14. Західноєвропейська риторика в епоху Відродження

загалом західноєвропейське суспільство, починаючи від часів Ренесансу, — "балакуче", воно говорить і пише надзвичайно багато, а з винаходом книгодруку Гутенбергом нові ідеї все частіше набувають характеру публіцистики, обговорюються в дискусіях і диспутах, які досі були достояниям вузької університетської аудиторії.

Тому справжній зліт переживає політичне красномовство, породжене міждержавними та внутрішньодержавними напруженнями та змаганнями й прагненням особистості обгрунтувати своє право на вільне, незалежне життя. Воно починає диференціюватися на численні різновиди.

Інтенсивно розвивається дипломатичне красномовство, мистецтво "говорити між рядками". Епідектичне (урочисте) красномовство прикрашає усілякі ювілеї, банкети, церемонії, до яких світська культура виявляє неабиякий смак; культивується панегіричний стиль, похвала героям, ювілярам, можновладцям тощо; набуває поширення і памфлетний стиль: перед поетом Пьєтро Аретіно (XVI ст.) тремтять можновладці Європи, побоюючись його пасквілів.

Зростання ролі армії в суспільстві, зосередження уваги на вмінні полководця повести за собою військо (тоді воно складалося переважно з найманих професіоналів-ланд-скнехтів) зумовили й неабиякий сплеск військового красномовства, яке нерідко вдавалося до пишнот античної традиції.

Високого рівня неухильно набуває академічне красномовство, що було зумовлено зростанням ролі та розвитку науки, посиленням уваги до наукових дискусій. Академіч-

на наука виразно секуляризується (звільняється від впливу Церкви). Риторика набуває особливого становища в системі освіти, в першу чергу — у вищих верств. Так, у німецьких Лицарських академіях, які проіснували з XVI по XVIII ст., серед гуманітарних дисциплін обов'язково вивчали й елоквенцію.

Натомість церковне красномовство переживає смугу лихоманкових пертурбацій. Епоха західноєвропейського Відродження була пов'язана з кризою католицької Церкви та гомілетики зокрема.

15. Основні напрямки розвитку європейської риторики 16 – 18 ст.

У красномовстві 16 – 18 століть можна виділити два напрямки: красномовство у селянських рухах та буржуазне красномовство. Обидва мали виразний антифеодальний характер. Реформація (розкол Західної Церкви) сприяла розвиткові красномовства, який був зумовлений духовними полеміками. Мартін Лютер (1483 – 1560) – батько Реформації, професор біблеїстики. Вимагав надати усім мирянам повний текст Святого Письма, проте потім переконався в тому, що проповідництво вимагає компетентності і почав відстоювати гомілетику, яка в цей період занепадає. Він спирався на досвід античних риторів при підготовці своїх проповідей. Філіп Меланхтон (1497 – 1560) – автор “Риторики”. Стверджував, що протестантський проповідник повинен бути освіченою людиною, щоб викладати свої ідеї і переконувати широкі маси. Його риторика поєднує правила світського та духовного красномовства: правила проповіді, судової та показової промови. Ян Гус (1369 – 1415) проголошував проповіді національною мовою, виступив проти монополії латини. У проповідях викривав занепад католицького духовенства, вів боротьбу проти впливу папи Римського, відстоював інтереси чеського народу і започаткував селянські заворушення – гуситські війни.

Значного розвитку ораторське мистецтво набуває в Англії 17 ст. На культуру красномовства справили вплив утопічні ідеї Томаса Мора (1478 – 1535). Одним з найвидатніших англійських ораторів був Олівер Кромвель (1599 – 1658) – активний діяч опозиції королівській владі. Своїми промовами він умів привернути до себе увагу всього парламенту.