7. Світовий інформаційний ринок
Світовий інформаційний ринок — це головним чином продаж і купівля послуг з використання різних баз даних (БД). До цього ринку можна віднести інформаційні матеріалів, що готуються в науково-дослідних інститутах, центрах аналізу інформації та інших інформаційних установах. Крім того, в інформаційний ринок можна включити різні засоби електрозв'язку для автоматизованого пошуку у мережевих БД тощо.
Інформаційний ринок США склався у 60-70 роки. Його розвитку значною мірою сприяло те, що у США традиційно розвинутий приватний сектор. Держава приділяє значну увагу розвитку системи науково-технічної інформації, про що свідчать матеріали Міжнародної конференції з наукової інформації (1958 р.), Національної програми розвитку бібліотечного і інформаційного обслуговування (1970 р.), І і II Конференції Білого дому про бібліотечні і інформаційні служби (1979 р.). З 1977 року конгресом СІЛА було прийнято більш ніж 300 законодавчих актів з питань інформаційної діяльності.
До кола органів наукової інформації федерального уряду США входить біля 2,5 тис. інформаційних центрів і бібліотек. Органи наукової інформації приватного сектору включають інформаційні центри в великих промислових
Інформаційний ринок ЄС.
Європейський Союз, як економічна міжнародна організація, підтримує доктрину європейської інформаційної економіки, впровадження нових технологій у традиційні сектори економіки, спрямовує розвиток "інтелектуальної" торгівлі для зростання економічної стабільності і конкурентоспроможності Європи на міжнародних ринках.
Нова економіка й Інтернет стоять на першому місці в програмі ЄС з часу Лісабонського Саміту (березень 2000 р.) Тоді лідерами ЄС була визначена нова і досить амбіційна мета - перетворити Європу в регіон з найбільш конкурентоздатною і динамічно розвиваючоюся економікою, заснованою на знанні (інформації). Для досягнення цієї мети Європейська Комісія розробила всеосяжну стратегію, відому як план "Електронна Європа 2002" (eEurope 2002 Action Plan)
Ініціативи "Електронна Європа" (eEurope) і "Лісабонська стратегія" ("Lisbon strategy") ставлять за мету створити до 2010 року в Європейському союзі саму динамічну і конкурентноздатну інформаційну економіку з більш високим рівнем зайнятості і суспільної згоди.
ІКТ впливають на всю економічну діяльність держав. Зростаюча процесорна міць, падіння вартості інформації і мережева взаємодія сприяють підвищенню продуктивності праці, стимулюють інновації і подальші технічні зміни у всіх секторах, включаючи високотехнологічні і традиційні. Європейська Комісія надає великого значення індустрії ІКТ і вказує три головних напрямки її розвитку:
доступний, швидкий і безпечний Інтернет;
інвестиції в людські ресурси;
стимулювання масового використання Інтернету.
План "Електронна Європа - 2002", прийнятий у червні 2000 року, сприяв реорганізації умов регулювання комунікаційних мереж і привів до росту числа громадян і компаній, підключених до Інтернету.
У новому плані, "Електронна Європа - 2005", більше уваги приділяється економічним питанням. План повинний "забезпечити сприятливі умови для приватних інвестицій і створення нових робочих місць, росту продуктивності, модернізації державних послуг і надання кожному громадянинові можливості брати участь у глобальній інформаційній економіці". Програма "Електронна Європа 2005" стала логічним продовженням "Електронної Європи 2002" з тією різницею, що були визначені більш практичні цілі і джерела фінансування.
Реалізація програми "Електронна Європа 2005" повинна привести до появи в Європі:
сучасних державних служб, що допускають взаємодію з громадянами в режимі реального часу;
електронного уряду;
системи електронної освіти;
системи електронної охорони здоров'я;
динамічного середовища електронного бізнесу на базі наявності і використання широких можливостей по доступу широкополосних мереж по конкурентноздатним (низьким) цінах;
надійної і безпечної інформаційної інфраструктури.
" кандидат політичних наук, молодший науковий співробітник Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Основною задачею програми "Електронна Європа", розгорнутої в 90-х роках у Європі, було надання населенню послуг електронної комерції і забезпечення конкурентноздатності європейської економіки на світовому ринку.
Технологічною основою для рішення цих задач є використання найсучасніших Інтернет-технологій з організацією мереж серверів для обслуговування населеній - від 2 до 10 серверів на кожні 100 чоловік.
У число основних механізмів електронної комерції входять - інтерактивні сайти, сервера, електронні бібліотеки і бази даних комерційних, державних і громадських організацій.
Застосування глобальних комунікацій в комерційній діяльності та повсякденному житті обумовило виникнення таких нових економічних та правових явищ, як економіка в режимі реального часу та електронна комерція.
За юридичним змістом електронна комерція являє собою заключения в комп'ютерній формі на міжнародному та внутрішніх ринках наступних угод: купівлю-продаж, поставку, лізинг, консалтинг, банківські послуги, тощо.
Ситуація в області "заочних" покупок стала якісно змінюватися по мірі розповсюдження Інтернету як глобального середовища інформаційної взаємодії користувачів один з одним. Швидкому розповсюдженню електронної комерції через мережу Інтернет сприяли:
Швидке зростання продажів персональних комп'ютерів (оцінка швидкості зростання кількості проданих персональних комп'ютерів, зроблена у 1998 році, продемонструвала зростання в 10 разів за 10 років).
Стрімке зростання виробництва процесорів, пам'яті та канатів передачі динах (згідно з законодавством Мура час подвоєння перерахованих вище показників складає відповідно, 18,12 та 9 місяців).
Відсутність митних податків, пов'язаних із електронними продажами.
Швидке розповсюдження альтернативних засобів доступу в Інтернеті, перш за все -мобільних телефонів та інтерактивного телебачення.
Відносно низька вартість доступу до мережі Інтернет, а також постійна тенденція до зменшення плати за доступ до Інтернету та користування його ресурсами.
Підвищення безпеки обробки транзакцій в мережі Інтернет завдяки появі нових технологій та стандартів, пов'язаних із персональними комп'ютерами.
Зручність та легкість технології електронних покупок через мережу Інтернет для покупця: товар, який його цікавить, можна придбати не виходячи із будинку, в будь-який момент дня, без черги та т. п.
Можливість для покупця отримати пропозицію на покупку товару, який його цікавить, відразу від різних торгівельних площадок;
Доступність інформації про товари та послуги в Інтернет-магазині в режимі реального часу.
Можливість для торговців давати пропозиції по продажу своїх товарів великої аудиторії потенційних покупців.
Привабливість електронної комерції для торгових площадок у зв'язку зі зменшенням додаткових витрат на організацію бізнесу.
Лідерами в Європі по критерію "доля користувачів мережі Інтернет серед усіх мешканців країни" є Швеція (44%). Великобританія (24%), Голландія (19%), Німеччина (15%), Франція (10%). Італія (8%), Іспанія (7%) [11].
Європейський ринок інформаційно-комунікаційних технологій постійно росте. Прибуток від ІКТ у Європі наприкінці 2003 р. становив вже 590 млрд. Євро, тобто на 1% більше в порівнянні із 2002 р. У 2004 р. цей коефіцієнт зріс на 3.1%, що принесло промисловості прибуток у 609 Євро. Джерелом цих даних є останнє дослідження Європейської Обсерваторії інформаційних технологій (ЄОІТ).
Експерти ЄОІТ провели аналітичне дослідження світового ринку ІКТ та стверджують, що він дорівнював наприкінці 2003 долі 2213 мільярдів Євро. Серед Європейських країн лідируючи позиції займають такі країни: на чолі із Німеччиною, частина якої від світового прибутку складає 22%, потім йде Великобританія (відповідно 21%), Франція (15%) та Італія (11%). Європейський ринок рівно розподілений між виробництвом інформаційних технологій та виробництвом телекомунікаційних технологій, are останнім часом прослідковується значне зрушення на бік телекомунікацій та електронної комерції.
За даними Visa International найбільш перспективним засобом доступу до мережі Інтернет є мобільний телефон. Зокрема, компанія прогнозує, що обсяг закупок електронної комерції, які здійснюються у світі у 2004 році через мобільні телефони, складатиме приблизно $66млрд.
Завдяки швидкому поширенню в Європі мобільних комунікацій у європейців з'явилися виняткові можливості для виходу на лідируючі позиції в розвитку мобільного бізнесу і мобільної комерції на світовому ринку. При цьому успіх Європі може принести розвиток таких напрямків, як телеробота, мобільні офіси, мобільне навчання, мобільна культура, мобільні співтовариства, мобільні уряди, мобільні розваги, мобільні ігри і багато чого іншого.
