40. Культура и цивилизация

Если первоначальный смысл слова культура означал обработка, возделывание, а затем стал тождественным по смыслу словам воспитание и образование, то термин цивилизация подчеркивал первоначально собственно гражданские, государственные качества и характеристики. Очень долго оба эти термина применяли только для того, чтобы охарактеризовать человека. Еще в начале века противопоставляли человека истинно культурного, т.е. воспитанного и образованного человеку цивилизованному, считая, что цивилизованность предполагает лишь внешнюю характеристику, следование образцу и не может дать полное представление о человеке.

41. Позитивізм, Неопозитивізм,постпозитивізм

Позитиві́зм (лат. positivus — позитивний) — парадигмальна гносео-методологічна установка, відповідно до якої позитивне знання може бути отримане як результат суто наукового (нефілософського) пізнання. Програмно-сцієнтистський пафос позитивізму полягає у відмові від філософії («метафізики») як пізнавальної діяльності, що в контексті розвитку конкретно-наукового пізнання має синтезуючий і прогностичний потенціал.

У філософії позитивізм — напрям, що ґрунтується на зазначеній установці. Позитивізм, як напрямок філософії, зародився в кінці 19 ст., і значною мірою сформував сучасну наукову методологію: розуміння взаємодії між дослідним та теоретичним знанням, розпізнавання істинних та хибних тверджень, тощо.

Постпозитиви́зм — общее название для нескольких школ философии науки, объединённых критическим отношением к эпистемологическим учениям, которые были развиты в рамкахнеопозитивизма и обосновывали получение объективного знания из опыта.

Основные представители: Карл Поппер, Томас Кун, Имре Лакатос, Пол Фейерабенд, Майкл Полани, Стивен Тулмин.

К постпозитивизму близки работы школы неорационализма, в особенности Г. Башляра и М. Фуко.

ретя форма позитивізму — неопозитивізм, має два різновиди: логічний (інакше — емпіричний) позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий різновид неопозитивізму сприяв розвитку семантики. Цей напрям визначає нову головну роль у в усіх сферах діяльності. Усi соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування. Представники: Бертран Рассел, Альфред Тарський, Карл Поппер, Людвіг Вітгенштейн та ін.

Неопозитивізм, представлений аналітичною філософією (Квайн, Карл Поппер, Казімеж Айдукевич, Ян Лукасевич, Котарбіньский, Г. Райл, Дж. Віздом, П. Строссон, Дж. Остин, М. Блек, Н. Малкольм, Н. Гудмен, А. Пап та ін.) і віденським гуртком, на основі якого оформився логічний позитивізм (Моріц Шлік, Рудольф Карнап, Нейрат, Ф. Вайсман, Г. Фейгль, Г. Ган, В. Крофт, Ф. Кауфман, Курт Гедель та ін.);

42. Біологічне і соціальне в людині. Природа і суспільство.

Уже мислителі Давньої Греції підкреслювали наявність в людині двох начал: тваринного (біологічного) і соціального. Так, Арістотель називав людину "політичною твариною", маючи на увазі під "політичним" – соціальне. Античні мислителі виробили ідеал гармонійно розвиненої особистості. Вони пропагували необхідність створення умов, які б забезпечували всебічне вдосконалення людини, тобто її духовний, моральний, естетичний і фізичний розвиток.

Безперечно, людина, з одного боку, – це частина природи, вона належить до вищих ссавців, особливого виду Homo sapiens. Тобто людина є біологічним творінням. Кожний людський індивід біологічно унікальний (єдиний), має неповторний набір генів, отриманих від батьків. Однак, як і будь-який біологічний вид, людина характеризується певною сукупністю видових ознак. Кожна із них може змінюватись в досить значних межах під впливом різних, у т. ч. і соціальних факторів. 

У першому випадку поняття "природа" вживається в гранично широкому розумінні, що виражає природну єдність усього світу, усієї дійсності. Теза "суспільство — частина природи" відбиває той незаперечний факт, що людина, а отже, і суспільство походять із природи; людина — істота і біологічна, яка має чимало загальних рис і властивостей з іншими живими істотами і підкоряється законами природи; людина є вищим ступенем розвитку живої природи; суспільство знаходиться в органічному зв'язку і найтіснішій взаємодії з природним середовищем і не може функціонувати і розвиватися поза природою, у відриві від неї; і природа, і суспільство підкоряються у своєму розвитку деяким загальним фундаментальним законам і т. п.