1.2 Розвиток українського фемінізму к. Хiх – поч. XX ст.

Під впливом феміністичної теорії сформувався український жіночий рух. Його особливістю є тісний зв'язок з національно-визвольною боротьбою. У Наддніпрянській Україні основні зусилля емансипаційного руху були зосереджені на боротьбі за право жінки на освіту, зокрема, вищу («Общество помощи высшему женскому образованию» у Харкові). У 1878 р. засновано Вищі жіночі курси у Києві, 1880 р. – у Харкові. У 1884 р. в Києві засновано український жіночий гурток, який очолила О. Доброграєва. Згодом були засновані Київська жіноча громада, Товариство захисту працюючих жінок у Києві та Харкові. Жінки брали активну участь у культурно-освітньому русі (Олена Пчілка, Х. Алчевська та ін.), а також у суспільно-політичному житті, зокрема у народницькому та соціал-демократичному русі.

На західноукраїнських землях у 1884 р. в Станіславі Н. Кобринська ініціювала створення Товариства руських женщин, згодом виникли «Клуб русинок», «Жіноча громада», «Кружок українських дівчат» та ін. Ідеологічною основою цих товариств був фемінізм у поєднанні з національною ідеєю. Існували також релігійно-доброчинні жіночі організації – «Марійське товариство пань у Львові» (1904 р.), «Товариство православних русинок» у Чернівцях (1908 р.). У рамках жіночого руху проводились акції, спрямовані на розширення громадянських прав жінок (виборчі права, право на вищу освіту), на створення навчальних закладів для дівчат.

Мала певний досвід співпраці з «Товариством Руських жінок на Буковині» й О. Кобилянська. 1894 року вона виступила однією з ініціаторок створення цієї феміністичної організації, а в літературі дебютувала навіть як послідовна феміністка. Її «Людина» писалася під безперечним впливом «Духу часу» Наталії Кобринської і була їй присвячена.

Дві з найбільш відомих українських письменниць-феміністок, Леся Українка та Ольга Кобилянська, кинули виклик домінуючій чоловічій традиції, бо відчували себе спадкоємницями зрілої традиції «жіночої літератури», маючи своїми попередницями Марка Вовчка і Ганну Барвінок, Олену Пчілку та Наталю Кобринську. «Літературний образ жінки ХIХ ст. – «покритки», «бурлачки», «повії», що були квінтесенцією горя, нещастя й немочі, відступив перед «царівною» і «одержимою духом». В українській літературі вперше прозвучав інтелігентний жіночий голос, а разом з ним і феміністична ідея», – писала Соломія Павличко [28, c. 223].

Так, Леся Українка «жіноче питання» розглядала в дусі франкового радикалізму. Деякий скептицизм щодо фемінізму пояснюється її переконанням, що проблеми жінок не можуть бути вирішені відокремлено від загальносуспільних. З приводу пропозицій організаторки жіночого руху в Галичині Н. Кобринської стосовно співпраці Леся Українка писала: «Очевидно, ми порозумітись не можемо. Вона задала, наприклад, мені такі теми: «Жінка-українка та її діяльність на полі національного відродження», а я не розумію, як би се приступитись до такої незвичайної теми» [37, c. 485].

На відміну від неї перші класичні повісті О. Кобилянської «Людина» й «Царівна» започаткували новий етап української прози. Це був, по-перше, опис життя середнього класу, а, по-друге, – психологічна проза, в якій внутрішній сюжет відігравав більшу роль, ніж зовнішній. Вона обстоювала певні нові ідеї, зокрема емансипації та фемінізму. «Нова жінка» О. Кобилянської – людина сильна характером, позбавлена романтичної імперсональності, спроможна на одинокий виклик суспільству. Саме цих рис бракувало жіночим образам у чоловічій народницькій літературі.

В опозицію «сильні жінки – слабкі чоловіки», на думку С. Павличко, трансформовано філософські погляди Ф. Ніцше. «Кобилянську вабила романтична надлюдина, – зазначає дослідниця, – але в баченні письменниці вона була, безсумнівно, жінкою» [28, с. 63]. «Негативність» чоловічих персонажів постає, передусім, з їх безхарактерності, слабкості волі.

У 1887 р. зусиллями Наталі Кобринської та Олени Пчілки вийшов у світ жіночий альманах «Перший вінок», а в 1890 роках — три випуски літературно-публіцистичного збірника «Наша доля» (1893 р., 1895—96 рр.; ред. Н. Кобринська) та ін [39].

Наприкінці ХІХ ст. в українському фемінізмі відбувається перехід до нової стадії, до активного протесту й боротьби за жіночі права. Соломія Павличко пов’язує цю зміну, перехід від імітації чоловічих стандартів до заперечення їх, з іменами Олени Пчілки та Наталі Кобринської, котрі заклали основи іншої традиції, в якій не було ні чоловічих псевдонімів, ні чоловіків-оповідачів, ні загалом спроби імітувати чоловічий голос. Завдяки цим авторкам у 80-х роках в українській літературі прозвучав інтелігентний жіночий голос, а разом з ним феміністична ідея.