Набирають обертів і нові види електронних закупівель. Усі більш популярною стає торгівля через Інтернет цінними паперами. Великою популярністю користуються електронні аукціони, які перетворюються з захоплюючої екзотики на основний спосіб торгівлі у віртуальній економіці. На думку експертів, обсяг продажу через аукціони користувачів буде стрімко зростати. Цікавим є той факт, що в 1998 році 75% усього обсягу продажу на аукціонах складали комп'ютери та все, що з ними пов'язано. До 2004 долі ця цифра знизилась до 27%. Найбільш відомими комп'ютерними аукціонами є: OnSale, uBid, Cyberia Outpost [14, 15].
Відповідно до звіту Global Information Technology Report за 2002-2003 pp. Фінляндія була названа країною з найвищим рівнем розвитку інформаційно-комунікаційних технологій, обійшовши навіть США. Всього по ступеню розповсюдження ІКТ і можливості їх використовування для розвитку мереж наступного покоління були оцінено 82 країни. До першої десятки увійшли Фінляндія, США, Сінгапур, Швеція, Ірландія, Канада, Великобританія, Нідерланди, Тайвань і Німеччина (за матеріалами FOXNews і Всесвітнього економічного форуму). Як повідомляє Reuters, аналітики компанії IBM і британського журналу Economist з'ясували, що по числу користувачів мережі Інтернет на перше місце в світі вийшли Швеція і Данія, обігнавши традиційно лідируючі по цьому показнику США. Виходячи з таких даних, можна без сумніву стверджувати, що країни члени ЄС займають передові позиції у сфері ІКТ.
З огляду на те, що проблема злочинності в мережі Інтернет не обминула і Європейський Союз, він прийняв трирічний план по боротьбі із шахрайством і по захисту кредитних карт громадян, який передбачає координацію зусиль промисловості й урядів з метою забезпечення високого рівня безпеки вилучених транзакцій. Євросоюз буде заохочувати розробку і впровадження нових технічних засобів захисту кредитних карток і нових стандартів безпечних платежів через Інтернет. Будуть також проводитись заходи організаційного характеру, наприклад, створення загальноєвропейської телефонної лінії для прийому скарг на шахрайства і повідомлень про втрату кредитних карток.
У країнах ЄС цифрові підписи й сертифікати затверджено на законодавчій основі як еквівалент власноручного підпису; законодавчо визначено терміни "електронний підпис", "електронні документи". Країни ЄС ухвалили національні законодавчі акти, які цілком відповідають Директиві Європарламенту та Ради Міністрів ЄС 1999/93/ЄС про систему електронних підписів, що застосовується в межах Співтовариства, та рішенню Комісії 2000/709/ЄС Європарламенту і Ради. Нині усі положення Директиви 1999/93/ЕС реалізовано у вигляді технічних європейських та міжнародних стандартів (ETSI та RFC).
Однією із серйозних переваг європейських країн є їх культурне й етнічне розмаїття. Воно розглядається як аргумент на користь інновацій і змін у мережевій економіці. Європа може створити новий тип орієнтованого на знання суспільства, що об'єднає не тільки країни Західної Європи, але також східноєвропейські і середземноморські країни. В даний час Мережа розвивається багато в чому спонтанно і некеровано. Однак переорієнтування Інтернету на мережеву економіку може цілком трансформувати цю ситуацію. Існує потреба у тісному співробітництві приватного сектора і держави в наступних напрямках:
створення найбільш сприятливих умов для мережевої економіки;
підготовка фахівців, що визначають стратегічний потенціал суспільства;
інвестування коштів у наукові дослідження, в інновації, у підприємництво;
- подолання цифрового розшарування і сприяння зміцненню соціальної згоди. Інформація потребує до себе серйозного ставлення, оскільки є інтелектуальним багатством країни та її громадян, ресурсом суспільства, який не повинен витрачатися неефективно.
Електронна комерція — це така модель ведення бізнесу, яка включає розповсюдження інформації про компанію та її товар у світовій інформаційній мережі, здійснення замовлень і платежів за товари та послуги, доставку програмного забезпечення й інформаційних продуктів через комунікаційні мережі, післяпродажне обслуговування споживача і віртуальне співробітництво в процесі розробки новий продуктів.
Електронний підпис в електронній формі, які додаються до інших електронних даних або логічно з ними пов'язані та призначені для ідентифікації підписувана цих даних.
Електроннім ринком вважається такий веб-вузол. що надає можливість продавцям і покупцям взаємодіяти один з одним, обмінюватися ідеями, влаштовувати аукціони, проводити трансакції, поповнювати запаси, координувати постачання та їх виконання.
УдК 316.774
ІнФОРМАЦІйнІ РеСУРСи: нОВІ ПІДхОДи ДО ВиЗнАЧеннЯ ПОнЯТТЯ
Р. Марутян
У статті окреслено нові підходи щодо визначення категорій «інформаційний ресурс», «інформаційний потенціал», їх класифікації та функцій. Зазначається, що інформаційні ресурси нині стають системотворчим фактором життєдіяльності суспільства
Ключові слова: інформаційний ресурс, інформаційна безпека, інформація, соціальний розвиток.
In the article, the author determines new approaches in defning the categories of «information resource», «information potential», their classifcation and functions. The information resources are considered to become the important system-forming factor of the activity of society.
Keywords: information resource, information security, information, social development.
Наприкінці ХХ століття змінюється розуміння феномену інформації та її соціально-політичне значення. це пов’язано з процесом формування інформаційного суспільства, передумовою становлення та розвитку якого стала інформаційна революція. Можна стверджувати, що в умовах сучасного глобального суспільства інформація стає стратегічним соціально-політичним продуктом. здатність суспільства та його інститутів збирати, накопичувати та використовувати інформацію, забезпечувати свободу інформаційного обміну є важливою передумовою соціального та технологічного прогресу, чинником національної безпеки, підґрунтям успішної внутрішньої та зовнішньої політики.
В сучасній науковій парадигмі питання термінології теорії інформаційного суспільства стають визначальними. Відсутність чіткого й змістовного визначення наукових понять з цієї проблематики ускладнює розробку й реалізацію інформаційного права, конституювання інформаційних відносин у державі. Некоректне формулювання термінів, їх використання в науковій літературі та законодавчо-нормативних актах призводить до неоднозначного
93
розуміння цих понять. На нашу думку, сучасна наукова парадигма потребує нового й більш чіткого визначення поняття «інформаційні ресурси».
Метою цієї статті є спроба окреслити нові підходи щодо визначення категорії «інформаційний ресурс», «інформаційний потенціал», дати характеристику його класифікації та функції.
інформаційне суспільство несе людству нові виклики та величезну можливість для забезпечення подальшого розвитку, але водночас воно вимагає активної участі всіх в осмисленні та втіленні в життя нової інформаційної парадигми. Система державного управління інформаційною сферою стає питанням національного виживання. Саме тому, на виконання пункту 5 Рішення РНБО України від 21 березня 2008 року «Про невідкладні заходи щодо забезпечення інформаційної безпеки України», введеного в дію Указом Президента України № 377/2008 від 23 квітня 2008 року, в Апараті РНБО України розпочато роботу над створенням проекту доктрини інформаційної безпеки України, яка має визначити засади інформаційної безпеки держави, окреслити системно-концептуальні підходи до сутності, форм і способів вирішення проблем захисту в інформаційній сфері всіх об’єктів національної безпеки: людини і громадянина, суспільства, країни.
згідно з указом президента уряд повинен протягом півроку розробити і внести на розгляд Верховної Ради України проект Концепції національної інформаційної політики, якій містить основні напрями, засади і принципи національної політики у цій сфері та механізми її реалізації. Концепція визначає таки пріоритети: розвиток інформаційних ресурсів, побудова національної інформаційної інфраструктури, впровадження новітніх інформаційних технологій, захист національних моральних і культурних цінностей, забезпечення конституційних прав людини і громадянина на свободу слова та вільний доступ до інформації. Провідною ідеєю Концепції є формування умов щодо побудови в Україні інформаційного суспільства [1].
Надзвичайно важливим під час розроблення проектів доктрини інформаційної безпеки України та Концепції національної інформаційної політики є визначення базових понять наукової методології теорії безпеки та інформаціології з метою їх практичного застосування. це підкреслює необхідність подальшого вивчення та доопрацювання таких наукових дефініцій як «інформація», «інформаційні ресурси», «інформаційна інфраструктура» тощо.
94
Визначень поняття «інформаційні ресурси» в нормативних документах та науковій літературі існує досить багато. Але єдиної думки серед науковців щодо цього соціального феномена ще немає.
Впровадженню в науковий обіг цього терміна і позначення ним усіх документально-фіксованих результатів людської діяльності в різних сферах (кінець ХХ століття) сприяло оформлення інформаціології як фундаментальної науки. Поняття «інформаційного ресурсу» суспільства є одним із ключових понять соціальної інформатики. Широке застосування цього терміна почалось після виходу книги г. громова «Національні інформаційні ресурси: проблеми промислової експлуатації» (1984). Хоча ще досі немає його універсального визначення та єдиної й об’єктивної класифікації, сам термін активно використовується в теорії та практиці різних наук.
