Іван Франко (1856–1916)

А як, мільйонів куплений сльозами, День світла, щастя й волі засвітає, То чень в новім, великім людськім храмі Хтось добрим словом і мене згадає.

Іван Франко

Іван Якович Франко — геніальний український поет, прозаїк, драматург, літературний критик та історик літератури, перекладач, суспільно-політичний діяч, народився 27 серпня 1856 р. в с. Нагуєвичі на Галичині, що входила на той час до Австро-Угорської імперії, у родині сільського коваля. Навчався в Дрогобицькій гімназії; до тих часів належать і його перші літературні спроби. Майбутній поет цікавиться творами класиків зарубіжної літератури, захоплюється художньою майстерністю Т. Шевченка, Марка Вовчка, П. Куліша. Починаючи з 1874 р., він надсилає свої поетичні твори до редакції студентського журналу «Друг», а пізніше, вступивши до Львівського університету, входить і до редакції журналу. Перша поетична збір­ка «Баляди і розкази»(1876) і повість «Петрії і Довбущуки»(1875–1876) ще продовжували пізньоромантичні традиції галицької поезії і прози. У 1877 р. молодий автор почав друкувати оповідання з широко задуманого циклу «Борислав», які збагатили українську прозу художньою реалізацією нової теми. Активна громадська діяльність стала приводом до арешту й ув’язнення Франка у червні 1877 р. Переслідування й заборони, однак, лише прискорили радикалізацію його поглядів. І. Франко разом із М. Павликом починають видавати соціалістичний місячник «Громадський друг» (згодом «Дзвін» і «Молот»), який став трибуною для цілого покоління молодих українських патріотів. 1878 р. була написана повість «Boa constrictor», 1880 — повість «На дні», 1881 р. датується незавер­шений роман «Борислав сміється» — перший в українській літературі соціальний твір про робітничий рух.

Значною подією в розвитку української літератури став вихід поетичної збірки І. Франка «З вершин і низин» (1887), яка в художній формі засвідчила гуманістичний та визвольно-демократичний пафос світоглядних шукань поета.

Вершинним здобутком не лише Франка-поета, а й усієї української літератури стали збірки «Зів’яле листя» (1896), «Мій Ізмарагд» (1898), «Із днів журби» (1900), «Semper tiro» (1906), «Давнє і нове» (1911), «Із літ моєї молодості» (1914). 1900 р. датована його повість «Перехресні стежки». Але серед цих шедеврів особливою потужніс­тю художнього слова вирізняється поема «Мойсей» (1905), яка вважається поетичним заповітом Каменяра українському народові.

Помер І. Франко у Львові 28 травня 1916 р.

Зі скарбниці критичної думки

«В громадському житті нашому Франко весь час стояв тим світочем, що осяває навкруги себе шлях і показує дорогу людям своїми й художніми творами, і критичними та публіцистичними працями. Одним став він за вчителя й проводиря в нетрях буденщини, надихаючи на протест проти неї; з другими працював поруч на ниві громадської діяльності, ще іншим давав «чисту розкіш братньої любові», а найбільш — чарував своїм художнім словом».

С. Єфремов

Гімн

Замість пролога

Вічний революцьонер — Дух, що тіло рве до бою, Рве за поступ, щастя й волю, — Він живе, він ще не вмер. Ні попівськії тортури, Ні тюремні царські мури, Ані війська муштровані, Ні гармати лаштовані, Ні шпіонське ремесло В гріб його ще не звело.

Він не вмер, він ще живе! Хоч від тисяч літ родився, Та аж вчора розповився І о власній силі йде. І простується, міцніє, І спішить туди, де дніє; Словом сильним, мов трубою, Міліони зве з собою, — Міліони радо йдуть, Бо се голос духа чуть.

Голос духа чути скрізь: По курних хатах мужицьких, По верстатах ремісницьких, По місцях недолі й сліз. І де тільки він роздасться, Щезнуть сльози, сум, нещастя, Сила родиться й завзяття. Не ридать, а добувати, Хоч синам, як не собі, Кращу долю в боротьбі.

Вічний революцьонер — Дух, наука, думка, воля — Не уступить пітьмі поля, Не дасть спутатись тепер. Розвалилась зла руїна, Покотилася лавина, І де в світі тая сила, Щоб в бігу її спинила, Щоб згасила, мов огень, Розвидняющийся день?

1880