46. Суб’єкти етнополітики

Антонюк стр 204-208

До суб'єктів етнополітики зараховують усіх її учасників, тих, хто так чи інакше, прямо чи опосередковано бере участь у її функціо­нуванні і реалізації. До таких суб'єктів належать: людина (індивід), етноси, нації, титульні нації, національні (етнічні) меншини, субетноси та етнографічні групи, корінні народи тощо. Ці суб'єкти виступають також І об'єктами етнополітики, зокрема державної. На відміну від первинних, вторинні суб'єкти етнополітики сформу­валися внаслідок свідомих дій і є похідними від первинних. До таких належать: держава та її органи, органи місцевого самоврядування, політичні партії та рухи, громадські організації, що представляють інтереси етнічних спільнот, політичні еліти та політичні лідери, міжнародні організації тощо. Держава – головний суб’єкт. Усвідомлення усіма ними своїх етнополітичних інтересів робить їх суб'єктами етнополітики, а нерозуміння цих інтересів — об'єктами етнополітики. Первинними (базовими) суб єктами етнополітики є етнічно, національно і політично свідомі люди (індивіди), етноси, нації, національні (етнічні) меншини, корінні (малочисельні) народи, які виникли об'єктивним, природно-історичним шляхом, а не внаслідок цілеспрямованої дії, та створюють власні об'єднання, що відображають їхні етнополітичні інтереси і сприяють втіленню їх у життя. Вторинними суб'єктами етнополітики є: держава, політичні партії, етнополітичні та етнонаціональні об'єднання, етнічна еліта, які беруть участь у прийнятті й виконанні рішень, пов'язаних з життєдіяльністю первинних суб'єктів.

47. Етнічні та етнополітичні процеси

1. Процеси етнічного розмежування і згуртування.

Говорячи про процеси етнічного розмежування та етнічного згуртування варто зупинитись на їх деяких основних рисах і особливостях. По-перше, ці процеси мають універсальний характер: вони відбувались і відбуваються в усі часи, серед усіх народів і на всіх континентах. По-друге, зазначені процеси є хоч і суперечливими, але взаємопов'язаними і взаємозалежними. Вони збігаються у часі й просторі, у масштабах та швидкості. Етнічне розмежування та етнічне згуртування - це парні категорії. Вони становлять єдиний нерозривний процес: один процес просто не може відбуватися без іншого. По-третє, згадані процеси загалом мають природний, об'єктивний характер. Нарешті, процеси етнічної диференціації та етнічного згуртування не ведуть безпосередньо до етнічного роз'єднання або етнічного об'єднання. Вони лише готують грунт, створюють сприятливі умови для роз'єднавчих або об'єднавчих процесів. Підтвердженням можуть служити процеси етнічного відродження або етнічного ренесансу, які сьогодні відбуваються в усіх поліетнічних країнах.

2.Процеси етнічного роз'єднання

Етнічне роз'єднання або етнічний розподіл /етнічна дезінтеграція/- це процес, під час якого від попередньої етнічної спільноти відокремлюється, а точніше відпарощується інша спільнота, або коли перша поділяється на дві й бічьше частини, кожназяких стає окремою самостійною етнічною спільнотою.

Як правило, процеси етнічного роз'єднання починаються з етнічної ідентифікації, тобто встановлення свого етнічного походження, що неодмінно призводить до пошуків свого етнічного коріння. Це сприяє накопиченню етнічного знання, зокрема відомостей про історичну долю свого етносу, його видатних героїв, реальні й міфічні події в його житті тощо. Часто цей процес західні вчені називають "рухом повернення до етнічної історії". Етнологи й етносоціологи, як правило, виділяють три типи етноро-з'єднавчих процесів:

• етнічна парціація (розподіл раніше єдиного етносу на декілька нових більш-менш рівних частин, жодна з яких не ототожнює себе із старим етносом /арабські народи, східні й західні бенгальці тощо/. Головною причиною такого етнічного розподілу є політичне відокремлення, яке, в свою чергу, відбувається внаслідок розчленування етносу державними кордонами);

• етнічна сепарація (процес відокремлення від якогось етносу його певної частини, котра з часом перетворюється на новий самостійний етнос. Процес такого типу відбувається внаслідок: переселення частини етносу за кордон; її політико-державного та релігійного відокремлення від основного масиву етносу);

• етнічна дисперсизація (відокремлення від первинного етносу окремих відносно невеликих груп. Подібний процес відбувається шляхом міграції, які мали місце у всі часи і у всіх народів).