У сучасному науковому дискурсі було б правомірно поставити низку питань щодо розуміння проблеми існування та розвитку інформаційних ресурсів. Наскільки правомірним є визначення основним об’єктом інформаційної безпеки інформаційний ресурс, як це зроблено в законі України «Про Концепцію Національної програми інформатизації»? Чи коректно визначати «інформаційний ресурс» як «сукупність документів в інформаційних системах (бібліотеках, архівах, банках даних тощо)», що знаходимо в законі України «Про Національну програму інформатизації»? [2, с. 181].
В офіційних документах інформаційним ресурсом названо, наприклад, бібліотеку. Відповідно до словників, ресурс – це те, що не потребує додаткового опрацювання для того, щоб ним скористатися. А ми знаємо, що бібліотечні дані вимагають цього. Якщо в США багато праць з ринкових механізмів написані англійською мовою, то для людей, які англійською не володіють, ці знання не є ресурсом. Таким чином, варто ще уточнити, що ж таке інформаційний ресурс? Адже вкладаючи гроші в його розвиток, ми маємо знати, що ним можна користуватися без додаткових витрат.
Перше визначення дефініції «інформаційний ресурс» було наведено у законі України «Про Концепцію Національної програми інформатизації»: «сукупність документів в інформаційних системах (бібліотеках, архівах, банках даних тощо)». У Концепції формування системи національних електронних інформаційних ресурсів (затверджено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 5 травня 2003 р. № 259–р.) визначено, що національні електронні
95
інформаційні ресурси – це «ресурси незалежно від їх змісту, форми, години та місця створення, форми власності, призначені для задоволення потреб громадянина, суспільства, держави. Національні ресурси включають державні, комунальні та приватні ресурси». При цьому визначено, що «державні ресурси – ресурси, які є об’єктом права державної власності». Однак «Порядок захисту державних інформаційних ресурсів і інформаційно-телекомунікаційних систем», затверджений наказом департаменту спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації Служби безпеки України від 24 грудня 2001 р. №76, дає таке визначення державних інформаційних ресурсів: «інформація, яка є власністю держави та/ або необхідність захисту якої визначено законодавством» [2, с. 182]. Слід також зауважити, що названа програма виділяє окрему категорію інформаційних ресурсів. У той час як прийнято під інформаційними ресурсами розуміти і саму інформацію, і засоби її передачі та розповсюдження, згідно з Національною програмою інформатизації національна система інформаційних ресурсів – це розподілений банк даних і знань з різних галузей виробництва, науки, культури, освіти, торгівлі тощо. це дещо відмінний від традиційного погляд на цю дефініцію.
Таким чином, незважаючи на значну кількість публікацій, що з’явилися з цієї теми в 90–ті роки, на сьогодні немає однозначного тлумачення цього терміна. Аналіз існуючих дефініцій поняття «інформаційні ресурси» показує, що одні автори (наприклад, Н. зинов’єва) до інформаційних ресурсів відносять знання, зафіксоване на матеріальних носіях, тобто соціальну інформацію. Автори термінологічного словника «Бібліотечна справа» (М., 1997) під інформаційними ресурсами розуміють «сукупність інформаційних даних на традиційних носіях, що зберігаються в бібліотеках і інших інформаційних установах...». В. Воробйов у це поняття включає крім інформації й засоби її обробки, а інші вчені додають до компонентів інформаційних ресурсів і кадрове забезпечення. Відома російська дослідниця і. Бачило пропонує такий поділ: інформаційні ресурси, сформовані за чинником змісту (правові, технічні, наукові, статистичні, фінансові, зМі й т.д.), інформаційні ресурси, сформовані за ознакою власника (із правом власності, володіння, з повноваженнями виключного права). Ще один зріз – систематизації інформаційних ресурсів – за цілями: знання, ресурс управління, ресурс виробництва тощо. [3, с. 79].
96
Поняття «інформаційні ресурси» вживається у вузькому й широкому значенні. Крім того, як основну мінімальну одиницю інформаційних ресурсів автори у своїх дефініціях використовують категорії «інформація», «закінчений текст», «документ», «інформаційні дані», «інформаційні повідомлення». У російському проекті міждержавного стандарту «інформаційно-бібліотечна діяльність бібліографія», що розроблена ще у 2000 році, дефініція інформаційних ресурсів визначається через категорію «дані» або «інформаційні дані». Системний підхід до такого явища, як інформаційні ресурси, природно, вимагає встановити їх метасистему. На думку російських вчених Н. Шащекина, Н. зинов’євої, нею правомірно виступає інформаційний фонд. «інформаційний фонд, – пише Н. Б. зинов’єва, – є «об’єктивним», за термінологією К. Поппера, знанням, відчуженим від індивідуального суб’єкта й соціалізованим».
Таким чином, сучасна українська історіографія з цього питання розглядає «інформаційні ресурси» як сукупність відомостей, зафіксованих на матеріальних носіях. Офіційне визначення інформаційних ресурсів, відповідно до наукового та загальновизнаного уявлення про них, пов’язує це поняття з поняттям документа.
На нашу думку, комплекс проблем, обумовлених необхідністю входження України у світовий інформаційний простір, вимагає від вітчизняної наукової громадськості переосмислення базових дефініцій теорії та методології інформаційного суспільства, розробки методологічних основ використання інформаційних ресурсів держави як фундаменту для формування і реалізації політики забезпечення національних інтересів на інформаційному рівні і створення національної системи інформаційної безпеки України. Під методологічними основами використання інформаційних ресурсів слід розуміти єдність концептуальних, теоретичних і технологічних основ забезпечення на інформаційному рівні формування, циркуляції, накопичення і використання інформації (інформаційний простір, інформаційні ресурси, інформаційно-аналітичне забезпечення органів державного управління у всіх різновидах діяльності тощо).
Так, наприклад, у сучасній інформаціології існує необхідність осмислення двох дефініцій: інформаційний ресурс та інформаційний потенціал, які сучасні дослідники часто ототожнюють. Як відомо, ресурс – це джерело, запаси, засоби, можливості чого-небудь, це те,
97
що за необхідністю може бути використано у суспільному житті. Потенціал – це перспективна складова ресурсу. Кожен ресурс може бути потенціалом. Виходячи з цього, ми пропонуємо розвести поняття «інформаційний ресурс» та «інформаційний потенціал».
На нашу думку, в широкому значенні інформаційний ресурс – це важливий засіб, джерело соціального розвитку і прогресу, який актуалізується в людській діяльності та ефективно використовується як інструмент соціальних перетворень. це головний ресурс людської діяльності.
У вузькому значенні – це продукт виробництва і обміну, об’єкт протиборства і суперництва, сировина для цілеспрямованої (доцільної) соціально-економічної діяльності людини, під час якої створюється інформаційний (інтелектуальний) продукт і задовольняються потреби та інтереси людини.
зміст інформаційного ресурсу ми пропонуємо розглядати у двох аспектах: як процес поступового розвитку інформаційної сфери, та як продукт, тобто об’єкт інтелектуальної праці людини. зміст інформаційного ресурсу – це внутрішній стан, сукупність процесів, що характеризують взаємодію їх компонентів між собою і середовищем та зумовлюють їхнє існування, розвиток і зміни. В цьому розумінні зміст інформаційних ресурсів є процесом творення та відтворення інфосфери. Отже, зміст інформаційного ресурсу – це система чи сукупність засобів задоволення інформаційних потреб людини. Як будь яка система, інформаційні ресурси та інформаційна інфраструктура постійно змінюються, відповідно змінюється і їхній зміст.
інформаційним ресурсом є лише та інформація, що актуалізована в суспільстві – використана та ефективно реалізована в економіці, освітніх технологіях тощо. це та інформація, яка входить у систему людської діяльності й має практичне значення для людини як в її соціальному, так і особистому житті.
Інформаційний потенціал – це перспективна складова інформаційного ресурсу, яка може бути мобілізована, активізована й ефективно використана для досягнення мети в інформаційній сфері, а також може сприяти відтворенню і розвитку інфосфери.
Невикористання інформаційного потенціалу призводить до його швидкого знецінювання, старіння, а це, своєю чергою, спричиняє втрату вартості інформаційного ресурсу. Першою і необхідною умовою існування інформаційних ресурсів є їх постійне оновлення та розширене відтворення, а найважливішою вимогою щодо
98
інформаційного потенціалу є його використання. Відомий вислів Ф. Бекона «знання – сила» можна перефразувати: «знання – це лише потенційна сила». для того щоб стати силою, знання повинні перетворитися на інформацію.
інформаційна основа діяльності у всіх сферах життя суспільства є фундаментом або стратегічним ресурсом соціального розвитку й прогресу. за значимістю та специфічністю інформаційний ресурс перевищує всі інші, але, як і всі інші, має свій життєвий цикл.
|
|
нарощування |
|
|
||||||
|
|
використання |
|
|
||||||
|
|
зберігання |
|
|
||||||
|
|
систематизація |
|
|
||||||
|
нагромадження |
|
||||||||
добування |
||||||||||
Рис. 1. Життєвий цикл інформаційного ресурсу
У різні періоди соціальної історії інформаційні знання не тільки добувалися, накопичувалися, використовувалися, а й систематизувалися. це еволюційно, а іноді й стрибкоподібно виводило людство на якісно новий рівень технологічного й соціально-економічного розвитку.
