1.

ПОЛІТОЛОГІЯ (грец. politika – державні й суспільні справи і logos – слово, поняття, вчення) – наука, об’єктом якої є політика і її відносини з особистістю та суспільством.

ПРЕДМЕТОМ ПОЛІТОЛОГІЇ є вивчення об’єктивних закономірностей світового політичного процесу, політичних відносин в окремих країнах і групах держав; відносини між класами, державами, націями, де головне завдання полягає в тому, щоб утримати, зберегти або завоювати владу; способи управління соціально-політичними процесами.

Політологія виступає як спеціальна теорія політики, котра відрізняється від інших наук наступним:

– вивчає політичну сферу суспільного життя не в загальному ряду багатьох інших об’єктів, як це роблять, наприклад, філософія, соціологія чи історія, а як єдиний і основний об’єкт;

– вивчає не окремі аспекти політичного життя, а розглядає його як багатомірну, цілісну систему;

– головним своїм предметом має пізнання закономірностей діяльності з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади.

– має на меті виробити знання, які дадуть змогу орієнтуватися в навколишньому світі й завдяки цьому активно освоювати, перетворювати його, передбачати й свідомо формувати політичну сутність суспільства, упорядковувати стосунки між людьми на засадах загальнолюдських ціннісних орієнтацій.

СУТНІСТЬ ПОЛІТОЛОГІЇ полягає в аналізі структури державної влади, функціонуванні політичних інститутів, їх відносин з політичними ідеями і теоріями в різних політичних системах, політичної культури, взаємозв'язку політики з економікою, з іншими формами суспільної свідомості та діяльності. Зважаючи на те, що сутністю політики є не влада, а управління суспільством (влада виступає лише засобом політики), політологія може бути визначена і як наука про закономірності діяльності з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади.

Науковий статус та предмет політології наочно відображений на рис. 1.1.

 

Р и с . 1 . 1  П о л і т о л о г і я   я к   н а у к а   і   н а в ч а л ь н а   д и с ц и п л і н а

 

КАТЕГОРІЇ ПОЛІТОЛОГІЇ – це загальні, фундаментальні поняття, які відображають найбільш істотні, закономірні зв'язки й відносини реальної дійсності та пізнання. Їх специфікою є те, що вони розкривають різні сторони процесу здійснення влади у суспільстві.

“Політична влада” – є базовою категорією політології. Влада – це вольове відношення між людьми, тобто таке відношення, за якого одні люди здатні і мають можливість нав'язувати свою волю іншим.

“Політика” – одна з найважливіших сфер життєдіяльності суспільства, взаємин різних соціальних груп та індивідів щодо утримання й реалізації влади задля здійснення своїх суспільно значущих інтересів і потреб, вироблення обов’язкових для всього суспільства рішень.

“Політична система суспільства” – центральна категорія політології. Це інтегрована сукупність відносин влади, суб’єктів політики, державних та недержавних соціальних інститутів, покликаних виконувати політичні функції щодо захисту, гармонізації інтересів соціальних угруповань, спільнот, суспільних груп, забезпечувати стабільність і соціальний порядок у життєдіяльності суспільства.

“Політичні інститути” та їх конкретні вияви – “держава”, “політичні партії”, “групи інтересів” тощо, а також“політичні відносини” належать до основних категорій політології.

Політична система містить також “політичну культуру” й такі її складові, як “політична свідомість”, “політична поведінка”, “політичні цінності”, “політичні норми”, “політична соціалізація” тощо, котрі також є категоріями політології.

“Політичний процес” – відносно однорідні серії політичних явищ, пов’язаних між собою причинними або структурно-функціональними залежностями. Це форма функціонування політичної системи суспільства, яка еволюціонує у просторі й часі, – одна з основних категорій політології.

“Політичне явище” – як одна з найбільш загальних категорій політології є сукупністю усіх чинників і явищ, пов’язаних із здійсненням політики.

ФУНКЦІЇ ПОЛІТОЛОГІЇ.

Теоретико-пізнавальна функція. Передбачає вивчення, систематизацію, тлумачення, аналіз, узагальнення й оцінку політичних явищ. Теоретичне пізнання дає змогу всебічно вивчити й оцінити досвід політичної діяльності, політичне мистецтво.

Методологічна функція. Охоплює способи, методи й принципи теоретичного дослідження політики і практичної реалізації надбаних знань.

Світоглядна функція. Зумовлює утвердження цінностей, ідеалів, норм цивілізованої політичної поведінки, політичної культури соціальних суб’єктів, що сприяє досягненню певного консенсусу в суспільстві, оптимальному функціонуванню політичних інститутів. Вивчення політології дає змогу зрозуміти, чиї інтереси представляють певні партії, суспільні групи, їхні лідери та державні структури.

