2. Кочівники в історії України.

Аналізуючи питання треба розуміти, що впродовж століть Україна була ареною конфлікту між осілими і кочовими племенами. Особливої уваги заслуговує перше етнічне утворення на території України, про яке залишилася згадка в писемних джерелах, а саме про кіммерійців (ІХ – перша половина VІІ ст. до н.е.). Кіммерійці займали територію між Дністром і Доном, а також Кримський та Таманський півострови. Більшість вчених вважає кіммерійців гілкою давньоіранського кочового народу. Кіммерійці були першими на території України, хто перейшов від осілого до кочового скотарства, а також першими хто почав виплавляти з болотної руди залізо. Войовничість скотарських племен є логічним наслідком їх життя. Кіммерійці не були винятком. Вони здійснювали широкомасштабні походи в Малу Азію, де успіш­но воювали з Урарту, Ассирією, Лідією. Треба підкреслити, що хоча кіммерійці і мали своїх царів, утворити повноцінну дер­жаву їм так і не вдалося.

У VII ст. до н. е. могутня хвиля численних, згуртованих та активних скіфських племен витіснила кіммерійців з Причорномор'я. Частина кіммерійців або поселилася у Південному Причорномор'ї, або мігрувала на Близький Схід, або ж була асимільована скіфами.

Проникнення скіфів на узбережжя Чорного моря від­бувалося кількома хвилями. У VII ст. до н. е. витіснивши місцевий етнос з Подніпров’я, скіфи не зупиняються, а переслідують кіммерійців до Передньої Азії. Повернувшись із Передньої Азії у причорноморські степи, скіфи підкорили собі більшість місцевих жителів у другій половині VII ст. до н. е. утворили політично консолідоване об'єднання племен — Велику Скіфію, що проіс­нувала до III ст. до н. е. За Геродотом, все населення Скіфії поділялося на дві ве­ликі групи: мігруючі племена (скіфи-кочівники) та осілі племена (скіфи-орачі). Охарактеризуйте особливості їх побуту. Характерною ознакою скіфського суспільства була його неоднорідність. На думку деяких вчених, мігруючі племена мали іранське походжен­ня, а осілі, з їхньою традиційною хліборобською культурою, мали праслов'янське коріння. Та найбільше неоднорідність скіфського суспільства виявлялася в соціально-політичній сфері: па­нівне становище у країні належало царським скіфам, які вважали решту населення своїми рабами.

Суспільні відносини в Скіфії еволюціонували від патрі­архально-родових до рабовласницьких. Кульмінаційним став кінець V ст. до н. е. Саме в цей час відбулася якісна зміна: під впливом торгово-економічних, військових та по­літичних відносин - скіфський племін­ний союз перетворився на рабовласницьку державу на чолі з царем. В основі системи управління скіфським суспільс­твом лежала не «східна деспотія», а «варварська демокра­тія». Скіфське військо було одним з найсильніших. Зупиніть увагу на воєнному мистецтві скіфів. Не останню роль у забезпеченні високої боєздатності скіф­ського війська та вихованні у воїнів ненависті до ворога ві­дігравали жорстокі варварські традиції: скіфський воїн пив кров першого вбитого ним ворога, знімав скальпи...

Найбільшого розквіту Скіфія досягла в IV ст. до н. е., під час правління царя Атея. Держава стала централізова­ною, було започатковано карбування скіфської монети. Під потужними ударами сусідніх сарматських племен во­лодіння скіфів значно зменшується. Втримати їм вдалося лише вузьку смугу Нижнього Подніпров'я та Степовий Крим. Саме тут і була утворена нова держава — Мала Скі­фія, столицею якої стало місто Неаполь (поблизу сучасно­го Сімферополя). Як етнічне та політичне утворення, Мала Скіфія припиняє своє існування лише на початку III ст. н.е.

Отже, скіфи на основі синтезу власних здобутків і досягнень народів, з якими вони воювали або ж торгували, створили самобутню культуру, в образотворчому мистецтві це «тваринний стиль».

