№1 Педагогіка як наука, становлення, розвиток. Предмет і завдання педагогіки. Основні категорії педагогіки. Слово «педагогіка» грецького походження( діти – веду), дітоведення. Педагогом у Давній Греції називали раба, якому доручали супроводжувати дітей свого господаря в школу, нести їхні учбові речі. У подальшому педагогами називали спеціально підготовлених людей, для яких пед дія – ть стала професією, а педагогікою – сукупність деяких правил, настанов. Які відносились до поведінки дітей і супроводжуючих їх осіб під час відвідування дітьми школи. З часом з являються визначення педагогіки як науки про виховання, освіту, навчання покоління.

Пед пройшла довгий шлях роз – ку. Її перший етап – донауковий. Пед знання цього етапу систематизуються на основі набутого емпіричного досвіду виховання і освіта у формі народної мудрості. Система цих знань відноситься до народ пед у вигляді висновків, порад, рекомендацій, викладених у худ л – рі, нар творчості(прислів я, приказки). Другий етап – виникнення теор концепцій вих. – я й освіти спочатку у рамках філософії, потім, з 17ст пед – ка розвивається як самост наука. Третій етап – роз –ок науки як сис – ми. Велика заслуга в становленні пед – и як науки належить Я.А. Коменському. Значний внесок у розробку наук основ пед внесли Ж.Ж. Руссо, Песталоцці, Дістерверг, Ушинський, Макаренко, Швацький, Блонський, Сухомлинський.

Предметом педагогіки є закономірності, принципи орган –ї процесу вих.-я, навчання, освіти, що передбачає визначення цілей, змісту, форм, засобів залучення індивіда до оволодіння соціальним досвідом людства, його культурними цінностями, створення для цього оптимальних умов у різних видах діяльності та спілкуванні особистості з метою забезпечення її позитивних змін, формування і розвитку, а також аналіз результативності процесу і його корегування за необхідності.

Головні завдання педагогічної науки: теоретичне вивченння, опис, роз'яснення сутності процесу виховання, його закономірностей, причинно-наслідкових зв'язків; вивчення, аналіз, узагальнення, інтерпритація, оцінка педагогічної діяльності, досвіду її організації, що забезпечує самореалізацію особистості; прогнозування освіти, системи виховання; забезпечення ефективного управління освітньою політикою; розробка нових педагогічних технологій, основ інноваційної пед.д-ті.

Категорія педагогіки. Виховання у вузькому педагогічному значенні - спеціальна цілеспрямована діяльність з метою формування у школярів певних якостей, властивостей, відносин людини, сис – ми поглядів, переконань. Навчання – сам процес засвоєння індивідом соц досвіду, накопиченого людством. Освіта – процес і результат засвоєння індивідом соц досвіду, досягнення ним значного освітнього рівня, прилучення до культурних цінностей людства. Формування передбачає процес і результат цілеспрямованих і стихійних впливів соц дійсності, спадковості особистості, її активності. Соціалізація осо-сті – процес засвоєння індивідом соц досвіду, цінностей, норм, елементів куль – ри, установ, властивих суспільству, соц груп, до яких він належить. Людина є не лише об єктом, а й суб єктом цього процесу.

2.Методи навчання, їх функції. Обгрунтувати різноманітні підходи до класифікації методів.Розробка теорії методів навчання пройшла довгий шлях. Уже в 30-ті роки були різні підходи до визначення методів. М.М.Пістрак так характеризував методи: "Методом навчання у найзагальнішому розумінні слова ми називаємо спосіб передачі знань і розпитку в учнів умінь і навичок. Методи навчання - це знаряддя в руках вчителя, це спосіб його дії по відношенню до учня і способи роботи учня під керівництвом вчителя".

П.М.Шимбарьов розглядав метод навчання "як шлях, за допомогою якого вчитель організує, спрямовує і керує роботою учнів щодо оволодіння ними основами наук".

У цих визначеннях підкреслювалася провідна роль учителя в навчальному процесі.

У педагогічній літературі 40-50-х рр. поняття "метод навчання" визначалось як "той засіб або той шлях, за допомогою якого вчитель, спираючись на свідомість і активність учнів, озброює їх знаннями, уміннями і навичками". У деяких роботах при визначенні поняття "методи навчання" враховувалась не тільки діяльність вчителя, але і діяльність учнів. З цих посилок виходили М.М.Верзілій, Б.Е.Райков, Б.П.Єсипов, М.К.Гончаров, М.О.Данилов, Є.Я.Голант. Ця точка зору отримала подальший розвиток і стала провідною в середині 60-х років, Було поставлено питання про множинність методів і недопущення універсалізації того або іншого з них. Значну увагу було приділено вербальним методам.

