Глава 6. Як козаки обирали владу.

Боплан:

Старовинний малюнок козацької Ради на Запоріжжі

"Скликавши усіх шано­ваних старих пол­ков­ників і ста­рих коза­ків, які ма­ють у них авто­ритет, кожен з них віддає голос за того, кого вважає най­більш від­повід­ним, і той виби­раєть­ся біль­шістю голосів...

Якщо обраний козак по­го­джуєть­ся бути отама­ном, то дякує раді за ту вияв­лену йому честь, хоча додає, що не гідний цього і не спро­мож­ний таку по­са­ду обій­ня­ти.

Незва­жаючи на від­мову, обіцяє, що своїми вчин­ками і розум­ними ділами, як знач­ними, так і буден­ними, ста­рати­меть­ся гідно їм служити, а життя своє зав­жди гото­вий покласти за своїх братів (так вони себе називають).

При цих словах кожен із присутніх плескає в долоні, гукаючи "Слава! Слава!", а потім один за одним, відпо­відно до становища, шанобливо йому вклоняється. Отаман подає їм руку – такою є їхня форма вітання...Всі йому дуже послушні і називають свого ота­мана їхньою мовою гетьманом. Влада його абсолютна, він має право стинати голови і карати...тих, хто провинився. Гетьмани дуже строгі, але нічого не чинять без військової ради. Неласка, якої може зазнати гетьман, примушує його бути надзвичайно розважним у військовому поході, аби не трапилася якась невдача, а при зустрічі з ворогом чи в непередбачених ситуаціях мусить виявити увесь свій хист і сміливість. Бо коли трапиться йому виявити свою ма­лодушність, то його вбивають як зрад­ника і відразу ж обирають іншого геть­мана...

Управляти ними і вести їх у похід – нелегка справа, і нещасний той, хто невдало це зробить."

Глава 7. Козацька віра.

Боплан:

"Козаки належать до грецької віри, яку вони називають руською..."

Жителі України в ті часи називали себе русинами. Росія називалась Мос­ковією, а населення – московітами. В 1721 році Петро І прийняв титул імпе­ратора і видав указ про перейменуван­ня Московії в Російську імперію, Росію.

Найдовше зберігали свою істинну назву "Русини" корінні жителі Львівської, Івано-Фран­ківсь­кої, Терно­пільської областей.

Боплан:

"...дуже шанобливо дотримуються релігійних свят і постів, на які в них припадає 8-9 місяців на рік і під час котрих вони не вживають м'ясних страв. У цій формальності вони такі вперті, що переконують один одного, буцімто від цього залежить порятунок їхньої душі."

"У страсну суботу вони йдуть у храм, який називають – церквою, аби взяти участь у релігійних торжествах, які полягають у тому, що фігурку Гос­пода нашого Христа кладуть у гроб, а потім з великими урочистостями звідти виймають.

Після цього обряду всі вони – чоло­віки, жінки, парубки і дівчата – стають навколішки перед єпископом (якого вони називають владикою) і подають йому яйце, зафарбоване в червоний або жовтий колір, із словами: "Христос воскрес!" А єпископ бере яйце, відпов­ідає: "Воістинно воскрес!" і христосується з жінками і дівчатами."

"Протягом наступного тижня на ву­лицю треба неодмінно виходити з пев­ною кількістю крашанок, щоб частувати ними всіх зустрічних знайомих і про­мовляти до них ті самі слова, які говори­ли владиці чи своєму господинові. Зус­трінутий друг чи подруга відповідають вам тими самими словами, обнімаються і цілуються. Той чи та, кого привітали, мусить дати одну крашанку, знову роз­почавши ту саму церемонію."

Проспер Меріме:

"Більшість козаків сповідувала пра­вославну віру. Коли їхня маленька рес­публіка збільшилася і впорядкувалися інституції, козаки завели своє духівниц­тво; духівники освячували човни, що вирушали у похід, відпускали їм гріхи на смертному одрі.

...до культових відправ додавали добру частку мусульманських чи по­ганських (татарських) звичаїв. Скажімо, вірили у привиди, віщунів, знахарів; вперто боронили свою віру і ладні були терпіти муки за православ'я, не знали і не бажали знати, чим воно різниться від інших вірувань. У Києві існувала бого­словська школа, яку закінчувало багато козацьких священиків. Для них Київ був святим містом, і в кожній своїй супе­речці з Польщею вони вимагали, щоб православне духовенство і школи збе­рігали тут свій примат чи принаймні мали цілковиту свободу."

Проспер Меріме:

"...Декотрі з шляхтичів у релігійно­му фанатизмі руйнували православні церкви, силою навертали в католицизм. Повсюди зводилися католицькі монас­тирі, по селах нишпорили ксьондзи разом із жовнірами, повертаючи ру­синів у лоно своєї церкви; дуже часто вони доповнювали проповіді погроза­ми на насильство."