Інформаційні ресурси можна розглядати як продукт інтелектуальної діяльності найбільш кваліфікованої та творчої частини працездатного населення країни. Також це унікальний продукт інформатизації, сукупність техніко-технологічних, соціально-політичних, економічних та соціально-культурних компонентів, факторів, умов, за яких інформація та знання стають реальним та ефективним ресурсом соціально-економічного та духовного розвитку країни.
Результати наукових досліджень і дослідно-конструкторських розробок також можна розглядати як інформаційні ресурси. Саме вони дають можливість створювати наукомісткі вироби,
99
використовувати технічні та наукові ідеї, зафіксовані у різних документах та виданнях.
Особлива частина інформаційних ресурсів – активні інформаційні ресурси – це інформація, доступна для автоматизованого пошуку, зберігання та обробки (програми, бази даних, бази знань, документи тощо) й для широкого користування.
Специфічним інформаційним ресурсом є людина як носій, споживач і перетворювач соціальної інформації. Остання сама по собі не має цінності, оскільки є результатом відображення образів реального світу в людському мозку. Вищою формою такого відображення є свідомість. Таким чином, інформація нерозривно пов’язана з людиною і процесом її життєдіяльності. Саме людина є джерелом і критерієм соціально-економічного прогресу. Відтворення людини на якісно новій інтелектуальній основі – вища мета суспільного виробництва. Тільки людина фізіологічно та психологічно здатна переробити обсяг інформації, що циркулює в суспільстві в окремий історичний період.
Людина є унікальним соціальним ресурсом, неповторною істотою, що має особистісні риси, професійні якості та володіє певним набором знань та особистими навичками користування ними – це той ресурс, який неможливо повторити і відтворити. Виходячи з цього, ми вважаємо, що людина – це критичний інформаційний ресурс суспільства, так само як родюча земля є критичним ресурсом сільського господарства, а енергія – критичним ресурсом промисловості. Тому актуальною є проблема збільшення критичного інформаційного ресурсу нації і держави.
для того щоб стати інформаційним ресурсом, інформація повинна мати специфічні соціально значущі якості, які мають технологічну цінність для практичного застосування в процесі життєдіяльності людини.
Від ставлення суспільства до специфічного інформаційного ресурсу залежать перспективи інтеграції до глобальної інформаційної інфраструктури. Усвідомлення вирішальної ролі інформаційного ресурсу державами, що прагнуть інтегруватися у світове інформаційне співтовариство в найближчому майбутньому, стає важливою передумовою здійснення інтеграційних процесів. Становлення інформаційного суспільства супроводжується потужним соціальним замовленням на ринку інформаційних послуг.
100
Нове інформаційне середовище стає природним середовищем для людей.
глобальний інформаційний простір, як якісно нове середовище функціонування й розвитку міжнародних відносин, органічно поєднує економічні, політичні, соціальні й культурні процеси, а самі інформаційні технології стають змістовною характеристикою цих процесів, створюють принципово нові умови функціонування й розвитку інформаційних ресурсів.
Також важливою науковою проблемою є пошук варіантів класифікації інформаційних ресурсів відповідно до різних сфер діяльності.
Підсумовуючи викладене, ми вважаємо, що доцільною є така класифікація інформаційних ресурсів.
За мірою готовності до використання вони поділяються на:
9 актуальні, до яких належать інформаційні ресурси, що актуалізовані в технологічній системі певного типу суспільства. це необхідна для суспільства інформація, яка забезпечує його життєдіяльність.
9 потенційні, тобто ті, що потребують попередніх ресурсних витрат для свого перетворення на актуальні. це інформація і знання, які наразі не можуть бути використані суспільством - вони не є ресурсом для даного типу суспільства й не використовуються ним у процесі управління. Суспільство не готове сприймати цю інформацію й використати її як ресурс. це так звані «корисні копалини», що лежать у землі до свого часу.
9 критичні – інформаційні ресурси, виток, розголошення або втрата яких супроводжується значними політичними, економічними, соціальними та іншими наслідками. головним критичним інформаційним ресурсом ми вважаємо людину як носія, користувача та творця інформації.
За значущістю інформаційні ресурси поділяються на:
9 стратегічні – життєво важливі інформаційні ресурси (з позиції національної безпеки), виток, розголошення або втрата яких становить надзвичайну загрозу інтересам суверенітету, територіальної цілісності або навіть самому існуванню незалежної держави;
9 тактичні – це прикладні науково-технічні, економічні, екологічні, демографічні та інші ресурси, необхідні для забезпечення нагальних проблем;
101
9 операційні – це поточна ділова, комерційна та інша довідкова інформація, зорієнтована на задоволення щоденних потреб у різних сферах діяльності.
За обсягом (глобальністю) інформаційні ресурси можуть розглядатися як:
9 глобальні,
9 загальнонаціональні,
9 регіональні,
9 на рівні місцевого самоврядування, соціальних організацій і окремих підрозділів.
За характером впливу на суспільні процеси виділяємо:
9 формувальні інформаційні ресурси, спрямовані на створення суспільних процесів;
9 стимулювальні, орієнтовані на підтримку та розвиток суспільних процесів;
9 стримувальні, що визначають межі суспільних процесів;
9 деструктивні, (антиресурс) спрямовані на підрив і усунення визначених процесів.
За формою носія інформації:
9 паперові, 9 електронні.
За формою власності:
9 державні, 9 недержавні.
За рівнем доступу:
9 загальнодоступні – це відкриті інформаційні ресурси, що забезпечують відносини у всіх сферах суспільного державного життя, реалізацію прав, свобод, обов’язків людини, громадянина. Їх використання широким загалом не загрожує конституційному ладу, інтересам особи, суспільних організацій і держави.
9 з обмеженим доступом – це конфіденційна та таємна інформація.
Всі вищезгадані традиційні види ресурсів можна розглядати як компоненти системи, кожен з яких виконує свою функцію.
На нашу думку, інформаційні ресурси, що є частиною загальних ресурсів держави, виконують такі функції:
• транзактну (інтегративну) – тобто відбувається інформативно-психологічний вплив суб’єкта на об’єкт задля управління його соціальною поведінкою;
102
комунікативну, тобто об’єднувальну функцію, оскільки інформаційні ресурси об’єднують решту ресурсів;
управлінську – управляють рештою ресурсів;
прогностичну – інформаційне моделювання процесів і явищ, вирішення проблем, пов’язаних з необхідністю подолання кризових явищ, у сполученні з методами моніторингу, можуть забезпечити можливість прогнозування багатьох кризових ситуацій у регіонах підвищеного соціального й політичного напруження.
На межі 80–х рр. ХХ століття виникло принципово нове поняття – «національні інформаційні ресурси», що обумовлювалося дедалі більшою залежністю промислово розвинутих країн від джерел інформації (наприклад, технічної, економічної, політичної, військової), а також від рівня розвитку й ефективності використання національних засобів переробки інформації.
На нашу думку, національний інформаційний ресурс у широкому значенні - це інформаційний ресурс, яким володіють, контролюють і використовують держава і суспільство для досягнення суспільного блага. це загальнонаціональний здобуток, до якого мають доступ усі громадяни країни.
У вузькому значенні - це сукупність окремих документів і масивів документів, зафіксованих на матеріальних носіях, бази і банки даних, знання, архіви, бібліотеки, колекції, музейні фонди, будь-які інші сховища даних, що включені у сферу соціальних відносин та мають загальнонаціональну цінність і є об’єктом права власності будь-якого суб’єкта України.
Державні інформаційні ресурси – інформаційні ресурси, що є власністю держави, які створені, придбані, накопичені за кошти держбюджету, позабюджетних державних фондів, коштом платників податків. Вони є об’єктом права державної власності, необхідність захисту яких визначена законодавством. це інформаційні реєстри та регістри, що використовуються як задля виконання своїх функцій органами державної влади, забезпечення їх відкритості, так і задля надання послуг населенню, підприємствам та організаціям.
застосовуючи системний підхід, ми пропонуємо віднести до інформаційних ресурсів держави людину, знання, інформацію, засоби обробки та поширення інформації (зМі, інформаційно-комунікативні технології (іКТ), інформаційні агентства і мережі, комп’ютерні банки даних).
Таким чином, можна стверджувати, що стрімкий і глобальний розвиток інформаційної сфери, сучасних інформаційних технологій
103
значною мірою впливає на політичну, економічну, соціокультурну та інші складові процесу розвитку суспільства і держави, а інформаційні ресурси нині стають системотворчим фактором життєдіяльності суспільства. за таких умов головною складовою безпеки розвитку з сучасної фундаментальної точки зору слід вважати усвідомлення суспільством механізму соціального розвитку, а також наявність стратегічної концепції репродукції, використання, нарощування специфічного інформаційного ресурсу.