У 60-80-ті роки розробка теорії методів навчання обумовлювала дослідження навчання як цілісного процесу, як взаємодію тих, хто навчає, і тих, хто навчається. Це знайшло віддзеркалення у визначенні методів навчання як способів організації пізнавальної діяльності учнів, яка забезпечує оволодіння знаннями, методами пізнання і практичної діяльності. "Методи навчання - це упорядкована за певним принципом спільна цілеспрямована діяльність учителя і учнів, що являє собою систему прийомів або способів і спрямована на розв'язання навчально-виховних завдань".

Найбільш поширеним стало визначення: "Методи навчання - це впорядковані способи взаємозв'язаної діяльності вчителя й учнів, які спрямовані на досягнення мети освіти".

У педагогічній літературі, поряд з терміном "метод", зустрічається термін "прийом", тобто деталь методу. Прийом не має самостійного навчального завдання, а підпорядковується тому завданню, яке виконується даним методом. Але за різних умов метод може стати прийомом.

Існує і термін "засіб навчання", тобто те, за допомогою чого здійснюється навчання: книги, словники, наочні посібники, технічні засоби тощо.

У педагогічній літературі головним чином називаються такі методи: розповідь, пояснення, лекція, бесіда, робота з підручником, книгою; ілюстрація, демонстрація, лабораторні роботи; письмові, графічні роботи; самостійне спостереження; робота на ділянці, у майстерні; вправи, розв'язання задач, практичні роботи, екскурсії, повідомлення учнів, заучування матеріалу підручника, використання засобів мистецтва, експеримент, застосування знань за нових умов, творчі усні і письмові роботи, дослідницька робота, повторення тощо.

Для свідомого застосування цих методів у процесі навчання необхідна певна їх класифікація. Єдиної класифікації методів навчання в сучасній дидактиці немає. Тому подамо класифікацію методів на основі різних ознак.

Одна з класифікацій - за джерелами здобуття знань, згідно з якою всі методи навчання поділяються на словесні, наочні та практичні (М.М.Верзілін, Є.Я.Голант, Є.І.Перовський).

М.М.Скаткіним і І.Я.Лернером була запропонована класифікація методів навчання за характером пізнавальної діяльності школярів: пояснювально-ілюстративний (або інформаційно-рецептивний), репродуктивний (відтворюючий), проблемного викладу, частково-пошуковий (або евристичний), дослідницький. Поділ методів на продуктивні і репродуктивні автори вважали умовним, оскільки будь-який акт діяльності без репродуктивного неможливий.

У розробці теорії методів навчання важливе місце займали питання бінарного підходу до їх визначення і класифікації. Класифікація методів навчання на бінарній основі була розроблена М.М.Левіною, М.І.Махмутовим. Вона будувалася за принципом поділу методів на методи викладання і методи учіння, що розглядалися в сукупності.

І.В.Харламов визначає п'ять груп методів навчання:

-метод усного викладення знань педагогом і активізація пізнавальної діяльності учнів - розповідь, пояснення, лекція, бесіда, метод ілюстрації;

-методи закріплення навчального матеріалу: бесіда, робота з підручником;

-методи самостійної роботи учнів, спрямовані на осмислення й засвоєння нового матеріалу: робота з підручником, лабораторні роботи;

-методи навчальної роботи по використанню знань на практиці й вироблення умінь і навичок: вправи, лабораторні заняття;

-методи перевірки й оцінки знань, умінь, навичок школярів: спостереження за роботою учнів, усне опитування, контрольні роботи, програмований контроль, перевірка домашніх завдань тощо.

У дидактичній науці існують й інші підходи до визначення і класифікації методів навчання:

-за категоріями теорії пізнання (дедуктивний і продуктивний, чуттєвий і абстрактний, теоретичний і практичний);

-за розумовими операціями (аналіз, синтез, узагальнення, класифікація, систематизація, абстракція);

-за дидактичними функціями (методи первісного засвоєння, узагальнення засвоєного, контролю і перевірки);

-за основними позиціями і дидактичними принципами (методи зв'язку навчання з життям, методи наочності тощо);

-за формами організації процесу навчання (екскурсії, методи навчання на виробництві);

-за ступенем активності учнів - методи активні й пасивні.