Прогностична функція. Полягає в передбаченні шляхів розвитку політичних процесів, різних варіантів політичної поведінки. Це необхідно для вироблення механізму раціональної організації політичних процесів, урахування ресурсів політичної влади, особливо таких її компонентів і форм, як авторитет, контроль, вплив, примус тощо.

Інтегруюча функція. Виявляється у сфері політичної свідомості й політичної поведінки. Важливим компонентом у реалізації цієї функції є ідеологія, що охоплює політичні цінності, соціально-політичні ідеали, через які політична наука впливає на політичні процеси, сприяє розвитку політичної соціалізації, політичної культури, національної самосвідомості.

Прикладна функція. Передбачає вироблення практичних рекомендацій щодо шляхів, механізмів реалізації політичних знань, раціональної організації політичних процесів. Вона забезпечує вивчення ефективності політичних рішень, стану суспільної думки, ставлення громадськості до політичних структур, інститутів і норм.

СТРУКТУРА ПОЛІТОЛОГІЇ.

Структуру політології становлять:

– теорія політики і політичних систем;

– міжнародні відносини і світова політика;

– управління соціальними процесами;

– політична ідеологія;

– історія політичних учень.

До спеціальних політичних наук відносять політичну географію, політичну психологію, політичну історію, політичну антропологію, політичну семантику, політичну етнографію та ін.

МЕТОДИ ПОЛІТОЛОГІЇ. Метод – це сукупність прийомів та операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності. Політологія, як і будь-яка наука, має загальні й специфічні методи дослідження, прийоми, підходи.

Діалектичний метод – для пізнання політичних явищ застосовують закони і принципи діалектики. Політичні явища розглядають в єдності й боротьбі протилежностей, у постійному розвитку та оновленні, у співвідношенні етапів реформ і революцій. Історичне тлумачення політичних явищ дає змогу зрозуміти логіку їх розвитку.

Синергетичний метод (грец. sinergetikos – спільний, узгоджено діючий). Передбачає багатоваріантність, альтернативність вибору шляхів суспільно-політичного розвитку, його не лінійність та можливості самоорганізації.

Системний метод – розглядає суспільство та його складові як більш чи менш постійні утворення, що функціонують у межах дещо ширшого середовища. Такі утворення характеризуються як цілісні системи, що складаються з певного комплексу взаємозв’язаних елементів, які можна виокремити з системи та аналізувати.

Системно-історичний метод – передбачає виділення певних типів політичного життя, політичних систем, що виникають у процесі історичного розвитку людського суспільства. Дає змогу не лише пізнати

закономірності й особливості розвитку різних типів політичного життя і політичних систем, а й глибше розглянути їх історичний взаємозв’язок і, навпаки, за формальною відмінністю розкрити сутнісну подібність політичних систем.

Структурно-функціональний метод – полягає у розчленуванні складного об’єкта на складові, вивченні зв’язків між ними й визначенні місця і ролі всіх складових у функціонуванні об'єкта як цілого, за умови збереження ним своєї цілісності у взаємодії із зовнішнім середовищем. Застосування структурно-функціонального методу в дослідженні політичної системи суспільства передбачає виокремлення елементів її структури, основними з яких є політичні інститути, з’ясування особливостей їхнього функціонування та зв’язку між ними.

Порівняльний метод – орієнтує дослідження на розкриття спільних і відмінних рис політичних систем та їхніх елементів у різних країнах, народів та епох.

Біхевіористський метод – (англ. behaviour – “поведінка”) полягає в дослідженні поведінки індивідів і соціальних груп, передбачає широке використання в політологічних дослідженнях статистичних даних, кількісних методів, анкетних опитувань, моделювання політичних процесів тощо.

Спеціальні методи дослідження – група методів, що ґрунтуються на різних варіантах дослідження структури, функцій політичних процесів та інститутів – методи, запозичені політологією з інших наук. Це методи емпіричних соціальних досліджень, соціальної психології, статистики, моделювання. Об’єктом цих досліджень є функціонування політичних інститутів, дії політичних суб’єктів, динаміка громадської думки. Вивчають стиль діяльності учасників політичних процесів, ефективність політичних рішень, рівень політичної свідомості й культури різних груп населення. Використовують аналіз статистичних даних, зміст політичних рішень, усні методи (інтерв’ювання), письмові опитування (анкетування), безпосереднє спостереження за досліджуваним об’єктом, соціально-політичний експеримент. Прикладні функції політології розширюють, застосовуючи сааме спеціальні методи.

