Іван Карпенко-Карий (1845–1907)

Обняти такий широкий горизонт, заселити його таким множеством живих людських типів міг тільки першорядний поетичний талант і великий обсерватор людського життя.

Іван Франко

Талановитий драматург-новатор, Іван Карпенко-Карий (псевдонім Івана Карповича Тобілевича) народився 1845 р. в селі Веселівці Ольвіопольського повіту Херсонської губернії (тепер — с. Арсенівка Новомиргородського району Кіровоградської області ). Його бать­ко походив із зубожілої дворянської родини, а мати була простою селян­кою. У цій простій, од природи обдарованій родині виховалася плеяда діячів української культури — три брати, відомі під псевдонімами Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський і Панас Саксаганський та їхня сестра Марія Садовська-Барілотті. Навчався в Бобринець­кій повітовій школі, але не зміг здобути ґрунтовної освіти, бо з 14 років змушений був заробляти собі на життя. Протягом багатьох років майбутній драматург працював чиновником у різних установах, але його демократичні переконання були причиною того, що 1883 р. І. Тобілевича звільняють зі служби. Його справжнім покликанням стає україн­ська сцена, а він — відомим актором і організатором театральної справи. Незважаючи на утиски й цензурні переслідування, він створив ряд творів, які піднесли вітчизняну драматургію на якісно вищий рівень її розвитку. Драми «Бурлака» (1883), «Безталанна» (1883–1884), «Наймичка» (1885), комедії «Мартин Боруля» (1886), «Сто тисяч» (1890), «Хазяїн» (1900), «Суєта» (1903), «Житейське море» (1904) Карпенка-Карого відзначені глибоким проникненням у внутрішній світ людини.

Помер Іван Карпенко-Карий 15 вересня 1907 р. Поховано його коло хутора Надія (Кіровоградська область).

Зі скарбниці критичної думки

«Кількома рисами Тобілевич зуміє поставити перед читачем той фон і на ньому розгортає вже дію, здебільшого живо, цікаво, колоритно, з широким розмахом справжнього таланту. Можна іноді не згоджуватися з тим, як автор розв’язує питання, але ви раз у раз з інтересом його слухатимете. Це одне вже показує, що в особі Тобілевича маємо неабиякого художника, що вміє грати на струнах людської душі й держати її під чарами свого творчого натхнення. Твори його не перестаріли та, певне, й довго ще не перестаріють, незважаючи на прудку зміну інтересів і подій у сучасному житті: є в них дещо таке, що виносить їх поза сферу біжучого життя з його хвилинними настроями та скороминущими інтересами. До тієї галереї живих образів, що змалював у своїх творах Тобілевич, довго ще доведеться звертатись не тільки історикові письменства, а й дослідникові життя нашого».

С. Єфремов

Мартин Боруля

Д І Є В І Л Ю Д Е

М а р т и н Б о р у л я — багатий шляхтич, чиншовик.

П а л а ж к а — його жінка.

М а р и с я — їх дочка.

С т е п а н — син їх, канцелярист земського суду.

Г е р в а с і й Г у л я н и ц ь к и й — багатий шляхтич, чиншовик.

М и к о л а — його син, парубок.

П р о т а с і й П е н ь о н ж к а

М а т в і й Д у л ь с ь к и й чиншовики.

Н а ц і є в с ь к и й — регістратор з ратуші.

Т р а н д а л є в — повірений.

О м е л ь к о

Т р о х и м — наймити Борулі.

Г о с т і.