1. Указ Президента України від 23.04.2008 р. № 377/2008 п. 4. 2. закон України «Про Концепцію Національної програми інформатизації від 4 лютого 1998 року №75/98–ВР. – // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – №27–28. 3. Бачило И. Л., Лопатин В. Н., Федотов М. А. Информационное право: Учебник. – СПб., 2005. – 725 с.
УдК 316.774
МеТОДи АнАЛІЗУ МеДІйнОГО ДиСКУРСУ
В. Кулик
У статті розглядаються кількісні та якісні методи дослідження медійного дискурсу, враховуючи вибір конкретних об’єктів аналізу, до яких варто застосувати ті чи ті методи. Особлива увага приділяється якісному аналізу дискурсивних практик.
Ключові слова: медійний дискурс, медійний текст, методи.
In the paper the author reviews quantitative and qualitative methods of research of media discourse choosing the objects of analysis for specifc methods to apply. The author focuses on the qualitative analysis of discursive practices.
Keywords: media discourse, media text, methods.
Вибір об’єктів і методів
Оскільки соціально зорієнтованих дослідників цікавить не вплив окремих текстів на окремих людей, а вплив певних практик на великі групи та все суспільство, то вони не можуть обмежитися докладним текстовим аналізом, якому присвячують свої праці
104
мовознавці. Навіть якщо вони не аналізують того, як сприймають певний текст конкретні люди в конкретних ситуаціях, дослідники потенційних впливів не можуть не враховувати ймовірного факту сприймання цього тексту поміж багатьма іншими, що впливають не тільки поодинці, а й сукупно. це особливо стосується медійних продуктів, сприймання котрих зазвичай має постійний і навіть ритуальний характер, тож, наприклад, пересічний глядач випуску теленовин або серії ситкому уже бачив і ще побачить багато випусків чи серій, до того ж більшість споживачів одного типу продуктів реґулярно дивляться також якісь інші.
Тому треба аналізувати – вибираючи для кожного з цих рівнів відповідні їм методи – й окремі тексти, й цілі практики, й навіть усю сукупність практик, у яких бере участь типовий член досліджуваного суспільства чи групи. Як формулює це Мімі Вайт: «з одного боку, текст можна тимчасово вирізати з потоку телебачення й аналізувати окремо, застосовуючи різноманітні методи. з другого, решта медії стає репрезентаційним контекстом, що вкорінює програму в самоокресленому текстовому полі телебачення»[2]. Варто лише додати, що репрезентаційним контекстом для аналізу окремого тексту має бути саме та сукупність текстів, яку сприймає типовий член досліджуваної авдиторії, – а така сукупність не завжди збігається з текстовим полем видання або каналу, де цей текст з’явився. Бо якщо повсякденне читання лише однієї газети може бути типовою практикою, то перегляд серіалів або спортивних програм тільки на одному каналі видається набагато менш імовірним, тож у цьому разі репрезентаційним контекстом має бути відповідна жанрова частина пересічного медійного репертуару та, на вищому рівні, весь цей репертуар, у якому поєднуються продукти різних медій і різних жанрів.
Проте репрезентаційні контексти для аналізованих текстів – чи дискурсивні практики, в яких треба буде вибрати для докладного аналізу окремі тексти, – можна виділяти не тільки з погляду сприймання, а й із погляду творення. інакше кажучи, дослідник може розглядати не сукупності текстів, що їх сприймає той самий читач або глядач, а ті, які творить той самий виробник (видання або канал, певний підрозділ, окремий автор) і в яких, отже, втілюється його уявлення про представлювані об’єкти, конвенції представлення та ймовірну авдиторію. Такі сукупності можна поділяти на менші групи текстів, які присвячені тій самій темі, тобто представляють те саме коло об’єктів і втілюють пов’язані з ними уявлення, або ж
105
належать до одного жанру й реалізують його конвенції. А оскільки жанрові конвенції та тематичні уявлення є спільними для працівників різних медій, то має сенс аналізувати як одну практику всі сперті на певну конвенцію чи певний набір уявлень тексти, принаймні в однакових медіях – й порівнювати їх із текстами інших медійних типів, жанрів, тем чи ідеологічних орієнтацій.
Однак проблемою є не тільки окреслення контексту для вже вибраного тексту, а й виділення у вибраній практиці окремих текстів, що їх належить у той чи інший спосіб аналізувати. По-перше, аналітик має провести межу між сусідніми в просторі й часі текстами, що їх сприймання, ймовірно, відбуватиметься підряд або з невеликою перервою. Скажімо, на газетній сторінці, крім явно самостійних текстів, відділених графічно й маркованих дискурсивно, може бути немало таких, окремішність а чи належність яких не є очевидною: фотографії та підписи під ними, коментарі до статей, анонси подальших матеріалів тощо. Водночас у певному сенсі єдиним текстом є вся сторінка (й навіть увесь випуск газети), якій виробники намагаються надати візуальної та вербальної цілісності, а читачі зазвичай оглядають перед читанням окремих статей або й замість нього. По-друге, треба виділити окремі тексти в межах дискурсивної практики, що охоплює продукти того самого жанру, того самого виробника або на ту саму тему, тобто сперті на певний набір спільних уявлень та, з огляду на тяглість типових читацьких/глядацьких практик, сприймані послідовно й засвоювані кумулятивно. Приміром, можна вважати текстом один епізод серіалу, всі епізоди одного сезону, всі досі показані епізоди або навіть усі, що їх зрештою буде створено й показано. цілком можливо для різних потреб по-різному проводити межі, не забуваючи про їхню аналітичну умовність.
Почасти, отже, виділення в досліджуваних практиках текстів і контекстів пов’язане з вибором методів для аналізу всієї практики та її типових (або, навпаки, виняткових, привабливих яскравим виявом аналізованого явища) складників. Текстами дослідник схильний називати елементи того рівня, на якому він уважає доцільним застосовувати методи текстового аналізу, тоді як більші дискурсивні масиви, для аналізу яких потрібні інші методи, стають контекстом. У випадку медійного дискурсу текстами доречно вважати одиниці, окремо аналізовані з погляду втілення в їхній структурі певного означення представлюваних об’єктів і процесів. Натомість увесь дискурс якоїсь медії чи цілої медійної ділянки, як також окремі його
106
жанрові чи тематичні складники, має сенс аналізувати з погляду систематичного зосереджування уваги на одних об’єктах і процесах за рахунок інших та систематичного представляння їх певним чином, а не інакше. Оскільки аналіз практик має на меті виявити сукупні ефекти повторюваних дій, для нього більше пасують кількісні методи, тимчасом як для докладного аналізу специфічних рис окремих текстів – якісні. Втім, ця відповідність між рівнями й методами є дуже приблизною, бо в аналізі практик застосовують також якісні методи, а якісний аналіз текстів, особливо великих, часом доповнюють кількісним.
Контент-аналіз
Кількісний аналіз текстових масивів називають контент-аналізом, тобто аналізом змісту (хоча цей термін часом використовують і для якісних методів, розрізняючи кількісний та якісний контент-аналіз) [3]. за найпростішим означенням, він є «дослідницькою технікою, що базується на вимірюванні (підрахунку) кількості чогось <...> у вибраному навмання зразку якихось форм комунікації» [4], котрий має демонструвати міру присутності відповідного явища в цій формі загалом. Вимірювані явища можуть бути дуже різними: від зосередження на певних темах та присутності членів певних суспільних груп до вживання певних слів та певних граматичних форм. головна перевага такого аналізу полягає в тому, що він дає змогу «потвердити чи спростувати інтуїтивні враження шляхом систематичного опису великого набору медійних дискурсів у числах, які виражають частоту та важливість окремих текстових рис» [5]. Можливість охоплювати великі масиви текстів не може не приваблювати дослідників, але щодо адекватності опису масивів за частотою повторювання окремих рис думки розбігаються.
Більшість прибічників числового опису вважають його незалежним від намірів і поглядів описувача, а отже, спроможним на «прояснення настанови <...> комунікатора і культивованих ним значень і цінностей». за словами Наталії Костенко, однієї з найактивніших українських практиків цього методу, «методологія контент-аналізу тяжіє до позитивістського еталона пізнання, припускаючи систематичне вивчення текстів певного типу згідно з детально розробленою процедурою, яка дозволяє досліднику займати позицію «зовнішнього спостерігача» щодо досліджуваного матеріалу, а також верифікованість і відтворюваність результатів» [6]. Автор класичної праці з контент-аналізу Бернард Берелсон формулював цю орієнтацію як протиставлення кількісного
107
досліджування якісному, нездатному відділити «знання» про характеристики аналізованих текстів від «тлумачення» властивостей і впливів масивів, із яких ці тексти виділено. «В якісному аналізі, – твердив він, – тлумачення (тобто висновки щодо намірів і наслідків) частіше є частиною аналітичного процесу, тоді як у кількісному воно частіше відбувається після аналітичної процедури» [7]. Щоправда, якось відділити «об’єктивний» аналіз від «суб’єктивної» інтерпретації можна тільки в тому разі, якщо обмежувати його явними, денонативними значеннями й нехтувати приховані, конотативні, на творення яких безперечно впливають уявлення й наміри сприймачів.
