Тема ХIV. Буржуазна революція в Англії.
ПЛАН
Англія в XVІ ст.
Напередодні та в період революції (1640-1660 рр.).
Реставрація монархії, "Habeas corpus" акт.
"Славна революція".
1. До XVI ст. кріпосне право в Англії зникло остаточно. Селяни, які були колись кріпаками, перетворились у спадкових держателів землі за «звичаєвим правом». Вони зобов’язані були сплачувати лендлордам грошову ренту в певних розмірах, встановлених давніми угодами і закріплених звичаєм. Сплата твердої, фіксованої ренти в умовах росту товарно-грошових відносин на селі давала найзаможнішим селянам великі вигоди. XV століття в історії Англії не без підстави розглядається багатьма істориками як період найбільшого благополуччя англійських селян, як свого роду їх «золотий вік».
Проте з кінця XV ст. англійському селянству почала загрожувати серйозна небезпека втрати своєї землі. Зростання цін па вовну, яка вивозилася в Нідерланди або йшла на промислове виробництво в самій Англії, спонукала великих землевласників концентрувати в своїх руках роздрібнені земельні володіння і перетворювати їх у свою повну власність вже не феодального, а буржуазного типу. З цією метою лорди насамперед захоплювали численні в умовах Англії общинні угіддя – всякого роду ліси, пасовища, пустища, переліски, болотяні місця тощо, які до того часу перебували в їх спільному з селянами володінні. Поміщики обгороджували захоплені общинні землі частоколом, ровами, живою огорожею тощо. Від цього і процес обезземелення англійського селянства лендлордами отримав назву «обгороджування». Позбавлення селян общинних угідь завдавало великого удару їх господарству і підривало весь общинний сільський лад, що включаю у себе общинні землі як необхідну умову селянського землеволодіння і скотарства.
Але лорди не обмежувались лише общинними угіддями. Вони почали захоплювати й орні селянські землі. В першу чергу поміщики захоплювали короткострокові орендні ділянки, які вони здавали найдрібнішим селянам – лізгольдерам із земель панського домену. Затим, вони почали зганяти селян з їхніх спадкових наділів, якими селяни володіли «за звичаєм манора» (селяни, які тримали за цим правом землю, називались копігольдерами, або звичайними держателями). Захоплені польові землі поміщики звичайно перетворювали на пасовища для розведення овець і здавали (разом з відібраними у селян общинними пасовищами) в оренду за високу плату великим фермерам-орендарям. Іноді найбільш господарські лорди самі перетворювались на підприємців-вівцеводів, що розводили на своїх землях величезні отари овець в десятки тисяч голів.
В результаті обгороджування повністю зникали цілі села. Десятки тисяч селянських родин втрачали засоби до існування і змушені були кидати свої насиджені місця, стаючи бродягами і жебраками.
«Великі бідування щодня збільшуються внаслідок спустошення, руйнування і зносу селянських будинків і цілих селиш у нашому королівстві. Землі, що звичайно вживались для землеробства, тепер перетворюються на пасовища... Там, де колись було зайнято хліборобством до 200 чоловік, тепер лишилось 2-3 пастухи», говорилось в одному з парламентських статутів уже в 1489 р. «Ваші вівці, звичайно такі покірливі,... тепер стали такими ненажерливими і нестримними, що поїдають навіть людей...», іронізував Томас Мор у своїй знаменитій «Утопії», що вийшла в світ у 1516 р.
