- •Українська державність у XX столітті
- •Політична думка
- •§1. Р.Челлен: Україна в Першій світовій війні
- •§2. Х.Макіндер: Євро-Азія та Україна
- •§3. «Середня Європа» та Україна
- •§4. Україна в геополітичних міркуваннях м.Вебера
- •§5. «Нова Європа» р.Сетон-Вотсона
- •§6. Східна Європа як «Зелений Інтернаціонал»
- •§1. Українська незалежність як загроза цілісності Польщі
- •§2. «Польща для поляків» та проект «Великої України»
- •§3. Польсько-українськи відносини в період Другої світової війни
- •§4. «Пролетарський інтернаціоналізм» як засіб етнічної асиміляції
- •§5. Проукраїнські настрої у польському суспільстві
- •§6. Становлення міждержавних відносин
- •§1. Угорська державність так у першій третині XX століття та український чинник
- •§2. Угорські геополітичні комбінації у Другій світовій війні
- •§3. Угорська політика щодо України на сучасному етапі
- •§1. Утворення Чехословацької республіки та «українське питання»
- •§2. Розвиток двосторонніх зв’язків
- •§3. Українці в чср, проблема Підкарпатської Русі
- •§4. Закарпатська Україна у роки Другої світової війни
- •§5. «Українське питання» у комуністичній Чехословаччині
- •§6. Незалежна Україна в зовнішній політиці
- •§1. Політика Румунії щодо Північної Буковини у роки Першої світової війни
- •§2. «Румунія для румунів» та етнічні українські землі
- •§3. Геополітичні проекти Бухареста в Другій світовій війні та Україна
- •§4. «Національний патріотизм» як засіб асиміляції національних меншин
- •§5. Суперечності розвитку сучасних румунсько-українських відносин
- •§1. Турецько-українські контакти періоду Першої світової війни
- •§2. Турецько-українські відносини у 1918—1921 рр.
- •§3. Радянська Україна у зовнішній політиці Туреччини
- •§4. Відновлення та розвиток двосторонніх відносин на сучасному етапі
- •§1. Україна у німецькій східній стратегії на початку XX ст.
- •§2. Німецько-Австрійський блок та «українське питання»
- •§3. Гітлерівська концепція завоювання життєвого простору та Україна
- •§4. Генеральний план «Ост»
- •§5. Політика нацистів щодо оун
- •§6. Східна зовнішньополітична стратегія фрн та Україна (1949–1989)
- •§7. Незалежна Україна в зовнішньополітичній концепції об’єднаної Німеччини
- •§2. На периферії інтересів
- •§3. «Українське питання» і «холодна війна»
- •§4. Дезінтеґрація срср і Україна: виклик для сша
- •§5. Прорив у двосторонніх відносинах
- •§1. «Українське питання» в Державній думі
- •§2. Українська політика самодержавства у Першій світовій війні
- •§3. Тимчасовий уряд і Україна
- •§4. Більшовицька «Декларація прав народів Росії»
- •§5. «Воєнно-політичний союз» як форма відтворення імперії
- •§6. Доба договірних відносин
- •§7. «Добровільне об’єднання»: доктрина і практика
- •§8. Україна в сучасній російській стратегії
§4. Україна в геополітичних міркуваннях м.Вебера
Ідею створення незалежної України висував Макс Вебер. Для нього цілком природним було те, що українці, соціальна структура яких та рівень розвитку матеріальної і духової культури значно перевищував російські відповідники, мали утворити свою власну незалежну національну державу.
Погляди Вебера на вирішення національного — чи не найголовнішого для Східної та Центральної Європи — питання зазнали певної еволюції. Впродовж перших років XX сторіччя Вебер перебував під сильним впливом ідей федералізму М. Драгоманова, що з ними його ознайомив Богдан Кістяківський, який тоді у Парижі готував до друку двотомник праць Драгоманова. Викладена в «Історичній Польщі та великоросійській демократії» Драгоманова федералістична програма перевлаштування Росії імпонувала Веберові тяжінням до компромісного розв’язання потенційно вибухової проблеми: «її (драгоманівської програми. — Авт.) велика сила відверто полягає в комбінації ідеалів економічних з національними» 61. Вебер також цілком поділяв думку Драгоманова, ідеологічну трансформацію якого він окреслював як перехід від соціалізму до націонал-демократії 62, що соціальна структура Російської імперії є головна перешкода ліберальному розвою та європеїзації Росії. Вебер багаторазово посилався на Драгоманова як на автора найдемократичніших засобів вирішення національного питання в мультиетнічній Європі; дослідник спадщини Вебера Вольфґанґ Моммзен визнає «вплив Драгоманова на Вебера» й зазначає, що «і пізніше Вебер вважав твори Драгоманова за основоположні для будь-якого трактування національних проблем» 63.
