 р.), призначена для Версаля, зображує античного героя, котрий хвалився перед бо­гами, що може руками розщепити дерево. Але його долоня виявилась затиснутою в щілині, і він, прикутий до стовбура, був розірваний левом. Все в образі Милона говорить про гли­боке страждання — вигнуте тіло, гранично напружені м’язи, закинута голова й обличчя з очима, що закотились і з губами, що запеклись. При цьому композиція надзвичайно гармонійна: звивини стовбура дерева і фігури Милона разом утворюють овал, що робить її замкненою і врівноваженою.