Уряд Тюдорів був наляканий наслідками обгороджувань. Масова бідність (пауперизм), жебрацтво, бродяжництво загрожували безпеці імущих класів. Почастішали злочини проти приватної власності. Серед селянства наростали злість ненависть до лендлордів. Виникало багато місцевих повстань проти обгороджувачів. Уряд був також занепокоєний широким розвитком обгороджувань і з міркувань фіскального і військового порядку. Розорені селяни – погані платники податків. Зменшення кількості селян негативно відбивалося на військовому ополченні країни. Уряд протягом півтора століття (з кінця XV і майже до середини XVII ст.) видавав численні статути і ордонанси проти обгороджувань. Статут Генріха VII від І489 р. забороняв обгороджування і руйнування селянських садиб, що мали принаймні не менше 20 акрів землі. У 1516 р. статутом Генріха VIII заборонялася конверсія, тобто перетворення ниви на пасовища. Закон Генріха VIII 1533 р. обмежував кількість овечих отар для одного власника цифрою не більш як 1 тис. голів. У 1597 р. уряд королеви Єлизавети повторив вимогу про відбудування всіх зруйнованих селянських садиб і припинення всіх обгороджувань. Кілька разів у 1517, 1548 і 1607 рр. уряд призначав ревізії для розслідування обгороджувань. Винні в порушенні статутів підлягали штрафам. Проте все це законодавство залишалось безрезультатним. Монархія Тюдорів не могла, та й не хотіла серйозно боротися проти обезземелення селянства. Саме здійснення статутів проти обгороджування було недостатньо енергійним. Шерифи, мирові судді і інші службові особи, на яких покладалось здійснення статутів всіляко гальмували обслідування обгороджувань. Великі поміщики здобували при дворі спеціальні дозволи на проведення обгороджувань у своїх помістях і не звертали ніякої уваги на дрібніших чиновників, яким доручалась ревізія обгороджувань в тих чи інших графствах.
Найбільшим селянським повстанням проти обгороджування , було повстання Роберта Кета. Повстання відбувалося за царювання малолітнього сина Генріха VIII, Едуарда VI, в одному із найбільш промислових графств у східній Англії, Норфолку, влітку 1549 р. Крім селян Норфолку, в ньому брали участь жителі і інших сусідніх графств, особливо Сеффольку. На чолі повстання стояв дрібний сквайр Роберт Кет із своїм братом Вільямом. Повстання почалось в кінці червня на півдні Норфолку в районі містечка Віндем, де жили брати Кет, і звідси поширилось на північ до самого міста Норіча (головне місто графства Норфолк). Кет організував похід селян на Норіч, куди повстанці прибули 10 липня. До селян приєдналась біднота міста Норіча. В околицях міста зібралось до 20 тис. озброєних селян. Повстанці, надіслали в Лондон до короля програму вимог. З 29 пунктів цієї програми низка статей вимагала припинення обгороджувань і забезпечення селянам повного права користування общинними пасовищами, які захоплювалися в общин лордами: «Ми просимо..., щоб лорди манорів не мали участі у випасах на общинних пасовищах» «Ми просимо... відновити і привести в дію ті гарні закони, статути, прокламації і інші заходи (проти обгороджування), які були приховані мировими суддями, шерифами та іншими чиновниками, починаючи з першого року царювання Генріха VII». «Ми знесемо всі огорожі, засиплемо канави та рови і дамо можливість кожному користуватися общинними пасовищами... Ми хочемо вільного, однакового і рівного користування всіма речами».
Для придушення повстання .уряд вислав 15 тис. армію що переважно складалась з німецьких і італійських найманців. Повстанці, що не вміли битися з регулярними частинами, були розбиті урядовими військами, якими командував великий лорд – граф Ворвік.
Битва в долині Дюссендейль поблизу Норіча відбувалася 27 серпня 1549 р. Іноземні найманці вчинили масове винищення повстанців. Кількість убитих селян досягла 3500 чоловік. Захоплені в полон Роберт і Вільям Кет були повішені. Загальна кількість страчених учасників повстання перевищувала 300 осіб.
Придушуючи нещадно селянські повстання, уряд Тюдорів вдався до репресій. Проти юрб жебраків і бродяг, що заповнили дороги й села Англії, він видавав «криваві закони». Просити милостиню дозволялось лише непрацездатним і старим. «Здоровим жебракам» за збирання милостині загрожувало покарання батогами і тюремне ув’язнення. Пауперів (паупер – людина, позбавлена будь-яких засобів до існування.) віддавали в рабство приватним особам. За втечі від хазяїв, яким вони віддавались, їх таврували розпеченим залізом. За повторні втечі пауперам-рабам загрожувала смертна кара. Власті всіляко намагались повернути бродяг назад на місце їх народження. Повернений таким способом на батьківщину безробітний паупер ставав «рабом приходу». Він не міг залишати свого місця проживання і був зобов’язаний найматися на всяку роботу, яку йому пропонували місцеві поміщики або які-небудь місцеві підприємці-промисловці.