В історії українського культурного процесу остання декада ХIХ і перші 14 років XX ст. були періодом важливих досягнень, що стали основними елементами у формуванні проекту нової української людини. Зокрема, на західноукраїнських землях даний процес мав певну специфіку в культурному аспекті і відбувався досить динамічно. Цей період у Галичині характеризувався надзвичайно плідним розвитком науки, літератури, драматургії, преси і публіцистики. В літературі даного періоду основні художні зміни були пов`язані із зародженням українського модернізму. На відміну від європейського, ранній український модернізм був явищем не лише естетичним, але й культурно-історичним.

М. Крупка в монографії «Українська жіноча проза: дві епохи дві версії» пише про к. ХІХ ст., що «Жінка, проявивши себе як митець, автоматично потрапляє в ситуацію подвійної вимоги: вона змушена зберігати традиційні ролі – дружини, матері, задовольняти потребу самореалізації як творчої особистості. Одним із дискусійних питань того часу була правомірність / неправомірність виходу жінок із сфери приватної / родина, діти, господарство) в сферу публічну (професійна діяльність, громадські інтереси, творча робота). Патріархальне суспільство не було готове до такої інверсії гендерних ролей, яких, по суті означала нівеляцію традиційної парадигми суспільства» [18, с. 82].

Формування неонародницької та модерністичної течій в українській літературі поч. ХХ ст. великою мірою було пов`язане з питанням про шляхи й напрямки соціально-культурного самовизначення. Це надавало особливого драматизму полеміки і деклараціям, з`ясуванню їх відмінності та ідеологічного спрямування, сприяло розгортанню двох основних типів ідеології модернізму і народництва, формуючи цілий спектр культурологічних концепцій, появу творчих угрупувань і партій, розгортання дискусій.

У літературі к. ХIХ – поч. ХХ ст. набрав гостроти головний конфлікт між народництвом, з його орієнтацією на збереження культурно-національної ідентичності, і модернізмом – новим естетичним і політичним принципом ХХ ст., що орієнтувався на загальноєвропейський процес та його універсалізм. «Однак між двома парадигмами, – зазначає вітчизняний літературознавець С. Павличко, – існувала ще одна ключова опозиція – жіночого і чоловічого, або феміністичного і патріархального, яку цілком ясно усвідомлювали всі учасники цього літературного дискурсу» [28, c. 63].

Взагалі творчість письменниць 1860-1880-х років велика за об'ємом і різноманітна по своєму структурно-поетичному і жанровому складу. Жіноча романістика цього періоду несе на собі друк автобіографізма (романи Марко Вовчок «Жива душа», «В глушині», Н. Хвощинской «Велика Ведмедиця», Е. Конради «Сповідь матері», Н. Дмитриевой «На перепуть» і ін.). Особисте «я» письменниць виражається через автобіографічні теми, мотиви, образи, авторська пристрасть до використовування форм спогадів, записок, листів, щоденників, сповідей, що дозволяють закріпити документальність «історії жіночої душі». Жанрові пошуки письменниць привели до утворення синтетичної форми романа, об'єднуючої ознаки сімейно-побутового, соціально-психологічного, автобіографічного, побутового романа і романа виховання.

Жінки-письменниці, в порівнянні з чоловіками-письменниками, в своїй творчості проявляють підвищену увагу до тем любові, повсякденного побуту, взаємовідношення чоловіка і жінки. Багато тем, що розробляються письменницями цього періоду, унікальні за своїм змістом, оскільки їх майже не торкнулося або недостатньо зачеплені в творчості чоловіків-письменників, незнайомі і малозрозумілі для них. Е. Конради, Н. Дмітрієва, наприклад, обирають предметом зображення феномен материнства. Образи жінок, створені романістками, відрізняються від жіночих образів чоловічої літератури. Письменниці, зображаючи героїнь, апелює до власного унікального досвіду.

Жіноча романістика досліджуваного періоду має реалістичну основу, проте в ній присутні романтичні тенденції (ліризм, романтичне сприйняття любові, контрастність зображення, підвищений інтерес до внутрішнього світу героїв, підвищена емоційність і інші).

Входження письменниць до феміністичної проблематики, особистої інтерпретації політичних постулатів фемінізму, а також його втілення у творчості, на думку Соломії Павличко, мало свої парадокси. До того ж, жодна з письменниць не була активісткою феміністського руху.

Підсумовуючи слід зазначити, що українська інтелектуальна еліта асимілювала західноєвропейський фемінізм, сприйнявши в ньому не тільки ідею боротьби статей за рівноправність, але й соціально-культурні механізми, що сприяли гуманізації суспільства.

Українська феміністична ідея к. XIX – поч. ХХ ст. зросла на національній основі. Піднесення духовної та суспільної активності жіноцтва підготувало майбутній державотворчий потенціал, який повною мірою реалізувався в добу національно-визвольної боротьби українського народу за свою державність.

Поява в контексті української літератури зламу віків фемінного та феміністичного аспектів сприяла модернізації української культури, її руху до європейських культурних широт. О. Кобилянська, як представниця нової генерації, зробила спробу зруйнувати панівну ідеологію в сфері культури. Завдячуючи її діяльності, в українську літературу проникали такі форми й структури європейського творчого досвіду, як інтелектуальна, індивідуальна і культурна рефлексії, міфологічні форми неофольклоризму, символізм та елементи психоаналізу, – ті елементи, які згодом дозволять молодшим письменникам модернізувати, осучаснити українську літературу у 10-20-х роках ХХ ст.