З наведеного видно, що майже у кожного з підходів своя система класифікації, але жодна з них не охоплює всі істотні боки навчання.

Тому безперечної в логічному відношенні, достатньо обґрунтованої і тому загальновизнаної класифікації методів навчання створити ще не вдалося.

Проблема методів навчання належить до числа тих проблем, які не зразу піддаються розв'язанню. її не можна вважати остаточно вирішеною і зараз, про що свідчить численність різних точок зору на номенклатуру і принципи її класифікації.

3. Система педагогічних наук, зв'язок педагогіки з іншими науками. Розкрити методи науково – педагогічних досліджень та умови їх застовання Інтенсивний розвиток педагогіки в XIX - XX ст. привів до утворення системи педагогічних наук, що включає в себе: загальну педагогіку, яка охоплює основні питання виховання і навчання людини. Також розвиток самостійних галузей знань, таких як: дидактика (теорія навчання і освіти), теорія виховання, школознавство (управління школою), вікову педагогіку, яка досліджує особливості виховання на різних етапах вікових груп (переддошкільна, дошкільна, шкільна, педагогіка дорослих); дефектологію як спеціальну педагогіку, що розробляє питання виховання і навчання глухонімих і глухих (сурдопедагогіка), сліпих і тих, хто погано бачить (тифлопедагогіка), розумововідсталих (олігофренгопедагогіка), діти з розладом мови (логопедія); методику, яка вивчає специфіку вивчення окремих навчальних навчальних предметів (мови, математики, природознавства тощо); історію педагогіки, що досліджує розвиток педагогічних ідей у різні епохи, різними представниками науки; порівняльну педагогіку, яка вивчає порівняльним методом виховання і навчання в різних країнах; етнопедагогіку, об'єктом дослідження якої є вивчення особливостей, досвіду народного виховання, які відбиті в національній культурі, народних традиціях, звичках,фольклорі. Джерелами розвитку педагогіки є науково-педагогічні дослідження, передовий педагогічний досвід, історія педагогіки, а також ряд наук, які тісно пов'язані з педагогікою: філософія, етика, естетика, фізіологія, шкільна гігієна, кібернетика. Методи Успішність розвитку педагогічної науки обумовлена вибором методології дослідження. Методологія - шлях дослідження, теорія, вчення про науковий метод пізнання. Серед них слід назвати: системний підхід, особистісний, діяльнісний, культурологічний, етнопедагогічний та ін. Системний підхід передбачає, що відносно самостійні компоненти педагогічного процесу розглядаються не ізольовано, а в їх взаємозв'язку, що дозволяє виявити загальні системні властивості й якісні характеристики, які складають систему окремих елементів. Особистісний підхід у педагогічній науці вимагає визнання особистості як продукту суспільно-історичного розвитку, носія культури, її унікальності, інтелектуальної і моральної свободи, права на повагу, що передбачає опору у вихованні на природний процес саморозвитку здібностей, творчого потенціалу,

Діяльнісний підхід (частіше діяльнісно-особистий), спрямований на те, щоб організувати діяльність суб'єкта, в якій він був би активним суб'єктом пізнання, праці,спілкування,свого розвитку. Культурологічний підхід має своєю основою аксіологію - вчення про цінності. Людина розвивається шляхом освоєння нею культури як системи цінностей, одночасно стає творцем нових елементів культури, тобто відбувається становлення індивіда як творчої особистості. Етнопедагогічний підхід. Індивід живе в конкретному соціокультурному середовищі, належить до певного етносу, тому виховання повинно спиратися на національні традиції народу, його культуру, звичаї, навички при проектуванні й організації педагогічного про-цесу. З одного боку, необхідно вивчати, формувати це середовище, а з другого - використовувати його виховні можливості. Аксіологічний (ціннісний) підхід, який дозволяє вивчати явища з точки зору виявлення їх можливостей задовольняти потреби людини, розв'язувати завдання гуманізації суспільства. Людина розглядається як найвища цінність суспільства і мета його розвитку. Методи дослідження - це способи вивчення різних сторін педагогічного процесу. Розрізняють емпіричні методи, які передбачають накопичення, відбір, зіставлення, аналіз одержаних даних у ході вивчення педагогічних явищ, процесів, умов (спостереження, вивчення продуктів діяльності учнів, бесіда, експеримент). Спостереження - це цілеспрямоване, систематичне сприйняття дослідником педагогічного процесу, його окремих сторін у природних умовах. Завданням спостереження є накопичення фактів і подальший їх аналіз. Але цей метод вимагає дотримання окремих вимог: - чіткого визначення мети спостереження; - розробки програми, плану спостереження - визначення показників, критеріїв досліджуваного об'єкта; - об'єктивної фіксації спостережуваного. Для цього можна вести протоколи спостережень, щоденники, записи на магнітофоні та ін.; - створення необхідних умов для спостереження.

