§6. Східна Європа як «Зелений Інтернаціонал»

Центральним для застосованого Г.Гесселем Тільтманом у книзі «Хліборобська Європа» (1934) геополітичного підходу до ситуації в Європі є соціально-економічний аналіз. Загальноєвропейська цивілізація складається, на його думку, з двох — західної та східної — половин. Другу, попри наявні внутрішні національні відмінності та державно-адміністративні кордони, характеризують ідентичність соціальної структури та типу економіки, спільність світогляду, моралі, культури, трудової етики, способу життя, що їхнім атрибутивом або детермінативом (визначником) є прикметники: «хліборобський», «рільничий», «селянський», «сільськогосподарський». Незважаючи на неспинні політичні трансформації й територіальні перевлаштування, східноєвропейська людність залишає недоторканим свій code génétіque, транспортує крізь товщу віків і генерацій життєвирішальні засади свого існування, власні вартості та ідеали.

Географічно хліборобська спільнота розташована на теренах між етнічними кордонами розселення німців та росіян у смузі між Балтійським, Чорним та Адріатичним морями: «Більш ніж половину усього цього (європейського. — Авт.) континенту складають хлібороби. ...Народи, що посідають цю землю фермерських господарств, — поляки, українці, чехи, словаки, угорці, південні слов’яни та інші — спільно репрезентують найбільшу спільноту в Європі, розщеплену штучними політичними стінами, проте поєднану спільними інтересами та, за війни або миру, звичайно спільною долею» 92. Для номінації цієї сукупності націй Тільтман уживає запропоновану на початку 20-х років лідером Болгарського хліборобського народного союзу й головою уряду Болгарії Олександром Стамболійським назву «Зелений Інтернаціонал»— висунута Стамболійським ідея «Зеленого Інтернаціоналу» передбачала політичні співдії східноєвропейських країн супроти поширення російського більшовизму 93.

Відзначаючи любов українців до землі й хліборобської праці, Тільтман гонорує їхню працьовитість, трудову дисципліну, відданість індивідуалізму, що їм вони завдячують своїм чи не найвищим Східній Європі рівнем життя, дедалі більшим добробутом та заможністю (він писав це з власних спостережень по відвідинах Західної України): «Кожна українська хата, хоч якою малою вона була б, огороджена парканом — символом того індивідуалізму та любові до домівки й землі, що складають саме коріння українського темпераменту. Бездоганно чепурний вигляд навіть і найбіднішого села нагадує мандрівникові, що українці, сукупно з угорцями, є найкращі господарі Східної Європи» 94. Той факт, що землі навколо Перемишля, що зазнали найнищівнішої руйнації за роки війни, були швидко відбудовані так, що ніщо там не нагадувало війни, Тільтман називає «справжнім чудом», створеним руками українців.

Вдаючися до зіставлення українців з іншими націями, зокрема поляками, Тільтман констатує порівняльну вищість української матеріальної та духовної культури над польською.

Наголошуючи на необхідності ствердження історичної справедливості й задоволення прагнень українців до самовизначення, а також дбаючи про безпеку в Європі, Тільтман уважає за обов’язкове відновлення української державності й закликає британський уряд до рішучих заходів задля її забезпечення: «Не буде ані довготривалого спокою, ані тріумфу справедливості в Східній Європі доти, доки не буде надано Україні це право (на свободу. — Авт.) й чужинецькі війська не залишать її територію» 95. Була б Україна вільною, «українська раса доклала б власного внеску до підтримання миру й стабільності в цьому реґіоні» 96. З огляду на Україну Тільтман уважає неприпустимим щоб «західний» народ був підлеглий «східній» російсько-азійській цивілізації.

Поданий Тільтманом образ України визначається глибокою повагою до маєстатності її стародавнього минулого й шаною до героїчної боротьби за незалежність, уболіванням за її сучасний під’яремний стан; він певний, що Україна обов’язково здобуде незалежність і звільниться з кайданів рабства, що були накинуті на неї Росією.

«Українців ...відзначає культурний рівень вищий, ніж рівень ... рас, що сьогодні гноблять їх» 97. «Усі спроби перетворити українців на росіян залишилися замарними» 98. Тільтман упевнений, що тяжіння українців до незалежності є непозбувне й незнищенне, бо притаманне їхньому волелюбному характерові, вкорінене в найглибинніші шари їхньої національної самосвідомості: «Впродовж багатьох генерацій український народ залишається вірним своїм національним ідеалам [звільнення] з відданістю та затятістю більшою, ніж будь який інший поневолений народ Європи» 99.

«Велика Україна (The Great Ukraine) існує не на папері, а в серцях її народу. І жоден, хто знає цих заможних господарів-хліборобів, не може заперечити, що в серцях європейської найбільшої «меншини» донині існує вільна Україна» 100. Український нарід — «вірить, що прийде день, коли він буде вільний,.. день, коли Незнана нація Європи накреслить великими літерами своє ім’я на мапі Східної Європи, й справедливість нарешті засвяткує хліборобів, які боролися за збереження своєї національної ідентичності з завзятістю, мужністю та неприборканою волею, що не знали поразки» 101.

