ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………...3

Розділ I. Альбігойське віровчення

1. Катари……………………………………………………………………...….4

2. Вальденси……………………………………………………………………11

Розділ II. Переговори і війна

2.1. Передумови війни………………………………………………………….….13

2.2. Хід хрестової війни з альбігойцями до першої осади Тулузи……………..16

2.3. Події до підкорення Лангедоку Симону де Монфору……………………...25

Розділ III. Лангедок у 1216-1229 рр.

3.1. Тулузькі повстання та їх наслідки……………………………………………31

3.2. Політика французьких королів по відношенню до альбігойців……..……..39

Розділ ІV. Наслідки єресі і завоювання……………………...…………………48

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………….51

Список використаних джерел та літератури

ВСТУП

Актуальність теми. Початок і поширення єресі сучасне самому початку християнства. Виникнення християнської релігії здійснювалась в таких умовах, які не могли не поставити її в умови боротьби. Конкуренція з іудаїзмом та язичеством залишила глибокі сліди на історії Церкви, перших і всіх наступних століть. Вано сприяла утворенню в єдиній християнській догмі інших тлумачень та вчень. Найвідомішими із таких є: манихеї, присцеліани, павликіани, аріани, богомили, патарени та багато інших. Помітне місце серед них займає альбігойське віровчення, яке здійснило важливий вплив на історію Франції та Середньовічньої Європи взагалі. Альбігойські війни, організовані Інокентієм ІІІ, посіяли насіння Домініканського ордену та інквізиції, незабаром вони перестали бути релігійними і перетворилися на завойовницькі війни під прапором релігії. Коли в ці війни були залучені французькі королі, то їх головною метою стали територіальні претензії , які давно мали місце в думках монархів. Так сталося, що на долю тулузців та інших мешканців Лангедоку випало складне випробування на вірність не лише релігії, а й принципів та переконань, які вони відчайдушно відстоювали і не жаліючи свого життя йшли до останнього.

Аналізуючи історіографічну базу даної роботи, хотілося б зазначити, що вона представлена різноманітною літературою істориків різних поколінь. Однією з ґрунтовних праць даної теми кінця ХІХ століття є праця М.Осокіна «История альбигойцев и их времени», в якій висвітлені історичні факти досить яскравим чином. Дане дослідження має унікальну філософську концепцію альбігойців - людей, які вірили, що справжнє людське буття набагато перевершує повсякденний, звичний світ. Нажаль крім М.Осокіна із вітчизняних істориків даною темою ґрунтовно ніхто не займався, оскільки мовний бар'єр та географічне розміщення країни в якій відбувалися дослідженні події – є важливою перешкодою.

Цікавою є книга Жака Мадоля «Альбигойская драма и судьбы Франции» , яка присвячена одному з найцікавіших періодів світової історії - альбігойському хрестовому походу і приєднанню Лангедоку до Французького королівства (1209-1249), подій, які знаменують собою початок епохи консолідації французької національної держави. Книга написана живою, образною мовою і розрахована не тільки на істориків професіоналів, а й на широке коло читачів.

Праця історика Джонатана Райли-Смита «История крестовых походов» підготовлена Оксфордським університетом і являє собою глибоке, серйозне і в той же час захоплююче дослідження багатовікової історії хрестоносного руху в тому числі і альбігойського, який справив глибокий вплив на розвиток Європи. автори - британські вчені - розглядають цю тему в різних аспектах і призводять багатий фактичний матеріал.

Об'єктом дослідження є хрестовий похід на південь Франції .

Предметом дослідження є альбігойські війни.

Мета: прослідкувати шлях хрестових завоювань та території Лангедоку та їх вплив на подальшу історію Франції.

Завдання даного дослідження :

• розглянути основні особливості віровчення катарів та вальденсів;

• визначити основні заходи вжиті Інокентієм ІІІ для мирного придушення єресі ;

• охарактеризувати хід хрестової війни з альбігойцями;

• з’ясувати наслідки альбігойських завоювань.

Структура дипломної роботи зумовлена поставленою метою, завданнями і характером дослідження. Дипломна робота складається зі вступу, чотирьох розділів, семи підрозділів, висновків та списку використаних джерел та літератури.

Хронологічні межі моєї роботи з 1209 - по 1229 роки.