Натомість критики рішуче заперечували аналітичну продуктивність і об’єктивність кількісних досліджень. По-перше, вони вважали неприйнятним розбиття тексту на сукупність придатних для вимірювання одиниць, уважаючи, що таким чином «аналітики по суті знищують сам об’єкт, який вони буцімто досліджують, оскільки атомістичний характер одержаного матеріалу внеможливлює релевантне дослідження зв’язків усередині кожного тексту як значущої цілості» [8]. По-друге, вони вказували на непродуктивність вимірювання значущості цих елементів тільки або передусім за частотою їх появи, адже в структурній цілості тексту «місце, що його обіймає певний елемент, важливіше за кількість разів, які він повторюється» [9]. зокрема, очевидно, що поява певного слова в заголовку статті чи першому реченні новинного сюжету більше впливає на сприймане значення, ніж уживання цього слова десь усередині тексту. Крім того, часом дальші частини тексту явно або неявно заперечують попередні, тож підсумкове значення постає у взаємодії цих частин, на результат якої впливає не лише їхнє розташування, а й структурні зв’язки одна з одною. По-третє, прибічники якісних методів відкидали претензії апологетів кількісних на незалежність їхнього аналізу від уявлень аналітиків і відокремленість від подальших інтерпретацій. Критики вказували на залежність результатів підрахунку одиниць у різних категоріях від вибору цих категорій, поділу тексту чи більшого масиву на окремі елементи й залічення елементів до тієї чи тієї категорії, а також зумовленість усіх цих операцій уявленнями дослідника, хай і не завжди усвідомленими. Скажімо, якщо аналітик хоче виміряти відсоток сцен насильства в певних програмах чи всьому ефірі певного каналу, то він мусить вирішити, що вважати насильством і що – окремою сценою [10].
108
Пізніші теоретики й практики контент-аналізу намагалися врахувати ці критичні зауваження, відмовившися від деяких постулатів своїх попередників. зокрема, автор нової авторитетної концепції Клаус Крипендорф визнавав неуникний тлумачний складник аналітичних процедур на всіх етапах дослідження й, відповідно, переокреслював контент-аналіз як «дослідницьку техніку, що дає змогу на підставі [символічних] даних робити відтворювані й обґрунтовані висновки про їхній контекст». це означало розрив із Берелсоновою орієнтацією на об’єктивний кількісний опис явного змісту комунікації – не лише через відкидання претензій на цілковиту об’єктивність, а й через відмову обмежуватися кількісними методами та явним змістом. Крипендорф уважав, що «повідомлення не мають єдиного значення, яке треба «розкрити»», адже очікувати однакового сприймання можна лише від подібних за поглядами людей або щодо найбільш «явних» аспектів змісту – й обидва ці випадки він уважав нецікавими для аналітиків [11]. Кім Шредер схарактеризувала його означення як «конструктивістську реконцептуалізацією кількісного вимірювання», яка конкретизує «часом досить абстрактне визнання, що кількісні та якісні підходи, зокрема й до медійних текстів, є взаємно доповняльними, оскільки вони творять різні аналітичні версії дійсності» [12].
з огляду на перевагу кількісного методу в аналізі великих текстових масивів, його доречно застосовувати передусім задля вивчення тематичних пріоритетів – так званих «порядків денних» – медійного дискурсу протягом тривалого часу або відразу в багатьох виданнях чи каналах. дослідники впливу медій на авдиторію намагаються порівняти «порядки денні» медій та їхніх читачів або глядачів, нерідко виявляючи високий ступінь кореляції між обсягом медійної уваги до певних питань та їхньою значущістю для відповідної авдиторії, вимірюваною за допомогою соціологічних опитувань [13]. Але й без досліджень авдиторії контент-аналіз медійних текстів дає змогу встановити «порядки денні», що їх медійники пропонують читачам чи глядачам і, можна припустити (й за допомогою опитувань або інших методів перевірити), поділяють ці пріоритети самі. Такий аналіз особливо корисний тоді, коли він має історичний чи порівняльний аспект і дає змогу виявити зміни певних уявлень із часом або відмінності між уявленнями різних медій (і, можливо, тих груп, погляди й інтереси яких вони відбивають).
109
Рахувати частоту появи якихось об’єктів можна й у межах одного тексту, надто якщо він досить великий і, на думку дослідників, репрезентативний для певної дискурсивної практики та/чи уявлень певної суспільної групи. Водночас контент-аналіз можна використовувати для з’ясування не тільки тематичних пріоритетів медійних практик, а й повторюваних способів представляння певних тем. Найпростіший варіант підрахунку таких способів полягає в заліченні їх до категорій «позитивних», «нейтральних» та «негативних», що його часто застосовують, зокрема, в кількісних дослідженнях передвиборного дискурсу медій. Власне, класифікація може оперувати не тільки окремими статтями чи сюжетами, а й цілими газетними сторінками або новинними випусками, в яких можна, скажімо, рахувати частки тих, які починаються з повідомлень про політику або містять експертні коментарі. Такий диференційований підрахунок можна застосувати й до будь-яких інших медійних текстів – сцен у серіалах, епізодів і цілих серіалів, рекламних кліпів і складених із них блоків та ін. У кожному разі, підрахункові різних способів має передувати їх визначення, для якого потрібні якісні методи.
Якісний аналіз текстів
Серед соціологів медій найпопулярнішою концептуалізацією означувальної дії медійних текстів було їх тлумачення як певних інтерпретаційних обрамлень представлюваних подій і процесів. запропоновані в різних працях способи аналізу таких рамок (або, за англомовним оригіналом, фреймів) Черен Маккула поділяє на індуктивні та дедуктивні. В першому випадку дослідники виділяють рамки на підставі аналізу окремого тексту або, частіше, певної сукупності текстів, у якій можна краще побачити подібності й відмінності [14]. зазвичай аналітики розглядають певні аспекти тесту, що їх уважають суттєвими для здійснюваного в ньому означування події або процесу, але не завжди мають чіткий перелік таких аспектів. Більшою систематичністю вирізняється схема Роберта Ентмена, який пропонує робити висновок про застосування певної рамки в досліджуваному тексті за п’ятьма його функціональними аспектами, що їх, утім, можуть реалізувати різні текстові елементи. це розмір конкретного тексту та його місце у випуску газети або теленовин; певна кваліфікація представлюваної діяльності (вказуючи на виконавця дії або причину явища, вона явно чи неявно приписує цьому чинникові відповідальність); пропонований ступінь ідентифікації авдиторії з дійовими особами
110
(спонукування до солідарності, байдужості чи дистанціювання); категоризація події/процесу; ступінь узагальнення, тобто подання представлюваного явища як специфічного чи як типового для відповідної групи або суспільства [15]. Ентменова схема найкраще працює в протиставленні різних рамок, бо всі п’ять аспектів, які визначають рамку, стосуються цілого тексту (а не окремих його елементів), тож у кожному тексті головна рамка може бути лише одна.
дедуктивна стратегія аналізу обрамлень полягає в тому, що дослідники перелічують наявні у відповідному суспільстві способи означування певного аспекта дійсності, а потім з’ясовують, які з цих рамок використано в аналізованому тексті чи текстовому масиві [16]. Перевагою цього методу є визнання можливості одночасного застосування в окремому тексті чи тематично окресленій практиці кількох різних обрамлень, що можуть відповідати різним ідеологічним пріоритетам і знаходити відгук у різних частинах авдиторії. Втім, не всі застосовані в тексті чи практиці рамки мають однакову вагу, тож аналітик повинен указувати не тільки перелік, а й ієрархію.
Мовознавці, що досліджували медійний дискурс, звертали особливу увагу на структуру текстів різних жанрів, але не завжди пов’язували її зі здійснюваним у тих текстах означуванням подій і процесів та його ідеологічним упливом. Проте соціально зорієнтовані дослідники, зокрема творці так званого Критичного аналізу дискурсу, намагалися поєднати виконання цих двох завдань. Скажімо, Тойн ван дейк зосереджувався на «макроструктурі» новинних текстів, виділяючи в ній тематичну, тобто загальний «зміст» тексту, та схематичну, тобто його загальну «форму». Перша стосується організації тексту з погляду тем (значеннєвих одиниць), а друга – з погляду складових частин (текстових одиниць). Обидві організації ієрархічні: сформульовану одним твердженням загальну тему всього тексту можна переформулювати у вигляді кількох дрібніших «підтем»; так само й кожну структурну частину можна ділити й ділити на менші, аж до простих речень. Тематична структура реалізується за допомогою схематичної, тобто всі теми висловлювано в певних текстових складниках. Однак це не означає лінійного зв’язку між темами та частинами, бо кожну тему реалізує низка різнорідних текстових елементів, кожен із яких, своєю чергою, може брати участь у реалізації кількох тем різного рівня. Саме тематична структура тексту задає певне означення
111
представлюваної ситуації, тому її можна вважати концептуальним відповідником рамки – але задля її аналізу треба звертати увагу на наявність і порядок розташування окремих схематичних елементів [17].
