Історія слов´ян у світовому контексті

Німецький філософ, просвітитель, основоположник історичного підходу в дослідженні культури Йоганн Готфрід Гердер (1744—1803 рр.) з великою прихильністю осмислював долю слов´янських народів та їхнє майбутнє. Нещастя слов´ян, на його думку, в тому, що, відповідно до положення серед народів землі, вони виявилися, з одного боку, в такій тісній близькості з німцями, а з іншого боку, тили їхні були відкритими для набігів східних татар, від яких, так само як і від монголів, багато зазнали страждань. Гердер з притаманним йому романтичним піднесенням бачить велике майбутнє слов´янських націй, що населяють прекрасні землі Європи. На його переконання, "законодавство й політика Європи з часом будуть дедалі більше підтримувати спокійне працелюбство й мирні відносини між народами", отож і "слов´янські народи... колись такі працелюбні й щасливі, пробудяться, нарешті, від свого довгого тяжкого сну, скинуть із себе ланцюги рабства, стануть обробляти належні їм прекрасні області землі — від Адрі-атичного моря до Карпат і від Дону до Мульди — і відсвяткують на них свої стародавні урочистості спокійного працелюбства й торгівлі".

Ідеєю пробудження самосвідомості слов´ян як носіїв спадковості давньої й самобутньої цивілізації, культурної традиції були пройняті намагання якомога детальніше поставитися до збирання з народних уст і збереження для нащадків старовини. Звернення завдяки спільним зусиллям подвижників слов´янських націй до фольклорних джерел, легенд, переказів, пройнятих духом міфологізму та естетизму, набуло більшого значення, ніж просто поява етнографії серед інших народознавчих дисциплін. В умовах суворої цензури імперських служб кожний елемент старожитностей, що проростав у побуті й світоглядності слов´янства, набував особливої художньої семантики й символізму. Здавалось би, звичайний вірш Якова Головацького "Річка", надрукований у поетичному збірнику "Вінок на спомин про обжинки", сприймався з особливим підтекстом. Письменник і фольклорист Яків Головацький з великою старанністю збирав давні легенди й міфи Галичини, Карпат, записуючи їх із уст жителів тих країв. Будучи добре обізнаним із тогочасною літературою про слов´янську міфологію, Я. Головацький у той же час самостійно дійшов висновку, що головні риси та ознаки, як він писав, язичницького богослужіння в усіх слов´ян були однаковими. Слов´янські міфи та язичницькі обряди випливали з одного джерела стародавніх переказів Сходу, колиски роду людського. Через це уявлення про божества та служіння їм, за прадавніми слов´янськими віруваннями, мають близьку спорідненість із казковими переказами інших народів індоєвропейської галузки.

Міфологія слов´ян разом з іншими духовними цінностями допомагає пізнати не лише уявний, ілюзорний світ давнини, а й реальність ідеалів і прагнень, складної поетичної системи світосприймання, огорненого таємничістю далекого минулого етносу.

Археологічні культури правітчизни слов´ян

Без бодай хоч часткової згадки про вихідні джерела й пам´ятки не лише слов´янських, а й праслов´янських, так званих археологічних культур, вивчення слов´янської культурної спадщини втратить свою історичну основу. Важко навіть уявити собі, що лише наприкінці минулого й уже впродовж усього наступного століття з допомогою археологічних розкопок та обстежень місцевостей у численних регіонах були відкриті Трипільська, Зарубинецька, Черняхівська культури, а такі знахідки, як золота Скіфська пектораль із Товстої могили (поблизу Дніпродзержинська), стали сенсаційними відкриттями щодо рівня й збереженості пам´яток стародавніх культур у курганах і під іншими шарами землі.