2.

Особливості інтеграційних процесів, що охоплюють найрі-зноманітніші сфери життя людей, найгостріше проявляють себе в так званих глобальних проблемах сучасності. Глобальні про-блеми сучасності – це проблеми, які зачіпають життєво важливі інтереси усього людства, усіх держав, народів, кожного мешкан-ця планети, виступають в якості об’єктивного чинника розвит-ку сучасної цивілізації, набувають надзвичайно гострого харак-теру й загрожують не тільки позитивному розвитку людства, а й загибеллю цивілізації у випадку незнаходження конструктив-200

Глобальні проблеми людства

них шляхів їх вирішення, та потребують для свого вирішення зусиль усіх держав і народів, усієї міжнародної спільноти.

Поняття "глобальні проблеми" в сучасному його розумінні увійшло у широкий обіг наприкінці 60-х pp. XX ст., коли вчені багатьох держав розпочали дослідження змін, котрі відбувають-ся в глобальній системі, й можливі їх наслідки. У стислий час сформувалося нове наукове поняття - "глобалістика".

Учені-глобалісти виділяють три основні групи глобальних проблем:

1.         Проблеми, пов’язані зі сферою міжнародних відносин, що відображають протиріччя і об’єктивно необхідні перетворення.

2.         Глобальні проблеми, сферу виникнення та прояву яких складають взаємовідносини особи та суспільства.

3.         Глобальні проблеми взаємодії людини та природи. Це проблеми незбалансованості потреб життєдіяльності людей і можливостей довкілля.

Отже, до найгостріших глобальних проблем можемо віднести:

♦          екологічну проблему;

♦          підтримання миру;

♦          освоєння космосу та світового океану;

♦          продовольчу проблему;

♦          проблему народонаселення;

♦          проблему подолання відсталості;

♦          сировинну проблему;міжнаціональну проблему та ін.

У науковій літературі значне різноманіття підходів до харак-теристики особливостей виникнення глобальних проблем. Одні дослідники пов’язують їх появу з останнім десятиліттям. Інші -вважають, що їх генеза проходила впродовж усієї історії людства, але глобальними вони стали у XX ст. Ще одна група дослідників наголошує, що чимало глобальних проблем виникли первинно, деякі визрівали достатньо давно, але проявились виразно й на глобальному рівні лише з утвердженням в XVII-XVIII ст. капіталізму. На нашу думку, більшість проблем, які сьогодні ми пов’язуємо з глобальними проблемами сучасності, супроводжу-вали людство впродовж усієї історії. До них, насамперед, відносяться проблеми екології, збереження миру, подолання бідності, «Політологія» голоду, неграмотності. Але після Другої світової війни, в резуль-таті небачених масштабів діяльності людини, всі ці проблеми стали глобальними, виразили протиріччя цілісного сучасного світу і поставили людство перед потребою співробітництва. Можна виділити такі особливості глобальних проблем:

♦          вони мають планетарний, загальносвітовий характер, за-чіпають інтереси усіх народів світу;

♦          загрожують деградацією й загибеллю усьому людству;

♦          потребують невідкладних та ефективних рішень;

♦          вимагають колективних зусиль усіх держав, спільних дій усіх народів.

Для розв’язання цих питань всесвітнього масштабу поруч із політичними вельми важливе значення набувають й науко-во-технічні передумови. Ефективна науково-технічна політика є важливою умовою розв’язання екологічної, сировинної, енер-гетичної та інших глобальних проблем.

3.

Коли виникла політика як специфічний вид соціальної діяльності? Є дві точки зору щодо відповіді на поставлене запитання - немарксистська і марксистська. Представники першої точки зору (Д.Пікклз, Р.Даль та ін.) вважають, що політика виникала одночасно з формуванням стійких груп людей, об'єднаних спільними інтересами та цілями. В цих групах винкають відносини панування і підпорядкування, поступово формуються відповідні органи політичної влади та політичні інститути. представники марксистської точки зору вважають, що політика виникає лише на етапі класового розшарування суспільства. Основним суб'єктом політики виступає панівний у суспільстві клас, який визначає зміст і спрямування політики у державі.

У політиці виділяють три рівні її функціонування:

1) мегарівень відноситься до діяльності таких міжнародних організацій як Європейський Союз, Організації Об'єднаних Націй, НАТО та ін.;

2) макрорівень характеризує державу як ціле, державну владу, її структуру;

3) мікрорівень охоплює окремі структури і організації (політичні партії, громадські організації, профспілки тощо).