Розділ і. Альбігойське віровчення Катари

Основним джерелом інформації про догматику, обряди, ієрархію, мораль французьких катарів ми отримуємо переважно від інквізиторів, які займалися розслідуванням даної справи, і залишили певні записи, це духовні особи: єпископи, абати, проповідники. Творів же самих єретиків про власну віру нажаль не збереглося, оскільки частина була знищена самими дуалістами, а інша вщент спалена інквізицією.

Щодо канонічної літератури, то відомо, що слов’янські та французькі катари відкидали Старий Завіт, Новий же мали в провансальському перекладі, зробленого, скоріш за все, не з латинського, а з грецького або ж зі слов’янського кирило-мефодіївського тексту. Також вони притримувались апокрифів, і саме тих, що виникли під впливом Сходу. Єретики приймали «Ведение пророка Исайи о существе Троицы и искуплении рода человеческого» , також Євангеліє Никодима і активно цитували апокрифічне «Сказание о вопросах Иоанновых и ответах на них Христовых», де в дуалістичній формі тлумачиться творіння Світу і вирішуються питання про кінець та загальний суд.

Альбігойці були, в першу чергу, високими ідеалістами, односторонніми в своїх захопленнях. Поклоняючись безсмертному духу, вони тим самим зневажали смертне тіло, саме тому найвірніші із них, так звані «досконалі», із таким задоволенням йшли на страту. Їх філософія зосереджувалася на питаннях протистояння добра і зла, віруючи в Бога безперечно милостивого, творіння всесвіту, наповненого хворобами, муками, війнами вони приписували зовсім іншій істоті. Відповідно до вчення демон зла, Люцифер, був створений Богом, однак відхилившись з-під його волі, повстав проти нього, зробившись злим генієм, і поклав початок всьому тілесному і видимому, тому сонце, небо, зорі є також його творінням. Від дружин своїх він народив синів і доньок, що і поклали початок роду людському.

Важливим питанням віровчення катарів було протистояння плоті та духа, під іменем останнього вони розуміли владику всього невидимого, Бога світла, джерела душ, безгранична область якого зовсім відокремлена від царства темряви і матерії. Із висоти своєї святості, він сторониться всього видимого, тілесного і створював лише те, що доступно духовному, відстороненому від світу, де немає ні минулого, ні теперішнього, ні майбутнього. В небаченому царстві його живуть небожителі, їх світ зовсім не схожий на наш, це Єрусалим небесний, народ Бога, вівці Ізраїля по Писанню.

Визнаючи такий особливий світ, альбігойці завжди могли передбачати його, говорячи про свою віру в християнського Бога, приховуючи основну сторону свого дуалізму, вони вносили алегоричне розуміння в сказання Біблії. Бог створив, говорили вони, не небо, а небесні душі, не землю, а душі земних людей, не море, а чисту воду спасіння і віри. Тією ж Біблією альбігойці підтверджували висновки про верховного владику зла. Це Бог Старого Завіту, оскільки Бог євреїв багато в чому заперечує Богу новозавітному, він грізний, гнівний та мстивий.

Замість історії про гріхопадіння по Біблії крайні альбігойці пропонували свої видумані, міфологічні пояснення: злий Бог, заздрячи тому, що добрий царствує над народом святим і блаженним, з’явившись на небі, перетворився в ангела і, сяючи світлом і красою, переманив до себе небесних духів, тисячами спокус він переконував їх послідувати за ним на землю, де обіцяв їм насолоди, більші ніж радості небесні. Вони піддавшись спокусі залишили істинного Бога. Незабаром диявол, задоволений своїм першим успіхом, вдруге з’явився на небі з армією демонів, визвавши свого головного противника на бій. Легіон ангелів з архангелом Михайлом, поборовши Люцифера, заключили його на землі, де він став управляти царством людей.

Людське тіло та перебування на землі і є те пекло, яким лякає Писання. Призначення людини - рано чи пізно позбутися його. Крайні дуалісти вважали, що всі люди з часом повернуться в той світ, в якому немає печалі і мук, і всі будуть врятовані. На їх думку, несправедливим буде, якщо одні знову потраплять в царство блаженства, а інші будуть приреченні на вічні муки. Тому вчення катарів щиро визнає місію Спасителя, а саме те, що Христос призначений врятувати людські душі і обернути їх до Господа. Вони визнавали духовну спорідненість Бога та Христа, хоча і вважали його нижчим по статусу, також різко заперечували догмат про втілення, як такий, що чужий здоровому глузду і законам природи. По іншим відомостям, мало можливим, єретики несли страшну хулу на Христа: Марію-Магдаліну вважали, наприклад, його коханкою. Ще нижче Христа вони розміщували третє лице Тройці – Святого Духа.