У ІІІ ст. до н.е. в поволзько-приуральських степах сформувався союз кочових іраномовних племен-сарматів, який спустошливим ураганом пронісся Приазов’ям та Північним Причорномор’ям. Хоча сарматам і не вдалося подолати родоплемінну відоособленність, консолідуватися в єдиний етнос, і створити подібно скіфам повноцінну державу, вони активно діяли на історичній арені протягом шести сторіч. Назва «сармати» або «савромати» перекладається з іранської мови - підперезаний мечем. Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних відносин до ранньокласових, але вершити цей перехід створенням власної держави сарматам так і не вдалося. Особливістю сарматського суспільного ладу було існування пережитків матріархату. Охарактеризуйте військове мистецтво сарматів.

Отже, сарматська культура генетично була близькою до скіфської, але не перевершила її досягнень. Водночас у військовій справі сармати суттєво випередили не тільки скіфів, а й інші народи.

Сарматські племена були розбиті германськими племенами готіву ІІІ ст. У 70-х роках ІV ст. з глибин євразійського степу відбулося переселення конгломерату кочових племен, очолених гунами. Перейшовши Дон, гуни у 375 р. розбили тодішніх володарів Приазов’я – готів. Необхідно дати коротку характеристику суспільному устрію готів та гунів.

Наприкінці V – на початку VІ ст. тут оформився новий союз племен, об’єднаних булгарами (угро-фінським з походження, але на той час уже тюркомовним етносом). Останніх, своєю чергою, невдовзі підкорили авари – угри зі степів нинішнього Північного Казахстану. Це племінне об’єднання у 60-х роках VІ ст. під проводом войовничого хагана на ім’я Баян виступає на історичну арену як потужний поліетнічний союз – Аварський каганат. Охаректиризуйте цю державу.

3. Античні міста - держави.

Вивчаючи це питання треба звернути увагу, що переселившись на територію України елліни-колоністи привезли з собою на нові землі не тільки тра­диційну для Давньої Греції форму соціально-економічної та політичної організації суспільства — поліс, а й мистецтво, науку та ремесла. У другій поло­вині VII ст. до н. є. на острові Березань греки заснували місто Борисфеніду — перше еллінське поселення в цьому регіоні. За ним з'явилися Ольвія, Тіра, Пантікапей, Херсо­нес, Феодосія, Фанагорія та інші міста, що дало підставу сучаснику назвати ці події «Великою грецькою колонізацію».

Майже тисячолітню історію осередків античної цивіліза­ції в Причорномор'ї можливо поділити на два періоди.

І. Грецький період (друга половина VII — середина І ст. до н. є.). Характерними ознаками цієї доби були ви­никнення й становлення міст-держав та Боспорського царства; тісні зв'язки з материковою Грецією; переважан­ня в житті колоністів елліністичних традицій та звичаїв; стабільність розвитку колоній; активна урбанізація; започаткування карбування монет; перетворення колоній на центри посередницької торгівлі, що пов'язували Елла­ду з варварським світом; відносно мирне співіснування (особливо на початковій стадії цього періоду) з населенням приморської зони.

II. Римський період (середина І ст. до н. є. — IV ст. н. є.). Війни понтійського царя Мітрідата VI Євпатора проти Ри­му (89—63 до н. є.) стали поворотним моментом у житті міст-держав Північного Причорномор'я. Тисячолітня історія античної цивілізації в Північному Причорномор’ї мала надзвичайно серйозні наслідки. По-перше, у ході колонізації на місцевий ґрунт було перенесено демократичний полісний устрій. По-друге, грецькі переселенці передали місцевому населенню прогресивні технології землеробства та ремесла. По-третє, виникнення античних міст зумовило розгортання процесу урбанізації Причорномор’я. По-четверте, різнобічні контакти місцевих племен з колоністами сприяли поширенню досвіду та здобутків найпередовішої на той час античної культури.

Напишіть у яких галузях економіки та напрямках культури античні греки Причорномор’я досягли найбільших успіхів.