У такому аспекті соціальна політика є системою управлінських, регулятивних, саморегулятивних способів і форм діяльності суб'єктів, сукупністю принципів, рішень і дій, що втілюються в соціальних програмах і соціальній практиці з метою задоволення соціальних потреб, збалансування соціальних інтересів людини, соціальних груп суспільства, досягнення соціальних цілей, розв'язання соціальних завдань, формування соціальних цінностей. Іншими словами, соціальна політика у широкому розумінні — це система інституційних і надінституційних, державних і громадських, суспільних і особистих, індивідуальних способів і форм діяльності, спрямованих на створення умов для всебічної самореалізації соціального потенціалу людини, її сутнісних сил.

Мета соціальної політики полягає у створенні умов для формування, розвитку та оптимального функціонування соціальних відносин, всебічного розкриття, самореалізації творчого соціального потенціалу людини, особистості, її сутнісних сил, а також для задоволення людиною соціальних потреб та інтересів, освоєння соціальних цінностей, підтримання в суспільстві соціальної злагоди, стабільності та соціальної цілісності, самовідтворюваного, самодостатнього рівня соціодинаміки, соціального прогресу.

4.

Політичний процес - це послідовний, внутрішньо зв'язаний ланцюг політичних подій і явищ, а також сукупність послідовних дій різних суб'єктів політики, направлених на завоювання, зміцнення і використання політичної влади в суспільстві. Зміст, форма і процес не вичерпують побудови політики. Вона включає одушевлені суб'єкти (учасників) Як відносно самостійні елементи політики можна виділити політичні відносини і політичну організацію, політичну владу, політичну культуру і політичну свідомість.