Спостереження може бути безпосереднім та непрямим. При безпосередньому дослідник спостерігає особисто за об'єктом у природних умовах, непряме спостереження передбачає використання спеціальних приладів - прихованих камер, телебачення. Методи вивчення продуктів діяльності учнів: зошитів, конспектів, читацьких щоденників, творів, малюнків та інше, які дають уявлення про систему роботи вчителя, особливості вияву якостей особистості. Метод бесіди допомагає з'ясовувати недоступні безпосередньому спостереженню особливості педагогічних явищ, оцінок, суджень, думок, мотивів поведінки, вчинків. Бесіда може мати чітку, регламентовану форму, для якої заздалегідь складаються питання. За невимушеністю характеру бесіди питання формулюються в залежності від ситуації. У будь-якому випадку необхідно готуватися до бесіди (визначити мету, завдання, намітити питання тощо), встановлювати контакт із співбесідником (зацікавлено та щиро вести розмову, тактовно та доброзичливо ставити питання, вміти берегти довірені таємниці). Бесіди проводяться з учнями, батьками, вчителями, керівництвом школи. Експеримент - метод дослідження, в процесі якого створюються умови для з'ясування залежності між педагогічними засобами та результатами їх використання за точно встановлених та зафіксованих умов. Експеримент передбачає висунення теоретичних положень, які можуть бути покладені в основу подальшої роботи, формулювання проблеми дослідження, постановки конкретних завдань, висунення гіпотези, визначення, методів дослідження, критеріїв, проведення констатуючого експерименту (з'ясування стану об'єкта дослідження, тобто фіксація його рівня, стану). Потім проводиться формуючий експеримент, який передбачає організацію діяльності для перевірки методів, засобів, підходів тощо, перевірка ефективності яких відбувається в ході контрольного експерименту. Усі три етапи педагогічного експерименту (констатуючий, формуючий, контрольний) можуть існувати як у природних умовах (маються на увазі природні для досліджуваних умов їх життєдіяльності), так і в лабораторіях.

Друга група методів дослідження - теоретичні. Це методи теоретичного аналізу напрямів, теорій на встановлення нових понять. підходів; методи моделювання - обґрунтування спеціальних зразків, моделей, явищ, систем

Загальнонаукові	Конкретно-наукові
	Теоретичні	Емпіричні
Загальнотеоретичні: - абстракція і конкретизація; - аналіз і синтез;- порівняння; - протиставлення; - індукція і дедукція. Соціологічні: - анкетування;- інтерв'юваня; - експертні опитування; - рейтинг. Соціально-психологічні: - соціометрія;- тестування; - тренінг. Математичні: - ранжування;- шкалування; - кореляція.	- аналіз літератури, архівних матеріалів, документацій, продуктів діяльності людини; - аналіз понятійно-термінологічної системи; - аналогії, які основані на спільності фундаментальних законів діалектики для процесів природи; - побудова гіпотез; побудова уявного експерименту; - прогнозування; - моделювання.	- спостереження (польові й лабораторні);- формалізовані (за певною програмою); - неформалізовані;- включені; - прямі й непрямі; - суцільні й вибіркові; - самоспостереження;- бесіда; - педагогічний консіліум; - вивчення й узагальнення масового й індивідуального педагогічного досвіду; - педагогічний експеримент (глобльний, локальний, мікроексперименти, природний і лабораторний); - науково-педогогічна експедиція.

№4 Характеристика словесних, наочних та практичних методів.

До них належать усне викладання знань (лекція, пояснення, розповідь), бесіда, диспут, рольова гра, драматизація, робота з книгою. Загальним для всіх цих методів є слово (усне чи писемне) як джерело знань.

Усний виклад. Під викладом учителя розуміємо представлення учням навчального матеріалу за допомогою слова з метою формування у них знань, умінь, переконань. Це - монологічна форма навч. роботи. Викладач повідомляє інформацію, учень сприймає її, осмислює, запам'ятовує, а потім репродуктує засвоєне. Живе слово вчителя може поєднуватися з іншими засобами: читанням книги, демонстрацією картини, проведенням дослідів, показами, як викон. Дії.

