2.3 Наталка Веркович: ідеал жінки в розумінні о. Коблянської.

«Жіноче питання», або ж по-сучасному феміністична проблематика, заторкнута у «Людині», становить зміст і другої повісти – «Царівна». Однак проблематика зазнає творчого переосмислення авторкою. Це можна сказати й про написану незабаром після повісті «Людина» повість «Царівна» (1896). Сама назва твору підказує, що це заперечення попереднього твору. Якщо Олена Ляуфлер, будучи тільки людиною, здалася, покорилася суспільству, Наталка Верковичівна перемагає у життєвій боротьбі. Вона знаходить те «гармонійне полуднє», до якого тягнуться всі героїні Кобилянської, стає «царівною» – володаркою своєї долі.

Але природно виникає питання: як могла досягти цього утримувана ласкою родини дівчина-сирота Наталка? Адже авторка не дала їй в руки єдиної зброї, котрою, як гадає письменниця, жінка може перемогти в житті, – науки.

Перед читачем постає нібито вже знайома ситуація, дівчина, яка не має маєтку, а відтак не може претендувати на певне становище в суспільстві, усвідомлює власну незначущість. У повісті ця дівчина – Наталка Веркович її доля, що, на перший погляд, у багатьох моментах подібна до її літературної попередниці Олени Ляуфлер, видається більш жорстокою: дівчина є сиротою та з дитинства зазнавала лише погорду й брак ласки; її перше дівоче кохання зраджене, а мрії про майбутнє понівечені; її улюблена праця, що живила надією й додавала сил, – повість, виписана «кров'ю серця», яка становила єдиний сенс її життя – відкинута й нікому не потрібна. Та на вiдмiну вiд Олени Ляуфлер, Наталка Веркович з повiстi «Царiвна» дiйсно стала царiвною своєї долi.

Подібна проблема, подібна ситуація: людина й обставини, людина чи обставини. Та не подібна концепція героя. Наталка – не Олена, вона на шабель вища, краща, довершеніша Олена – лише проба, Наталка – звершеням Це взірець персонажа пера О. Кобилянської, це її ідеал: сильна, горда, вольова особистість, готова до боротьби з життям і до перемоги в ній, хай не близької, хай поступової, проте остаточної Наталка – це та цільна, цілісна індивідуальність, яка неспроможна втамувати спраги за повнотою буття, повнотою чуття, повнотою життя. Вона шукає краси й досконалості, насамперед людини, а згодом і світу, прагне довершеності й тужить за нею, вона наближає свій ідеал, сама стаючи тим ідеалом. Наталка стає господинею своєї долі. Недарма із трьох заголовків повісті – «Лореляй», «Без подій», «Царівна» – О. Кобилянська вибрала останній. Цим вона ствердила, що героїня перемогла міщанське середовище, яке прагнуло її нівелювати як особистість. Наталка – «Царівна» на своєму життєвому шляху.

Читача не може не захоплювати її внутрiшнiй свiт, що розкривається через роздуми героїнi, своїми свiтлими мрiями, романтичнiстю i чистими сподiваннями: «В моїй душi повно мрiй, багато образiв, барв...» – зiзнається вона. Кривда й упереджене ставлення не в змозi зламати духовну мiць Наталки, бо в нiй переплелись рiшучiсть з терплячiстю, сила розуму з нiжнiстю серця. I нехай Наталка ще не бачить виразно свого мiсця на громадськiй дорозi, але вона прагне знайти собi справу, корисну для людей i батькiвщини: «Я вiрю в це, як вiрю в силу волi, i я несказанно горда за тих, що ступили на дорогу, котра веде до сього полудня...» – говорить Наталка. «Полуднє» так вона назвала своє особисте щастя, що настало в життi дiвчини, – "воно настане i для нашого народу, правда ж?" – неначе до мене звертається Царiвна [13, c. 250].

Творчою знахідкою авторки й, поза сумнівом, великим "плюсом" повісті є показ становлення цього вимріяного образу жінки, відшліфованого невтомною працею над собою, постійним саморозвитком, що триває в затяжній борні не стільки із зовнішніми обставинами, скільки із самим собою в просторі власної душі, часто не без особистих втрат. Разом із тим це й розкриття процесу народження нової людини – сильної, духовно багатої індивідуальності в складному й суперечливому світі її непогамовної природи, це утвердження справжньої, самошнної й самодостатньої Людини.

