15 Творчий шлях Толстого. Духовні і творчі шукання та здобутки письменника.

Лев Миколайович Толстой народився 9 вересня 1828 року в Ясній Поляні, поблизу Тули. Мати його, уроджена княжна Марія Миколаївна Волконська, померла, коли хлопчикові не було ще й двох років, а батько, граф Микола Ілліч Толстой, - коли синові виповнилося 9 років. Вихователькою його стала родичка Толстих - Т.А.Єргольська. Майже усе своє життя Толстой провів у Ясній Поляні, яку залишив за 10 днів до своєї смерті. Значно довше, ніж в інших місцях, жив у Москві. У 1844-1847 роках навчався в Казанському університеті, але курсу не закінчив, тому що університетська наука не задовольняла його. Повернувшись до Ясної Поляни, багато читав, самостійно розширюючи коло знань, піклувався про поліпшення побуту селян. У травні 1851 року добровольцем їде на Кавказ, де пробув до початку 1854 року, беручи участь у воєнних діях. У цей період написав повість “Дитинство”, “Отроцтво”, “Казаки” та декілька оповідань із військового побуту. Після повернення був відряджений у Дунайську армію, яка билася з турками, а в листопаді 1854 року перевели у Крим, де він узяв участь в обороні Севастополя. Сам Толстой під час севастопольської облоги виявив надзвичайну хоробрість. Майже місяць він служив у найнебезпечнішому місці – на четвертому бастіоні. Його враження від цих подій змальовано у трьох оповідань: “Севастополь у грудні місяці” (1854), “Севастополь у травні” (1855) і “Севастополь у серпні 1855 року”. Приїхавши до Москви у другій половині листопада 1855 року, після падіння Севастополя, Толстой уперше потрапив у літературне середовище. Він познайомився з І.Тургенєвим, М.Некрасовим, І.Гончаровим, О.Писемським, А.Фетом, М.Чернишевським і як письменник, і як людина відчув уважне і навіть захоплене ставлення до себе. Майже за рік (1856-1857) він написав повість “Юність”, “Два гусари”, “Ранок поміщика” та кілька оповідань У кінці листопада 1856 року Толстой вийшов у відставку, а вже через два місяці вирушив у першу закордонну подорож, яка тривала півроку. Відвідав Францію, Швейцарію, Італію, Німеччину. Він захоплювався прекрасною природою цих країн. У повісті “Із записок князя Д.Нехлюдова. Люцерн” (1857) показав єврейське суспільство – безжалісне до людини, глибоко байдуже до мистецтва. На початку 60-х років письменник остаточно поселяється в Ясній Поляні. У 1861 році в Росії було скасоване кріпосне право, але доля селянина не змінилася на краще. В його уві народ жив близьким до природи життям, яке автор різко протиставив у своїх творах життю пануючих класів (“Три смерті”, “Полікушка” та ін.). Тому, відчуваючи відповідальність за долю селян, він погодився обійняти посаду мирового посередника, щоб сприяти поліпшенню умов їх життя, принаймні у себе на батьківщині, у рідних місцях Проте дворяни поставилися до його дій надзвичайно вороже, і через рік він змушений залишити цю посаду. Водночас письменник пристрасно захоплюється педагогічною діяльністю у місцевій школі для селянських дітей, пише педагогічні статті, видає журнал “Ясна Поляна”. У вересні 1862 року він одружився із дочкою московського лікаря Софією Андріївною Берс. Ставши сім’янином, багато сил віддавав господарській діяльності та літературній праці. Сім’я для нього була, з одного боку, душевним притулком, джерелом натхнення, а з іншого – предметом для суперечливих роздумів про кохання, гармонію людських стосунків і причини духовного роз’єднання. Взаємини Толстого із сім’ю, зокрема з дружиною, залишалися досить непростими: він був дуже вимогливим до себе й інших, постійно шукав шляхів всесвітньої гармонії, розглядав проблеми щастя з точки зору високих моральних принципів. У 1863 році Л.