Одночасно Генріх VII (1485-1509), засновник династії Тюдорів, і його син Генріх VIII (1509-1547) вели нещадну боротьбу з рештками феодальної знаті, яка збереглася після «війни Троянд». Тюдори поширили вплив центру на окраїни – Корнуелл, Велс і північні графства Англії. При них були створені надзвичайні політичні і адміністративні суди – суд Зоряної палати, суд Палати прохань, Канцелярський суд тощо, посилився бюрократичний елемент в управлінні. Тюдори постійно втручалися в економічне життя країни, проводячи послідовно політику меркантилізму, спрямовану на захист і заохочення англійської промисловості, торгівлі та судноплавства. Соціальною базою Тюдорів було насамперед нове дворянство, частково з нових лордів, які зайняли місце зниклих старих феодальних фамілій, частково середнє і дрібне дворянство – джентрі. Останнє складалося з рицарів, сквайрів і інших джентльменів. Ще однією опорою Тюдорів була зростаюча міська буржуазія – мануфактурна, торгова, банково-лихварська, яка тісно перепліталася з дворянством. Союз королівської влади з цими новими — буржуазним і збуржуазнілим – класами знайшов свій вияв у своєрідному ставленні королів Тюдорів до парламенту. У протилежність континентальному абсолютизмові, який не терпів представницьких установ (припинення діяльності генеральних штатів у Франції, кортесів в Іспанії і тощо), в Англії парламент при Тюдорах не лише не зник, а в значній мірі навіть посилив своє значення. Нижня палата (палата громад), яка складалась головним чином з представників середнього дворянства і частково купців та мануфактуристів, при Тюдорах зміцніла, тоді як палата лордів, навпаки, ослабла. За підтримки парламенту Генріх VIII провів свою найбільшу реформу – відокремлення англійської церкви від Риму і секуляризацію церковно-монастирської земельної власності.
Англійська реформація. Англійський уряд спочатку поставився до реформації негативно. Генріх VIII, який дістав замолоду ґрунтовну богословську освіту, навіть особисто взяв участь у полеміці проти Лютера. В листопаді 1521 р. він послав папі в Рим памфлет «На захист семи таїнств», ніби ним написаний. По шлюбу з Катериною Арагонською Генріх VIII був зв’язаний династичними узами з Карлом V і спочатку брав участь в коаліції проти Франції.
Проте кровна зацікавленість англійського дворянства в захопленні церковних земель, співчуття реформації англійської буржуазії, яка жадала «простої», «дешевої церкви», і зміна зовнішньої політики Англії, яка намітилася в кінці 20-х років (зближення з Францією через надмірну могутність Габсбургів), примусили «короля-богослова» змінити курс церковної політики. Зовнішнім приводом до цієї зміни став шлюборозвідний процес Генріха VIII. Бажаючи розлучитися з Катериною Арагонською (яка була старша за нього віком і не мала чоловічого потомства), Генріх VIII звернувся в Рим, оскільки за католицькими канонами розлучення могло бути оформлене тільки папою. Папа відмовився санкціонувати це розлучення головним чином через те, що Катерина була тіткою імператора Карла V. Останній же був господарем Риму, і папа був весь у його владі. Врешті-решт розлучення короля було проведене цивільним шляхом – особливим парламентським актом (1533). Генріх VIII після цього одружився з Анною Болейн, яка раніше була фрейліною королеви. Роздратований політикою папи, Генріх VIII в середині 30-х років остаточно порвав з Римом. Найбільш важливим кроком у цьому напрямі був «акт про супрематію» 1534 р., в силу якого короля було оголошено главою англіканської церкви. Проте характерно, що в акті заявлялось про недоторканність усіх старих католицьких догматів та обрядів. Змінювалось лише управління церквою, та й то тільки в її вищій інстанції. Місце папу зайняв король, але єпископат був залишений в старому вигляді. Генріх VIII не раз заявляв, що він не хоче ні Риму, ні Віттенберга. Отже, нова англіканська церква посіла середнє місце між католицизмом і протестантизмом.