з-поміж аналітиків дискурсу найбільше уваги надає здійснюваним у медіях означуванням Норман Фейрклаф, концептуальна схема якого, відповідно, найкраще узгоджується з поняттям обрамлювання. Він розглядає втілення в медійному (та й будь-якому іншому) тексті певного означення представлюваної події чи процесу як спирання на концепцію певної дискурсивної практики (дискурсу), що її таке спирання допомагає підтримувати. Водночас поєднання в одній дисурсивній події конвенцій кількох практик (яке відповідає застосуванню в одному тексті кількох рамок) може бути не лише перешкодою для засвоєння пропонованого означення, а й джерелом зміни чинних і появи нових практик, що веде до переструктурування порядку дискурсу розглядуваної ділянки та, зрештою, всього суспільства. Фейрклаф не обмежує медійні означування окремими текстами, а бере до уваги також сукупні ефекти практик і обмеження, що їх накладають відповідні порядки дискурсу. Кожен дискурс, отже, він пропонує аналізувати на трьох рівнях: комунікаційної події (приступним дослідникові виміром якої є текст), дискурсивної практики (найчастіше окресленої жанрово й/або тематично) та ширшої соціокультурної практики (в цьому разі медійної). Мало того, на всіх цих рівнях він розглядає не тільки представляння подій і процесів, а й творення ідентичностей учасників медійної комунікації та певних стосунків між ними [18].
Якщо йдеться про аналіз текстів, то Фейраклафова схема має на меті з’ясувати, які вибори свідомо чи несвідомо зроблено на різних рівнях у процесі творення: «що залучено й що вилучено, що оприявнено чи залишено неявним, що наголошено й що притлумлено, що стематизовано і що ні, які типи процесів та категорії використано задля представлення подій тощо» [19]. Найнижчий рівень – це просте речення, що його слід аналізувати з погляду того, який процес воно описує та на яких учасників і обставини вказує. двома найуживанішими граматичними типами процесів є дія, з названими суб’єктом і об’єктом, та подія, єдиний учасник якої може бути або об’єктом, чинника зміни стану якого не вказано, або суб’єктом, уплив якого на інших осіб чи предмети не окреслено. Хоча вибір між цими типами можуть зумовлювати різні міркування,
112
систематичне оминання суб’єктів здатне «притлумлювати й у деяких випадках містифікувати чин і відповідальність», суттєво впливаючи на значення представлюваних явищ. Важливий означувальний внесок робить також називання учасників, у якому автор вибирає поміж різними категоризаціями та, отже, дискурсами, що їх породжують і підтримують. Фейрклаф закликає дослідників, зокрема, «запитувати, звідки медії беруть свої категоризації – і явно вживані в лексиконі, й неявно відбиті в тому, як люди або речі фігурують у типах процесів» [20]. це запитання стосується не лише текстових джерел, використовуваних журналістами, а й усталених способів мислення та мовлення про певні аспекти дійсності, відбитих у журналістських формулюваннях.
На вищих рівнях дослідники мають звертати увагу на локальну зв’язність між простими реченнями в складних та між сусідніми складними, а також на глобальну цілісність тексту, тобто зв’язок між різними його частинами. Як каже Фейрклаф, «аналітикові потрібно не тільки знати, що представлено [в тексті], а й якої відносної ваги чи важливості надано різним елементам у представленні» [21]. По-перше, сполучення простих речень у складнопідрядні зумовлює наголошування тих процесів, про які йдеться в головному реченні (утім, в українській мові цей наголос не такий істотний, як в англійській). По-друге, на гадану важливість описуваних процесів упливає розташування речень про них у різних частинах тексту (яке є одним з критеріїв Ентменового визначення рамки). Найбільшої важливості автори та, як вони очікують, сприймачі надають заголовкові й першому параграфові газетної статті та вступові ведучого до журналістського сюжету в теле- чи радіоновинах. Важливість інших частин тексту залежить від конвенції конкретного жанру та медійного типу. По-третє, не окреслені явно (за допомогою протиставних сполучників, наслідкових прислівників чи якось іще) зв’язки між реченнями вказують, які уявлення автор уважає членів авдиторії здатними використати задля заповнення цих прогалин, тобто розглядає як спільний для них усіх здоровий глузд. На думку Фейрклафа, тексти спонукають читачів/глядачів спиратися на ці невисловлені уявлення, «щоб дійти цілісного тлумачення», й така «інференційна робота» членів авдиторії може сприяти ідеологічному впливові текстів [22].
Новинні тексти часто представляють події, пов’язані зі створенням, схваленням або оприлюдненням інших текстів: законів, міжнародних угод, політичних промов, аналітичних доповідей
113
і навіть медійних статей чи програм. Означування таких подій залежить від способу представлення текстів-документів. з одного боку, медії можуть передусім представляти або сам документ, або реакції на нього з боку присутніх при оприлюднюванні осіб, інших діячів відповідної сфери та/чи експертів. з другого, представлення документа може або точно цитувати головні тези (вибір яких, утім, уже є тлумаченням), або резюмувати їхню гадану суть, або переформульовувати та явно оцінювати[23]. зосереджуючися на реакціях і оцінках, медії таким чином відвертають увагу від самого документа й приховують чи спотворюють його зміст. Але й резюмування може більш чи менш істотно спотворювати документ – і не лише завдяки означувальним словам журналістів про тези авторів чи оприлюднювачів, як-от «заявив», «висловив сумнів» тощо. Велику роль відіграє також стирання межі між словами автора документа й словами журналіста-переказувача, а отже, й між дискурсами представленої ділянки та медій. зокрема, журналісти почасти «перекладають» формальний дискурс політичних, адміністративних чи експертних документів неформальним, розмовним, не тільки роблячи його привабливішим для авдиторії, а й наближаючи осіб із тих ділянок до повсякденного життєвого світу читачів та глядачів [24].
зрештою, це стосується представлень не тільки слів, але й дій, адже такі представлення завжди творять певні ідентичності дійових осіб і стосунки між ними. Проте медійний дискурс (як, власне, будь-який) творить ідентичності та стосунки не лише певних осіб, груп та структур, а й самих учасників комунікації: авторів статей і новинних сюжетів, ведучих теле- та радіопрограм, запрошених до розмови політиків, поп-зірок, експертів, а також читачів, слухачів і глядачів, із якими вони спілкуються, хай і переважно в одному напрямку. ці ідентичності та стосунки можуть бути дуже різними – залежно від особистих рис учасників, жанру програми, типу медії та чинних у суспільстві конвенцій медійної ділянки й публічного дискурсу загалом. Скажімо, автор новинного сюжету може поставати й неупередженим постачальником важливої інформації, і захопленим чи обуреним громадянином, і розважальником авдиторії, і певною сумішшю цих і/або інших постатей. На радіо й особливо телебаченні учасники мають більше засобів виявити свою особисту, а не тільки інституційну ідентичність, ніж у пресі, адже ці медії роблять доступними для авдиторії не лише їхні слова, а й тембр і ритм мовлення, сміх, а у випадку телебачення також
114
жести, міміку й зовнішній вигляд загалом. Тому інтерв’юєр має змогу виявити ставлення до слів співрозмовника навіть незначною зміною тону, а ведучий теленовин може засвідчити солідарність із глядачами посмішкою по закінченні сюжету з елементами гумору. Крім того, спосіб взаємодії між учасниками відбиває та підтримує владні стосунки, принаймні в межах конкретної програми. Скажімо, ведучий новин або ток-шоу визначає початок і кінець розмови, ставить запитання іншим учасникам, перебиває, коли вважає за потрібне, щоб уточнити чи перейти до нової теми, переформульовує й оцінює їхні відповіді (або утримується від оцінок, демонструючи журналістську неупередженість) [25]. Натомість у друкованих медіях ідентичність автора та, відповідно, його читачів творять – на реченнєвому рівні – передусім вибір типу речення та модальності висловлювання. Наприклад, переважно розповідні й категоричні речення новин стверджують вірогідність повідомлюваної інформації, а питальні речення та модальні слова в аналітичних (а часом і новинних) статтях указують на гіпотетичність тверджень і мають на меті уникнути звинувачень у фальсифікації чи наклепі. На вищих рівнях організації текстів – і газетних, і радіотелевізійних – важливу роль відіграють зразки аргументації та невисловлені припущення про знання й уявлення читачів, що приписують їм певні ідентичності та стосунки з автором. і, звісно, в усіх текстах творенню ідентичностей і стосунків сприяють форми звертання та вживані щодо співрозмовників, авдиторії та інших осіб і (членів) груп особові займенники, зокрема «ми» та «вони» [26].
