45. Розвиток психології в Україні у першій половині хх ст. (о.Запорожець, п.Зінченко, г.Костюк).

Олександр Володимирович Запорожець (1905-1981) - український і російський психолог, розпочав свою наукову діяльність у Харкові. Розробляв загально психологічну теорію діяльності в генетичному аспекті, розкрив роль практичних дій у генезі сприймання, мислення та інших пізнавальних процесів. Йому належать праці з теорії емоцій як особливої ланки регуляції діяльності. Наукові інтереси О. Запорожця стосувалися психічного розвитку дитини, її виховання і навчання. Його ідеї лягли в основу дошкільної психології й педагогіки. У психолого-педагогічній спадщині А.В. Запорожця знайшли цілісний розвиток ідеї наступності у вихованні дітей дошкільного та шкільного віку як єдиного процесу, що забезпечує особистісне, емоційне і психічне благополуччя дитини, розкриває можливості, службовці основою успішності шкільного навчання та визначення перспектив розвитку його особистості.

Вивчення творчої біографії вченого свідчить, що вона найтіснішим чином пов'язана із становленням психологічної та педагогічної науки в нашій країні. Життя А.В. Запорожця є зразком і прикладом організованості, волі, свідомого ставлення до свого обов'язку, який полягав у служінні людям через роботу в науці, прагненні надати своїй діяльності вищий сенс.

Положення А.В. Запорожця про невиліковним цінності ранніх періодів дитинства; висновок про те, що окремі психічні процеси дитини розвиваються як властивості цілісної особистості; віра в потенційні можливості дошкільника; настійні вимоги обліку своєрідності і специфіки віку, є, на наш погляд, відмінними рисами творчої спадщини вченого, який розглядає виховання дитини з позицій продуктивного гуманізму, спрямованого на створення умов, що сприяють розкриттю потенційних сил особистості. Ідеї А.В. Запорожця про те, що в ранньому дитинстві дитина набуває основи особистісної культури, сумірною з загальнолюдськими духовними цінностями, дозволили сформулювати виховні цінності, що регулюють діяльність педагога і вихованця.

Григо́рій Си́лович Костю́к [1899, село Могильно, Херсонської губернії, Російської імперії (нині Гайворонского району Кіровоградської області, Україна — 2 1982, Київ)] — український радянський психолог. Професор Київського педагогічного інституту (з 1935), член-кореспондент Академії педагогічних наук РРФСР (з 1947), дійсний член АПН СРСР (з 1967). Директор науково-дослідного інституту психології УРСР у 1945–1973 роках (нині Інститут психології ім. Г. С. Костюка АПН України).

Наукова діяльність

Починаючи з 1924 року, Г. С. Костюком було опубліковано більше 250 робіт. Ось лише найважливіші складові його (і створеної ним наукової школи) внеску в розроблення фундаментальних проблем загальної, вікової та педагогічної психології.

Це передусім розкриття цілей, форм і змісту взаємодії психології як самостійної науки із суміжними дисциплінами – фізіологією, педагогікою, соціологією, логікою, кібернетикою, обґрунтування шляхів цієї взаємодії, які взаємно збагачують суміжні науки і забезпечують їх спільне плідне застосування у суспільній практиці.

Це також аналіз структури діяльності. Мається на увазі:

по-перше, синхронічна структура, яка знаходить вияв у існуванні та взаємодії мотиваційної, змістової та операційної сторін діяльності. Вони тісно пов’язані одна з одною, але кожна з них потребує спеціальної уваги, в тім числі в педагогічному процесі;

по-друге, діахронічна структура, що розкривається через характеристику систем розв’язуваних суб’єктом задач. Розуміючи останнє поняття дуже широко, Г.Костюк виділяв у діяльності (зокрема, здійснюваній учнем) різновиди задач, що визначаються типом психічного процесу (сприймання, пам’ять, уява, мислення), який відіграє провідну роль у їх розв’язанні. При цьому він наголошував на необхідності забезпечення центрального місця мислительних задач у структурі процесу учіння. На цих засадах Г.Костюк і його учні обґрунтували і застосували у конкретних дослідженнях і розробках так званий задачний підхід до дослідження й побудови діяльності.

Важлива складова наукового доробку Г.С.Костюка і його співробітників – з’ясування психологічних передумов ефективності педагогічних впливів, засад індивідуального підходу до учнів, вимог до методу навчання як способу організації дій учнів з навчальним матеріалом, а також до побудови останнього, як і навчальних ситуацій, де він функціонує.

І найголовніший, мабуть, напрям – вивчення закономірностей психічного розвитку, генези здібностей, становлення особистості, характеристика чинників і етапів цих процесів; розкриття ролі, яку відіграє в їх детермінації активність суб’єкта, а також зовнішні впливи, в тім числі педагогічні, що стимулюють і організують цю активність. Уточнюючи тезу про істотну залежність змісту психічного розвитку від соціального середовища, Г.Костюк підкреслював, що вказаний зміст визначається діяльністю суб’єкта у середовищі. З огляду на це він вважав закономірними невдачі виховання, яке зводиться до сукупності «заходів», зовнішніх впливів на вихованців та ігнорує їхню власну діяльність та її мотиваційну основу – їхні потреби, почуття, прагнення.

Зинченко Владимир Петрович

Родился 10 августа 1931 в Харькове (Украина). В 1953 г. окончил отделение психологии философского факультета МГУ им. М.В. Ломоносова. В.П. Зинченко - известный психолог, академик Российской академии образования (1992), доктор психологических наук (1967), профессор (1968). На педагогической работе с 1951 г., в МГУ с 1960 по 1982 г. (организатор и первый заведующий кафедрой психологии труда и инженерной психологии - с 1970 г.); в 1969-1984 гг. зав. отделом эргономики ВНИИ технической эстетики ГКНТ СССР. В 1984 году им была основана в МИРЭА кафедра эргономики, которую он возглавляет по сей день.

В.П. Зинченко является членом различных научных обществ, входит в состав редакционных коллегий ряда журналов. Область его научных исследований - теория и методология психологии, психология развития, детская психология, экспериментальная когнитивная психология, инженерная психология и эргономика. Он экспериментально исследовал процессы формирования зрительного образа, опознания и идентификации элементов образа, информационный поиск и информационную подготовку решений, представил вариант функциональной модели зрительной кратковременной памяти, модель механизмов визуального мышления, как компонента творческой деятельности.

Результаты научных исследований В.П. Зинченко использованы в рационализации существующих и проектировании новых информационных моделей систем управления техническими объектами, в формировании адекватных и эффективных образно-концептуальных моделей реальности в сознании операторов такого рода систем. На основе экспериментальных исследований разработана функциональная модель структуры предметного действия человека, развито учение о сознании как функциональном органе индивида, о структуре его основных компонентов и слоев.

Труды В.П. Зинченко внесли существенный вклад в дело гуманитаризации сферы труда, особенно в области информационных компьютерных технологий, а также в гуманитаризацию системы образования. Он автор первых в стране отечественных учебников по эргономике для вузов (1979; 1998), один из инициаторов формирования новой вузовской специальности "эргономика", автор более 300 научных публикаций, свыше 100 его работ изданы за рубежом, в том числе 12 монографий.