7.4. Суб’єкти прав на засоби індивідуалізації та зміст суб’єктивних прав

Особливість прав на засоби індивідуалізації полягає в тому, що вони закріплюються за особами, які зареєстрували на себе зазначені об’єкти. Суб’єкти прав на засоби інди­відуалізації повинні відповідати певним вимогам, що до них висуваються, залежно від виду засобів індивідуалізації:

• суб’єктами права на комерційне найменування є юридичні особи – підприємницькі товариства. Не володіють правом на комерційне найменування представництва і філії юридич­них осіб та інші їх відособлені підрозділи, які повинні виступати в обороті не від власного імені, а від імені юридич­ної особи, яка їх створила, та, відповідно, користуватися її назвою;

• суб’єктами права на торговельну марку є юридичні особи і фізичні особи, не залежно від того, чи здійснюють вони підприємницьку діяльність чи ні (ст. 493 ЦК України, ст. 5 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг»);

• суб’єктами права на географічне зазначення є вироб­ники товарів, асоціації споживачів та інші особи (ст. 502 ЦК України). Особливість суб’єктивного складу цього права полягає в тому, що одна й та сама назва може бути зареєстро­вана декількома особами – користувачами цієї назви. Основною умовою, яка висувається до суб’єктів права на географічне зазначення, є перебування цього суб’єкта у тому самому географічному об’єкті та вироблення товарів, які мають властивості, що зазначаються в Реєстрі.

Зміст майнових прав на засоби індивідуалізації в юридичній літературі та нормативно-правових джерелах трак­ту­ється по-різному. Основна причина полягає, насам­перед, у наявності різних підходів інтерпретації сутності прав на результати інтелектуальної, творчої діяльності. Прихиль­ники пропрієтарної теорії за аналогією з правом власності обґрунтовують тріаду правомочностей суб’єкта права на засоби індивідуалізації, що проявляється в його праві у порядку та в межах визначених законом володіти, користу­ватися та розпоряджатися належною йому торговельною маркою, комерційним найменуванням та географічним зазна­ченням. Представники теорії виключних прав, обстою­ючи ідею їх самостійного характеру, стверджують про наявність двох повно­важень управомоченого суб’єкта (право вико­ри­стання та право розпорядження), що суттєво відрізняються та змістовно не пов’язані з правомочностями власника речі⁶⁵.

Суб’єктивні права на засоби індивідуалізації мають виключний характер за винятком прав на географічні зазна­чення походження товару та є абсолютними за своєю правовою природою, тобто ці права діють по відношенню до всіх третіх осіб, які повинні утримуватися від порушень названих правил.

Особливість цієї групи прав полягає в тому, що це не тільки право суб’єкта позначати свою комерційну діяльність у цивільному обороті або виступати під певною торговель­ною маркою чи географічним зазначенням, але це й обов’язок суб’єктів, що встановлюється законодавством України. Ця вимога забезпечує, з одного боку, можливість власника прав на засоби індивідуалізації захищати свою ділову репу­тацію, а, з іншого боку, забезпечувати право інших учасників цивіль­ного обороту та споживачів на інформацію про виробника (контрагента).

Відповідно до ст. 490 ЦК України до майнових прав інте­лектуальної власності на комерційне найменування належать:

• право на використання комерційного найменування;

• право перешкоджати іншим особам неправомірно вико­ристовувати комерційне найменування, в тому числі забороняти таке використання;

• інші права інтелектуальної власності.

Форми реалізації права на використання комерційного найменування за своїм характером є досить різноманітними. Вони не визначені на нормативному рівні. Відповідно до ст. 8 ЦК України, якщо певні правовідносини не врегульовані конкрет­ними нормами цивільного законодавства, вони регу­лю­ються тими правовими нормами цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні правовідносини. Тому для визначення змісту права на використання комер­ційного найменування можна застосувати положення ч. 2 ст. 157 та ч. 2 ст. 160 ГК України. До форм використання комер­цій­ного найменування можна віднести: право винятко­вого користу­вання комерцій­ним найменуванням у договорах, на вивісках, в оголо­шен­нях, рекламі, на бланках, на рахунках, на товарах підприєм­ства, їх упаковці тощо.

Відповідно до ч. 4 ст. 159 ГК України комерційне найменування юридичної особи може використовуватися як елемент її торговельної марки.

Обсяг правової охорони та реалізації права на комер­ційне найменування не залежить від того, чи використовує суб’єкт повне комерційне найменування, чи скорочене.

У разі використання комерційного найменування ін­ши­ми особами без дозволу власника, останній має право на захист своєї репутації та імені.