Види усного викладу:

Розповідь - живий, образний, емоційний виклад будь-якого питання, недовгий за часом, що містить переважно фактичний матеріал. Розповідь учителя широко застосовується в усіх класах сер. школи, однак у поч. та неповній сер. школі вона викор. значно більше, ніжу старших класах. Виділяють розповіді: художні (у своїй основі становить образний переказ фактів, вчинків дійових осіб), науково-популяні (виклад пов'язаний з теоретичним матеріалом, з абстрактними поняттями, описов (дає послідовний виклад ознак, особливостей, властивостей, якостей предметів і явищ навколишньої дійсності ).

Пояснення - доказовий виклад матеріалу вчителем, пов'язаний з вивченням правил, математичних дій, законів, явищ.

Шкільна лекція - виклад учителем проблеми, важливого питання навчальної програми. Лекція викор. переважно у старших класах. Залежно від дидактичної мети розрізняють лекції, у яких зміст безпосередньо доводиться до учнів у готовому для запам'ятовування вигляді. Більш складний характер має проблемна лекція. Активізації пізнавальної діяльності учнів сприяє: запис основної думки, тез, конспектування, складання плану та ін.

Характеристика наочних методів: За допомогою наочних методів навчання школярі набувають знань шляхом сприйняття окремих процесів, явищ, предметів або їх зображень. Виділяють: спостереження, ілюстрація, демонстрація.

Спостереження як метод навчання забезпечує безпосереднє живе "споглядання", сприйняття явищ дійсності (спостереження за явищами природи, праці людини). Спостереження можна проводити безпосередньо або за допомогою спеціальних приладів (мікроскопа, телескопа, термометра та ін.). Правильно організовані самостійні спостереження потребують ведення спеціальних записів: щоденників, протоколів.

Ілюстрація та демонстрація. Зазначені методи передбачають показ конкретних предметів та явищ навколишньої діяльності в натурі чи у вигляді зображень, які сприймаються за допомогою органів відчуття. Ілюстрація матеріалів показується у статичному вигляді (мінерали, метали, живі рослини, прилади, малюнки, історичні картини, портрети, географічні карти, графіки, схеми).

Під час показу ілюстрацій учні не тільки сприймають матеріал, а і проводять певну роботу з ними; вказують, що зображено, пояснюють зміст ілюстрацій, порівнюють їх, наводять замальовки та ін.

При демонстрації матеріали показуються в динаміці (проведення експерименту з фізики, хімії, креслення на дошці схем, таблиць, показ фільмів чи кінофрагментів). Для демонстрації використовуються спеціальні засоби, технічні установки. Ілюстрація та демонстр. є допоміжними методами, які забезпечують набуття знань учнями у поєднанні з іншими методами, зокрема зі словесними.

Характеристика практичних методів:

Сьогодні практичні методи використовуються для безпосереднього пізнання дійсності, поглиблення знань, формування умінь та навичок. Методи, основані на практичній діяльності учнів, використовуються, звичайно, разом з іншими методами навчання - наочними, словесними. До групи практичних методів входять: вправи, лабораторні та практичні роботи.

Вправа - це метод навчання, що полягає у повторенні певних дій, під час яких учнями виробляються вміння та навички застосування вже набутих знань. Вправи розвивають увагу, спостережливість, мислення, самостійність учнів, а також сприяють розвитку волі, наполегливості в подоланні труднощів, відповідальності та ін. Розрізняють вправи усні, письмові, графічні, технічні.

Усні вправи необхідні для опанування вмінь користуватися мовою, рахувати без використання засобів фіксації зображення.

Письмові вправи в основному застосовуються на уроках мови та математики.

Розрізняють тренувальні вправи (за зразком, за інструкцією), творчі (твори, розв'язання задач, що спонукають до використання знань в іншій ситуації), контрольні.

Графічні роботи, в яких знання знаходить відображення в кресленнях, графіках, замальовках з натури, ілюстраціях, таблицях, діаграмах.

Технічні вправи використовуються для набуття трудових умінь і навичок (робота з різними інструментами, обслуговування апаратів, машин).

Лабораторний метод оснований на проведенні експериментів, тобто на створенні умов, які дозволяють виявити будь-яке явище для дослідження причин його вияву, протікання, наслідків та ін. Використовується цей метод переважно при вивченні фізики, хімії, біології.

5.Педагогічна діяльність: сутність, складові, стиль педагогічної діяльності.