Проте, незважаючи на свій консерватизм у питаннях реформації, Генріх VIII пішов на важливий економічний захід. У 1536 і 1539 рр. він закрив монастирі (спочатку дрібні, потім крупні) і конфіскував монастирське майно, будинки, всякого роду оздоби, золоті й срібні цінності і, що дуже важливо, велику монастирську земельну власність. Конфісковані землі недовго вдержувались у королівській казні. Вони були швидко розпродані, частково роздаровані королівським улюбленцям. Нові власники, вихідці з середнього служилого і грошового дворянства, частково з буржуазії, дуже розбагатіли на секуляризованому майні. За Генріха VIII внаслідок реформації остаточно оформився той клас нового дворянства, який згодом став союзником буржуазії в англійській революції середини XVII ст. Нові земельні власники монастирських земель не були зв’язані ніякими традиційними відносинами з селянами, що жили на них. Цілком керуючись мотивами зажерливості й наживи, нові хазяї безжально зганяли селян з їх наділів, робили обгороджування земель, заміняли стару традиційну ренту новою, вищою ринковою рентою, яка була зовсім не під силу середнім селянам.
Після смерті Генріха VIII королем став його малолітній син Едуард VI (1547—1553), при якому опікуном і регентом (протектором) королівства були спочатку герцог Сомерсет, дядько молодого короля по матері, затим – граф Ворвік, який придушив повстання 1549 р. і усунув Сомерсета від влади.
Обидва регенти належали до протестантської партії. При них англіканська церква трохи наблизилась до континентальних форм протестантизму. Зокрема, в англіканізмі виразно виявився вплив кальвінізму. Але коли Едуард VI помер, на престолі його замінила Марія Тюдор, донька Генріха VIII від Катерини Арагонської. Вихована в умовах іспано-католицької опозиції до двору Генріха VIII, вона очолила католицьку партію, яка знаходила опору в деякої частини англійського дворянства, переважно західних і північних (більш відсталих) округів. Крім того, королева вийшла заміж за родича по матері – Філіпа II, короля іспанського.
Спираючись на іспанську підтримку, Марія відновила в Англії католицизм і почала жорстокі переслідування проти протестантів. Як колись середньовічних єретиків, в Англії спалювали протестантів живцем на вогнищах. Протестанти прозвали Марію за її жорстокість «Кривавою». На початку 50-х років у країні виникло кілька великих змов, мета яких – скинення Марії з престолу, а також усунення іноземного іспанського впливу. Але Марія царювала недовго. У 1558 р. вона вмерла. Протестантська частина англійської знаті, яка взяла гору, проголосила королевою доньку Генріха VIII і Анни Болейн Єлизавету, царювання якої займає всю другу половину XVI ст. (1558-1603). Царювання Єлизавети припадає на період особливого економічного пожвавлення Англії. Утворення чисельних торговельних компаній для торгівлі з іншими країнами, в тому числі з Індією і Америкою, початок англійської заморської колонізації, бурхливе зростання англійського торгового флоту, успіхи суконної мануфактури, дедалі більше поширення капіталістичного фермерства – всі ці явища становлять найяскравіші риси так званого «віку Єлизавети».
Єлизавета остаточно відновила протестантизм в його поміркованій англіканській формі. У 1571 р. був вироблений англіканський символ віри, який складався з 39 членів (розділів), в якому поряд з деякими католицькими догматами відчувались і протестантські, кальвіністські віяння. Зокрема, в новий символ був включений кальвіністський догмат про приречення. Проти католиків були видані суворі закони. Був зовсім заборонений доступ в Англію єзуїтам. Католики повинні були сплачувати високі додаткові податки. Перехід з протестантизму в католицизм був прирівняний до державної зради.
Як і за Генріха VIII, парламент всіляко сприяв королеві в її боротьбі з феодально-католицькими угрупованнями. Виставлена католиками претендентка на англійську корону шотландська королева Марія Стюарт (яка теж походила по жіночій лінії з династії Тюдорів) за підтримки агентів Єлизавети була вигнана з Шотландії. Втікши до Англії, вона попала в полон до Єлизавети. Після довголітнього тюремного ув’язнення Марія була страчена в 1587 р.