Відтак проблема жінки, її свободи й самореалізаціі, виходячи за рамки особистісного в повісті «Людина» на ширші обрії суспільності в повісті «Царівна», набуває узагальненого, гуманістичного та водночас національного пафосу, сповнюючи образ – у даному випадку жінки – ідеалістичним звучанням провідника наші її охоронця й поборника, готового до самопожертви заради високих ідеалів.

Якщо підсумувати усе вище сказане, то можно зробити висновок, що в образі Наталки Верковичівни О. Кобилянська психологічно обґрунтовано створила образ людини, яка, зазнаючи болючих розчарувань, страждаючи від несприятливих обставин, не занепадає духом, а вірить у високе своє призначення, прагне до якнайширшого вияву власних багатих духовних сил, висловлює сміливі – як на той час – думки про призначення та обов'язок людини, зокрема жінки. Вдаючись до форми щоденникових записів – своєрідної розмови героїні з собою, – О. Кобилянська розкриває світ думок і почуттів «Царівни», яка не може змиритися з філістерськими поглядами на жінку, прагне вирватися з духовної неволі, сірої буденщини. В її образі письменниця втілює ідеал гордої, непокірної жінки-інтелігентки, яка має відвагу відстоювати свої погляди, стверджуючи думку: «Вільна людина із розумом – це мій ідеал».

М. Денисенко порівнює письменницю із Наталкою. У своїй статті вона говорить: «І Кобилянська, і її Царівна обидві є: 1) ніцшеанками; 2) феміністками; 3) патріотками своєї батьківщини; 4) схильними до нарцисизму». І не можна з цим не погодитись [8, с. 48].

Психологічна повість О. Кобилянської «Царівна» стала для неї емблематичним твором і класичним надбанням української літератури. Як і кожен класичний твір він має цілу традицію інтерпретацій. У нашій роботі необхідно зупинитися на двох його визначальних особливостях.

Передусім – це концепція людини, яка притаманна в ранній творчості Марко Вовчка. У той час філософська й художня думка вперше помітила появу масової людини та її дистанціювання від справжньої духовної аристократії, лідерів, які ведуть суспільство вперед і забезпечують суспільний прогрес. Вперше проблему з особливою гостротою поставив Ф. Ніцше, який, безумовно володів багатьма умами мислячих людей. Зачитувалася ним О. Кобилянська та її героїні, які часто були другим Я авторки. У її творах не бракувало представників масової людини, для якої характерні інертність, обмеженість, посередність, споживацьке ставлення до життя, невміння продукувати свіжі, оригінальні ідеї. Протистояли масовій людині вищі люди, до числа яких зараховує себе й головна героїня «Царівни» Наталка Веркович.

Становлення в дівчині Людини О. Кобилянська показала в попередній повісті. У цій вона переводить свою героїню на вищий щабель: засвідчує появу Царівни – своєрідного символу вищої людини. Яка її відмінність від попереднього типу? Вона протистоїть обставинам, сміливо бореться за своє щастя й перемагає в цій боротьбі. Вона, як героїня доби неоромантизму, сама визначає свою долю, демонструє самодостатню цінність своєї індивідуальності.

Друга особливість роману «Царівна» щільно припасована до концепції людини. О. Кобилянська запропонувала новий рівень психологічного прочитання особистості. Художній світ роману заповнений не так зовнішніми подіями, як внутрішніми. Розповідь від третьої особи раз у раз переривають щоденникові записи Наталки, її розлогі внутрішні монологи; стилістику «нової драми» нагадують розгорнуті діалоги героїв, що переростають у дискусії. Стабільність зовнішнього світу, його усталеність і непорушність контрастують з внутрішнім зростанням героїні, змаганням її за чистоту власної душі, боротьбою за відстоювання свого права лишитися собою.

Наталка в повісті «Царівна» – представниця кращої частини українського жіноцтва з інтелігенції, яка виборювала свої права – на читання книжок, на спілкування, у тому числі з чоловіками, на відмову від одруження з нелюбом, намагалася звільнитися від залежності родини дядька Івановича. Це новітній тип мислячої жінки, як його бачить сама О. Кобилянська. У цьому образі письменниця втілила свою програму жіночого руху, його провідну ідею – досягнути самостійності, суспільної незалежності шляхом праці і освіти. У цьому образі письменниця виділяє дві основні риси – почуття обов'язку перед народом та пристрасне прагнення до світла, добра, свободи, романтичне поривання до ідеалів майбутнього.