Якісний аналіз дискурсивних практик
Після аналізу окремих елементів та загальної організації тексту дослідники мають перейти до аналізу місця цього тексту в певній дискурсивній практиці, а також у дискурсі всієї інституційної ділянки та, зрештою, суспільства. Першим розширенням тексту є процеси творення та сприймання цього та подібних текстів, що разом із ним складають певну практику. Тому понадтекстовий аналіз можна починати з вивчення цих процесів – об’єктом якого, звісно, має бути не одна важковловима й досить випадкова дискурсивна подія, а приступна систематичному спостереженню за повторюваними зразками практика. дослідник може цікавитися, приміром, як уявлення журналістів про новинну вартість подій упливають на творення текстів якоїсь практики або ж як освітній рівень членів авдиторії позначається на способі та результатах сприймання цих текстів. Аби відповісти на ці чи інші запитання, він може й ставити
115
їх (в інтерв’ю або анкетах) відповідно виробникам та сприймачам, і спостерігати за їхньою поведінкою в досліджуваному процесі, а у випадку творення ще й аналізувати продукти різних етапів цього процесу [27].
за відсутності чи обмеженості матеріалу про творення та сприймання висновки щодо практик доводиться робити головно на підставі відбитків у самих аналізованих текстах – задля чого, однак, треба мати попереднє уявлення про характеристики цих практик, яке дослідник може здобути або з інших праць на цю тему, або з власного досвіду їх сприймання. Фейраклаф, на нашу думку, невиправдано припускає відомість і сталість таких характеристик, а відтак упевнено твердить про (не)відповідність їм параметрів конкретних подій, яка й визначає дотримання чи порушення в тих подіях конвенцій практик. Адже відомими й сталими ці характеристики можуть бути лише для ідеальних практик, виділених за наперед установленими конвенціями – тобто передусім для жанрів, як їх окреслюють мовознавці. Реальні дискурсивні практики доречніше аналізувати з погляду подібності/відмінності щодо інших практик цієї ділянки та внутрішньої (не)однорідності й сталості/змінності. Проте це не заперечує доцільності Фейрклафого розрізнення «між широко тлумаченими конвенційними та широко тлумаченими творчими дискурсивними процесами, які пов’язані або з нормативним використанням дискурсивних типів […], або з їх творчим змішуванням». Конвенційний або творчий характер можна виявляти, по-перше, в окремих подіях, творені в яких тексти будуть «порівняно однорідними» чи «порівняно різнорідними» в їхніх формах і значеннях [28]. Щоправда, стандарт треба встановлювати на підставі не канонів жанру, а чинної практики творення форм і значень у відповідній ділянці. По-друге, можна розглядати ступінь конвенційності/творчості цілої практики на тлі ширшої дискурсивної ділянки, до якої вона належить.
Такий аналіз має ставити за мету з’ясувати, на конвенцію якої практики спирається розглядувана подія чи конвенції яких практик вона поєднує – та, на вищому рівні, на конвенції яких загальніших типів спирається та в який спосіб їх поєднує розглядувана практика. На рівні текстів це відповідає окресленню рамок, застосованих в означуванні представлюваних подій і процесів. Мовою дослідників дискурсу це можна характеризувати як інтертекстуальний (чи інтердискурсивний) аналіз, що доповнює лінгвістичний аналіз текстів. Чи не найпомітніший вияв використання в тексті конвенцій
116
певних практик чи дискурсів – це вживання характерних для них слів і зворотів, зокрема способів ідентифікації певних осіб і процесів. другий ключовий вияв використання певного дискурсу/ рамки – це зосередження на важливих для нього аспектах представлюваної події чи процесу. Третій важливий, хоч і менш помітний вияв використання конвенції певного дискурсу – це згідне з конвенцією місце тексту в дискурсивній структурі вищого порядку, як-от сторінці або цілому числі газети, випускові новин чи всьому добовому розкладі програм. Проте, крім місця конкретного тексту, важить також періодичність появи текстів, тому доцільніше аналізувати не один текст, а всю тематично окреслено практику чи аналогічні практики різних медій. На рівні практики можна, ясна річ, аналізувати й два інших способи використання дискурсивних конвенцій, адже на авдиторію впливає передусім кумулятивна дія повторюваного означування, а не значення, створені в окремому тексті.
Позаяк аналіз дискурсивної практики великою мірою полягає в з’ясуванні її місця в структурах вищого рівня, він переводить дослідника до аналізу соціокультурної практики. Всі ці рівні, вважає Фейрклаф, можуть бути важливими для розуміння конкретних подій, які водночас «кумулятивно творять і перетворюють соціальну та культурну практику на різних рівнях». Він виділяє три головних виміри соціокультурної практики: економічний, політичний і культурний [29]. за нашою інтерпретацією, в першому з них предметом дослідження має бути роль, яку відіграє у творенні та споживанні певного типу текстів економічне становище окремої медійної організації та медій даної країни загалом (типи власності, система оподаткування, стан рекламного ринку), а також рівень життя потенційних читачів/глядачів, обсяг і структура їхнього споживання. другий вимір охоплює різноманітні чинники політичного впливу на медійне виробництво й медійний дискурс: рівень свободи преси, законодавчі обмеження на певні типи публікацій і судова практика їх реалізації, політичні анґажування власників або менеджерів газет і каналів та ін. Нарешті, третій вимір стосується культурних визначників медійного виробництва та споживання, тобто чинних у суспільстві (чи певних його частинах) вартостей, ідентифікацій, мистецьких смаків, зразків дозвілля тощо. Втім, у конкретному дослідженні увагу зосереджено лише на тих чинниках, вплив яких на аналізовану дискурсивну практику видається найбільшим.
117
1. див., наприклад: Fairclough N. Language and Power. – London, New York,1989; Johnstone B. Discourse Analysis. – Malden2002; Discourse Theory and Practice: A Reader / Ed. by M. Wetherell; S. Taylor; S. J. Yates. – London, 2001. 2. White M. Ideological analysis and television // Channels of Discourse, Reassembled / Ed. by R. C. Allen. – Chapel Hill, London 1992. – P. 193. 3. Berelson B. Content Analysis in Communication Research. – Glencoe, 1952. – Chap. 3; Schrшder K C. Discourses of fact // A Handbook of Media and Communicative Research / Ed. by K. B. Jensen. – London, New York, 2002. – P. 103. 4. Berger A. A. Media Analysis Techniques. – Newbury Park, 1991. – P. 92. 5. Schrшder K C. Discourses of fact. – P. 102. 6. Костенко Н. Методологічна перспектива контент-аналізу // НОВИНИ VS. НОВИНИ: Виборча кампанія в новинних телепрограмах / за ред. Н. Костенко, В. іванова. – Київ, 2005. – С. 88. 7. Berelson B. Content Analysis in Communication Research. – P. 122. 8. Larsen P. Textual analysis of fctional media content // A Handbook of Qualitative Methodologies for Mass Communication Research / Ed. by K. B. Jensen, N. Jankowski. – London, New York, 1991. – P. 122. 9. Burgalin O. Structural analysis and mass communication // Sociology of Mass Communication: Selected Readings / Ed. by D. McQuail. – Harmondsworth, 1972. – P. 319. 10, Larsen P. Textual analysis of fctional media content. – P. 122; Berger A. A. Media Analysis Techniques. – P. 93. 11. Krippendorf K. Content Analysis: An Introduction to Its Methodology. – Beverly Hills, 1980. – P. 21-22. 12. Schrшder K C. Discourses of fact. – P. 104. 13. див., наприклад: Agenda Setting: Readings on Media, Public Opinion, and Policymaking // Ed. by D. L. Protess, M. McCombs. – Hillsdale 1991; Communication and Democracy: Exploring the Intellectual Frontiers in Agenda-Setting Theory // Ed. by M. McCombs, D. L. Shaw, D. Weaver. – Mahwah,1997. 14. McCullagh С. Media Power: A Sociological Introduction. – New York, 2002. – P. 28. 15. Entman R. M. Framing U.S. coverage of international news: Contrasts in narratives of the KAL and Iran Air incidents // Journal of Communication. – 1991. – Vol. 41. – No. 4. – P. 9-21. 16. McCullagh С. Media Power… – P. 31-33. 17. Van Dijk T. News as Discourse. – Hillsdale, 1988. – P. 30-59. 18. Fairclough N. Media Discourse. – London, New York, 1995. – Chap. 4. 19. Ibid. – P. 104. 20. Ibid. – P. 113. 21. Ibid. – P. 121. 22. Ibid. – P. 124. 23. Ibid. – P. 117-118. 24. Ibid. – P. 81-84. 25. Ibid. – P. 128; Greatbatch D. Conversation analysis: Neutralism in British News Interviews // Approaches to Media Discourse / Ed. by A. Bell, P. Garrett. – Oxford, Malden, 1998. – P. 163-185. 26. Fairclogugh N. Discourse
118