В справі Марії Стюарт велику участь брали агенти іспанського короля Філіпа II. Феодально-католицька реакція всередині країни і іспанське втручання ззовні однаково непокоїли уряд Єлизавети. Іспанія стала на довгий час національним ворогом Англії і з іншої, ще важливішої причини. В міру того, як розвивалась і міцніла англійська морська торгівля, Іспанія дедалі більше ставала для англійських буржуазних кіл головною перешкодою для проникнення їх в численні іспано-португальські колонії.
Єлизавета підтримувала нідерландську революцію з метою ослаблення Іспанії. Англійські кораблі з відома і заохочення Єлизавети нападали без усякого оголошення війни на іспанські флотилії, які йшли з Америки в Іспанію з дорогоцінними вантажами, і грабували їх. Два найвидатніші адмірали Єлизавети, Дрейк і Гавкінс, почали свою політичну кар’єру як пірати. Щоб покінчити з англійським піратством і відновити в Англії повністю іспанський вплив, подібно до часів Марії Кривавої, Філіп II у 1588 р. почав свій похід «Непереможної армади», але, як вище вже зазначалось, його похід закінчився цілковитою невдачею. З цього часу англійська перевага на морях була зміцнена. Англо-французьке зближення в 90-х роках XVI ст. і на початку XVII ст. забезпечило остаточну перемогу голландської республіки і таким способом завдало нового удару Іспанії.
Успіхи внутрішньої і зовнішньої політики Єлизавети піднесли її авторитет в очах зростаючої буржуазії. Парламент дуже щедро субсидував її уряд. Проте на кінець царювання Єлизавети виявились деякі ознаки незадоволення буржуазії режимом абсолютизму. Частково ця опозиція виявлялася в критичних виступах членів парламенту. У 1601 р. парламент різко запротестував проти королівської торгівлі патентами на монопольне виробництво різних промислових товарів окремими особами або компаніями. Стало потрібне втручання самої Єлизавети та обіцянки її припинити подібну практику, щоб заспокоїти роздратований парламент. Не був парламент задоволений і церковною політикою королеви. Частина буржуазії і нового дворянства схилялась до поглиблення реформації англіканської церкви в дусі кальвінізму. Але Єлизавета не хотіла поривати з єпископальним англіканським ладом, в якому епіскопи перетворювались в найбільш слухняну зброю абсолютизму.
Опозиційні настрої зріли і поза парламентом. Найбільш зручною формою, яка відбивала незадоволення зрослих і зміцнілих буржуазних класів політикою абсолютизму, був новий релігійно-церковний напрям, який дістав назву — пуританізм. Пуританами називали спочатку прихильників англіканської ж церкви, але тих, які найбільше стояли за «очищення» її культу від пережитків католицтва (само слово «пуритани» походить від латинського слова чистий). Вперше назва пуритан з’явилась в Англії в 60-і роки XVI ст. У 70-і і 80-і роки число їх суттєво зросло. Пуритани в цей час вже й організаційно почали поривати з панівною англіканською церквою, виходячи з неї і утворюючи свої окремі церковні громади з виборними старшинами (пресвітерами) на чолі. Пуританські церковні громади забезпечували новим імущим класам повну самостійність у церковних справах. Таким чином англійська буржуазія і англійське нове дворянство починали своє звільнення в релігійній галузі з тим, щоб далі перейти до боротьби проти всього феодально-абсолютистського ладу в цілому. Вже на кінець XVI ст. в англійському пуританстві чітко виділилось два напрями: поміркований правіший – пресвітеріанський, представлений найбільшою буржуазією і великим дворянством, і радикальний лівіший – індепендентський, який знаходив собі послідовників головним чином у середовищі дрібної буржуазії, джентрі і селянства. Уряд Єлизавети поставився дуже вороже до пуритан. Пуритани, подібно до католиків, зазнавали переслідувань. їх, як і католиків, садовили в тюрми, виганяли з країни, накладали всілякі штрафи.