Толстой розпочав роботу над романом “Війна і мир”, яка тривала шість років. У цій історичній епопеї він не лише відтворив факти минулого Росії, а й показав дух російського народу, ті можливості, які криються в ньому для суспільного розвитку. Письменник усе більше замислюється над проблемами шлюбу і сім’ї. Сама навколишня дійсність спонукала його до цього. У січні 1872 року кинулася під поїзд на станції Ясенки Анна Степанівна Пирогова, неофіційна дружина поміщика Бібікова. Сім’я Толстих дуже добре знала загиблу жінку, і саме її трагічну долю відображено у романі “Анна Кареніна” (1873-1877). Пристрасним протестом проти бездуховного суспільства став роман “Воскресіння” (1889-1899), за який автор був відлучений синодом від церкви. Останні роки письменник невтомно працював. Незважаючи на важку хворобу, перенесену в 1901-1902 роках, він залишився міцним духовно і фізично. Проте дедалі більше його гнітить життя в Ясній Поляні – життя забезпеченої людини серед нужденних селян. Позбавлений душевного спокою, він все частіше замислюється над тим, щоб покинути рідне село. Рано-вранці 10 листопада 1910 року Толстой здійснив свій намір і таємно пішов із Ясної Поляни. Куди йшов письменник? Хто знає... Але він напевне знав, що не може жити лицемірним і безсоромним життям, коли навколо страждають тисячі людей. В дорозі, у вагоні третього класу, він, 82-річний старець, захворів на запалення легенів. Начальник маленької залізничної станції Астапово помістив його, тяжко хворого, у себе вдома. ^ 20 листопада 1910 року Толстой помер. Прах його – без участі духівництва – був похований у Ясній Поляні, у лісі, на місці, яке він заздалегідь сам собі вибрав. Тут ще у дитинстві він разом зі своїми братами шукав чарівну зелену паличку, яка, на його думку, мала б зробити всіх людей щасливими. Помираючи, він думав тільки про те, щоб люди знайшли нарешті секрет свого щастя. Уже перша його повість “Дитинство” (1852), надрукована в журналі М.Некрасова “Современник”, засвідчила появу в російській літературі могутнього таланту. Для автора дуже важливо було показати дитячу душу і прекрасну пору дитинства, коли хочеться, щоб усі стали щасливими, добрими. У цьому творі певною мірою втілено гуманістичні ідеї письменника, які розвиватимуться протягом подальшої літературної праці. Повість “Отроцтво” і воєнні оповідання, які з’явилися після “Дитинства”, закріпили славу Толстого-реаліста. Його надзвичайне вміння показати людську душу, бачити і передавати словом найтонші, часто суперечливі вияви внутрішнього життя і дитини, і дорослої людини виявилось уже в ранніх творах. Безпосередня участь письменника у воєнних діях на Кавказі, а потім у Криму дала матеріал для оповідань про війну та військовий побут (“Набіг” – 1853, “Рубання лісу” – 1853-1855 та ін.), де війна показана так, як до того її ніхто і ніколи не зображував у літературі. Автора захоплює не стільки зовнішня, батальна сторона війни, скільки те, як поводяться люди за воєнних умов, які риси свого характеру вони виявляють. Письменник був одним із перших, хто показав, що війна, якою б вона не була, - протиприродне явище для людини, котра народжується для життя, а не для смерті. Цій темі присвячено і три оповідання, написані під враженням подій оборони Севастополя та опубліковані в “Современнике” в 1855-1856 роках. У першому з них, “Севастополь у грудні місяці”, автор захоплюється силою духу народу, який захищав “не місто, а вітчизну”. Моральна чистота і духовне єднання – ці якості, на його думку, можуть допомогти народові у будь-яких випробуваннях. Оповідання “Севастополь у травні” має критичний характер. Письменник-гуманіст засуджує війну, яка несе лише смерть, голод, розбрат. Опис Севастополя подано в трагічному плані. У місті багато поранених, мати не дочекалася свого сина, сім’я залишилася без рідної домівки. Символічним у творі є образ маленького хлопчика, який у батьківському кашкеті збирає квіти в долині, де лежать мертві тіла. Образ дитини стає символом народного горя і вітчим докором тим, хто посилає людей на війну. Головна правда, яку бачив письменник в оточеному Севастополі, - це душевна чистота скромного російського солдата, що захищає свою батьківщину. У третьому оповіданні – “Севастополь у серпні 1855 року” - йдеться про останні дні героїчної оборони. Автор утверджує духовну велич простого народу, який мужньо переживає поразки, не втративши головного – любові до вітчизни. У ранніх творах (“Юність”, “Два гусари”, “Ранок поміщика” - 1856) виявлялася характерна ознака художнього методу письменника – через душу людини показати загальний стан суспільства. Ніхто до нього в російській літературі не зображував з такою глибиною внутрішнє життя особистості, незалежно від її соціального стану. Намагаючись наблизитися до проблем народу, письменник дійшов висновку: все, що пов’язане з природою і живе за її законами, - прекрасне і мудре, а все, що порушує ці закони, - фальшиве, немічне, внутрішньо