Причину того, чому українці — «творці великої імперії й колиски стародавньої цивілізації, значно вищої за ту, що відзначала навколишні землі»— не спромоглися захистити свою незалежність, впали в рабство й «зникли з історії» 102, Тільтман вбачає у таких вадах їхнього характеру, як миролюбність, демократизм, поблажливість. «Українці — і це є справжня причина їхніх негараздів — не були ані войовничими, ані аґресивними, вони були й залишаються тепер однією з найбільш культурних та демократичних хліборобських рас в Європі, що бажає лише непотурбованого життя на своєму власному терені. Саме цій обставині вони завдячують своє раннє зникнення з мапи Європи» 103. Утім, незважаючи на певні другорядні відмінності, Тільтман упевнений, що Східна Європа залишається — і залишатиметься — усталеною геополітичною одиницею, єдиним геополітичним комплексом, стягнутим обручем спільної історичної долі, однакових підстав життя та єдиної мети на майбутнє.

УКРАЇНА В ПОЛЬСЬКИХ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИХ ДОКТРИНАХ

Погляди більшості польських політиків кінця ХІХ — початку XX ст. базувалися на переконанні у необхідності відродження польської держави у її історичних кордонах, де українські землі будуть органічною часткою Речі Посполитої 1. Представники різних політичних кіл лише по-різному бачили шляхи відродження незалежної польської держави, але в територіальному питанні їхні погляди були подібні.

Одна з найбільш популярних концепцій була сформульована табором націонал-демократів, т.зв. ендеків, лідером яких був видатний польський політичний діяч і публіцист Роман Дмовський. У своїх головних творах, «Думки сучасного поляка» (1903), «Німеччина, Росія і польська проблема» (1908), «Польська політика і відродження держави» (1925) та ін., він обґрунтував ідею «інкорпорації», тобто приєднання українських земель до польської держави. Напередодні Першої світової війни ідея набула свого завершеного вигляду. Згідно з нею, українцям, як народу «неісторичному», «недержавному», відмовлялося в праві на свою державу.

Обґрунтовуючи свої погляди, націонал-демократи доводили, що українці за останні століття нічим не виявили себе ні державно-політично, ні культурно, були пасивним, інертним елементом, нездатним до самостійного державно-творчого життя.

«Там, де ми можемо примножити свої сили і свою цивілізаційну працю, поглинаючи інші елементи, — зазначав Р.Дмовський, — жодне право не може заборонити нам того, а діяти так, то навіть наш обов’язок» 2. Разом з тим, враховуючи реалії кінця XIX — початку XX ст., він вважав за нонсенс програму відновлення Польщі в кордонах 1772 р. Це був принциповий відхід від історичної традиції. На думку ендеків інкорпорувати слід було стільки «східних», у тому числі й українських земель, скільки можна «проковтнути», скільки можна поступово повністю полонізувати, перетворивши Польщу на мононаціональну державу. Такими територіями вважалися Східна Галичина, Волинь і Поділля.

Інші українські землі, на думку ендеків, мали відійти до Росії, в якій вони вбачали противагу німецькому гегемонізму. Але й при цьому, націонал-демократи планували подальшу полонізацію українців, що опиняться у складі Російської імперії. Утворення Радянської Росії додало арґументів ендекам. Модернізуючи ідею antemurale (Польща — форпост і передмурок християнства у його протистоянні зі Сходом), вони стали вбачати у своїй діяльності важливу місію в охороні західної цивілізації від більшовицької загрози.

Таким чином, у політичних доктринах однієї з найавторитетніших і найвпливовіших політичних сил польського суспільства першої половини XX ст. — націонал-демократії — незалежній Україні місця не було.

Не менш впливовою і популярною, ніж концепція ендеків, була «федераціоністська» програма соціаліста Юзефа Пілсудського — найавторитетнішого польського політичного діяча XX ст. Суть цієї програми в тому, щоб у результаті повалення царизму і розпаду Російської імперії створити у Східній Європі, велику, сильну і міцну Польщу. Передбачалося, що відроджена Річ Посполита постане на «федеративних» засадах. До її складу увійдуть польські, литовські, білоруські і українські землі. Провідна роль, звичайно, відводилася польському етнічному, політичному, економічному і культурному елементу.

Незважаючи на те, що програма не давала відповіді на запитання, що робити, коли народи не захочуть об’єднатися в складі Речі Посполитої, соціалісти декларували добровільне входження до складу майбутньої держави. Наступні часи засвідчили еволюцію окремих діячів ППС, які відмовляли деяким народам у праві вирішувати самостійно свою долю.

Отже, дві впливові і популярні польські політичні доктрини щодо України — «інкорпораційна» і «федераціоністська» — ще до створення польської держави базувалися на іґноруванні прав українського народу на самовизначення і висували претензії на володіння українськими землями. Інші концепції не відігравали значущої ролі.