Шістнадцяте століття, що було в історії Англії було періодом блискучого розквіту її культури. Особливо розвинулася англійська література і англійський театр. Найбільш яскравим представником літератури раннього англійського гуманізму був знаменитий Томас Мор (1478-1535). В своєму класичному творі «Утопія» (1516) Мор дав насамперед глибокий аналіз і критику соціальних суперечностей Англії періоду первісного нагромадження. В цьому ж творі Мор виклав своє вчення про соціалістичний лад, поклавши тим самим початок тому напрямові західноєвропейського утопічного соціалізму, який, розвиваючись протягом ряду наступних століть, підготував елементи для наукового соціалізму і комунізму. «Утопія» Мора, як і «Похвала глупоті» Еразма Роттердамського, є найбільш поширеною пам’яткою гуманістичної літератури. Написана також спочатку латинською мовою, «Утопія» пізніше була перекладена на всі європейські мови і стала загальновизнаним надбанням світової літератури.
У другій половині XVI ст. за Єлизавети великого розвитку досяг англійський театр, який перебував під протегуванням самої королеви і кількох найзначніших придворних аристократів. У той же час театр став улюбленою розвагою широких народних мас Лондона. Остання обставина примушувала драматургів і акторів прагнути створити свої художні образи у певному народно-демократичному стилі. Найвидатнішим драматургом, який здобув світове визнання, був Вільям Шекспір (1564-1616). Автор кількох десятків драм, трагедій і комедій, частково на історичні, частково на сучасні йому побутові теми, Шекспір дав у своїх творах найбільш повне зображення Англії перехідного періоду від феодалізму до капіталізму. Герої п’єс Шекспіра — це люди Відродження, пройняті глибокими пристрастями, люди неабияких, героїчних характерів. У той же час вони трактуються в глибоко реалістичному дусі. Кращі п’єси Шекспіра – «Гамлет», «Отелло», «Ромео і Джульєтта», «Король Лір» та ін.— ввійшли в міжнародний театральний репертуар. Серед поетів-драматургів молодшого покоління виділявся Бен Джонсон (1573-1637).
2. Ситуація в Англії різко загострилась на початку ХVІІ ст.. з приходом до влади Стюартів. В березні 1603 року, після смерті королеви Єлизавети, королем став син страченої Марії Стюарт – король Шотландський Джеймс (Яків) VІ, під іменем Джеймс І. Щоб поповнити казну, він продавав монополії. Це призвело до пасивного сальдо у зовнішній торгівлі. Репресії проти пуритан, змусили їх емігрувати до Америки й заснувати там англійські колонії. В зовнішній політиці – пішов на примирення з ворогом Англії в боротьбі за колонії – Іспанією. Джеймс І нехтував парламентом, в обхід його запроваджував нові податки. В 1607 р. – повстання селян проти огородження. Нові повстання в 20 і 30-х рр.
В решті решт у 1624 р. парламент змусив Джеймса І скасувати більшість монополій і почати війну з Іспанією. Невдало. Англійці були розбиті. Джеймс І помер. Новим королем Англії й Шотландії став у 1625 р. його син Карл І. Продовжив абсолютистську політику батька. Парламенти, які вимагала змістити герцога Бекінгема, який бездарно керував зовнішньою політикою, Карл І розпустив у 1625 р. і в 1926 р. Але без парламенту він не міг запровадити нові займи. Тому Карл І змушений був скликати свій третій парламент 17.03.1628 р. Опозиція – буржуазія і нові дворяни – згуртувалась і виробила "Петицію про право" (7.06.1626 р.). Король її затвердив. Нею підтримувалась недоторканість майна, особи і свободи підданих, неможливість вводити нові податки без згоди парламенту.
2 березня 1629 р. Карл І розпустив парламент, але той, вперше проявив непокору, насильно затримав спікера й при закритих дверях прийняв три постанови:
1) – всякий, хто привносить папистські традиції в англійську церкву, має розглядатись як ворог королівства;
2) всякий, хто радить королеві стягувати податки без згоди парламенту, має розглядатись як ворог країни;
3) всякий, хто добровільно сплачує податки, не затверджені парламентом є зрадником свобод Англії.