Політичний процес, зберігаючи в собі цілепокладання та стадійність, за своїм змістом явище більш складне, тому як політика відображає інтереси різних верств, груп, їх спрямованість до влади для задоволення цих інтересів. Категорія «політичний процес» відображає мінливість політики, розкриває взаємодію політичних інститутів і суб'єктів, що виконують певні функції і ролі. Зміст політичних взаємодій складають те явна, то прихована боротьба за владу, перерозподіл ресурсів і статусів, що порушує насамперед рівновагу, що склалася інтересів і переводить політичну систему в новий стан. Тезаурус понять «політична система» і «політичний процес» дозволяє зробити висновок, щопоняття політичної системи - статичне, що охоплює стан політичного життя до даний конкретний момент, а політичний процес розкриває рух, динаміку, еволюцію політичних явищ, конкретну зміну їхніх станів у часі і просторі.  Таким чином, сутність політичного процесу полягає, з одного боку, в політичній діяльності людини, його політичну участь у всіх сферах суспільного життя, у розвитку політичної культури, норм, традицій, у взаємовідносинах людини з владними структурами, а з іншого боку у розвиток, політичної системи в цілому, з її суперечностями і різноманітними тенденціями.  Структура політичного процесу складається з ряду послідовно відбуваються і циклічно повторюваних стадій (в різних джерелах розглядається по-різному).  1. Конституювання. Ця стадія відбувається зазвичай в переломний, революційний період: повторюється і закріплюється, видозмінюється і оновлюється історичний тип політичної системи, її класова природа. Зв'язки з іншими підсистемами суспільства. Відтворюються політичні відносини та інститути, політичні норми і цінності, Толи. Відтворюються самі учасники політичного процесу як виразники певних політичних позицій, носії відповідних поглядів, виконавці тих чи інших політичних ролей. Длярозуміння сутності даної стадії політичного процесу важливо враховувати, що політична система побудована не з самої себе, її породжує, конституює і відтворює суспільство, це є фрагмент всього цілісного процесу суспільного розвитку.  2. Друга стадія (другий структурний елемент) політичного процесу є ухвалення політико-управлінських рішень. Клода включаються такі обов'язкові елементи, як виділення з політичного контексту конкретних проблем, збір інформації, розгляд можливих альтернатив, наслідків прийнятих рішень, вибір та коректування плану дій. У даному аспекті політичний процес постає як сфера діяльності правлячих і опозиційних еліт.  Слід, однак, зауважити, що можливості вироблення рішень, що відповідають потребам суспільства залежать від цілого ряду чинників: від рівня владних структур; від співвідношення прав і обов'язків центральних і місцевих органів влади; взаємодії партійних і державних структур; ступеня поділу і взаємодії законодавчої, виконавчої та судової влади; рівня політичної свідомості та політичної культури громадян; рівня правопорядку і стабільності суспільства.  3. Третя стадія політичного процесу постає в реалізації політико-управлінських рішень. Головним питанням тут виступає вибір засобів і методів кількісного регулювання. Вони можуть бути насильницькими і ненасильницькими, ідеологізованими і неідеологізованого. Зрозуміло, в цьому сенсі повинні бути дотримані правлячими колами раціональні політичні лоції, заходи, умови. У той же час правлячій еліті необхідно домагатися обмеження можливості політичних опонентів з метою запобігання блокування ними рішень. Важливим чинником у цьому процесі виступає і характер інформації, можливість доступу до неї. Від цього багато в чому залежать основні мотиви політичної поведінки громадян, а отже, і характер їх впливу на інститути влади.  Безсумнівно величезну роль (якщо не вирішальну) в реалізації політико-управлінських рішень відіграє контроль, який здійснюється, як правило, двома групами інститутів. По-перше, установи, які знаходяться всередині самої політичної системи і складаються з осіб які професійно займаються контролем. По-друге, встановлення, об'єднання самого різного роду, за допомогою яких до контролю підключаються громадяни, які не є службовцями, що входять до установ влади.  Базовий політичний процес. Характеризується різноманітним способом включення мас у політику (політична участь), способом перетворення індивідуальних і групових інтересів у політичні рішення (державне та місцеве управління, формування політичних еліт і т.д.)  Периферійний політичний процес. Розкриває динаміку формування і розвитку окремих політичних інститутів (партій. асоціацій, груп інтересів, політичних еліт і т.д.). Можлива типологія і з інших підстав.  Демократичний політичний процес означає залучення громадян до управління справами суспільства і держави, створення умов для вільних дій електорату, окремих осіб,представницьких органів влади, громадських організацій, політичних партій, розвиток кожної нації і народності, постійне зміцнення законності і правопорядку, врахування громадської думки, вдосконалення ринкових відносин і т.п.  Недемократичний політичний процес, який проявляється як авторитаризм і тоталітаризм.  Авторитаризм - монополія на владу однієї особи, угруповання чи партії. Тоталітаризм - прагнення держави, партії до повного всеохоплюючому контролю за всіма сторонами суспільного життя. Військові кліки, монополії.  З точки зору публічності здійснення владою та електоратом своїх функцій, явного або не явного виконання державою своїх повноважень можна виділити відкритий і прихований (латентний) політичні процеси. Відкритий - характеризується насамперед тим, що політичні інтереси соціальних груп і громадян систематично виявляються у програмах дій партій і рухів, громадських організацій, інших формах політичної активності громадян. Проте слід враховувати, що в демократичних державах відкритість політичного процесу виражається у відкритості для громадськості діяльності всіх державних структур, прийняття політичних рішень і т.д. На противагу відкритому-прихований (тіньовий) процес базується на неофіційних політичних інститутах і центрах влади, а також на таких домаганнях груп і громадян, які з різних причин не передбачають звернення до офіційних владних структур. Тіньовий політичний процес може виступати в офіційній політиці як у формі, наприклад, паразитування мафіозних структур на державних інститутах влади, так і у формі, коли вища влада певних інститутів офіційно не афішується, не зізнається. Така ситуація досить типова тоді, колидержава передає вищі владні функції своїм окремим структурним ланкам (наприклад, органам політичного розшуку, таємної поліції, репресивним структурам і т.д.) або якимось партійним формуванням.  