Для Вебера не була таємницею російська політика «найлютішого гноблення (erbarmungsloseste Unterdrückung)» 64 України; він зазначав факт потужного і подекуди успішного зросійщення українців 65, згадував про заборону 1876 р. видавання та ввезення української літератури й зауважував, що «лише проблема автономії приблизно 30 млн. малоросів є пункт, на якому затамовують подих навіть найпослідовніші (російські. — Авт.) демократи» 66. Вебер був добре обізнаний з програмними засадами та вимогами різних українських політичних угруповань, зокрема Української демократичної та Української радикальної партій і зазначав, що кінцевою метою деяких політичних сил є відділення України від Росії та створення незалежної української держави 67.
Перебіг подій у Росії впродовж другого десятиліття XX сторіччя, її вступ до Першої світової війни з відверто експансіоністськими замахами та нахабна аґресія на західноукраїнські терени лише зміцнили відому русофобію Вебера. У численних статтях та виступах 1915–1919 років, зокрема в статті «Перехід Росії до примарної демократії» (квітень, 1917), окрім акцентуації моментів монгольськості та комуністичності росіян, з’являються нові мотиви. Вебер вживає вислови «народний імперіалізм (Volksimperialismus)» 68, «більшовицький солдатський імперіалізм» 69, «імперіалістична інтеліґенція» 70, «великоросійський шовінізм» 71, «мілітаристські масові інстинкти» 72, «російське варварство» та «російські варвари» 73, та ін. Російський імперіалізм для Вебера явище настільки ж постійне, наскільки позаполітичне чи позаідеологічне: «Чи несуть на собі експансіоністські зазіхання царистську, кадетську або більшовицьку етикетки, з огляду на наслідки, природно, неважливо» 74. Вебера вражає вороже ставлення росіян до слов’ян і поведінка російських військ на слов’янських теренах: «звіряча мерзотність, що її чинять російські недисципліновані орди... в районах помешкання частково расово спорідненої з ними людності, нагадує середньовічні монгольські часи» 75. Вебер кепкує з російської інтеліґенції: «...ревність інтеліґенції до ощасливлення чужих народів перебувала й перебуває у кричущому контрасті з невирішеними культурними завданнями на власній землі» 76. В багатьох статтях та виступах того часу Вебер трактував Україну як країну, що перебуває в колоніальній залежності від Росії й ставив її в один шерег з Польщею, Литвою, Фінляндією, іншими тогочасними колоніями, скажімо, Індією, Ірландією, Мальтою, Єгиптом, Персією та ін. 77. Щодо європейських колоній Росії Вебер вважав, що вони «мають свою власну й частково дуже давню культуру порівняно з Росією, принаймні значно вищу культуру» 78. Саме тому вже наприкінці 1915 р. Вебер виступав за створення незалежних держав неросійських народів європейської частини імперії: «Я ... за створення польської, малоруської, литовської, латиської автономних національних держав» 79. У жовтні 1916 р. Вебер знов публічно обстоює ідею незалежної України: «Центральний пункт!.. Україна» 80.
Вебер вбачав сутність Жовтневої революції 1917 р. у встановленні військової диктатури на чолі з капралом і спростовував тезу, що більшовизм спирається на «класово свідомі» в європейському розумінні пролетарські маси — переворот, на його думку, був здійснений «солдатським пролетаріатом», який своїм джерелом існування має поталу та здобич, тому російська солдатеска щиро зацікавлена у продовженні війни, зокрема в Україні, яку вона «під приводом «звільнення» 81 матиме змогу і далі ґвалтівно грабувати. Як зазначалося, Вебер був активним членом руху «Середня Європа» й прихильником створення німецько-слов’яно-південносхідноєвропейської федерації, важливе місце в якій мала посісти Україна.