Використовуючи досягнення лінгвістики, історії, етнографії, етнокультури, включаючи найдавніші дані археології, вчені доходять висновку, що слов´янам були притаманні всі риси етносу. Це має сенс для визначення часового відтинку у вивченні давньої культури слов´ян, а також розуміння етапів і етнодинамічних змін її розвитку. До одної з неодмінних рис етносу належить сам простір розселення слов´ян. Як відомо, в період формування слов´янства його етнос мав свій ареал, його кордони змінювалися в ході розселення чи переселення тих або інших племен. Друга важлива риса — культура слов´ян, але культуру етносу не слід ототожнювати з етнічною культурою. Відмінність полягає в тому, що окремі елементи останньої виступають як символи етносу. В той же час для культури етносу характерні не лише традиційні елементи, а й новації. В ній завжди спостерігається кілька різночасових шарів і, крім етнічних компонентів, ще й міжетнічні. Археологічні культури слов´ян у своєму етнічному багатовіковому нашаруванні незмінно спиралися на певний фундамент зв´язків. Саме цей момент важливо відзначити, тому що, звертаючись до того чи іншого періоду, ми неодмінно натрапляємо на необхідність осмислення цієї "вертикалі". Слов´янство на ранніх стадіях формування як етносу, а пізніше й самоусвідомлення себе як етноніму, що знімав у своєму загальному імені попередні його складові (анти, венеди, склавини), тоді ж запозичувало не лише мовні ознаки й перетворювало їх на власні культурні риси, а й у цілому зазнавало впливу складного культуротворчого синтезу спільного (загальнолюдського) та окремого. Цю своєрідну закономірність культурно-історичної спадковості етносів, включаючи слов´ян, академік Б. О. Рибаков характеризує таким чином. Кожна з археологічних культур "мовби виростає з попередньої, входить своїми коренями в більш ранню культуру цієї ж області; хоча й створює нові види поселень, матеріальної культури, обрядовості, що й дає змогу виділяти цей новий етап як осібну (але не відособлену!) археологічну культуру"1. Учений звертає увагу на те, що Черняхівська, Зарубинецька, "Скіфська", Милоградська, Чорноліська культури "хронологічно щільно зімкнені одна з одною"2.

Ще сто років тому було мало що відомо про період Трипільської культури —- однієї з найрозвиненіших і в той же час найдавніших праслов´янських цивілізацій. Тепер уже досліджено не менше двадцяти поселень, що належать до цієї культури. Завдяки відкритим поселенням трипільського типу, серед яких були вражаючі своїм гігантським розміром (площею 200—400 гектарів), а також багатством археологічних пам´яток, учені з досить імовірною точністю реконструювали спосіб життя, рівень землеробської, матеріальної й духовної культури, вірувань, світогляд і навіть естетичні уподобання, культові звичаї прадалеких предків. Ось саме тут і виникає питання: як сприймати всі ці матеріально-культурні свідчення з точки зору належності їх до передоснов найдавніших предтеч слов´янської культури. І саме в царині цих досліджень археологічних культур наприкінці XIX — на початку XX століття (В. В. Хвойка, М. Ф. Біляницький, М. О. Макаренко, Т. С. Пассек та інші) постало питання, яка з концепцій може бути прийнятною — "автохтонна" чи "міграційна". Один із послідовників і прихильників теорії автохтонності слов´ян та їхньої культури, автор історичних досліджень етногенези слов´ян В. П. Петров обрав досить чітку позицію на підтримку самого ж відкривача "Трипілля". "В НІ тисячолітті перед Різдвом Христовим, — констатує В. П. Петров, — на території Правобережної України, на теренових просторах від Дніпра до Дунаю, була поширена пишна й квітуча культура, яка вперше була відкрита наприкінці 19 ст. археологом В. Хвойкою на середньому Дніпрі в районі м. Трипілля і відтоді ввійшла в науковий обіг під назвою трипільської. Це є високорозвинена культура ефектних барв, складного орнаменту, орнаментальних прикрас, з пишною декоративністю мальованих хат, розписами печей, фарбами розмальованого посуду. ...Трипільську культуру звуть також культурою мальованої кераміки".

