2.1.5. Основні принципи реалізації соціальної політики

Реалізація соціальної політики має грунтуватися на низці принципів, тобто початкових засадах, які існують в більшості сучасних соціальних держав(рис.2.8).

Визнаючи, що соціальна політика є найважливішою складовою діяльності суспільства та держави, проаналізуємо, які принципи більшість сучасних держав покладає в основу своєї діяльності чи своїх політичних декларацій. Центральним з них є принцип соціальної справедливості.

Соціальна справедливість є загальновизнаною цінністю сучасної демократичної суспільної свідомості, яка закріплена в основних документах світового співтовариства поряд з такими загальнолюдськими цінностями, як мир і свобода¹. Однак проголошення й визнання принципу соціальної справедливості ще не дає уявлення про те, що входить у це багатозначне поняття.

Арістотель уперше проаналізував дуальність, невирішену суперечність між двома типами справедливості в соціальному сенсі: справедливість з погляду однакових можливостей, наданих індивідам незалежно від їхніх індивідуальних і соціальних відмінностей, і справедливість як результат відплати за особисту працю, за успіх. Ці два варіанти були названі зрівняльним і розподільним типом справедливості.

Зрівняльний тип справедливості надає людям однакові можливості, що, безумовно, виправдано в разі соціального старту, коли слабість одних індивідів порівнянно з іншими є об'єктивною. Однак, задовольняючи основні потреби особистостей на однаковому рівні, такий тип справедливості знижує мотивацію до діяльності, зумовлену незадоволеними потребами, послаблює спонукання до праці, творчості, успіху.

Розподільна справедливість “відплачує” індивідам за успіх, тим самим стимулюючи їх до ще більшого прикладання зусиль. Але вона ставить в ущемлене становище тих, хто не здатний з якихось причин до повноцінної активної діяльності. Крім того, наявність неблагополучних, “соціально збиткових” індивідів і прошарків викликає моральний дискомфорт у представників благополучних страт і є для них джерелом соціальної напруженості. Звідси витікає що, суспільство не може ні закріпитись в якому-небудь одному, найбільш вдалому розумінні соціальної справедливості, ні відмовитися від менш вдалого. Вибір переважаючого варіанта соціальної політики залежить від соціокультурного типу суспільства, традицій і звичаїв країни, групи країн, рівня їх соціально-економічного та морально-психологічного розвитку. Американський соціолог Дж. Роулз сформулював два принципи, що дають змогу, на його думку, “примирити” суперечності соціальної справедливості: принцип свободи, відповідно до якого будь-яка людина повинна мати рівний з усіма іншими доступ до всіх свобод, і принцип відмінності (неоднаковості), що допускає соціально-економічну нерівність, якщо вона йде на користь найбільш знедоленим¹. Однак теоретичні уявлення та соціальна практика більшості країн демонструють постійні коливання в рамках деякого континіуму уявлень про справедливість, наближаючи то до одного, то до іншого полюсу.

Слід визнати, що в сучасних умовах принцип справедливості має втілювати в собі обидві висхідні засади - як зрівняльну, так і розподільну. Визнання соціального типу держави спричиняє визнання рівності соціальних прав усіх її громадян, незалежно від їх індивідуальних чи соціальних особливостей. Таким чином держава гарантує всім громадянам забезпечення деякого соціального мінімуму у вигляді мінімальної оплати праці, мінімальної зокрема соціальної пенсії, адресної соціальної допомоги всім тим, чий душовий дохід нижчий прожиткового мінімуму та ін. Водночас активні, підприємливі, соціально сильні, працездатні індивіди повинні мати можливість отримувати більший обсяг благ і послуг за свою працю¹. І це має бути соціально усвідомлено, виправдано і схвалено більшістю громадян суспільства. При цьому соціальна політика держави має бути спрямована на створення умов для продуктивної та результативної праці.

Як уже зазначалося, з провідним принципом соціальної справедливості нерозривно пов’язаний принцип індивідуальної відповідальності за свій матеріальний стан(самозахист населення) і соціальної відповідальності. Він вимагає від індивіда, родини, малої групи додаткових максимальних зусиль для самодопомоги та самозабезпечення. При цьому громада (рівень місцевого самоврядування) чи регіон держава загалом повинні лише доповнювати індивідам і родинам ті види чи обсяги допомог, які вони не можуть забезпечити самостійно, і цим допомагати у вирішенні тих проблем, що виходять за рамки можливостей індивіда чи його родини або ж втручатися і допомагати в надзвичайних ситуаціях.

Звысно, для кризового українського соціуму кожна ситуація є в певною мірою надзвичайною, однак, на жаль, засади соціальної відповідальності не занадто поширені в нашому суспільстві. Багаторічне існування державного патерналізму та всебічної опіки, характерної для традиційного суспільства, призвело до того, що деякі індивіди пасивно очікують підтримки від держави, не замислючись про власний внесок у вирішення своєї долі та вихід з важких життєвих ситуацій. Навіть тоді, коли індивіди чи родини можуть самостійно вирішити свої проблеми або зменшити їх гостроту чи напруженість, вони не докладають до цього належних зусиль.