Діва Марія, тісно пов’язана з поняттям про Божество, була одним із ангелів, одним із духів небесних. В неї не було земних батьків, оскільки ні в одній з канонічних книг не збереглося їх імен. По подобі вона була жінкою, але насправді в неї не було тіла, як і інших людських потрібностей. Вона була послана Богом на землю, щоб передувати приходу Христа. Ісус пройшов через її вухо і вийшов тим же шляхом, як говорив сам Спаситель в апокрифічному Євангелії від Іоанна. Загалом, це припущення вигадано не катарами, воно зустрічається в старій латинській службовій літературі, а також в грецьких та латинських проповідях , та творах святих отців, де мало метафоричний зміст.

Наполягаючи на необхідності спасінні роду людського і вказуючи на це виключно за допомогою альбігойського віровчення, крайні дуалісти звертаються до дуалізму далекого Сходу, а саме переродження душ, в різноманітних птахів, звірів, рослин поки не буде знайдений істинний шлях спасіння. Таке твердження і пояснює вегетаріанство катарів.

З уявлень катарів про страшний суд, він повинен відбутися, проте на ньому не буде розділень на злочини і їх якості, а навпаки настане гармонія і порушиться початковий порядок. Трійця зникне, повернувшись до єдиного божества, зло буде переможене і запанує милостивий Бог. Таке твердження повинно було привести велику кількість послідовників помірному дуалізму.

Кодекс катарів передбачав беззаперечну бідність. Спілкування з людьми, які не належали секті і були прив’язані до мирського життя, могло бути лише з метою навернення їх в альбігойське віровчення. Клятва була цілком заборонена, один альбігоєць навіть перед трибуналом інквізиції заявив, що якщо це перетворило його релігію з переслідуваної в господарюючу, він все одно б цього не зробив.

Забороняючи вбивство, єретики противились будь-якому кровопролиттю, війні. Навіть знищуванні за вчення «досконалі» повинні були терпеливо зносити рани та смерть, не піднімаючи руки на свій захист. Уникаючи вбивства взагалі, альбігойський кодекс забороняв знищувати всіх тварин, крім гадів, які були притулком демонів і не приносили нічого, окрім шкоди. Вживання м’ясної їжі, як справа черевоугіддя, вважалась смертним гріхом, нарешті, поїдаючи м'ясо, катар міг завадити покаянню душі, замкненої в плоть тварини. Дозволялось харчуватися хлібом, плодами, оливками, овочами, а також частково рибою, хоча деякі і вважали, що це все породження диявола, однак припинити життя голодом не можливе було із-за того, що це могло б зупинити процес покаяння.

З тієї ж точки зору, а саме необхідності, катари дивились на шлюб. Сам по собі він шкідливий, оскільки узаконює хтиві насолоди, але, говорили крайні дуалісти, якщо заборонити розмноження тіла людського, то куди ж після смерті поміститься душа, яка бажає покаяння? Зате коли весь світ прийме чисту віру, то будь-який сенс шлюбу втратиться.

Прийняття всякої людини до альбігойської церкви знаменувалося особливим обрядом. Хрещення водою катари відкидали як матеріальне, натомість приймаючи «хрещення духом», назване «consolamentum» що полягало у розрадженні душі на час земного перебування. Весь обряд складався з покладання рук та вимовляння символічних слів. Отримавши consolamentum людина тим самим відрікалася від влади демонів, називалася другом Божим, добрим християнином, а частіше всього «досконалим», що більше всього дратувало католиків.

Досконалі вважали себе безпосередніми наступниками апостолів, своє призначення вони обмежували розповсюдженням і проповіддю істинної віри. Відмежовуючись від світу та суспільства, їх майно належало всій церкві і йшло на її цілі так само, як і вклади, які вони отримували від віруючих та новонавернених, удостоєних «розраду» в час хвороби або в хвилини смерті. Їх життя було наповнене низкою аскетичних подвигів, вони відрікались від сімейних та родинних уз, давали обітницю цнотливості і бідності. Чотири рази в рік дотримувалися великих сорокаденних постів, три рази на тиждень не їли нічого, крім хліба і води.