Високий, багатогалузевий — у розумінні розвитку землеробства, ремесел (ткацтво, випалювання кераміки, виготовлення литва), будівництва жител, прихильності до гармонії форм і кольорів у кераміці, оздобленнях речей і культових статуеток жінок як символу роду й багатства — розвиток культури своєю речовою очевидністю не викликав жодних сумнівів. Навпаки, була захопленість красою відкритої прадавнини. Але яке це може мати відношення до праслов´янства в суворій різкій зміні й міграційності етносів на степових рівнинах і примор´ях передслов´янської історії? Тут справді мусить бути присутньою історична коректність. Наведена раніше думка Б. О. Рибакова про спадковість і зумовленість у своїй послідовності археологічних культур є такою ж справедливою й щодо Трипілля у творенні етнокультурної бази, на терені якої, нехай і опосередковано, зароджувалась одна з прадавніх гілок слов´янської культури.

Звернімося ще до одного спостереження в цьому зв´язку В. П. Петрова: "Отже, коли ми кажемо, що ми є автохтонами на нашій землі, що ми живемо на ній не від VI ст. по Різдві, а ще від неоліту, від III тисячоліття перед Різдвом, ми повинні, кажучи це, зважити, що між нами й людністю неолітичної України лежить кілька перейдених нашими предками епох, кілька етапів етнічних деформацій, ступнів розвитку, оформлюваного в проявах різних, часто протилежних тенденцій розвитку і одночасно пережитих криз"2. Зупинімося конкретніше на деяких особливостях Трипільської культури. Трипільці жили осіло в спорудах чотирикутної форми. Будуючи хату, забивали в землю дубові палі, між якими закладали стіни з плетеного хворосту, обмазаного глиною. Дах, покритий соломою або очеретом. Чотири схили, димар. Долівка глиняна, посередині хати — піч, навколо якої лежанки з випаленої цегли. Велика увага до прикрас у вигляді розмальовування стін ізсередини і ззовні. Фарби, здебільшого червоного й білого кольорів, а також жовтого й брунатного тонів, доповненням яких служать інтер´єр, посуд та інші речі. Характерно, що навіть великої місткості посуд для господарства обов´язково прикрашався орнаментом, певними символами.

Трипільські поселення розташовані були переважно в долинах річок, на схилах плато. Вони складалися з десятків і навіть сотень жител-поселень, розміщених по колу. Населення в них досягало 10 тисяч. Пізньотрипільські поселення укріплювалися валами й ровами.

Основним заняттям трипільців було хліборобство. Сіяли ячмінь, просо, пшеницю, вирощували майже всі садово-городні культури, відомі в Україні. Землю обробляли дерев´яною мотикою з кам´яним чи кістяним наконечником, пізніше ралом. Борошно одержували за допомогою кам´яних зернотерок (жорен), жали збіжжя кістяними або крем´яними серпами. Розводили худобу, розвивалось общинне ремесло. Використовували й штучні матеріали — кераміку, мідь, шліфували камінь. Виготовляли луки й стріли, майстрували з дерева човни. Допоміжні галузі господарства — мисливство, рибальство, збиральництво.

Усе це віддзеркалилося в образах і культових ритуалах. В мистецтві Трипілля панує культ сонця, торжества світла й дерева життя, яскравих кольорів-символів. У ритуальні ж моління вплетені елементи художності у вигляді фігурок людей і тварин, пов´язаних з культами родючості в широкому значенні. З ідеєю збереження домашнього добробуту пов´язані поховання людей у житлах або ж на території поселення.

Ритмізована по колу забудова поселень, що наближається до протоміст, культ жінки-породіллі, спільне господарювання великими сім´ями-родами, пізньотрипільські поховальні пам´ятки свідчать про започаткування розвинутих елементів культури, які знайшли своє продовження в наступних археологічних культурах.

Трипільці вели жвавий обмін з віддаленими південними регіонами — Трансільванією, Балканами, Кавказом. Звідти вони отримували метал (мідь), з якого вироблялися знаряддя праці, прикраси способом холодного та гарячого кування, зварювання, лиття. З рослинних волокон, вовни виготовляли нитки для прядіння й ткацтва (веретено, верстат), оброблялися кожі для одягу, взуття та прикрас. Усе це — результат неабиякої праці, винахідливості в суспільно-родовій влаштованості життя серед щедрої, хоч і суворої природи. Але ще суворішим виявилося нашестя інших, експансивніших племен-завойовників. Очевидно, Трипільська культура не змогла себе захистити після 1500-річного становлення й розквіту.

