Тема х Середньовічні держави в Азії та Африці

План

1. Арабський Халіфат.

2. Середньовічний Китай.

3. Станово-класова структура феодальної Індії.

4. Особливості розвитку Японії. Сьогунат.

1. В VІ ст. в арабських племен Аравійського півострова йде розклад родоплемінних відносин. Шейхи і саїди (племінні старійшини) захоплюють кращі землі оаз та худобу. З’являються раби. Посади верхівки стають спадковими. Найшвидше цей процес йшов у Хіджазі (район узбережжя Червоного моря). Займались не лише тваринництвом, а й землеробством. Через Мекку торгові караванні шляхи з півночі на південь – купці.

Звичне явище – міжусобиці за худобу і рабів. Досить багато бідних бедуїнів.

З’явився іслам. Пророк Мухаммед (570-632 рр.) – єдність всіх арабів під проводом Пророка ("посланника Бога на землі"),припинення усобиць. Умова вступу в арабську спільноту – визнання ісламу і виконання його приписів. Спочатку це був рух низів, але невдовзі знать зайняла провідні пости, визнавши Мухаммеда пророком у 630 р.

В 20-30-х роках VII ст. військо Мухаммеда веде боротьбу за об’єднання Аравії під прапором Ісламу. На сер. VII ст. об’єднання в основному було завершено. Створили теократичну державу (влада належала церкві й служителям культу), яка спиралась на армію. Особливістю було те, що воїни за службу отримували не землю, як у Європі, а долю в добичі. Ще однією особливістю було те, що податки сплачували всі землевласники, хоч феодали і в меншій мірі. Традиційно для Сходу держава мала значні земельні володіння, але це була лише цілина та ділянки, які не мали власників. Решта землі була в приватній власності.

Після смерті Мухаммеда його соратники й родичі почали обирати зі свого середовища Халіфа ("заступника Пророка") – одноособового вождя. Перші халіфи – Абу Бекр (632-634); Омар (634-644).

Протягом VII - VIIІ ст. араби, рятуючись від відносного перенаселення Аравії, захоплюють величезні території на Близькому і Середньому Сході, Північній Африці та в Європі (Іспанія). Корінні жителі цих земель рідко коли чинили запеклий опір, бо араби залишали майно тим, хто здався без бою. Крім того вони залишали привілеї місцевій знаті. Завойовані землі оголошувалися державною власністю, населення обкладалось податками, але феодали в меншій мірі. Хто приймав іслам – звільнявся від особливого податку на іновірців. Нові землі отримали нову релігію, а араби перейняли їх культуру та нові для себе феодальні відносини. Особливістю феодалізму в Халіфаті була його неоднорідність, викликана рівнем попереднього розвитку тих чи інших земель. Так, в Сирії, Єгипті, Іраку феодалізм панував повністю, в Аравії – збереглись значні пережитки родоплемінного ладу.

Захоплення нових територій супроводжувалось стрімким зростанням багатства арабської аристократії, яка перейняла стиль життя своїх візантійських попередників. Рядові ж воїни, отримуючи лише частку в добичі, відчували себе скривдженими. Ці настрої невдоволення використав Алі. В 656 р. він став халіфом. Проте аристократи організували опір під приводом Муавії з роду Омейядів..

Соціальні протиріччя , як і всі подібні рухи в середні віки, набули релігійної форми. Прихильники Алі утворили шиїтський толк (об’єднання, напрям в ісламі), який визнає духовними лідерами правовірних лише нащадків халіфа Алі. Шиїти домінують в Ірані Прихильники Муавії – сунітський. Після його перемоги суніти стали пануючою течією в ісламі.

Частина воїнів об’єдналася в секту хариджитів – прихильників рівності віруючих.

Муавія переміг, спираючись на ресурси Сирії та підтримку великих феодалів. В період Омейядів (661-750 рр.) утворилось величезне державне утворення – Арабський Халіфат.

Поступово в ньому нагромаджувались соціальні, міжетнічні, релігійні протиріччя які врешті решт призвели до низки повстань в Середній Азії, Ірані та Іраку, в першій половині VIIІ ст. Ними скористались прихильники роду Аббасидів і 750 року повалили Омейядів. Халіфом став Абул-Аббас Кривавий., який стверджував, що є нащадком самого Мухаммеда. За його наказом стратили всіх принців дому Омейядів. Лише один з них – Абдеррахман – врятувався. Він втік у Іспанію де проголосив себе незалежним еміром (756 р.).

