- •Тема 17. Еволюція світового господарства
- •Основні інтеграційні угрупування (самостійно)
- •1. Сутність та етапи формування світового господарства
- •2. Міжнародний поділ праці та його форми
- •3. Інтернаціоналізація економіки та її напрямки
- •4. Інтеграційні процеси в світовому господарстві
- •Форми міжнародної регіональної економічної інтеграції
Тема 17. Еволюція світового господарства
Сутність та етапи формування світового господарства
Міжнародний поділ праці, його принципи та форми
Інтернаціоналізація економіки та її напрямки
Інтеграційні процеси в світовому господарстві
Основні інтеграційні угрупування (самостійно)
1. Сутність та етапи формування світового господарства
Сучасне світове господарство (ССГ) як особлива органічна цілісна система почало складатись на базі світового ринку з кінця XIX - початку XX ст. Нині можна говорити про світове господарство як глобальну господарську систему, що ґрунтується на міжнародному і наднаціональному світогосподарському поділі праці, інтернаціоналізації та інтеграції виробництва і обігу, яка функціонує на принципах ринкової економіки.
Сучасне світове господарство є цілісною системою, але ця цілісність складалась поступово. Вона формувалася у міру еволюції міжнародного поділу праці, процесу інтернаціоналізації господарського життя країн світового співтовариства, інтеграції груп країн у регіональні господарські комплекси (союзи) з міждержавним регулюванням соціально-економічних процесів, транснаціоналізації виробництва.
Світовий ринок пройшов у своєму становленні довгий шлях: його зародки існували ще в давнину. Економічні основи розвитку світового ринку, які закладаються у сфері обігу, починають виявлятися вже на етапі створення внутрішнього ринку. Хоча капітал і зародився у сфері обігу, проте шлях до перемоги над традиційною земельною і дрібнотоварною власністю він почав прокладати з промисловості. Формування світового ринку пов’язане зі стадіями промислового розвитку розвинутих країн: 1) підприємницька проста кооперація (від зародження підприємництва в промисловості й приблизно до середини ХVI ст.); 2) мануфактурне виробництво (XVI—XVIII ст.); 3) велике машинне виробництво (XVIII— XX ст.). У період промислового перевороту в економічно більш розвинутих країнах (починаючи від середини XVIII ст.) і розгортання електротехнічної революції (остання третина XIX — початок XX ст.) в основному завершується формування світового ринку.
Якщо перехід від одного технологічного способу виробництва до іншого визначається удосконаленням засобів праці, прогресом у використанні результатів науки і техніки, запровадженні нових технологій, то умовою становлення світового ринку є також історична еволюція інститутів сім’ї, держави й власності, зцементованих розвитком товарно-грошових відносин, переходом їх функціонування зі сфери обігу у сферу виробництва. Основні етапи розвитку світового ринку та міжнародної економіки наведено в табл. 1.1.
Етапи еволюції світового ринку та міжнародної економіки
Хронологічний період |
Сутність суспільного розвитку |
Зміст етапів еволюції |
Стародавній світ та середньовіччя |
Домінування натурального господарства та традиційного суспільства. |
Відбувається формування внутрішнього ринку як форми господарського спілкування, за якою виробник самостійно продає товари усередині країни. |
Новий час. XVI—XVIII ст.
|
Мануфактурне виробництво. Епоха первісного накопичення капіталу. |
Формування національного та міжнародного ринків, які є відповідно внутрішнім ринком, частина якого орієнтується на іноземних покупців, та частиною національних ринків, що безпосередньо пов’язана із закордонними ринками. |
XIX — початок XX ст. |
Промисловий переворот. Розвивається крупне машинне виробництво. Утвердження капіталістичного способу виробництва та індустріального суспільства. |
Завершення формування світового ринку як сфери стійких товарно-грошових відносин між країнами, заснованих на міжнародному поділі факторів виробництва. Початок формування світової економіки (світове господарство) як сукупності національних економік (господарств) і зв’язків між ними. |
Новітній час. Початок XX ст. — рубіж 80- 90-років XX ст. |
Співіснування, взаємодія та змагання двох типів світового господарства: капіталістичного і соціалістичного. |
Завершення формування світової економіки та поділ суб’єктів світової економіки на розвинені країни, країни, що розвиваються, та соціалістичні країни.
