Богдан Лепкий (1872–1941)

М’якістю колориту й ніж­ністю почуття виблискують новели й вірші Богдана Леп­кого.

Іван Франко

Богдан Сильвестрович Лепкий — талановитий поет, прозаїк, перекладач, літературознавець і видавець, народився 9 листопада 1872 р. в родині сільського священика в с. Крегулець на Поділлі. Перші кроки освіти та виховання майбутній письменник набував удома. Після «нормальної» школи Б. Лепкий вступив до Бережанської класичної польської гімназії. Писати почав дуже рано. Ще в другому класі гімназії під впливом бабусиних оповідей скомпонував поему про русалок, але вона не збереглась. На роки навчання у Львівському університеті припадає активна літературна діяльність: він пише пое­зії, оповідання, перекладає. Після закінчення університету викладає українську та німецьку мови та літературу в Бережанській гімназії. У середовищі учасників львівської літературної групи «Молода муза», до якої належав Б. Лепкий, його називали професором. Одна за одною виходять збірки оповідань «З села» (1898), «Щаслива година» (1901), «В глухім куті» (1903), «По дорозі життя» (1905), «Кидаю слова» (1911); збірки віршів «Стрічки» (1901), «Листки падуть», «Осінь» (1902), «На чужині» (1904), «Для ідеї» (1911), «З-над моря» (1913); літературознавчі дослідження «Василь Стефаник» (1903), «Начерк історії української літератури» (1904), «Маркіян Шашкевич» (1910), «Про життя великого поета Тараса Шевчен­ка» (1911); переклади польською мовою «Слова о полку Ігоревім» (1905), книжечка оповідань М. Коцюбинського «В путах шайтана» (1906).

Помер Богдан Лепкий 21 липня 1941 р., похований у Кракові на Раковецькому цвинтарі.

Зі скарбниці критичної думки

«Поезія Б. Лепкого належить до перших проявів модернізму в українській літературі, але вони виступають не як протистояння традиції, а виростають з неї...

Останні мелодії Б. Лепкого увінчують його знамениті «Журавлі», вірш, який народ узяв до своєї безсмертної пісенної спадщини. Як багато увібрали кілька строф про осінній відліт птахів, яка гама переживань, настроїв!»

М. Ільницький

Із циклу «Осінь»

Журавлі

Видиш, брате мій, Товаришу мій, Відлітають сірим шнурком Журавлі в вирій.

Чути: кру! кру! кру! В чужині умру, Заки море перелечу, Крилонька зітру.

Мерехтить в очах Безконечний шлях, Гине, гине в синіх хмарах Слід по журавлях.

Листки падуть

Листки падуть; падуть зів’ялі, зжовклі І з шелестом кладуться під ногами. Якісь пісні, давно-давно замовклі, Мов привиди, снуються над полями.

Якісь квітки, бліді і недоцвілі, З-між бур’янів обличчя вихиляють, Чиїсь слова, забуті, але милі, Над головою раз у раз літають.

Хто їх казав? Коли і де?.. Весною Шептали їх уста, нев’ялі рожі. Невже ж оці слова підуть за мною По життєвім тернистім роздорожжі?

Невже ж вони літатимуть світами, Слідів своїх пильнуючи безпечно?.. Нехай летять, най срібними нитками, Як павутиння, в’ються безконечно.

Із циклу «Із записної книжки» Ходить вітер очеретом

Ходить вітер очеретом, На листку осоки грає, То на березі присяде, То на бистру річку впаде, То зніметься і над гаєм Полетить вірлиним летом.

А по небі нічка ходить, Тиха нічка, добра мати, І запалює у горі Срібний місяць, ясні зорі, А щоб краще було спати, Мрії нам з-над хмар приводить.

«Спіть! — говорить. — Хай вам сниться День погідний, сонця повний, Власна хата, рідне поле, Праця щира, бо на волі, Світ широкий, правдомовний, Безоблудний.. Най вам сниться!»