3. Етнооб'єднавчі процеси

Етнооб'єднавчі процеси розпочались дещо пізніше етнороз'еднавчих, але швидко набули домінуючого характеру, який зберігається й досі. Ці процеси відбивають історичну закономірність суспільного розвитку і вважаються загалом позитивними, оскільки сприяють зміцненню етносів та зростанню гомогенності як окремих суспільств, так і людства у цілому. Методологічними засадами дослідження етнооб'єднавчих процесів у західній науці вважаються теорії "циклічності расових відносин" та "плавильного котла". Згідно з першої теорії, етнооб'єднавчі процеси мають циклічний характер і кожний цикл проходить чотири стадії розвитку: контакт; акомодація (пристосування); асиміляція та амальгамація (перемішування). Друга теорія обґрунтовувала тезу про те, що емігранти, які прибували до США з усіх куточків планети, в умовах модернізації та глобалізації швидко /як металобрухт у плавильному котлі/ втратять свої етнічні властивості й переплавляться на нову американську націю.У західній етнології й етносоціології етнічні об'єднавчі процеси досить вдало, на наш погляд, поділяються на три типи.

• етнічна консолідація (об'єднання, згуртування, зміцнення/ поділяється на внутрішньо етнічну (процеси внутрішнього зміцнення й збільшення якогось великого етносу завдяки поступовому зникненню культурно-мовних та побутових відмінностей між субетносами та/чи етнографічними групами, а також зростанню загальноетнічної свідомості) і міжетнічну (процеси об'єднання кількох споріднених етнічних спільнот в одну, нову, більш велику спільноту) консолідацію);

• етнічна асиміляція (акультурація) (процес розчинення самостійного етносу, його частин /уламків/та/чи окремих його представників у середині іншого, як правило, більшого етносу або етнонації. 2 форми асиміляції: 1-природна та 2-насильницька, а також 3-примусово-добровільна);

• етнічна інтеграція (процес взаємовідносин і взаємодій між різними етнонаціональними спільнотами багатонаціональної та/чи поліетнічної держави, внаслідок якого ці спільноти зближуються й об'єднуються, формуючи політичну націю, виробляючи почуття спільного громадянства й державного патріотизму, але не втрачаючи при цьому своїх етнічних властивостей і своєї етнічної свідомості й не перестаючи бути самими собою).

4. Етнічний ренесанс

Етнічний ренесанс - це процес відродження етнічних почуттів, накопичення етнічного знання, посилення індивідуальної й групової етнічної самосвідомості та зростання етнічної солідарності Його сутність - пошуки свого етнічного коріння, відродження свого етнічного "Я"і "Ми",утвердження й оновлення своєї етнічної особливості та своєрідності.

Основні характеристики:

• світовий, глобальний характер;

• закономірний характер;

• суперечливий характер (з одного боку, етнічний ренесанс сприяє відродженню, збереженню і розвитку духовних та культурних надбань етнічностей /мови, культури, способу життя, звичаїв, традицій і т. ін. /, що збагачує і саму етнічність, і людство в цілому, перешкоджає його уніфікації й стандартизації. А, з іншого боку, призводить до подальшого розмежування і фрагментації людства, створює сприятливий грунт для виникнення нових протиріч і конфліктів, зародження потенційних сепаратистських тенденцій тощо).

• революційний характер;

Етнічне відродження будь-якої етнічної чи національної спільноти, причому як домінуючої, так і підлеглої, неодмінно веде до етнічного ренесансу інших етнонаціональних спільнот не лише своєї, а й інших країн.

Ще одна характерна особливість етнічного ренесансу, на яку варто звернути увагу, полягає у тому, що він водночас є процесом і об'єднання, і диференціації, і роз'єднання. Адже, з одного боку, він сприяє відродженню індивідуальної та групової етнічної самосвідомості, згуртуванню й об'єднанню представників одного етносу, а, з іншого - індивідуальному й груповому розмежуванню та відособленню.

5. Політизація етнічності

Політизація етнічності - процес набуття етнічною спільнотою політичної свідомості, її мобілізації на досягнення певних цілей, виходу на арену політичного життя і боротьби за право на участь у прийнятті політичних рішень та контролі за їх виконанням. Коротко, це процес виходу етнічних спільнот на політичну арену і перетворення їх на суб'єкти історії.

Політизація етнічності є продовженням процесу етнічного ренесансу, щоправда на якісно іншому, більш високому рівні.

Процес політизації етнічності - це процес передачі частини суверенітету від урядів народам, тобто це процес демократизації політики, включення до неї широких народних мас, причому, набагато ширших ніж це відбувалось під час політизації станів чи класів, що мало місце не так вже й давно. Вихід на арену політичного життя широких народних мас завжди ускладнює становище, несе в собі небезпеку сваволі й насильства. І в цьому плані політизація етнічності не краща й не гірша за політизацію класів. Всі негативні явища /загострення конфліктів, заколоти, війни і т. п. / породжуються не стільки процесами політизації етнічності, скільки спробами їх загальмувати, зупинити і повернути назад силою зброї або загрозою її застосування.

6. Етнополітична дезінтеграція

Етнополітична дезінтеграція - одна зі сторін процесу розвитку людства, котра пов'язана із роз'єднанням і розподілом вже існуючої етнополітичної спільноти, єдиного багатонаціонального чи поліетнічного суспільства, держави та/чи міждержавного утворення.