Суб’єкт права на комерційне найменування може забо­ро­нити використання тотожних назв. Це правило встанов­люється ст. 27 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» (відмова в державній реєстрації), а також ст. 4 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції». Разом з тим, особи можуть мати однакові комерційні найменування в одній сфері господарю­вання чи на одній території, якщо це не вво­дить в оману споживачів щодо товарів, які вони вироб­ляють та реалізують, і послуг, які ними надаються.

Право на комерційне найменування – невідчужуване і може передаватися тільки разом із цілісним майновим ком­плексом особи, якій ці права належать. Розпорядження комерційним найменуванням у формі передачі можливе лише при право­наступ­ництві у випадку реорганізації юридичної особи (злиття, приєднання, поділу, виділу та перетворенні).

У юридичній літературі висловлена думка про можли­вість своєрідної передачі в найм комерційного найменування на під­ставі договору комерційної концесії, що в сучасних умо­вах розвитку економіки дозволяє власникові отримувати вина­го­роду за використання назви іншими особами⁶⁶.

Майнові права на комерційне найменування виникають з момен­ту його першого використання та припиняються в результаті ліквідації юридичної особи або в результаті зміни комер­цій­ного найменування. Право на комерційне наймену­вання має екстерито­ріальну дію відповідно до ст. 8 Паризької конвенції про охорону промислової власності.

Майновими правами інтелектуальної власності на торговельну марку є:

• право на використання торговельної марки;

• виключне право дозволяти використання торговельної марки;

• виключне право перешкоджати неправомірному вико­ристанню торговельної марки, в тому числі забороняти таке використання;

• інші майнові права інтелектуальної власності, вста­нов­лені законом.

Статтею 16 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» установлюється широкий спектр форм реалізації права на використання торговельної марки:

• нанесення на будь-який товар, для якого знак за­ре­єстро­вано, упаковку, в якій міститься такий товар, вивіску, пов’язану з ним, етикетку, нашивку, бирку чи інший при­кріплений до товару предмет, зберігання такого товару із зазначеним нанесенням знака з метою пропонування для продажу, продаж, імпорт (ввезення) та експорт (вивезення);

• застосування його під час пропонування та надання будь-якої послуги, для якої знак зареєстровано;

• застосування його в діловій документації чи в рекламі та в мережі Інтернет.

Свідоцтво на торговельну марку може належати декіль­ком особам (колективний знак). У такому разі право на використання такої торговельної марки здійснюється на основі угоди між ними. Якщо угоди немає, то кожен власник використовує торговельну марку на свій розсуд, але право на передачу дозволу на використання торговельної марки здій­сню­ється за згодою інших співвласників (ч. 3 ст. 16 закону, ст. 158 ГК України).

Право на використання торговельної марки кореспондує обов’язок власника свідоцтва використовувати належну йому торговельну марку протягом усього строку дії свідоцтва (ч. 4 ст. 18 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг»).

Для сповіщення про виключні права власник свідоцтва може використовувати попереджувальне маркування.

Право забороняти іншим особам використовувати торго­вельну марку без згоди правоволодільця (ч. 5 ст. 16 закону): зареєстрований знак стосовно наведених у свідоцтві товарів і послуг; зареєстрований знак стосовно товарів і послуг, спо­рід­нених з наведеними у свідоцтві, якщо внаслідок такого використання можна ввести в оману щодо особи, яка вироб­ляє товари чи надає послуги; позначення, схоже із зареєстро­ваним знаком, стосовно наведених у свідоцтві товарів і послуг, якщо внаслідок такого використання ці позначення і знак можна сплутати; позначення, схоже із зареєстрованим знаком, стосовно товарів і послуг, споріднених з наведеними у свідоцтві, якщо внаслідок такого використання можна ввести в оману щодо особи, яка виробляє товари чи надає послуги, або ці позначення і знак можна сплутати.

Цей перелік заборон не поширюється на здійснення будь-якого права, що виникло до дати подання заявки або, якщо було заявлено пріоритет, до дати пріоритету заявки; використання знака для товару, введеного під цим знаком у цивільний оборот власником свідоцтва чи за його згодою, за умови, що власник свідоцтва не має вагомих підстав забороняти таке використання у зв’язку з подальшим про­да­жем товару, зокрема в разі зміни або погіршення стану товару після введення його в цивільний оборот; некомерційне вико­ристання знака; всі форми повідомлення новин і комен­тарів новин; добросовісне застосування ними своїх імен чи адрес.