Педагогічна діяльність – особливий вид соціальної діяльності, спрямований на передачу від старших поколінь молодшим накопиченого людством досвіду і культури, створення умов для їх особистісного розвитку. це вид професійної діяльності, змістом якої є навчання, виховання, освіта і розвиток учнів.Педагогічна діяльність може бути професійною і непрофесійною. Непрофесійною є діяльність батьків по вихованню дітей в сім’ї. У сімейному вихованні немає спеціальних уроків, запланованих бесід про мораль, природу, красу. Людина, яка займається професійно педагогічною діяльністю, може називатися по-різному: вихователь, учитель, викладач, педагог. Педагог – це фахівець, який має спеціальну підготовку і професійно здійснює (виконує) навчально-виховну роботу в різних освітньо-виховних системах.Професійна діяльність вимагає спеціальної освіти, тобто оволодіння певною системою спеціальних знань, умінь і навичок, що необхідні для виконання функцій, пов’язаних з цією професією.

Педагогічну діяльність можна представити як сукупність таких взаємодіючих компонентів як: 1) ціль діяльності, 2) суб’єкт діяльності (викладач), 3) об’єкт-суб’єкт діяльності (учні), 4) зміст діяльності, 5) способи діяльності, 6) результат діяльності.

Метою професійної педагогічної діяльності є ціль виховання особистості в гармонії з собою і соціумом.При всіх відмінностях педагогічних професій у них є спільна мета, властива педагогічній діяльності, - залучення людини до цінностей культури. Саме в меті проявляється специфіка цієї діяльності. Ця мета (ціль) визначається як особлива місія, призначення якої – творення і самовизначення особистості в культурі, утвердження людини в людині.

Змістом викладацької діяльності є:   процес організації навчальної діяльності учнів, спрямованої на засвоєння ними предметного соціокультурного досвіду як основи і умови розвитку, і    процес організації власної діяльності.

Засобами діяльності вчителя є:

1) наукові (теоретичні та емпіричні) знання;

2) у якості “носіїв” знань виступають тексти підручників чи результати самостійних спостережень учнів;

3) допоміжні засоби: технічні, графічні, комп’ютери і т.п.

Результатом викладацької діяльності є розвиток учня, його особистісне, інтелектуальне удосконалення, становлення його як особистості, як суб’єкта навчальної діяльності.

Педагогічна діяльність учителя, характеризується певним стилем. Стиль діяльності – це стійка система способів, прийомів, що проявляються в різних умовах її існування. Він зумовлюється специфікою самої діяльності, індивідуально-психологічними особливостями людини.

Розрізняють поняття індивідуального стилю діяльності.

Індивідуальний стиль діяльності у вузькому смислі – “це обумовлена типологічними особливостями стійка система способів, що складається у людини, яка прагне до найкращого виконання даної діяльності, ... індивідуально-своєрідна система психологічних засобів, до яких свідомо чи несвідомо удається людина з метою найкращого урівноваження своєї (типологічно зумовленої) індивідуальності з предметними зовнішніми умовами діяльності.

Стилі педагогічної діяльності диференціюються насамперед на три загальні види: авторитарний, демократичний, ліберальний.

Демократичний стиль. Учень розглядається як рівноправний партнер у

спілкуванні, колега у спільному пошуку знань. Учитель залучає учнів до прийняття рішень, враховує їх думки, заохочує самостійність суджень, враховує не тільки успішність, але й особистісні якості учнів. Методами впливу є спонукання до дії, порада, прохання. У таких учителів школярі частіше відчувають стан спокійної задоволеності, високу самооцінку.

Авторитарний стиль. Учень розглядається як об’єкт педагогічного впливу, а не як рівноправний партнер. Учитель одноосібно вирішує, приймає рішення, встановлює жорсткий контроль за виконанням поставлених ним вимог, не обґрунтовує свої дії перед учнями. Унаслідок цього учні втрачають активність або проявляють її лише при керівній ролі вчителя, у них низька самооцінка, проявляється агресивність. При авторитарному стилі сили учнів спрямовані на психологічний захист, а не на засвоєння знань і власний розвиток. Головними методами впливу такого вчителя є наказ, повчання. Для таких вчителів характерні низька задоволеність професією, професійна нестійкість. Ліберальний стиль. Учитель уникає ситуацій прийняття рішень, передає ініціативу учням і колегам. Організацію і контроль діяльності учнів здійснює без системи, проявляє нерішучість, вагання. У класі нестійкий мікроклімат, є приховані конфлікти.