Із циклу «Весною» Час рікою пливе…

Час рікою пливе. Я побачив тебе На проході в міськім огороді. І дивився, дивив, Довго очі трудив, Бо пізнати чомусь було годі.

Та ж стать рівна, струнка, Та ж голівка мала, Очі сиві палкі, говірливі, Лиш уста мов не ті, Мов чужі, не твої, Маломовні, сумні, нещасливі.

Ті дрібонькі уста, Що мов пташка пуста, Щастя повні були, все розмовні, Так упрямо мовчать, Наче кару терплять, Що були не досить правдомовні...

На той вид тяжкий сум Обгортає мій ум, Похоронні нути в серцю чути, Невмолимий докір Вилітає в простір: «Як ти міг, як ти міг позабути?»

Не забув тебе я, Хоть взивав забуття, Не було позабути спромоги, Лиш непривітний час З серця квіти обтряс І поніс їх на інші дороги...

Під Різдво

Колядки, колядки, колядки, Свічечки на зеленій ялинці; Білий сніг вкрив садки і грядки, Мерехтить на кождіській билинці.

Любі сни, райські сни, сни весни, Сни про те, що було і минуло, — Хоч як серце у грудях тисни, Щоб забуло, — воно не забуло.

Кождий день, кожду річ, кождий мент, Кожде слово з уст близьких і рідних Заховало воно, мов фрагмент, Мов мелодію арф неподібних.

***

Вишневий сад, З ліщини пліт, Біжить полем доріжка до гаю. Ах, як я рад В оцей мій світ Вернути. Та чи верну? Не знаю.

Що птах — то спів, Що лист — то шум, Кожне дерево казку шепоче, Немов той гнів, Немов свій сум Тобі розказать воно хоче.

Ні! Ні! Дарма. Мене нема, Нема того, що був я давніше. Пташки — мовчіть! Листки — спічніть! Шуми, гаю, тихіше, тихіше.

Вона там є...

Стояв я сам один, немов на варті Забутий вояк у чужій землі, І України я шукав на карті, Шукав, шукав, та не було її.

Розірвана граничними стовпами, Осяяна загравою пожеж І розпанахана ворожими мечами, Конала тихо серед власних меж.

Кругом кістки, череп’я, попелище, Незвісного непройдений простір, А в тім просторі, чую — ближче й ближче Іде і вовком виє голод-звір.

Ні, ні! Не встою довше я на варті, Закрию очі, кину кріс, піду... Я України не знайшов на карті, Може, в душі її я віднайду.

Вона там є. Єдина, неподільна, Від Сяну срібнолентого по Дон, Така розкішна, чиста, ясна, вільна, Немов найкращий молодечий сон.

Прийде момент, коли сей сон скінчиться І буде дійсність кращою від мрій, А поки що най цілий світ валиться, Хоч сам один, ти вір і кріпко стій!

Лодко на голубих хвилях

Лодко на голубих хвилях, Що колишешся так легко, Як же ти подібна, лодко, До хлоп’ячого віку!

Човне на валах бурхливих, Що так борешся з вітрами, Ти є образом правдивим Теперішнього життя.

Лодка верне в тихий залив, Човен розіб’єсь об скелі, І останеться одно лиш — Безконечний океан.

Незглибиме синє море

Незглибиме синє море, Звідки в тебе стільки чару, Що дивитися на тебе Можна вічно ніч і день?

«Хочеш знати, — каже море, — То поглянь на мої хвилі, Як вони все линуть, линуть, Мов хвилини, дні, літа.

Подивися перед себе, Де блакит цілує плесо, — Так цілує у просторах Дійсність мрію золоту.

А як пустиш зір додолу Крізь пливучих хвиль опали, То подумай: скільки в світі Незглибимих вічних тайн!

Я тобі даю вражіння Безконечності, безкраю, — І тому ти так у мене, Ніби в дзеркало, глядиш».