85. Правовий нігілізм: поняття, історичне значення та шляхи подолання в Україні.

Правовий нігілізм — деформаційний стан правосвідомості особи, суспільства, групи, який характеризується усвідомленим ігноруванням вимог закону, цінності права, зневажливим ставленням до правових принципів і традицій, однак виключає злочинний намір. Ігнорування закону зі злочинною метою — самостійна форма деформації правосвідомості. Разом з тим правовий нігілізм породжує правопорушення, у тому числі кримінальні злочини.

Правовий нігілізм українського суспільства радянського періоду виник не на голому місці: він мав глибокі історичні корені. Багатовікова правова незабезпеченість суспільства, нерівність перед законом і судом, правовий цинізм уряду та інших вищих органів влади, попрания національної самобутності народу — все це, говорячи словами О. Герцена, «вбило всяку повагу до законності» у Російській імперії, до складу якої протягом декількох століть входила значна частина України.

Правовий нігілізм в Україні під час її входження в СРСР — результат певної деформації правової свідомості і правового регулювання того часу.

У СРСР правовий нігілізм проявлявся у двох формах:

1. теоретичній (ідеологічній), коли в унісон з марксистсько-ленінською теорією на державному рівні обґрунтовувалися ідеї:

про відмирання держави і права при соціалізмі — і тим самим істотно принижувалася роль права;

про перевагу всесвітньої пролетарської революції над правами людини;

про перевагу постанов комуністичної партії над законами, вторинність права, його відображеної реальності, яка обслуговує первинні реальності — економіку і політику, та ін.;

2. практичній, коли відповідно до офіційної ідеології:

була накопичена величезна кількість нормативних актів, які або морально застаріли, або містили декларації та заклики, або не мали ясності і чіткості формулювань і суперечили один одному. Поширена порочна практика, відповідно до якої закон не діяв доти, доки він не обростав інструкціями або відомчими наказами, призвела до правової деградації суспільства, породила недовіру в закон, зневагу до нього;

встановлені державою правові норми не додержувалися державними органами, відомчими і посадовими особами, які прикривали порушення законності виправдувальними поясненнями типу «в інтересах народу», «для виконання плану» та ін., що спричинило відомчий правовий нігілізм, а часто і правовий цинізм з боку вищих посадових осіб держави;

правозастосовні та правоохоронні органи діяли відповідно до принципу пріоритету доцільності над правом і законом.

Явища правового нігілізму (невизнання законів, негативне ставлення до права) — найбільш поширена і укорінена форма деформації правосвідомості населення в державах з авторитарним і тоталітарним режимами.

На цей час причинами прояву правового нігілізму в Україні можна вважати:

невпорядкованість законодавства, його нестабільність і суперечливість;

низьку правову культуру;

слабість механізму приведення в дію прийнятих законів та ін.

Шляхи подолання правового нігілізму

Спеціальними засобами, що сприяють зведенню до мінімуму правового нігілізму, слід назвати:

якість законів та інших нормативно-правових актів. Забезпечення належної ролі закону в системі правових актів. Наявність стабільності та однаковості в регулюванні суспільних відносин;

авторитет державної влади і налагодженість механізму її дії. Наявність розвинутої державної структури, здатної забезпечити виконання права. Вдосконалення системи правоохоронних органів і правозастосовної діяльності. Зміцнення законності. Підвищення ролі суду;

високий рівень правосвідомості, який дозволив би закону працювати. Збереження самобутності правової культури. Поліпшення системи правової інформації, професійного навчання і виховання юристів, інших посадових осіб.

Необхідна систематична робота з підвищення професійної культури всіх суб'єктів правоохоронної системи, що сприятиме подоланню недовіри населення до правоохоронних органів. Додержання закону стане вигіднішим, ніж його порушення, коли зміцниться надійність права, що означає, з одного боку захист набутих прав, а з іншого — можливість будь-якого громадянина, який не має юридичної освіти, знати свої права. Надійність права припускає також стабільність правопорядку і можливість передбачати зміст конкретних юридичних рішень.

Слов'янофіли вважали, що Росії треба будувати життя на моральних та релігійних засадах. А Захід, на їхню думку, віддає перевагу «поклонінню державі», механічному юридичному устрою. Представники слов'янофільської орієнтації наполягали на тому, що «російський народ є народ недержавний» (Аксаков) і конституція та право йому не потрібні.

О. Герцен вважав неповагу до права історичною перевагою російської культури, православної релігії над західною: правова незабезпеченість завжди домінувала над російським народом... Цілковита нерівність перед судом знищила в ньому повагу до законності. Росіянин, хоч якого походження він був би, обходить і порушує закон усюди, де це можна зробити безкарно. Так чинить і уряд – стверджує Герцен.

Дефіциту правосвідомості російської культури відповідає й дефіцит праворозуміння у філософській думці, що тісно пов'язаний з її етикоцентризмом, густо замішаним на православ'ї й проповіді абсолютно морального підходу до життя. Саме згідно з цією філософією феномен права принижується й перетворюється на прикладну етично-релігійну тему. Наприклад, В. Соловйов обґрунтував концепцію права як «мінімуму моралі». Право він розглядав як щось похідне від моралі, а не як самостійний феномен.

Крайнім проявом цього моралізованого антилегізму був правовий нігілізм Л. Толстого. «Право! Що ж називається цим дивним словом? – розмірковував Л. Толстой. – Якщо розглядати не з наукової точки зору, а за «здоровим глуздом», то відповідь на запитання про те, що таке право, буде дуже простою і ясною: правом насправді називається влада на дозволи, що надають володарі самі собі, примушуючи людей, над якими вони мають владу, робити все те, що їм вигідно. Право державне – право відбирати в людей продукти їхньої праці, посилати їх на вбивство, що називається у них війнами… Кримінальне право – є право одних людей посилати, засилати людей, вішати усіх, кого вони вважають за потрібне... Насправді все дуже просто: є примушувачі і примушені (насильники і ті, кого насилують), і насильникам хочеться виправдати своє насилля – такий погляд на проблему відомого мораліста.

Отже, Лев Толстой був прихильником правового нігілізму і не розумів, що право може бути таким феноменом, який передує державі й обмежує її владу. Він вважав, що народ словом «право» не користується, а ототожнює його винятково з насиллям. Треба жити не за законом, а по совісті – такий вихідний імператив його світоглядного вчення. Юридичну науку він розглядав як брехливу, навіть більше, ніж політична економія, і називав її «базіканням» про право. У 1904 році, даючи відповідь американській газеті, Лев Толстой стверджував, що в результаті зусиль західних держав виникли конституції й декларації про права людини, які були непотрібними: це був неправильний і хибний шлях (шлях, що веде до омани).

Американський дослідник суспільствознавства в Росії А. Валіцький дійшов висновку, що «праву в Росії не поталанило», воно заперечувалося під різними приводами: в ім'я самодержавства чи анархії, в ім'я Христа чи Маркса, в ім'я вищих духовних цінностей чи матеріальної рівності.

Правовий нігілізм, відмежовування моралі від права в російській культурі Микола Бердяєв охарактеризував так: «Віра в конституцію – примітивна віра. Віра має бути спрямована на предмети, що більше цього гідні. Робити собі кумира із права й держави непристойно». У відомій праці «Судьба России» він писав, що російська людина може бути запеклим шахраєм і злочинцем, та в глибині душі вона... шукає порятунку у святих. Це – віками вихований дуалізм, що увійшов у плоть і кров. Особливий уклад, особливий шлях.