За характером перетворення влади до типів політичного процесу можна віднести революційні (гостро конфліктні) та еволюційні (консенсуальні). У залежності від зовнішніх і внутрішніх умов революційний політичний процес може припускати використання як мирних, так і насильницьких засобів. У цей час статус представницьких органів влади і суб'єктів політичних відносин активно підривається сходами до влади новими соціальними та політичними силами. Це призводить до виникнення конфліктів у міжгрупових відносинах традиційної та нової еліт. В еволюційному політичному процесі зміна його внутрішніх факторів відбувається шляхом поступового вирішення виникаючих протиріч і конфліктів, необхідною основою еволюційного типу є легітимність влади і наявність єдиних соціокультурних цінностей і орієнтирів. За характером перебігу до типів політичного процесу можна віднести стабільний і нестабільний. Стабільний процес характеризується стійкими інституалізувати формами політичної мотивації поведінки громадян, а також відпрацьованими методами у прийнятті рішень сформованої соціальною структурою, легітимністю влади, високим рівнем економіки, культури тощо До нестабільності може призвести ускладнення міжнародних відносин, спад матеріального виробництва, економічна криза, соціальні конфлікти.  Основні характеристики політичного процесу. Режими протікання і характер політичного процес  Проведений аналіз політичного процесу дозволяє виділити в його структурі, по-перше, часткові (складові) політичні процеси або групи щодо самостійних політичних дій, що утворюють у своїй сукупності рух політичного життя в цілому, по-друге, етапи у зміні стану політичної реальності.  Звернімося до розгляду стадій, або фаз, до послідовної зміни стану соціально-політичних систем. У різних джерелах вказуються, як правило, чотири такі фази або, за іншоютермінологією, чотири режими протікання політичного процесу: 1) конституювання, становлення політичної системи; 2) функціонування існуючої політичної системи, 3) розвиток політичної системи; 4) етап занепаду, розпаду політичної системи. Будучи взаємодоповнюваними, ці стадії зберігають, однак, притаманні кожній з них особливості, виконують свої власні призначення і здійснюються специфічними методами політичних дій.  Стадія конституювання політичної системи є однією з найважливіших у розвитку політичного процесу. Вона збігається, як правило, з переломним, революційним періодом в розвитку суспільства, коли втрачається легітимність влади одних соціально-політичних сил і панівне становище займають інші сили. Ці нові сили створюють відповідає їхнім потребам нову політичну систему, в якій їх волю виконують якісно інші органи влади та інші політичні інститути. Одночасно відбувається заміна колишніх правових норм на нові, в яких закріплюються знову виниклі інститути влади, інші елементи політичної системи, а також вся змінена система суспільних відносин.  Зміст політичного життя суспільства в період, коли відбувається перетворення колишньої політичної системи в нову, визначається як повний перегляд конституції. Сама ж конституція держави виступає як легальний і демократичний спосіб легітимації політичної влади, всіх її інститутів. Укорінення нового політичного ладу прямо залежить від здатності вводяться інститутів відповідати на потреби суспільства. І навпаки, труднощі з утвердженням нових політичних інститутів можуть свідчити про їх надуманості, штучності, невідповідність соціального досвіду і потребам суспільного розвитку.  Стадія функціонування політичної системи збігається зі стабільним періодом суспільного розвитку, коли пануючі соціальні групи займають міцне становище серед інших соціально-політичних сил. На даній стадії політичного процесу здійснюються функції з відтворення, підтримання діяльності вже існуючих органів держави, політичних партій, громадських організацій. Такими процедурами, по суті, є всілякі вибори, з'їзди і конференції політичних партій та громадських організацій, засідання представницьких органів влади і т.д.  На стадії функціонування політичного процесу відтворюються і самі його учасники як виразники певних політичних позицій та інтересів, носії відповідних поглядів і переконань, певних стереотипів політичної поведінки. Для розуміння сутності даної стадії політичного процесу важливо враховувати, що політична система побудована не з самої себе, а її постійно відтворюють існуючі в суспільстві соціально-політичні сили в якості інструменту для вираження і реалізації своїх інтересів.  Стадія розвитку політичної системи настає в період певної перегрупування в розстановці політичних сил. На даному етапі політичного процесу відбуваються часткові зміни в системі органів держави, реформування діяльності політичних партій і громадських організацій. Здійснювані зміни в структурах і механізмах влади виводять політику правлячої групи на новий рівень, що дозволяє дати відповіді, адекватні виклику часу. Такі політичні зміни означають, що правлячі кола шукають цілі, форми і методи управління, відповідні змінам у соціальній структурі і мінливого співвідношенню політичних сил всередині країни і на міжнародній арені. Стадія розвитку політичної системи супроводжується протиборством різноманітних течій і тенденцій, які в кінцевому рахунку ведуть до підвищення адаптивності, відповідності владних структур зовнішнім соціальним умовам.  Стадія занепаду політичних систем збігається зі зростанням соціальних сил, що заявляють про себе новими формами організації політичного життя і суспільства в цілому. У даному випадку спрямованість динаміки політичного процесу має негативний по відношенню до існуючих інститутів влади характер. Руйнівні тенденції переважають тут над конструктивними, творчими, розпад режиму правління носить безповоротний характер. Тривалість у часі кожної із зазначених стадій політичного процесу може бути різною. Це залежить від цілого ряду об'єктивних і суб'єктивних факторів. Безсумнівно, що в числі найважливіших з них є наступні: характер історичного періоду в розвитку країни; ступінь розвиненості політичної культури суспільства; глибина існуючих соціальних протиріч; політична зрілість соціальних суб'єктів; вплив зовнішніх політичних сил. Стадія конституювання політичної системи, наприклад, не є одномоментний акт, вона завершується в момент зміцнення панування нових політичних сил. Стадії відтворення і розвитку політичної системи можуть чергуватися один з одним і тривати скільки завгодно довго. Стадія занепаду - теж не одномоментний акт, який може розтягуватися на роки, десятиліття і навіть століття. Початок чергового циклу в політичному процесі пов'язана зі зміною суб'єкта політичної влади і повним розпадом.