Елементи етнографізму, традицій і звичаїв у вивченні культури слов´ян. Ставлення до культурних традицій України

Елементи етнографізму, традицій і звичаїв у вивченні культури слов´ян. Ставлення до культурних традицій України

Нарівні з тим, як ми можемо вивчати лінгвістичні джерела, пам´ятки старовини археологічних структур праслов´янства, міфологію як одну з форм світогляду й художньо-синкретичного мислення стародавніх слов´ян, не менш важливим за своїми пізнавальними можливостями є етнографічний принцип. Причому в цьому способі вивчення культури (матеріальної й духовної) слов´ян можуть бути поєднані й інші підходи. Скажімо, археологія надає першочергову можливість дізнатися про давні періоди культури слов´ян, мистецтво, побут, звичаї й вірування, зміну уподобань і засобів праці саме на основі представлених раніше невідомих пам´яток тієї культури. Також поетика й семантика слов´янських міфів, легенд і вірувань відкриває завісу над реальними почуттями, способом мислення та уявлення про чинність моральних законів, характери й типи поведінки.

Увесь спектр прояву етнічних, точніше — етнографічних рис має свою велику перевагу в тому сенсі, що він проникає до найрізноманітніших сфер повсякдення. Міцно утримується в ньому, надаючи колориту духовності старих ціннісних норм і повторюваності традиції. В українського народу вироблялися ці традиції віками, набуваючи само-значущої вартості, стилю, звичаїв і культури.

Сила звичаїв як одного з найпоширеніших чинників культури — в їхній сталості. Якщо ж утрачається жива присутність, то й культура набуває лише формалізованого відтінку, відчуженості. Загадковість безпосереднього впливу звичаїв на нашу поведінку (у свята чи будні) полягає в тому, що вони, як неписані закони, народжуються разом з народом і передаються з покоління в покоління, тобто стають традиційними.

Культура твориться двояким способом: професіоналами-митцями, ученими й політиками (у сфері державотворення), з іншого ж боку — залишається спонтанний, стихійно породжуваний феномен народної культури. В ідеалах національної стихії ці два потоки зливаються. Прикладом може слугувати те, як жива народна мова — українська — поступово витискала етнічно чужорідну церковнослов´янську мову, навіть у перекладах релігійної літератури, а зрештою народилася нова на відміну від старослов´янської, українська літературна мова. У складному синтезі цих двох стихій, на основі народного духу й поетичного генія митця могла з´явитися не раніше, а саме на той час (кінець XVIII ст.) поема-бурлеск Івана Котляревського "Енеїда". Ця поема увібрала в себе безмежне багатство етнографічних деталей щодо характерів, побутових речей і звичок, краєвидів. Але на них вже лежало інше тавро — знак неповторного індивідуального (і національного) типу митця-просвітителя, образно вираженої "феноменології духу" народу.

Візьмемо ще один приклад, хоча з іншої сфери, але також пов´язаної зі словом. Такі видатні мислителі з України, як Станіслав Орловський, Іван Вишенський, Феофан Прокоповин, Григорій Сковорода, пізніше Панфіл Юркевич писали різними мовами — латинською, старослов´янською, давньоруською, польською, російською. Проте, говорячи словами Дмитра Чижевського, національні особливості виявлялися в їхніх думках, як це завжди буває, цілком спонтанно, "само собою"1. Саме ось цю спонтанність, невимушеність чи притаманність культури, у своєрідному етнічному коді, який виходить на другий план узвичаєного, ми й маємо на увазі. Візійний взірець різноманітної експресії середовища, тобто витвореної народної культури та етнографі, що йде з глибин людського життєвого досвіду, поєднує в собі пам´ять минулого і його віддзеркалення в образах-символах, допомагає вберегтися від холодних абстракцій бездуховності.