Король негайно їх розігнав. Протягом 11 років Карл І, спираючись на наступника Бекінгема (вбитий в 1628 р.) графа Страффорда і архієпископа Лода провадив політику терору. 9 Лідерів палати общин – в Тавер, цензура, репресії проти пуритан. За 1630-1640 рр. емігрувало 40 тис. пуритан – більшість в Америку. Нові побори, особливо "корабельні гроші". Масова непокора.
В 1637 р. архиєпископ Лод надумав запровадити англійську церкву в Шотландії (мала автономію в усіх справа). Це викликало загальне повстання і укладення ковенанту (суспільного договору) про захист кальвіністської віри. В 1639 р. шотландці розбили 20 тис. військо Карла І. Це було свято всіх противників абсолютизму. Карл І змушений був укласти з Шотландією мир (19 червня 1639 р.). Їм обіцяли все. Чого вони вимагали. Мета – виграти час щоб зібрати нове військо та “навчити шотландців уму-розуму”. Граф Страффорда планував використати для цього створену ним в Ірландії армію з католиків. Але для цього потрібні були гроші. Проте населення відмовлялось сплачувати податки, які не встановлював парламент.
Тому в квітні 1640 року король скликав парламент, але той відмовився дати гроші і був розпущений 5 травня. Це – Короткий парламент.
Поразка в Шотландії збіглась з економічною кризою, масовою еміграцією й селянськими повстаннями. Назрівала революція. Сплата податків припинилась.
Лідером боротьби з абсолютизмом і буржуазною революцією став Довгий парламент (1640 –1653).
Більшість депутатів – нові дворяни. Парламент ув’язнив у Тавері графа Страффорда і архієпископа Лода, були скасовані Зоряна палата і Висока комісія, адміністративні ради зі справ Півночі й Вельсу. Звільнили політичних в’язнів, скасовано патенти на монополію, введені без згоди парламенту податки. 10.05.1641 р. король підписав закон, за яким парламент не міг бути розпущений інакше, ніж за рішенням самого парламенту. 12.05.1641 р. Страффорда стратили. Цим завершився 1-й етап революції.
22.ХІ.1641 р. парламент прийняв "Велику ремонстрацію". В її 204 параграфах містився перелік "злочинів" короля під час абсолютизму. Всі посади – зі згоди парламенту. При цьому серед парламентарів стався розкол.
Король вирішив скористатись цим і розгромити парламент. Палата общин закликала на допомогу народ. 29 листопада 1641 р. озброєні підмайстри оточили Вайтхол (резиденцію короля), 11 грудня в парламент передали петицію з 20 тис. підписів з вимогою вигнати з палати лордів єпископів і всіх прихильників абсолютизму. 3 січня 1642 р. король у порушення традицій, прибув до парламенту, щоб арештувати лідерів опозиції, але їх попередили. На допомогу парламенту прийшли селяни. Засідання з Вестмінстера перенесли в Сіті. 10.01.42 р. король залишив Лондон.
Перша громадянська війна (1642-1646)
Карл І в Нотингемі. Його підтримували дворяни Півночі й Заходу. Кавалери.
Парламент – більшість - пресвітеріани, верхівка буржуазії, аристократи; меншість – індепенденти – середня буржуазія, спирався на розвинуті Схід і Центр з їх буржуазією і "новими дворянами".
За обмежену монархію.
Армія парламенту(наймана), під проводом Ессекса зазнавала поразки за поразкою. Перша перемога – при Йорку 2.07.1644 р. під командуванням Кромвеля і його "залізнобоких" (кавалерія).
Пресвітеріани затягували війну, що загрожувало поразкою. Індепенденти під проводом Кромвеля змогли провести через парламент закон про створення "Нової (червоної) армії" - з добровольців на бюджеті парламенту. Всі парламентарії згідно акту про самозречення (9.ХП.1644 р.) залишили командні пости в армії.
До вести 1645 р. – створили армію "Нового зразка" в 22 тис., з них – 6 тис. кінноти. Офіцери – з народу. Командувач – Томас Ферфакс, його заступник – Олівер Кромвель – індепенденти. Вони розбили Карлі І 14.6.1645 р. при Незбі. 5.06.46 р. король здався шотландцям, а ті видали його парламенту за 400 тис. ф.ст.