Халіфат Аббасидів (750-1258 рр.) Особливо сильним Багдадський халіфат був у VIII-IX ст. У цей час правили такі могутні халіфи, як Мансур (754-775) – засновник Багдаду, Харун-аль-Рашид (786-809) – сучасник Карла Великого, який підтримував з ним дружні дипломатичні відносини, Аль Мамун (813-833) – покровитель науки, Завершувачем «золотого віку» Аббасидів був Мутадід (892-902). З цього часу халіфат почав занепадати.

В зазначений період розквітло землеробство, ремесло та торгівля, особливо зовнішня. Особливістю халіфату було те, що і в період феодалізму земля залишалася власністю халіфа. Феодали могли втратити пожалування у випадку непокори чи зміни уподобань халіфа. Іншою особливістю була велика кількість рабів.

Становище селян і рабів у халіфаті було зовсім несприятливим. Відповіддю на жорстоку експлуатацію трудящих мас були неодноразові повстання проти феодалів і халіфа, що захищав їх інтереси.

Повстання в період Багдадського халіфату вражають своїми величезними масштабами, перетворюючись часом у повстання цілих округів і навіть провінцій. Вони також були надзвичайно тривалі й уперті. Так, незабаром після смерті халіфа Мансура вибухнуло велике селянське повстання у Середній Азії (776 - 783 рр.) На чолі його стояв пральник з околиць м. Мерва Хашим-ібн-Хаким, на прізвисько М у к а н н а ) « людина під покривалом»). На цьому русі позначався вплив секти маздакідів, що виступали з вимогою спільності майна та рівності в користуванні життєвими благами. На початку ІХ ст. вбухнуло друге велике селянське повстання – в Азербайджані (815-837)., яке пошилось потім на Іран та інші частини Закавказзя. На чолі його стояв вождь Б а б е к, який вимагав також відновлення вільних общинних порядків. Наприкінці ІХ – на початку Х ст. на півдні халіфату відбувався селянський рух на чолі з К а р м а т о м, що видавав себе за «пророка». До нього сходилося багато втікачів – селян і рабів. Кінець-кінцем його прибічникам удалось створити на берегах Персидської затоки своєрідну селянську республіку, яка проіснувала до кінця Х ст. Одночасно з карматським рухом в околицях Басри відбувалось величезне повстання рабів – з и н д ж і в ( 869-883). На чолі зинджів стояв шиїт Алі-ібг-Мухаммед, який проголосив себе халіфом. Щоб придушити зинджів, уряд мусив послати проти них ціле військо, як проти зовнішнього ворога.

Широкі народні рухи потрясли халіфат і надовго порушили його єдність. Але халіфат розпадався і з інших причин. Включаючи різні країни і народи, він являв собою складний конгломерат різних етносів, які прагнули до відновлення своєї незалежності. Тимчасом влада халіфа явно слабшала. Процес феодалізації, незважаючи на всю своєрідність його на Сході, приводив і тут до тих самих наслідків, що й на Заході у ранній період розвитку феодалізму. Місцева землевласницька знать посилювалась на шкоду центральному урядові і виявляла відцентровані тенденції. Еміри – губернатори провінцій, спираючись на місцевих феодалів, створювали свої місцеві династії.

Розпад халіфату почався фактично ще у VІІІ ст. Слідом за відокремленням у 756 р. Кордовського емірату (який з 929 р. перетворився в халіфат) наприкінці VІІІ – на початку ІХ ст. відпали Марокко і Туніс. В середин ІХ ст. став незалежним Єгипет ( тут почали правити Фатиміди, нащадки Алі, які перетворили Єгипет з 969 р. в самостійний Каїрський халіфат). У ІХ і Х ст. відокремився Іран, спочатку східний (Хорасан), а потім і західний. За р. Аму-Дар’єю в так званому Мавераннахрі утворилось держава Саманідів із столицею в м. Бухарі. На Євфраті утворилась самостійна держава – Моссульський султанат. З володінь східного Ірану і частини Афганістану склалась сильна ірано-турецька держава Газневидів із столицею в м. Газні. Перед серединою Х ст. у халіфа залишалась у підлеглості лише частина Месопотамії навколо Багдада. У 945 р. одна із іранських шиїтських феодальних фамілій Буїдів захопила Багдад і довгий час управляла рештою володінь. В 1258 році монголи взяли Багдад і вбили халіфа.