Історична пам´ять культури, що фіксує себе в оболонці етнографічних форм, традицій, у притаманності духу — всесильна, але й вона (цей тонкий малозахищений шар) може бути поруйнована. Йдеться не про віддалені абстраговані світи, а про нашу українську землю й культуру, тобто про самих себе. Є два суб´єкти культури — той, який живе й діє з історичних давен, "спонтанно", у самому ж неперебутньому процесі й незнищенності культурних цінностей; і той, що вимагає від суб´єкта власної висоти, адекватності ставлення та духовної підтримки, а отже — саморефлексії культури в її особистісній онтології.

Вже мовилося раніше про автохтонні, неперервні культурні зв´язки слов´ян та їхню осілість на своїй прадавній землі. Звичайно, в будь-якому історичному періоді культура слов´ян, як і їхній етнічний склад, зазнавали постійних змін, втрат і відродження. В цьому відношенні українські культурологи-історики нерідко зверталися до названого терміна. Відродницький дух, хоча й вимушено, з причини різного роду руїнництва, був притаманний культурі українського народу, як і слов´янству в цілому.

У зв´язку з тим, що впродовж майже всієї історії Україна фактично не мала державності, на культуру покладалася в певному розумінні вирішальна місія збереження традицій, історичної пам´яті. Навіть тоді, коли чигала небезпека, коли, за словами Є. Маланюка, здавалося, над історією нашою нависає залізна завіса, не втрачалася надія на відродження. "Культурне насліддя Києва і зв´язана з ним історична пам´ять — по всіх бурхливих, часом, здавалось, згубних подіях — відживали знову і знову і проявлялися при першій можливості".

Культура стала непереборними "золотими ворітьми", крізь які утримувався дух творення. Але драматизм ситуації не залишився без сумної позначки і втрат, а то й руйнації самої душі українця як свідомого патріота й охоронця надбаного пращурами за всі віки. Виявляється, це не менш небезпечна руїна, так би мовити, не ззовні, а зсередини власного буття. Дивний цей український антинаціональний "мазохізм". Хоча виправдань для морального заспокоєння тут знаходиться багато — методичне нищення пам´яті, любо"ві до мови свого народу, натомість утлумачування інтелектуальної меншовартості й більшої придатності українських синів і дочок для служіння на ниві культури інших народів.

О. Воропай називає звичаї "тим цементуючим матеріалом, що перемагає своєю міццю всі інші сили, які працюють на руйнування єдності нашого народу". Сила звичаїв — у їхніх повсякденні й широті охоплення матеріального й духовного буття суспільства. Але ж нерідко піддаються забуттю ці звичаї (як і мова), перетворюючись у збайдужілу риторику, абстракцію, позбавлену живої душі культури етносу, чи не до подібної трагічної ситуації звернені думки Лесі Українки в "білому вірші" про те, аби ми розсіялись "по цілім світі", і Тоді либонь журба по ріднім краю Навчить нас, де і як його шукать.

Підсумовуючи все раніше сказане, варто звернути увагу на те, що культура — це спосіб життя, вона сяє всіма своїми барвами зсередини людської особистості, її переконань і світовідчуття. Культура завжди потребувала свого захисту, а не риторичної поінформованості, а надто того, що волею історичних доль змушена була переживати свій спад і відрод-женські тенденції. Збоку ж це виглядає лише об´єктивованою стійкістю етнографічних архетипів — поєднання зовнішньої атрибуції культури (скажімо, український орнамент, мелодійність мови й пісні) з глибинною підсвідомістю пам´яті.

* * *

Учені доходять висновку, що культура слов´ян у X—XI століттях не була єдиною, як не була вона повністю однорідною й у доісторичну епоху. За Л. Нідерле, культура слов´ян поділяється на західну та східну з моменту свого становлення. "Якщо в доісторичну епоху слов´яни перебували, — пише Л. Нідерле, — у своїй колисці між Віслою і Дніпром чи, можливо, між Одером і Дніпром, то вже з давніх часів, на початку епохи бронзи, їхня західна частина на Одері й Віслі мала інші культурні досягнення та імпульси, ніж східна частина — між Карпатами й Дніпром. Вплив культури епохи бронзи, пізніше гальштатської, галльської, з Рейну і Марни, потім германської, з низин Ельби й Балтійського узбережжя, хоч би як мало слов´яни на них реагували, підготували інший ґрунт, ніж був той, який у східній частині слов´ян підготували впливи степових аборигенів, скіфів і сарматів, потім фіннів і, нарешті, всього Сходу та Візантії. Отже, західне слов´янство здавен належало до сфер західноєвропейської культури, в той час як східне — до сфер греко-східної культури".