. |
Друга половина XX ст.— початок ХХІ ст.. |
Науково-технічна революція (НТР), розвиток процесу глобалізації, розпад системи соціалізму. Початок постіндустріальної епохи. |
Остаточне формування міжнародної економіки як складної системи взаємопов’язаних національних економік, між - та наднаціональних економічних процесів та інститутів, що їх обслуговують.
|
Структуризація міжнародної економіки можлива за багатьма критеріями. Головні з них — рівень розвитку національної економіки; форми міжнародних економічних відносин і їх регулювання; регіональні інтеграційні угруповання.
1. Рівень розвитку національної економіки, визначається:
обсягом ВВП на душу населення;
ефективністю факторів виробництва;
станом наукових досліджень і наукових досягнень;
демографічною ситуацією, наявністю кваліфікованих кадрів;
рівнем доходів і рівнем споживання населення;
часткою та характером взаємодії економічних укладів, механізмів ринкового саморегулювання, державного й громадянського регулювання економіки;
станом інтегрованості національних економік у міжнародну економіку.
За рівнем розвитку національної економіки універсальним є поділ країн на розвинуті країни або промислово розвинуті країни, країни з перехідною економікою та країни, що розвиваються.
Промислово розвинені країни — 24 високорозвинені країни. Найпотужнішу групу серед цих країн складають країни так званої “Великої сімки”. Великобританія, Італія, Канада, Німеччина, США, Франція, Японія, які виробляють найбільші обсяги ВВП у всьому світі і зосереджують у своїх руках значну частину міжнародної торгівлі.
Країни з розвинутою економікою, або промислово розвинуті країни, закріпили своє панівне становище в міжнародній економіці. До цієї групи належить більшість держав — членів Організації економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР). Їх вирізняють високий рівень розвитку продуктивних сил, інформаційних технологій, інтенсивний тип відтворення економіки, зрілі відносини підприємництва і конкуренції, високі стандарти життя й добробуту.
Промислово розвинуті країни мають багато спільного в генетичному й функціональному аспектах.
По-перше, в соціально-економічному плані розвиток господарств цих країн базується на капіталістичному способі виробництва, і, незважаючи на еволюцію форм власності, її приватна форма була й залишається провідною.
По-друге, розвинуті країни характеризуються високим рівнем економічного розвитку. Реалізація визначальної мети виробництва в умовах конкуренції — отримання прибутку — спонукає до впровадження нової техніки та підвищення продуктивності праці, що у свою чергу веде до здешевлення продукції, розширення ринків збуту, стимулює зростання виробництва та економіки в цілому. Порівняння продуктивності праці у промислово розвинутих країнах та в країнах з перехідною економікою і в країнах, що розвиваються, вказує на величезне відставання двох останніх груп країн.
По-третє, соціально-економічну зрілість промислово розвинутих країн відображають кардинальні зміни соціальної структури суспільства порівняно з іншими групами країн, а саме: зростання чисельності та ролі середнього класу, підвищення якості людського капіталу, а також частки зайнятих інтелектуальною працею тощо.
Для розвинутих країн є характерними: розвинуте ринкове господарство; домінуюче становище в міжнародній економіці, яке дає змогу інтенсивно залучати в господарський обіг і власні, і чужі ресурси; зміщення центру ваги економічної діяльності у сферу послуг, функціонування переважно сервісної економіки; найбільша вичерпаність джерел і факторів індустріального розвитку; поступовий перехід до постринкової неоекономіки.
Економічна політика розвинутих країн справляє визначальний вплив на основні напрями науково-технічного розвитку і структурної перебудови, стан та динаміку міжнародної економіки.
Країни, що розвиваються — більше 150 країн Азії, Африки, Латинської Америки. Через їх велику кількість і особливості соціально-економічного розвитку національних економік ці країни здебільшого систематизують за регіонами з урахуванням їх географічного положення.
Більшість країн, що розвиваються, утворилися завдяки національному визвольному руху і розпаду колоніальної системи в середині ХХ ст. За роки незалежності вони здійснили складні соціально-економічні перетворення, досягли певних успіхів у створенні основ національної економіки. Проте переважній більшості з них не вдалося істотно скоротити відставання від розвинутих країн.