Пресвітеріани після цієї перемоги вважали революцію закінченою, бо отримали все що хотіли.
З 1643 р. – конфіскація маєтків роялістів і церкви та їх розпродаж (дешево) буржуа. Актом 24.02.1646 р. – лицарські держання – землі, васальні від корони, стали приватною власністю лендлордів, платежі королю скасувались.
Після цього не лише пресвітеріани, а й індепенденти вважали революцію закінченою. Розбіжності були лише в деталях, як узаконити свою перемогу. Але парламент зберіг феодальні повинності копигольдерів, які хотіли стати фригольдерами (вільними), вводились нові акцизи, затримувалась платня армії. Це визивало опозиційні настрої серед селян і солдат, більшість яких – із селян. Тому парламент в лютому 1647 р. вирішив розпустити армію, а рештки кинути в Ірландію, на придушення повстання, яке почалось ще в жовтня 1641 р. Солдати відмовились підкоритись. Не слухали командирів – грандів, обирали своїх ватажків – агітаторів. Невдоволених в країні і в армії очолило ліве крило індепендентів – левелери (зрівнювачі) під проводом Джона Лильберна. Мета – зрівняти політичні права, скасувати стани, ввести регулярні і демократичні вибори парламенту, демократизувати і здешевіти суд; свободи віросповідання, торгівлі та пропорційного оподаткування.
Левелери захопили короля. 3 червня гранди на чолі з О.Кромвелем примкнули до солдат. Коли ж пресвітеріани вигнали з парламенту індепендентів, що означало "контрреволюційний переворот" – Кромвель 6 серпня 1647 р. без бою взяв Лондон і запропонував королю підписати "Глави пропозицій" (їх склав зять Кромвеля генерал Айртон):
вето короля тимчасове, а не остаточне. Біль двічі, прийнятий парламентом, набуває сили навіть без підпису короля;
роялісти, що воювали з парламентом на 5 років усуваються з постів. Парламентський контроль за армією;
єпископат ліквідовується, а землі – продаються.
Левелери обурились і подавали Ферфаксу маніфест "Народна угода": з пропозиціями:
- розпустити Довгий парламент;
парламентські вибори раз на 2 роки;
округи мають враховувати чисельність населення;
свобода віросповідання;
загальне виборче право для чоловіків;
однопалатний парламент – 400 депутатів – вища влада в країні;
відміна непрямих податків;
введення податку на майно;
відміна станових привілеїв, церковні десятини, постійної армії;
державне утримання бідняків, інвалідів, пристарілих;
збереження приватної власності.
Формально слово "республіка " не вживалась, але й короля не згадували.
Гранди спробували очолити "Народну угоду” і провели 28 жовтня – 15 листопада 1647 р. конференцію в Петні з левелерами. Але з цього нічого не вийшло. 15 листопада 1647 р. збунтувались 2 полки. 14 зачинщиків арештували, а лідера-левелера Ричарда Арнольда розстріляли перед строєм. Армія була приборкана.
Тим часом – роялістська змова. Карл І втік на острів Вайт. Це змусило індепендентів піти на союз з левелерами і на нараді керівників армії у Віндзорі в квітні 1648 р. за участі агітаторів вирішили: "Карл Стюарт, людина, заплямована кров’ю, повинен бути притягнутий до відповіді за пролиту кров і за важкі злочини проти справи Божої і усієї бідної нації". Тобто, його офіційно визнали злочинцем, чого давно вимагали левелери.
Почалась друга громадянська війна (квітень-серпень 1648 р.). 6 грудня 1648 р. полковник Прайд вигнав з парламенту 150 пресвітеріан, частину – в Тавер. Індепенденти отримали в парламенті більшість.
23.ХП.1648 р. парламент – рішення про суд над королем. 4 січня 1649 р. парламент проголосив себе верховною владою. Англія стала республікою
30 січня 1649 р. Карла І стратили.
17 березня 1649 р. парламент скасував монархію, а 19.03. – палату лордів.
19 травня 1649 р. урочисто проголосили республіку.