Чорний одяг, кожана сумка через плече з романським перекладом Нового Завіту являлись прикметами мандруючого проповідника. Єретики впізнавали один одного по особливим жестам і символічним фразам. Їх будинки також мали знаки, загадкові для інших, проте зрозумілі їм самим. Жінки також приймались в ряди посвячених, могли здійснювати consolamentum, але лише в крайніх випадках, проповідувати ж не мали права. Жили вони в окремих будинках, або складали особливі общини, в яких займались рукоділлям чи виховували дівчаток, приймаючи також на своє утримання хворих, це було деякою мірою схоже на католицький монастир.

Число посвячених тієї і іншої статті один із інквізиторів середини XIII ст. нараховував близько чотирьох тисяч чоловік, але тоді вже багато було знищено вогнищем і війною, переслідування завжди з особливою силою було направлене проти них. Вони користувалися безграничною повагою серед альбігойців, їх поява в селі була великим святом, широко розкривались перед ними ворота феодального замка, власник та його васали оточували щільним натовпом проповідника і уважно слухали його промову. Зовнішній вигляд таких людей, велична хода, їх манера розмовляти нагадувала жреців Сходу і суддів єврейських, вони називались інколи діаконами, являлись і духовною, і світською владою в альбігойській Церкві.

Благословення утішника вважалось милостю небес. В обряді благословення проглядаються слов’янські корні. Приклонивши голову і зробивши земний поклін, підходив до проповідника альбігоєць і говорив: «Добрий християнин, благослови мене» - і, обнявшись три рази, приклоняв голову на його плече; жінки ж складали на грудях руки і так само приклоняли голову. « Да благословить вас Господь Бог», - звучала відповідь.

Вся інша маса дуалістів ділилася на віруючих (credentes) та слухаючих (auditors), тобто ті, хто навчається. Останні складали третю, найнижчу ступінь, вони були новачками в альбігойській вірі і мали лише елементарні відомості про неї, філософію вчення, символіку обрядів – все це було закритим для них.

Альбігойські єретики маючи багато переваг часто докоряли своєму супернику, катари звинувачували католицизм у блиску богослужінь, театральності обрядів, які відволікали від помислів про Бога, за пишність, за багатство прелатів. Вони вказували на користолюбність, жадність та насилля служителів даної церкви. Їх падіння, по їхніх словах, розпочалося з часів папи Сильвестра, якого вони називають Антихристом, людиною беззаконня і сином гибелі.

Альбігойці сходились на молитву всюди, де була можливість, це міг бути замок, хатина, на полях та в долинах, в печерах та лісі. Мали вони також молитовні будинки - там, де альбігойство користувалися вже признаним авторитетом, в таких місцях були відсутні будь-які елементи розкоші, основними меблями були лавки, стіл з білою скатертиною, на ньому лежав Новий Завіт, відкритий традиційно на першій главі Євангелія від Іоанна. Оскільки, Христос був посланий на землю, щоб звільнити людей від ідолопоклонства, тому не прийнято було на місцях вшанування його пам’яті, поклонятися статуям, іконам, хрестам і т. п.

Єретики докладали всі зусилля, щоб викликати якомога більшу відразу від зображень, обожнюваних у християн. Вони більш ніж відкидали ікони, висміювали у власних малюнках образи і лиця, зображувані в них. Богородицю писали із одним оком і настільки жахливо, що споглядачу представлялась можливість уявити все приниження Христа, який став її сином. Ці малюнки, звичайно, не знаходились в молитовних будинках, але цілеспрямовано поширювалися в книгах, призначених для звернення в народ. Вони повинні були привчити думати людей про дух, а не про тіло.

Таким чином, не ставши релігією повною мірою самостійною в той же час занадто відділившись від католицизму, щоб стать на шлях примирення, заключало в собі догматику наполовину християнську, наполовину ліберальну обрядовість, запозичену багато в чому із так ненависної ними релігії. Катари не відмовлялися також від християнських свят: Різдва, Пасхи і Тройці, проте надаючи їм зовсім інше значення.