Спільні риси країн, що розвиваються:
багатоукладність економіки: економічні системи цих країн представлені строкатим набором форм виробництва: від патріархально-общин-ної і дрібнотоварної до монополістичної й кооперативної. Багатоукладність економіки передбачає різний соціально-економічний зміст відносин у межах окремих секторів, що існують як відносно автономні структури зі складним механізмом їх внутрішніх і зовнішніх зв’язків;
слаборозвиненість, яка виражається в якісній неоднорідності і системній невпорядкованості суспільства, що складається з різних економічних та неекономічних інститутів традиційного і сучасного типів, а також проміжних, перехідних структур;
економіка цих країн характеризується низьким рівнем розвитку продуктивних сил і ринкових відносин;
залежність країн, що розвиваються, від країн-лідерів, що проявляється у відносинах домінування й підкорення, які в останні десятиріччя реалізуються економічними методами. Залежність впливає на політику, ідеологію, культуру цих країн;
соціальні організми цих країн включають у себе різні утворення: класові, етнічні, релігійні, кастові та інші, зв’язки між якими є неоптимізованими та негармонізованими. Не подолано общинний тип соціальності, який бере початок від родового укладу і визначається зв’язками, заснованими на родинних відносинах і сусідстві.
в цілому ряді цих країн не сформувалось розгалужене й стійке громадянське суспільство як соціально організована структура.
У багатьох дискусіях про причини повільного економічного зростання переважної більшості країн, що розвиваються, на одне з перших місць висувається фактор ментальності, спосіб економічного мислення, які охоплюють систему освіти й культури, соціальну сферу. Стратегія економічного зростання країн, що розвиваються, базується на таких основних принципах:
всебічна трансформація економіки і всього суспільства;
ринкова стратегія як основа економічних перетворень;
експортна орієнтація національної економіки;
імпорт капіталу й технології з розвинутих країн;
поліпшення умов для міжнародної торгівлі, доступу на світові фінансові ринки;
регулювання демографічних процесів.
Підкреслимо, що вирішальна роль у створенні необхідної критичної маси певних соціально-економічних зрушень у країнах, що розвиваються, належить людському капіталу, його бажанню, вмінню та здатності здійснювати модернізацію економіки і суспільства.
Країни з перехідною економікою — 28 країн Центральної та Східної Європи та колишнього Радянського Союзу, що здійснюють перехід від адміністративно-командної до ринкової економіки: Азербайджан, Білорусь, Боснія та Герцеговина, Болгарія, Вірменія, Грузія, Естонія, Казахстан, Молдова, Польща, Росія, Румунія, Узбекистан, Україна та інші. У цій групі є підгрупа, яка має суттєві досягнення у реформуванні національних господарств. До цієї підгрупи належать: Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина та Чехія.
2. Наступний критерій структуризації міжнародної економіки — форми міжнародних економічних відносин і їх регулювання.
Ускладнення міжнародного економічного життя закономірно зумовлює об’єктивну необхідність регулювання міжнародних економічних відносин. Головним суб’єктом такого регулювання є держава (табл. 1.2.). Пов’язані з цим проблеми та шляхи їх вирішення більш докладно розглядатимуться в наступних темах.
3. Певна структуризація міжнародної економіки можлива за критерієм належності країн до регіональних інтеграційних угруповань.
Інтеграційні процеси в сучасній міжнародній економіці можна поділити на три головних потоки, які охоплюють відповідно три групи країн: з розвинутою ринковою економікою, з перехідною економікою і країни, що розвиваються. Важливими передумовами всебічного зближення, інтеграції країн є спільність економічних інтересів, єдність національних господарчих механізмів, рівень і характер соціально-економічного та індустріального розвитку, а також територіально-географічна спільність. З огляду на зазначене найбільш сталими та впливовими є наступні регіональні інтеграційні угруповання: а) європейські — ЄС, ЕАВТ, Бенілюкс; б) євразійське — СНД; в) північно-американське — НАФТА; г) південно-східно-азіатські — АСЕАН, АТЕС/