Варто наголосити, що, по-перше, дезінтеграційним процесам завжди передують етнічний ренесанс з його процесами диференціації та солідаризації, а також політизації етнічностей. Проте, важливо враховувати, що етнополітичний ренесанс далеко не завжди і не всюди призводить до процесів дезінтеграції. Досить часто він обмежується лише процесом диференціації. По-друге, в основі процесів дезінтеграції та інтеграції лежать відповідно відцентрові та доцентрові тенденції. Вони є взаємозалежними та взаємо-обумовленими, що знайшло відображення у т.зв. "парній" концепції відцентрових та доцентрових тенденцій у соціальному житті.58

Процеси етнополітичної дезінтеграції можуть мати як природний, так і примусовий характер.

Дезінтеграція найчастіше і в першу чергу призводить до скорочення контактів, послаблення взаємозв'язків та взаємодій між складовими частинами раніше цілісної системи /політичної нації, суспільства, держави, міждержавного утворення/, а також занепаду діяльності спільних координаційних інститутів.В певних умовах дезінтеграція може набути необоротного характеру і набрати крайньої форми, відомої ще як сепаратизм, тобто перетворитись на один із різновидів націоналістичного руху, який має на меті створення самостійної держави. Процес дезінтеграції не можна розглядати як однозначно негативний, або однозначно позитивний. Бо він готує грунт, з одного боку, до послаблення, занепаду; а часом і розчленування багатонаціональних держав, а, з іншого - до народження нових, чи відродження старих національних держав.

Рушійною силою дезінтеграційних процесів виступають переважно етнічні антрепренери, політичні еліти підлеглих етнічних спільнот та й самі політизовані етнічності.

7. Етнополітична інтеграція

Етнополітична інтеграція - це процес та/чи стан об'єднання етнічних спільнот, етнорегіопів та державних утворень в єдине суспільство і державу, а також окремих суспільств і держав в міжнародне і міждержавне утворення. І, що особливо важливо, інтеграція - це інша, друга /поряд із дезінтеграцією/сторона процесу розвитку людства

Варто звернути увагу на те, що в західній науці процес інтеграції поділяється на примусовий та добровільний. Суто примусовою вважається та інтеграція, яка здійснюється "мілітарними засобами" або із застосуванням "примусової сили". Добровільна інтеграція, яка відбувається з ініціативи політичної еліти і при масовій підтримці населення кожної з частин, що інтегрується, може мати місце, перш за все, у відкритих суспільствах або між ними. Також існує напівпримусова і напівдобровільна інтеграція.

8. Національне будівництво

Націобудівництво включає п'ять основних процесів:

1) певною мірою культурне і нормативне злиття;

2) забезпечення економічного проникнення між різними стратами і секторами суспільства;

3) процес соціальної інтеграції;

4) процес будівництва ефективного механізму вирішення конфліктів;

5) психологічне накопичення спільного досвіду

Прихильники теорії націобудівництва/К.Дойч, У.Фольтц, К.Фрідріх та ін./ вважають, що нації будуються так само, як, скажімо, споруджуються архітектурні ансамблі або збираються механічні моделі. Слід відзначити, що у різних етносів процес націобудування йде по-різному. У політично незалежних та державних етносів цей процес, як правило, починається і йде згори донизу, тобто від етнічно та національно свідомої еліти до широких народних мас. Саме так формувались нації у Західній Європі протягом ХVІ-ХІХ століть.

9. Етнорегіоналізація

Регіоналізація - це вкрай суперечливий ірізноспрямований процес фрагментації та інтеграції. Основними чинниками, що сприяють піднесенню етнорегіональних сентиментів західні вчені цілком слушно вважають наступні:

1) відносна політична нерівноправність та економічні й культурні нестатки периферійних меншинних груп;

2) ерозія ідеології, під якою мається на увазі посилена пропаганда ідеї національної держави /нації-держави/;

3) вплив етнорегіональних рухів у сусідніх державах/принцип "ланцюгової реакції", про що вже йшлося/ тощо.

Особливо помітну роль у піднесенні етнорегіоналізму відіграє нерівномірність соціально-економічного, політичного і культурного розвитку регіонів. Будучи глобальним і об'єктивним процесом, регіоналізація, на думку багатьох західних вчених, може розвиватись із різною швидкістю та приносити різні наслідки. Ці наслідки можуть бути досить скромними у тих випадках, коли етнічні меншини: а) нездатні забезпечити високий рівень мобілізації; Ь) становлять невеликий відсоток населення країни; с) їх центральний уряд не бажає вести переговори; d) їх вимоги такі великі, що не підлягають обговоренню тощо. Проте, регіоналізація мала успішні наслідки у тих випадках, коли етнічні спільноти: по-перше, були більш мобілізовані; по-друге, становили більшість /фламандці у Бельгії/ або значну меншість /баски і каталонці в Іспанії/; по-третє, їх вимоги були більш прийнятними для переговорів /наприклад, збільшення економічної допомоги регіону/ ; по-четверте, їх центральний уряд був більш схильним до переговорів і пошуку компромісів і т. ін.