Глава 11. Подих рідної землі.

Уважне око, тонке сприйняття вели­ких французів налаштовують на роз­думи, цікавинки і здогадки з погляду дня сьогоднішнього:

– Оті дивні древні руїни вздовж Дніпра і на Дніпрових островах – якої цивілі­зації це слід? Яка історична минувшина на островах, які сховались під Каховсь­ким морем? Мені доводилось чути легенди, що від великих островів в низині Дніпра до берегів вів дуже древній підземний (підводний?) хід... Десь там, на дні моря, козацька Військова Скарбниця і козаць­ка церква...

– Дивовижна краса Софійського собору. Глечики з гіпсом в склепінні собору, мабуть, слугу­вали не лише для міцності куполу, але і для підсилення акустики, підсилення потоку цілющої небесної, космічної енергії...

– Завидна відданість українського люду православній вірі і стійка непохитність козацтва в спра­ві захисту своєї духов­ності. Дотримання Великого посту, пас­хального обряду, святкові вітання, хри­стосування в Великдень – і через 400 років по суті не змінились, особливо в сільській місцевості.

– Дух древніх войовничих амазонок на протязі кількох тисячоліть живучий в нашому краї. 400 років тому українські дівчата гордо і красиво несли себе, дипломатичне і водночас владно вирі­шували свою сімейну долю: їхня воля вела генетику нації. Українське жіноцт­во було вільним від принизливих умовностей і безправ'я, якими обтяжува­лись жінки інших, особливо східних народів. Дяка сильним чоловікам: вони ша­нували свободолюбне і мудре жіноц­тво. Проте вхід в Запорізьку Січ жінкам був суворо заборонений. Нікому нія­кого винятку.

– Знали козаки де, коли і з ким пити, гуляти. Суворі пости, на які, за словами Боплана, припадало не мен­ше 8 місяців на рік, військові походи, сезонні роботи – не до гулянок. В родинні свята широка козацька душа давала собі гультяйську волю. Не гар­ним словом назвав Боплан невмілих пияк на панському частуванні у світлий понеділок. Отакої! Сумлінно 40 днів попостувавши до Великодня, чоловіки у світлий понеділок, подарувавши панові до­машню птицю, старанно себе спирту­вали, з ласки пана, аж до заходу сон­ця. Не маючи чим закусити – знову ж таки з ласки пана. Треба було мати козацьку міць, щоб втриматись на но­гах і не вляпатись обличчям в калю­жу... Чи не відтоді; "Після першої не закусюю?" І сьогодні слушне оте пра­пра­пра­дідівське: "Не вмієш пити горіл­ку – пий воду".

– Козаки колективною волею оби­рали собі військового керівника – ко­шового отамана. Бувало, що й поми­лялись. Та довго не роздумували, якщо невміле керівництво шкодило загальній справі. Боплан говорить: "Брат" – так вони себе називають." Дивує Боплана шанобливе вітання рукостисканням новообраного кошо­вого отамана. Зрозуміло, у інших на­родів: хто низенько вклонявся чи па­дав ниць перед правителем, хто дов­генько розкланювався із помахом здійнятого капелюха... Ми не дивуємось, коли сьогоднішні президенти інших держав, демонст­руючи свою демократичність, вітають­ся за руку зі своїми співгромадянами. В Україні – це національна форма вітан­ня. Особливо по селах чоловіки при зустрічі завжди вітались рукостискан­ням зі словами: "Помагай Бог", "Боже поможи", "Доброго здоров'я".

– Козацький флот Запорізької Січі; човни-чайки, скріплені дерев'яними цвяхами. Чому – "чайки"? Не­хитрий парус, стрімкий легкий рух по воді, чи, можливо, ще й оті в'язанки очерету з обох боків для підсилення плавучості робили їх схожими на чай­ки?

– Козаки, – говорить Боплан, – "за­хищали кожний клаптик землі". Були вправними і розумними воїнами, чоти­риста років тому все було при них: гармати, рушниці, ядра, порох, крива шабля, компас, відданий кінь або лег­кий човен-чайка... І головне: мудра стратегія і тонка тактика в справі захи­сту рідної землі від поневолювачів.

Скільки ото мало бути пам'ятників кошовому отаману Івану Сірку на рідній Україні?!

Такі вони, наші прапрадіди: "той благородний люд", "відважні і сміливі", "вправні і енергійні", "кмітливі і про­никливі", які дуже любили свободу, "без якої не уявляли собі життя".

Вслухаємось: важкий подих украї­нської землі від чужоземної навали, посвист козацьких куль і гарматних ядер, блискавичний бій між життям і смертю... А ще – пісня, що піднімає над землею і завжди утримує дух нації: похідна козацька чи тужлива сумна, весела, безтурботна чи лірично-мрійлива. Наша генетична пам'ять... – Українське козацтво, козацька слава – міцне, могутнє коріння нашої нації, святиня наша, наша честь і гордість, які ми черпаємо з козацького минуло­го, намагаємось тримати і бережно переносити в майбутнє.