Крім того, є значна кількість індивідів, які не здатні до індивідуальної соціальної відповідальності через свої фізичні, психічні чи інтелектуальні вади, вікові чи інші особливості. Тому недоцільно припускати, що в майбутньому соціальна допомога буде зведена тільки до самодопомоги, і держава зможе зняти із себе обов'язок підтримки певної категорії своїх громадян. Навіть за максимальному розвитку морально-психологічних установок і соціальних технологій самозабезпечення, самодопомоги, групової та сусідської взаємодопомоги завжди залишаться індивіди та родини, які не зможуть вижити без послідовної соціальної підтримки з боку держави. Проте має здійснюватись широка організаційна й виховна робота, щоб сформувати в психіці людей стійку спрямованість на індивідуальну соціальну відповідальність і створити юридичні, економічні, організаційні умови її реалізації.

Наступним важливим принципом соціальної політики є соціальна солідарність усіх верств населення, яка полягає в тому, що сучасне суспільство покликане переборювати й долати соціальні труднощі як єдина система, усередині якої відбувається перерозподіл від соціально забезпечених і заможних, тобто від більш сильних до менш сильних. Звісно, передовсім чергу цей механізм полягає в перерозподілі коштів через систему податків, допомог, трансфертів. Однак цей процес можна розглядати і як перерозподіл соціальних ресурсів через доступ до соціальних комунікацій, культури, здоров'я, освіти. Якщо кожен індивід користатиметься тільки тими соціальними ресурсами, до яких він має доступ в силу своїх фізичних чи інтелектуальних можливостей, стану здоров'я, сприятливого соціального стану, необтяжливого утриманського навантаження, то це означатиме, що доволі значна частина населення буде обмежена в своїх соціальних правах. Це не просто зачіпає демократичні засади сучасної суспільної свідомості, а й загрожує соціальній безпеці держави. Давно відомо, що рівний і справедливий доступ до соціальних благ є найбільш діючою та прагматичною профілактикою соціальної нестабільності та кримінальної активності. Тому, не маючи можливості ліквідувати бідність, соціальна держава й сучасне суспільство перерозподіляють ресурси та засоби існування на на користь бідних.

Ще одним принципом соціальної політики є принцип соціального партнерства. У документах Міжнародної організації праці, створеної в 1919 році, (нині - спеціалізованого органу ООН), вироблені загальні принципи соціального партнерства, серед яких:

• рівноправність сторін на переговорах і під час прийняття рішень;

• рівна для всіх сторін обов'язковість виконання домовленостей;

• обов'язкова та рівна відповідальність сторін за виконання прийнятих зобов'язань;

• принцип трипартизму, тобто участі в переговорах трьох сторін: державної влади, працівників і роботодавців.

Соціальне партнерство — це невід'ємний інститут стійкості сучасного суспільства та демократичної держави, він продуктивно діє в ефективно функціонуючій економіці. Однак в українському кризовому соціумі втілення засад, передбачених цим принципом, потребує визнання всіма сторонами «правил гри», що в кінцевому підсумку сприятиме пом’якшенню соціальної напруженості й слугуватиме механізмом збалансування суперечливих інтересів різних соціальних прошарків, груп і держави загалом. Тобто створить неруйнівні технології виходу з криз і забезпечить підтримку соціального розвитку суспільства.

Принцип соціальної компенсації покликаний забезпечити правову та соціальну захищеність громадян, необхідну для заповнення обмежень, зумовлених їхнім соціальним статусом. Він припускає створення доступної сфери життєдіяльності, надання певних пільг і відповідного соціального обслуговування.

Принцип соціальних гарантій передбачає надання громадянам гарантованого державою мінімуму соціальних послуг щодо навчання, виховання, духовного та фізичного розвитку, професійної підготовки і раціонального працевлаштування, обсяг, види та якість яких мають забезпечити необхідний розвиток особистості і підготовку до самостійного життя. Цей принцип передбачає збалансованість цілей і можливостей реалізації соціальної політики.

Ще один важливий принципі соціальної політики, який варто розглянути, це принцип субсидіарності (підтримки), що передбачає надання переваги суспільним ініціативам, порівняно з відповідною діяльністю державних органів та установ під час фінансування заходів у сфері соціальної політики. Цей принцип припускає законодавче регулювання взаємодії державних і недержавних структур у соціальній сфері і підтримку останніх. Реалізація принципу субсидіарності дає змогу не тільки більш ефективно використовувати існуючі матеріальні ресурси, а й більш гнучко реагувати на виникаючі соціальні запити ще залучати до вирішення соціальних проблем самих громадян.

Серед інших принципів соціальної політики, які можна зустріти як у вітчизняній, так і зарубіжній науковій літературі можна виокремити ще й такі:

• право на працю й гідну винагороду за нею;

• доступність освіти, охорони здоров'я, медичних послуг;

• матеріальне забезпечення в старості;

• доступність прийнятних житлових умов проживання;

• свобода вибору професії, місця проживання;

• право на професійні об'єднання тощо.

Проте зазначені принципи в змістовному плані входять до сформульованих і розкритих вище загальних принципів соціальної політики.

Отже, принципи соціальної політики здебільшого були вироблені в процесі організації розвитку суспільства й набули нового змісту під час розробки основ соціальної держави. Звісно, вони змінюватимуться й надалі, однак, як можна припустити, їх гуманістична основа залишиться незмінною.