МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

АВТОТРАНСПОРТНИЙ ТЕХНІКУМ

ДЕРЖАВНОГО ВИЩОГО НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ

«НАЦІОНАЛЬНИЙ ГІРНИЧИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

Методичні рекомендації для організації самостійної роботи з історії України

Для студентів денного відділення

Спеціальності 5.07010102

Спеціальності 5.07010602

Відділення ОР та ОП

Дніпропетровськ

2012

Методичні рекомендації для організації самостійної роботи з історії України – Дніпропетровськ, Автотранспортний технікум Державного вищого навчального закладу «нгу», 2012.

Склала:

Руденко А.Г., викладач Автотранспортного технікуму Державного ВНЗ «НГУ».

Рецензент:

Таран Н.А., завідувач методичним кабінетом АТ НГУ

Методичні рекомендації для виконання самостійної роботи з історії України

для денної форми навчання.

Розглянуто та затверджено на засіданні ЦК “Соціально-економічних дисциплін ” Автотранспортного технікуму НГУ. Протокол №____ від “___”___________20__ року Голова ЦК _____________ Цоцко О.В.

Мета: сформувати уявлення про історію України, основні етапи розвитку.

• розвиток історичного мислення студентів, яке передбачає загальне розуміння історичного процесу;

• вміння застосувати історичні знання і набуті уміння;

• виховання у студентів загальнолюдських духовних ціннісних орієнтацій, сприйняття ідей гуманізму;

• підготовка до активного громадського життя в Україні.

Курс «Історія України» є однією з головних складових гуманітарної загальноосвітньої підготовки фахівців.

Історію, як і багато іншого, винайшли стародавні греки. Бук­вальне значення грецького слова— «розпи­тування», «розвідування». Саме в такому сенсі його вперше вжив «батько історії» Геродот з Галікарнасу, який у V ст. до н. є. зафіксував роз­повіді учасників греко-перських війн, назвавши їх «історіями». Особливість історії України полягає в тому, що впродовж століть на території країни співіснували різні народи та державні структури. Через що самобутній шлях українського народу зливався з подіями, які відбувалися у Великому князівстві Литовському, Речі Посполитій, Російській імперії та інших державах. Зараз загальнопоширеним є погляд на Україну як цивілізаційне перехрестя між Сходом і Заходом.

Треба зазначити, що із тисяч народів і народностей світу лише 200 виросли в нації – створили свої держави й домоглися визнання світової спільноти, серед них – Україна.

Модуль 1. Українські землі з найдавніших часів до ХVІІІ ст.

Блок 1.Вступ. Найдавніші часи в історії України.

1. Концепції історії України.

2. Кочівники в історії України.

3. Античні міста - держави.

4. Стародавні слов’яни.

1. Розглядаючи перше питання треба визначити що саме є об’єктом нашого дослідження. Як виявляється, питання «Історія» - це про Що чи про Кого?» - надзвичайно дискусійне.

Погляд на історію як на «науку про спільноти» є прапором позитивістсь­кого, а пізніше й історико-соціологічного способу мислення. Позитивістів не цікавило окре­мо взяте людське життя, бо сприймалося лише як піщинка на шляху залізної ходи закономірнос­тей. Властива науці XIX ст. непохитна віра в глобальний еволюційний прогрес, здійсню­ваний через ланцюг причинно-наслідкових зв'язків, а також у здатність певної соціальної спільноти («клас», «нація», «народ») ціле­спрямовано впливати на хід історії для досягнення наперед окресленої мети.

Представником позитивістського способу мислення був М.С. Грушевський. Подібно до решти «національних історій» XIX ст., його монументальна багато­томна «Історія України-Руси» є класичним взірцем того, як наукова діяльність ставала підґрунтям формування національної ідеології. Історична схема Грушевського вперше простежила історію українського народу на всій його території і впродовж усього періоду існування, доводячи неперервність національного буття.

Фундаментальна теза Грушевського - покли­кання на народ як єдиного героя історії - швидко була поставлена під сумнів Миколою Костомаровим та Володимиром Антоновичем, Михайло Грушевський під народом мав на увазі передовсім широкі низи, або народну масу (згодом цей забарвлений ідеями раннього соціалізму напрям в історіографи назвуть народницьким). Плин історії уявлявся реалізацією народних змагань в бо­ротьбі за одну й ту ж головну ідею, котра переходить через увесь ряд віків, відмінних політичних і культурних обставинах. Визначальна ж риса головної ідеї, котра виявляла собою жадання українського народу - це пріоритет громадського начала і тяжіння до соціальної справедливості та рівноправності. Природно, логічним елементом такої схеми було негативне ставлення до держави та її інституцій як до апарату насильства, а також до політичної еліти - носія влади, і навпаки - симпатизування стихійним народним рухам, в яких реалізувалося право народу на повстання в ім'я ідеалів «свободи» чи «кращого майбутнього».

Бурхливі події суспільно-політичного життя першої чверті XX ст., загальна криза європейської демократичної системи, а невдовзі і встановлення лівих та правих тоталітарних режимів спричинили появу альтернативної історіографічної візії, за якою закріпилася дещо спрощена назва державницької. Її виник­нення пов'язують з іменем історика В’ячеслава Липинського (1882- 1931 рр.). У ряді історичних та публіцистичних праць Липинський відійшов від таких принципових тез народницької ідеології як ігнорування ролі провідних суспільних верств і визнання доцільності руйнівних народних повстань. Пози­тивний акцент у його інтерпретації української історії переміщується зі стихійного, деструктивного руху мас на легітимні фактори, втілені в інституті держави та політичних елітах. Для Липинського, головний об’єкт вивчення –це держава - стрижень розвитку всякої етнічної спільноти …

Ще однією новацією В'ячеслава Липинського у порівнянні з народницьким історієписанням стале змалювання «людини-героя», збудника історичного процесу. Концепціям Михайла Грушевського і В'ячеслава Липинського судилося довге життя. Зокрема, народ­ницька, змінивши назву на «марксистсько-ленінську», плавно увійшла до радянської історичної науки. Зміна термінологічного апарату не зачепила світоглядного каркасу: хоч «народна маса» стала «пригнобленою масою трудящих», а «національна ідея» перетворилася на «віковічне прагнення до соціального визволен­ня», головним творцем історії залишався той самий «народ» (тепер «клас»), а сама історія, і надалі бачилася такою, що здійснюється в руслі причинно-наслідкових зв'язків (тепер «законів суспільного розвитку»), прямуючи до прогресу (тепер «світлого комуністичного майбутнього»).

На відміну від радянських істориків, західні науковці вже з першої третини XX ст. ототожнювати свій фах із вивченням людини. Один із найвидатніших іс­ториків XX ст. Марк Блок зазначає, що предметом історії є людина. Скажімо точніше – люди.