Проблема вивчення культури слов´ян залишається складною й дотепер, оскільки до переосмислення деяких панівних доктрин в оцінці місця культури етнічно багатоликого величезного регіону у загальносвітовому історичному процесі додається "багатовекторність" уявлень про витоки археологічних слов´янських (протослов´янських) культур. Високий ступінь вірогідності мають історико-археологічні дослідження, у тому числі українських учених, щодо з´ясування витоків і створення первинних ареалів слов´янських культур. Стосуються ці наукові узагальнення археологічних, лінгвістичних і етнографічних даних (історичних пам´яток) щодо так званого періоду великого переселення народів у середині І тисячоліття. Певною мірою це був вирішальний період для майбутнього державотворення і об´єднання слов´ян у межах південного, західного і східного регіонів. До принципово важливого висновку доходить відомий археолог-історик В. Баран, заперечуючи наявні теорії розселення слов´ян, побудовані на основі літописних суджень. Суть аргументовано викладеної позиції В. Барана полягає в запереченні тверджень про те, нібито слов´яни споконвіку жили в Подунав´ї і були витіснені "волохами" в першій половині І тисячоліття нашої ери. "Нині археологія довела, — стверджується у праці В. Барана, — що велике переселення слов´ян приходило з Північного Прикарпаття на Дунай, а з Верхнього Подністров´я на Волгу, а не навпаки"1.

На основі висловлених міркувань вибудовується логіка генеалогічних зв´язків і диференціації груп слов´янських племен і їхніх археологічних культур. Водночас необхідно зважати й на те, що найновітніші сучасні дослідження й нагромадження значної кількості археологічних пам´яток слов´янської (протослов´янської) культури жодною мірою не виключають важливості пам´яті про походження слов´ян і ранній період їхніх культур, засвідчених у літописних джерелах.

Зрощення археологічних, лінгвістичних, історичних та інших знань, справді, допомагає наблизитися до з´ясування тих питань, які турбують дослідників протягом досить тривалого часу стосовно автохгонності, генези, міграційних наслідків у русі не тільки слов´янських народів. Очевидно, не варто ігнорувати як багатотисячолітні нашарування культури, починаючи ще з доісторичних часів, на терені правітчизни слов´ян, так і нові утворення культур, що мають безпосередній зв´язок з автохтонністю тих чи інших слов´янських регіонів і сформованих на них спільностей. У цьому зв´язку особливо важливими є висновки на основі археологічних досліджень у згадуваній праці В. Барана "Давні слов´яни". Ідеться про історичне значення великого переселення народів, що охопило і слов´янський світ, адже "воно започаткувало поділ слов´ян на ті етнічні групи, які, залежно від історичних обставин, заклали основи процесів формування сучасних слов´янських народів"1. Виходячи з археологічних джерел, стверджується в цьому дослідженні, склавши, представлені Празько-Корчацькою культурою, стали не лише пращурами українського народу, а й основним компонентом пращурів словаків, моравів і чехів та українсько-польського населення у Верхньому Повісленні. Поляки середньої та північної частини сучасної Польщі мають свої окремі історичні витоки, що сягають Дзедзіцької культури. Пеньківські старожитності антів на території України були інтегровані Празько-Корчацькою культурою. Це змішане антсько-склавінське населення дало сіверян — пращурів лівобережних українців. Та частина антів, яка принесла Пеньківську культуру на Балкани, стала основою болгарської, сербської, хорватської та інших етнічних груп південних слов´ян. Пращурами білорусів і росіян було населення, представлене у V—-VII століттях Колчинською, Тушемплінською та Іменьківською культурами, яке поступово займало області із балтським та угро-фінським субстратами. Ці висновки знаходять своє підтвердження в культурах VIII—X століть, що відображають суспільний розвиток у Східній Європі напередодні утворення Київської держави.