Обсяг заборон власника добре відомого знака відрізня­ється від суб’єктів права інтелектуальної власності на звичай­ний знак. Суб’єкт добре відомого знака має право вимагати заборони використання будь-якого схожого позна­чення незалежно від дати надання йому правової охорони щодо однотипних товарів, тобто у межах принципу спеціалізації (ст. 25 закону про знаки для товарів і послуг).

Виключне право на торговельну марку включає право розпорядження торговельною маркою шляхом закріплення таких форм реалізації цього права як договір про передачу права власності на знак повністю або відносно частини зазна­чених у свідоцтві товарів і послуг та ліцензійний договір.

Договір про передачу права власності та ліцензійний договір мають бути зареєстровані в ДДІВ. Порядок подання документів для реєстрації договорів, а також процедура вне­сення змін до Реєстру встановлені Інструкцією про подання, розгляд, публікацію та внесення до реєстрів відомостей про передачу права власності на знак для товарів і послуг та видачу ліцензії на використання знака (міжнародного знака) для товарів і послуг, затвердженою наказом МОН України від 3 серпня 2001 р. № 576.

Передача права власності на знак не допускається, якщо вона може стати причиною введення в оману споживача щодо товару і послуги або щодо особи, яка виготовляє товар чи надає послугу.

Виключні права на торговельну марку діють з дати подання заявки на реєстрацію торговельної марки і діють протягом 10 років. Строк дії свідоцтва може бути подов­жений на необмежену кількість разів. Заявка про продовжен­ня строку дії свідоцтва подається протягом останнього року дії свідоцтва за умови сплати встановленого збору.

Частина 3 ст. 497 ЦК України встановлює, що незалежно від підстав дострокового припинення чинності майнових прав на торговельну марку, особі, якій було надано дозвіл на використання торговельної марки, завдано збитки, то вони повинні бути відшкодовані.

Права на торговельну марку можуть бути відновлені (ст. 498 ЦК України) або повторно зареєстровані (ст. 22 закону про знаки для товарів і послуг).

Правами інтелектуальної власності на географічне зазначення є:

• право на визначення позначення товару (послуги) географічним зазначенням;

• право на використання географічного зазначення;

• право перешкоджати неправомірному використанню географічного зазначення, в тому числі забороняти таке використання.

Право на визначення позначення товару (послуги) гео­гра­фічним зазначенням має особистий немайновий харак­тер та належить заявнику позначення, що планується використо­ву­вати як географічне зазначення. Це право виникає у заяв­ника до моменту одержання правової охорони. Цьому праву кореспондує обов’язок ДДІВ провести державну реєстрацію географічного зазначення в разі дотримання умов, установ­ле­них чинним законодавством.

Право на використання географічного зазначення закріп­лено ч. 5 ст. 17 Закону України «Про охорону прав на зазна­чення походження товару»:

• нанесення його на товар або на етикетку;

• нанесення його на упаковку товару, застосування у рекламі;

• запис на бланках, рахунках та інших документах, що супроводжують товар.

Для інформування про свої права власник свідоцтва може наносити попереджувальне маркування – обведена овалом абревіатура НМП або текст: «Зареєстрована в Україні назва місця походження товару», а також обведена овалом абревіатура ГЗП або текст: «Зареєстроване в Україні геогра­фічне зазначення походження товару».

Згідно зі ст. 23 Закону України «Про охорону прав на зазна­чення походження товарів» порушенням прав управо­моченої особи на кваліфіковане зазначення визнається: його використання особою, яка не має свідоцтва про реєстрацію права на використання кваліфікованого зазначення; викори­стання зареєстрованого зазначення географічного походжен­ня товару, якщо цей товар не походить із відповідного гео­графічного місця; використання зареєстрованого зазна­чення походження товару або подібного до нього позначення для відмінних від описаних у реєстрі однорідних товарів, якщо таке використання вводить в оману споживачів, а також для неоднорідних товарів, якщо таке використання завдає шкоди репутації зареєстрованого зазначення; використання зареє­стро­ваного кваліфікованого зазначення як видової назви.

Право розпорядження не входить до змісту суб’єктив­ного права на географічне зазначення, що закріплено в п. 7 ст. 17 закону про зазначення походження товару, – власник свідоцтва не має права видавати ліцензію на використання кваліфікованого зазначення походження товару.

Кваліфіковане зазначення походження товару підлягає правовій охороні протягом усього строку, поки існує можли­вість виробляти товар, який характеризується певними природними властивостями. Відповідно, припинення право­вої охорони зазначення походження товару може не залежати від волі власника свідоцтва.

Підстави припинення дії свідоцтва розглядалися в попе­редньому параграфі.