5. Політична влада: поняття, структура, функції, форми

Ознаки політичної влади:

1. легальність влади означає її законність, юридичну правомірність. Легальна влада діє на основі чітко фіксованих нормативно-правових актів.

2. легітимність влади — це добровільне визнання її справедливою, прогресивною більшою частиною населення.

3. верховенство влади — це обов’язковість виконання владних рішень (економічних, політичних, правових та ін.) усіма членами суспільства.

4. вплив влади — це здатність суб’єкта політики здійснювати вплив у певному напрямку на поведінку індивідів, груп, організацій, об’єднань з метою сформувати чи змінити думку людей з певного питання, врегулювати політичну поведінку соціальних суб’єктів.

5. всезагальність (публічність) — означає, що політична влада діє на основі права від імені усього суспільства.

6. моноцентричність влади означає існування загальнодержавного центру (системи владних органів) прийняття рішень.

7. ефективність і результативність полягає у тому, що саме в конкретних соціальних результатах реалізуються усі задуми, платформи, програми влади, з’ясовується її здатність ефективно управляти усіма сферами суспільного життя.

Цілі влади:

1. забезпечення життєздатності та цілісності суспільства;

2. створення гарантій внутрішнього життя суспільства.

Структура влади.

Структура влади — це ті компоненти, без яких вона не відбувається. Таким є її суб’єкт, об’єкт, підпорядкування об’єкта, джерела і ресурси влади.

Суб’єкт. Ним є джерело активної предметно-практичної діяльності, спрямованої на об’єкт. Існує думка, що поняття „суб’єкт влади” і „носій влади” не тотожні. Суб’єкт влади — це соціальні групи, насамперед панівні класи, політичні еліти, окремі лідери; носій влади — державні та інші політичні організації, органи і установи, утворені для реалізації інтересів політично домінуючих соціальних груп. Крім того суб’єктів поділяють на:

1. первинні — ними за республіканського, демократичного правління є народ — носій суверенітету та єдине джерело влади в державі. Він здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Поняття народ неоднорідне: основним суб’єктом є великі групи населення, об’єднані спільністю корінних інтересів і цілей; неосновними — невеликі етнічні групи, релігійні громади, тощо.

2. вторинні — малі групи, представницькі колективи, партії, асоційовані групи, групи партикулярних (приватних, неофіційних) інтересів тощо. Суверенним суб’єктом політичної влади є громадянин держави, наділений конституційними правами та обов’язками. Суттєву роль відіграють політичні лідери.

Об’єкт політичної влади.

Це явища і процеси політичної сфери, на які спрямована дія суб’єктів політики. До розуміння об’єкта влади треба підходити діалектично, оскільки певні суб’єкти і об’єкти влади можуть мінятись місцями залежно від обставин і ролі. Скажімо, класи, соціальні групи, етнічні спільноти, окремі громадяни, громадсько-політичні організації є суб’єктами або носіями політичної влади, водночас вони і стосунки між ними є об’єктами владного впливу. До суб’єктів політичної влади відносять також усі сфери суспільного життя — економічну, духовну, соціальну, науково-технічну тощо, суспільство загалом.

Підпорядкування об’єкта — здатність об’єкта до підпорядкування залежить від двох основних факторів: засобів (ресурсів), якими володіє суб’єкт, і від мотивації підпорядкування об’єкта, яка може бути викликана: страхом за свою безпеку, страхом залишитись без певних благ; звичкою виконувати накази; апатією; переконанням у необхідності підпорядкування; зацікавленістю, щоб бути у підлеглості; відчуттям обов’язку; авторитетом суб’єкта влади.

Влада побудована на інтересі і переконанні, є найбільш стабільною, тому що передбачає добровільне виконання розпоряджень, що робить лишнім застосування негативних санкцій. Однією з найбільш прийнятних для влади мотивацій підпорядкування є авторитет суб’єкта влади. І навпаки, влада, заснована на страху і примусі, породжує бажання об’єкта „піти” з поля влади.

Ресурси влади.

Ресурси влади являють собою те, що може бути використане для впливу на інших, що підвищує потенціал і силу впливу суб’єкта влади. Існують відкриті і приховані типи впливу.

У першому випадку використовуються такі ресурси, як:

• силовий примус — втрата будь-яких благ, тілесні покарання (історія людства знає безліч прикладів цього – тортури, концтабори, смертна кара, обмеження свободи, штрафи, відлучення від церкви, звільнення з роботи тощо);

• закон, традиція, звичай;

• стимулювання — створення стимулів, якими виступають матеріальні та інші блага, що ними об’єкт влади нагороджується в обмін на поведінку, що вимагається. Ресурс винагороди широко використовують батьки, викладачі, керівники організацій, політики.

