28. Витлумачення проблеми часу та памяті у «Сповіді» а.Августина

Августин вважає, що Бог створив світ з нічого, тобто Він створив не тільки порядок і пристрій в світі, але і саму субстанцію (першо-матерію). Бог створив і час, що не існувало до творця. Сам Бог знаходиться поза часом. Він має тільки “сьогодні”. “Сьогодні” Бога – це вічність.

Починаючи свої роздуми про час, Августин відзначає невідповідність між інтуїтивною очевидністю цього феномена і трудністю його теоретичного осмислення: ": Що таке час? Поки ніхто мене про те не питає, я розумію, анітрохи не утруднене; але як тільки хочу дати відповідь про це, я стаю зовсім в глухий кут ". Далі у своїх міркуваннях Августин переходить до докладного аналізу відомого парадоксу, автором якого є, мабуть, Аристотель. Час зазвичай мислиться як сукупність сьогодення, минулого і майбутнього. Але майбутнього ще немає, минулого вже немає, а справжнє являє собою нескінченно коротку мить між минулим і майбутнім, не що має ніякої тривалості. Обговорюючи цей парадокс, Августин приходить до психологічної концепції часу. Він схиляється до того, що минуле і майбутнє все ж таки існують, але вони існують у свідомості людей, і виділяє три модусу свідомості, що відповідають трьом модусу існування часу: очікування (майбутнє), споглядання (справжнє) і спогад (минуле).

Таким чином, Августин був, мабуть, перший, хто звернув увагу на фундаментальну зв'язок часу з пам'яттю. Справді, представляється досить-таки очевидним, що ми знаємо про існування часу тільки тому, що володіємо пам'яттю. Чи не будь у нас пам'яті, ніякі уявлення про час були б неможливі. Цікава у зв'язку з цим інтерпретація Августином загадкової здібності деяких людей передбачати майбутнє. Він розглядає цю здатність як аналог пам'яті: всі люди так чи інакше пам'ятають минуле, але іноді зустрічаються і такі, які "пам'ятають" майбутнє. В інших місцях "Сповіді Августин відходить від психологічної концепції часу на користь об'єктивістській реляційної концепції. Об'єктивний час, за Августином, є відношення порядку між речами, що виражається в їх проходженні один за одним через момент сьогодення. Час, таким чином, не може існувати без речей. На цьому заснована августіновская апологія традиційних християнських уявлень про створення світу: питання про те, що було до початку світу, виявляється безглуздим з огляду на некоректність застосування прийменника "до" до поняття "початок світу". Зі сказаного має бути очевидно, що Аврелій Августин може по праву вважатися темпорологом і навіть, ймовірно, одним з основоположників темпорологіі як науки.

29. Особливості жанру візії. Ґенеза жару

Видіння (Візія) — літературний жанр, поширений переважно у середньовічному письменстві: сюжет розбудовувався на пригодах «благодійного» персонажа, котрий переживає уві сні насправді «чудесну» подію. Елементи видіння спостерігаються в античній (Платон, Плутарх), житійній літературі, у «Божественній комедії» Данте Аліг'єрі. Від самого початку виникнення видіння як жанру і як художнього прийому, воно мало відносно постійну структуру і героя-оповідача, візіонера, який, як авторитетна і благочестива людина, міг удостоїтися подібного у стані сновидіння або галюцинацій.

Наведемо традиційну схему видіння: 1) моління візіонера, після якого той засинає; 2) поява вищих сил, що повідомляють одкровення;3) переляк візіонера;4)  тлумачення смислу одкровення;5) наказ розповісти людям побачене.

Поширеним жанром були видіння, в яких, звичайно, змальовувався потойбічний світ: блаженне життя благочестивих людей, пекельні муки грішників, чистилище за легші провини. Видіння відзначалися повчальністю та злободенністю. «Ясновидець», якому уві сні з'являлись картини загробного життя, зустрічав у раю чи в пеклі своїх сучасників і чув «голос з неба», який провіщав, що чекає кожного за його вчинки. Це вселяло в принижених і знедолених надію, що їхні утискувачі будуть покарані. Видіння дозволяли також пропагувати різні погляди і думки, виступати проти політичних і особистих ворогів. Ця особливість виявилась дуже живучою, вона була засвоєна і вагантами, і представниками куртуазної та міської літератур (наприклад, «Роман про Троянду», «Видіння про Петра-Орача»), знайшовши довершений вираз у «Божественній комедії» Данте. Тобто візія виникає ще в античні часи….це і Платон, і Кассандра, яка не могла нічого зробити зі своїми видіннями, бо люди її не слухали…

30.Літ-ра зрілого СВ. Розвиток усної традиції.Роль жонглерів, хугларів і шпільманів.

