- •2.1. Розвиток уявлень про буття в історії філософії.
- •2.2. Історія становлення категорії „матерія”.
- •2.3.Сучасна наука про складну системну організацію матерії.
- •2.4 Соцiально-органiзована матерiя.
- •2.5.Рух і розвиток. Осн. Форми руху матерії, їх співвід-ня.
- •2.6. Співвідношення біологічної і соціальної форм руху матерії
- •2.7 Простір і час як загальна форма існуваня матерії. Зміна уявлень про простір і час в ході розвитку наукового знаня
- •2.9. Соціально-історичний постір і час
- •2.8.Особливост біологічного простору-часу
- •2 .10. Біологічні та соціальні передумови виникнення та розвитку свідомості
- •2.11.Свідомість і мозок.
- •2.12. Психіка і душа.
- •2.13. Психіка і етнос.
- •2.14. Психологічні риси українського етносу
- •2.15. Природа ідеального. Зв’язок матеріального та ідеального.
- •2.16.Проблеми моделювання свідомості в сучасній науці
- •2.17.Природа агностицизму
- •2.18. Соціально-практична природа пізнання
- •2.19. Дiалектичний характер процесу пiзнання
- •2.20. Специфіка соціального пізнання
- •2.21. Практика як основа, критерій і мета пізнання
- •2.22. Інтуїтивне та дискурсивне пізнання.
- •2.23. Проблема істинни в пізнанні та бутті людини.
- •2.24. Поняття методу та методології співвідношення філос., загальнонаук. Та спец-наук. Методолгії
- •2.25. Емпiричний I теоретичний рiвнi пiзнання, їх відмінність за предметом, методом і формами пізнання
- •2.26. Теоретичний рівень пізнання та його основні форми.
- •2.27. Системно -структурний підхід та моделювання як основні методи науково-практичного знання.
- •28. Наука I етика. Свободанаукової творчості
- •2.29. Розвиток уявлень про діалектику в історії філософії. Діалектика і метафізика.
- •2.30. Діалектика як вчення про загальний зв’язок і розвиток . Основні принципи діалектики.
- •2. 31. Природа філософських категорій.
- •2. 32. Зміст основних категорій діалектики.
- •2. 33. Гносеологічна природа закону.
- •2. 34. Зміст основних законів діалектики.
- •2. 35. Методологічне значення законів та категорій діалектики.
28. Наука I етика. Свободанаукової творчості
Пiд етикою чи нормою, як вiдомо, слiд розумiти погляди, правила i норми, що регулюють поведiнку суспiльства, в тому числi й вчених. Основу цих правил складають загальнолюдськi цiнностi. Вони визначають, що таке добро i зло, що заохочується i що неприйнятне для вченого.
Оскiльки почуття приватної власностi чи не вiд природи закладене в основу практичної дiяльностi людини, то в науцi засуджується таке явище як плагiат, а також фальсифiкацiя наукових даних, здобутих iншими.
Важливою моральною вимогою науковцiв є вiдстоювання ними iстини. Моральним правилом для вченого можуть бути слова Арiстотеля: “Платон мiй друг, але iстина дорожча”.
Наука повинна сприяти прогресивному розвитку людства i не шкодити йому. Досягнення атомної технiки, генної iнженерної потрiбно використовувати на благо людини, а не проти неї. але не завжди робиться саме так. Багато досягнень науки i технiки частол знаходять своє застосування, перш за все, у вiйськових цiлях, а вже потiм у цивiльних справах. Згадаймо, хоча б те, що спочатку було створено атомну бомбу i скинуто її над мiстами Хiросiма та Нагасакi, а вже потiм стали споруджувати атомнi електростанцiї, криголами i т.п.
2.29. Розвиток уявлень про діалектику в історії філософії. Діалектика і метафізика.
Слiдом за основним питанням фiлософiї, важливою свiтоглядною проблемою є питання про стан i структуру свiту. Чи свiт перебуває у станi змiнюваностi та розвитку, чи вiн завжди залишиться однаковим? У залежностi вiд вiдповiдi на це питання у фiлософiї склалися два погляди — дiалектичний i метафiзичний.
Дiалектика — це термiн, який у давньогрецькiй фiлософiї позначали мистецтво полемiки, логiчний метод встановлення iстини шляхом виявлення суперечностей у судженнях супротивника.
У сучасному розумiннi — це фiлософське вчення про унiверсальнi закони розвитку i взаємозв’язку предметiв i явищ природи, суспiльства i людського мислення.
Метафiзика — це такий спосiб мислення i метод пiзнання, який розглядає предмети i явища поза їхнiм внутрiшнiм зв’язком, вiдiрваними одне вiд одного i як такi, що перебувають у застиглому, незмiнному станi.
Для метафiзики, на противагу дiалектицi, характерне заперечення внутрiшнiх суперечностей в речах i явищах об’єктивного свiту, iгнорування якiсних змiн у процесi розвитку.
Вона є гносеологiчним коренем iдеалiзму, призводить до iдеї першопоштовху. протягом XV—XVIII ст. метафiзика була нанiвним методом пiзнання.
Дiалектика в своєму розвитку пройшла ряд етапiв. Уже у фiлософiї стародавнього свiту всезагальна змiнюванiсть буття уявлялась як перетворення одного начала в iнше: землi у воду, води у повiтря, повiтря у вогонь i навпаки. Найбiльш яскравий прояв антична дiалектика отримала у Гераклiта, який вважав, що свiт знаходиться у вiчному потоцi. На позицiях стихiйної дiалектики стояв i iнший представник старогрецької фiлософiї — Демокрiт. Вiн вважав, що нiщо не виникає з нiчого i нiщо не зникає безслiдно.
У фiлософiї Нового часу, недивлячись на панування метафiзичних поглядiв у всiх сферах мислення, також висловлювались дiалектичнi iдеї. Так Декарт розвивав думку про неоднорiднiсть простору, про розвиток всесвiту. Спiноза запроваджує дiалектичне розумiння — субстанцiї (природи) як причини самої себе.
У XVIII—XIX ст. класична нiмецька фiлософiя на iдеалiстичнiй основi розробила цiлiсну концепцiю дiалектики як унiверсальної теорiї i методу пiзнання свiту. У вченнi Канта позитивним є його думка про антиномiчнiсть (суперечливiсть) людського знання.
Вершиною класичної iдеалiстичної дiалектики є вчення Гегеля, який вперше подав весь природний, iсторичний та духовний свiт у виглядi процесу, тобто у неперервному русi, змiнi, перетворенню i розвитку. Вiн подiляє дiалектику на буття, сутнiсть i поняття.
У 40—60 р.р. XIX ст. Герцен, Белiнський, Чернишевський викор. дiалектику для пояснення розвитку природи та суспiльства.
На матерiалiстичнiй основi побудована дiалектика у фiлософiї марксизму. Основна вiдмiннiсть матерiалiстичної дiалектики вiд iдеалiстичної полягає в тому, що в нiй об’єктивна дiалектика (тобто дiалектика рече й) визначає дiалектику речей.