Прихований вплив передбачає використання методів переконання, тобто раціональних аргументів, або навіювання. Залежно від того, які ресурси використовуються, говорять про три способи володарювання: панування, вплив і стимулювання.

Існують і інші класифікації ресурсів, наприклад за методами здійснення та сферою поширення:

1. Економічні ресурси. Наявність розвиненої матеріальної бази суспільства, упорядкованість грошової системи, вигідне географічне положення, багато корисних копалин, розвинена технологічна основа виробництва, кваліфікована робоча сила, широкі зовнішньоекономічні зв’язки та ін.

2. Політичні ресурси. Наявність розвинених політичних партій, відпрацьований державний механізм, підготовлений апарат управління, політичні традиції і звичаї, наявність політичних лідерів, розвинена політична теорія, політична культура мас і політичних структур.

3. Соціальні ресурси. Наявність соціально-структурованого суспільства, посадової упорядкованості, утвердження престижної професії, соціального забезпечення, медичного обслуговування та ін.

4. Суб’єктні ресурси. Політична свідомість, компетентність, наявність політичної волі, вміння приймати рішення і брати на себе відповідальність за вчинені дії, далекоглядність, рішучість.

5. Силові ресурси. Армія, міліція, служба безпеки, прокуратура, місця позбавлення волі та ін.

6. Інформаційні ресурси. Володіння світовою, регіональною та місцевою інформацією, розвиток електронних технологій, засобів масової інформації та ін.

7. Демографічні ресурси. Фізично і розумово здорове населення, відсутність різкої вікової дисгармонії, усталеність демографічних відносин та ін.

8. Культурні ресурси. Наявність освіченого населення, швидкі темпи поширення знань, доступність освіти і культури для широких мас, наявність сучасних політичних знань і можливість їх освоєння та ін..

9. Правові ресурси. Наявність правових цінностей, розвинена система права і правова наука, розвинені механізми правотворчості, правозахисту і правозастосування, висока правова культура населення та ін.

Провідна роль всіх ресурсів політичної влади належить економіці. Саме функціонування політичної влади, вирішення кожного виду економічних і соціальних проблем вимагає великих економічних і соціальних ресурсів. Тому у центрі уваги керівників держав знаходяться економічна і соціальна політика.

Рівень економічного розвитку країни і роль політичної влади в його підвищенні є головним критерієм в оцінці заслуг цієї влади. Можна без перебільшення стверджувати, що сила влади, її міцність і легітимність знаходяться у прямо пропорційній залежності від рівня досягнутої стабільності суспільства.

Сутність влади полягає у відповіді на питання: кому вона служить?

Зміст влади — у чиїх руках перебуває?

Форма влади — як вона організована, яким є апарат, які методи здійснення.

Якщо говорити про форми влади, то слід виділити такі форми:

1. панування — примусове насильство, наказ. Хоча влада не може бути зведена до примусу, вона включає в себе директивний момент — нав’язування своєї волі у формі наказу, що супроводжується загрозою покарання. Він присутній у владі як узагальнюючий символ (можливість застосувати пряме насильство) і як реальна влада щодо тих, хто порушив закон.

2. вплив. Він за змістом ширший від влади. Говорити про владу можна в тому випадку, якщо цей вплив не носить випадкового характеру, а спостерігається постійно. Влада як вплив здійснюється або у формі переконання (вплив на раціональний рівень свідомості), або навіювання (вплив на несвідоме), що передбачає використання особливих способів маніпулювання. Існують різні технології впливу і переконання, апробовані владою протягом багатьох століть: особливі методи ораторського мистецтва, різні гасла, символіка, монументальні споруди.

3. авторитет розглядається як форма і джерело влади. Авторитет — це керівництво, що добровільно визнає за суб’єктом влади з боку підвладних право на владу внаслідок його моральних якостей або ділової компетенції.

Основними функціями політичної влади є: інтегративна, регулятивна, мотиваційна, стабілізаційна.

Інтегративна функція влади спрямована на консолідацію всіх соціально-політичних сил, інтеграцію прогресивних політичних, ідеологічних, інтелектуальних ресурсів суспільства з метою реалізації суспільно значущих, історично визначених цілей.

Регулятивна функція влади забезпечує створення політичних механізмів регулювання життєдіяльності суспільства, підтримує вольовими методами функціонування цих механізмів.

Функція мотивації означає, що влада формує мотиви політичної діяльності, підпорядковує їм як загальнозначущі, так і інші мотиви відповідно до політичних інтересів суб’єктів владарювання, їхніх політико-організаційних структур.