21. Класичний риторичний канон, його етапи

Риторичний канон як система подачі інформації відповідає завданню не тільки простої трансляції, а й побудові тексту і його промові з метою переконання і примушення до певного розуміння предмету обговорення. Класичний риторичний канон має п’ять етапів: інтенція – винахід, диспозиція – розташування відповідного матеріалу, елокуція – прикрашання, меморіо – запам’ятання, акція – промова. Цей канон ґрунтується на принципових схемах

Аристотеля (етос, пафос, логос) та Квінтіліана (винайдення, розташування, виконання). Якщо

друга схема доречна для методики промови, демонстрації авторства, то перша призначена для

суспільного впливу, прояснення смислів. Схема Аристотеля в елліністичну добу активно

використовувалась інститутом логографів – фахівців, які створювали тексти на замовлення і які

симулювали мовну практику замовника. Такий витвір мав суто практичне призначення –

промову в суді чи народному зібранні, що мала б створити вплив на слухача і вирішити спір на

користь промовця. Таким чином, логограф створював певний сценарій, модель мовної дії, яка

мала сконструювати бажану психологічну і, врешті, соціальну реальність. Фактично

конструювання ідентичності нагадує роботу логографа, який використовує риторичні

технології для побудови соціальної реальності.

22. Інвенція – робота над предметним змістом промови

Інвенція (лат. inventio знахідка, винахід) — невелика дво- або триголосна поліфонічна п'єса, що відзначається винахідливістю як з погляду мелодики, так і з погляду розвитку теми та побудови форми[1].

У інвенції зазвичай присутня якась особлива композиційно-технічна ідея, наприклад, в основу першої інвенції Й. С. Баха покладено 2 мотиву, які розробляються в імпровізаційно-імітаційної манері. Термін «інвенція» вперше зустрічається у збірнику багатоголосих шансонів К. Жанекена, опублікованому в 1555 році[2], в барокової Італії — в назвах збірок Ч. Негрі (1604)[3], Б.Маріні (1629)[4], Ф. А. Бонпорті (1712)[5] та інших. відомі 15 двоголосних інвенцій (BWV 772—786) і 15 триголосних інвенцій (BWV 787—801; оригінальна назва «симфонії») Баха, які композитор розглядав як стилістичні і технічні вправи для просунутих у грі на клавірі.

У XX столітті у зв'язку із загальною тенденцією відродження поліфонічної техніки в жанрі інвенції (трактованому дуже вільно) писали А. Берг (3-я дію опери «Воццек»), Б. Мартіну (інвенція для оркестру), Р. К. Щедрін («Поліфонічний зошит»), А. Жоліве (12 інвенцій для духового і струнного квінтетів, труби і тромбона) та інші композитори та кітайці.

23. Частини промови, їх функції. Основні техніки побудови частин промови

Композиційні частини промови

Звернення — це аргумент від особистості промовця. Призначення цієї частини виступу дуже важливе. Поява оратора, його поведінка, жести і міміка, перші слова звертання до слухачів мають створити позитивний образ промовця, ауру доброзичливості і спонукати присутніх до слухання виступу. Для себе промовець повинен зразу ж завважити, чи та аудиторія слухачів і чи ті умови спілкування, на які він розраховував свій виступ.

Називання теми — важливий риторичний аргумент, змістовий центр аргументації. Образно цей етап називають "гарними дверима", які відкриває промовець перед слухачем. Вони не мають бути "перекошеною хвірткою". З названою темою слухачі будуть співвідносити всю наступну промову, тому формулювання теми повинне відповідати предмету лекції, бути зрозумілим для слухачів і цікавим.

II. Виклад промови — це основна частина, в якій є кілька функціональних типів мовлення. 1. Розповідь, оповідь — як правило, це зачин, історія питання, введення в суть справи, основні попередні факти чи події, що проллють світло на проблему, можуть стати вихідною позицією при доведенні.

2. Опис — систематичний виклад предмета, його частин, ознак. За допомогою опису промовець готує слухачів до доказу. Опис може бути загальний, конкретний, предметний, інтер'єрний, художній, розмовно-оповідний.

3. Доказ, доказовість це логічне доведення, аргумент логіки. Є предмет доказу і є форма доказу. 4. Спростування — це доказ від протилежного, або аргумент від опонента, який бачить істину інакше або в чомусь іншому. 5. Заклик—звернення до серця, розуму, емоцій слухачів.

24. Топіка у сучасній риторичній промові

Топос (гр. місце) – топіки – це риторичне поняття, що означає загальні місця у промові. До них належать часо-просторові мовні ситуації та їх описи, які легко запам’ятати і які майже у всіх мовців однакові (Моя сім’я, У магазині, У транспорті тощо). Антична риторика любила топоси і розробляла заголовки для них (логограми) та схеми, які легко можна було пристосувати до аналогічних ситуацій. Цій меті значною мірою служили і зразки промов з певних тем і для певних ситуацій. У повсякденному житті ми спілкуємось у межах топосів різних моделей: театр, гості, робота, навчання – вони дають нам багато звичних ситуацій, у яких не постає питання „як запитати?, що відповісти?” Проте кожний з нас колись та потрапляв у ситуацію невідомої нам мовної поведінки, де відомих нам загальних місць мало, а є більше невідомих, які ми маємо уже самі витворити, заповнити можливостями свого інтелекту (наприклад, перший прийом у посольстві, зрада тощо). У риториці використовуються вирази „детальний топос” (широкий набір правил і формул мовної поведінки), „техніка топосу” (вміння швидко пристосуватись до мовного спілкування, ввійти в рамки топосів, вдало поставити запитання, точно відповісти). Людина, яка не орієнтується в топосі, ставить зайві, недоречні або некоректні запитання.