У цю добу література стає більш диференційованою. Література народними мовами (саги кельтів – вони прозові; скандинавські саги – віршовані алітераційним віршем; жанр пісні і поем). Приблизно до 13 століття чітко виформовується три особлививі літ.потоки, що розвиваються паралельно: релігійна література, народна література (класичний епос) та феодально-лицарська література (куртуазна поезія і епос). Ці напрями не були ізольовані, між ними завжди зберігався зв'язок і виникали складні проміжні утворення.. З 13 століття в Європі швидко починає розвиватися ще один напрям: міська література. Релігійна література. Найпопулярнішим жанром середньовіччя були житія святих (агіографія) та розповіді про їхні чудеса, хроніки, видіння, дидактичні твори. Героїчний епос («Пісня про Нібелунгів», «Пісня про Роланда», «Пісня про мого Сіда», «Слово о полку Ігоревім») відбиває народну точку зору на важливі для національної історії події, що відбуваються в «епічну» добу. У порівнянні з архаїчним епосом вони більш наближені до історичної достовірності, вага казково-міфологічних елементів у них знижується, на перший план виходить розробка суспільно-значущих тем (патріотизм, вірність королю, засудження феодального розбрату), а героями стають ідеальні воїни. Народна поезія, що тісно пов'язана з класичним епосом, досягає свого апогею у жанрі балади. Лицарська література. Формування лицарської літератури пов'язане з відкриттям індивідуальності, початком руху від типологічно-символічного нехтування окремою особистістю до спроб розкрити її внутрішній світ. Суворий воїн більш ранніх епох перетворюється на вишуканого лицаря, література про якого переключає увагу з його злитності з народом до суто індивідуальних проявів — кохання (куртуазна поезія) та особистих подвигів (лицарський роман). Паралельно з'являється й поняття індивідуального авторства. Лицарська поезія представлена лірикою трубадурів, труверів і міннезінгерів, а лицарський роман переважно циклом про легендарного короля Артура (Кретьєн де Труа, Вольфрам фон Ешенбах). Міська література на противагу захопленню військовою звитягою та куртуазною галантністю лицарів або аскетизмом святих, понад усе цінує розважливість, кмітливість, здоровий глузд, спритність та сміх — у всіх його проявах («Роман про Лиса»). Епічні жанри (фабльо, шванк, тваринний епос, роман про троянду). Література цього періоду, порівняно з ранньосередньовічною, більш різноманітна за змістом і жанрами. Вона представлена значною кількістю народних пам'яток і творів, які ширше і глибше відображають побут, ідеї, мораль свого часу. Народна творчість продовжує розвиватися в усній формі, оскільки народ майже до кінця середньовіччя не мав доступу до писемності. У цю добу розквітає народно-героїчний епос, в якому відбилися загальнонародні інтереси та сподівання. Носіями, виконавцями, а значною мірою й авторами обробок народної поезії були професійні співці, які відіграли велику роль у формуванні європейських літератур. У Франції їх називали жонглерами, в Німеччині - шпільманами, в Іспанії – хуг ларами. У Франції поняття «жонглер» з'явилось не раніше VIII ст. В основному це були бідні, бездомні люди, які і в спеку, і в холод мандрували по шляхам СВ Європи. Жонглер був одночасно співцем-музикантом (вірші виконувались під акомпанемент народного інструмента) і різноманітним актором. Світська влада і церква, які вороже ставились до мирських розваг, жорстоко переслідували жонглерів, їх проклинали в проповідях, називаючи «паламарями сатани», відлучали від церкви, забороняли хоронити на кладовищах. Незважаючи на таку позицію властей, народні співці користувались великою популярністю. Жонглери виступали на перехрестях великих доріг, у містах, селах. Вони - неодмінні учасники ярмарок, народних та релігійних свят. Під час війн народні співці піднімали дух війська бойовими піснями перед боєм. Виступали вони і при королівських дворах, в замках сеньйорів і навіть у палацах єпископів. Мандруючи шляхами середньовічної Європи, жонглери збирали і розповсюджували новини, звістки про різні події. Завдяки їм стародавні пісні та сказання поширювались із країни в країну. Мистецтво жонглерів тісно пов'язане з народною творчістю і звернене головним чином до народної аудиторії. Однак частина жонглерів залишалась служити при дворах, виконуючи інколи відповідальні адміністративні чи дипломатичні доручення своїх сюзеренів. Стикаючись із різними колами середньовічного суспільства, вони відбивали в своїх творах також і риси феодально-аристократичного світогляду. Більшість жонглерів, шпільманів, хугларів були неписьменними. Вони на слух вивчали відомий уже епічний матеріал, додаючи до нього щось своє. Поетична переробка добре відомих масовому слухачеві пісень, сказань, поем ні жонглером, ні його слухачами як самостійна творчість не оцінювалась. Разом з тим таку поетичну працю не можна сприймати як механічне відтворення відомих уже народних сюжетів та прийомів. Жонглери здебільшого були людьми обдарованими, вони швидко сприймали нові віяння. Дійсно талановитий співець робив свій внесок у вже існуючий загальнонародний поетичний фонд.