безплідне. Він гостро відчував внутрішню неправду і потворство життя пануючих класів. Наслідком цих роздумів стала повість “Холстомір” (1863-1885). Найбільш творчим досягненням 60-х років був роман “Війна і мир”, який став унікальним явищем російської та всесвітньої літератури, поєднуючи глибокий психологічний аналіз із широкою панорамою історичної доби. У 70-ті роки письменник захоплюється проблемами шлюбу, сімейних стосунків. Погляди його на ці питання відображені у романі “Анна Кареніна”. Спочатку він хотів показати в ньому долю одруженої жінки із вищого світу, яка “згубила себе”, але поступово рамки твору розширювалися, і в остаточній редакції він висвітлив цілу епоху російського життя. З великою майстерністю і надзвичайною силою психологічної правди автор змалював трагедію молодої жінки, яка прагнула досягти справжнього щастя і загинула під тягарем фальшивої та бездушної моралі світського суспільства. У творах “Сповідь” (1879-1882), “У чому моя віра” (1908), “Так що ж нам робити?” (1882-1886) він з хвилюванням і щирістю переглядав і власні погляди, і все те, чим жило сучасне йому суспільство. Письменник проймається ненавистю до того, що не дає людині добра, щастя, духовної реалізації Беручи близько до серця народне горе, останні 30 років свого життя він вперто і наполегливо проповідував вчення, в основу якого поклав християнські цінності, близькість з природою, моральне удосконалення всіх і кожного. За його переконанням, усе це повинно було сприяти встановленню справжньої справедливості на Землі. Роман “Воскресіння” (1889-1899) є відображенням поглядів письменника на сутність буття. Історія світової літератури не знає іншого твору, в якому з такою схвильованістю і чистотою високого почуття були розкриті несправедливість капіталістичного ладу, насильство самодержавного режиму і фальшива мораль суспільства. Толстой – представник реалістичного напряму в літературі ХІХ століття, але його реалізм особливий, який не просто відображає певні моменти дійсності, а дає їм філософське тлумачення, показує глибокий зв’язок минулого, сучасного і майбутнього. Невипадково письменника називають філософом, тому що він порушує у творах одвічні проблеми добра і зла, життя і смерті, кохання і ненависті. Характерною ознакою творчого методу Толстого є заглибленість у світ людської душі. Майстерність психологічного аналізу письменника надзвичайна. Він помічає найменші порухи людського серця. Служіння добру – так визначив митець своє творче покликання. Важливе місце у спадщині письменника посідає зображення соціального середовища. Його завжди цікавило питання: як впливає суспільство на душу людини. Він дійшов висновку, що загальна дійсність позбавлена високих духовних ідеалів, і це спричиняє існування насильства, експлуатації, лицемірства, зацікавлення культури. Тому вбачав свій обов’язок як учителя і пророка в тому, щоб показати шлях до відновлення втрачених цінностей. Виправлення суспільства, на думку автора, має розпочатися з кожної окремої особистості у боротьбі за пробудження високих людських почуттів. У творах Толстого часто поєднуються різні конфлікти – історичні, соціальні, сімейні, філософські, моральні. Але, як правило, вони переміщуються у сферу людської свідомості, від якої залежить загальне буття. Людина для письменника – початок і кінець усього, вона є причиною непоправних помилок і водночас остання надія світу на порятунок. Письменник глибоко співчував українському народові у важкій боротьбі за волю, у багатьох його творах змальовано образи українських селян і солдатів, які не змирилися зі своїм приниженим становищем. Знав поезію Т.Шевченка, позитивно відгукувався про поему “Наймичка”, в якій його приваблювала тема святого материнської любові та майстерність психологічних засобів зображення характеру. Шевченко також схвально оцінював твори Толстого. Дружні стосунки пов’язували російського письменника з Марком Вовчком. Особливу його увагу в період філософських шукань привернула постать Григорія Сковороди. Російський письменник зустрічався з видатними представниками українського театру – М.Заньковецькою, М.Кропивницьким і високо цінував їхнє мистецтво. Творчі здобутки Толстого використовували українські письменники ХІХ і ХХ ст. (І.Франко, Панас Мирний, О.Кобилянська, В.Стефаник, С.Васильченко та ін.)