2. Поняття національної та літературної мови. Найістотніші ознаки літературної мови.

Національна мова  це мова, що є засобом усного й письмового спілкування нації. Поняття національна мова охоплює всі мовні засоби спілкування людей: літературну мову, територіальні й соціальні діалекти, просторіччя.

Літературна мова  це унормована, загальноприйнята форма національної мови, що має розвинену систему стилів, наявність усної й писемної форм багатий лексичний фонд.

Найголовніші ознаки літературної мови:

• унормованість;

• стандартність;

• наддіалектність;

• поліфункціональність;

• стилістична диференціація;

• наявність усної і писемної форми.

Основні тенденції розвитку літературної мови:

• поповнення української мови великою кількістю найменувань економічного, політичного та культурного життя України, напр.: інформаційний простір, ринкові відносини, соціальний захист тощо;

• поява нових, активізація вживання та розширення значень раніше відомих слів, напр.: довкілля, перемовини, намет;

• інтенсивне збагачення за рахунок запозичень української термінології:

технічної (принтер, факс, дискета), бізнесової (менеджмент, інвестор, маркетинг, сертифікат) тощо;

• встановлення тісних контактів української мови з різними мовами світу, посилення явищ інтернаціоналізації українського словотвору. Наприклад, спостерігаємо активне використання складних найменувань, що містять іншомовні елементи: експрес-анкета, прес-секретар, хіт-парад, бізнес-леді. За останні 10-15 років простежуються явища, які нівелюють риси української мови, знижують її естетичні якості, - тотальне засмічення іншомовними словами, при тому, що існують українські відповідники: брифінг (зузтріч), дивіденд (прибуток), презентація (показ, ознайомлення);

• лібералізація норм як небажане явище, що супроводжує «збільшення» української мови в комунікативному просторі України: кажу, люблю, грошей, пересічний;

• звільнення від нашарувань умисної русифікації.

4. Мова професійного спілкування як функціональний різновид української літературної мови. Професійна мовнокомунікативна компетенція.

Мова професійного спілкування є підсистемою сучасної літературної мови, якою послуговуються переважно представники певної професії. Головна ознака мови професійного спілкування – наявність термінології, притаманної тій чи іншій професії та професіоналізмів. Крім того, ця мова має деякі особливості в словотворі і граматиці, відрізняється від інших професійних мов своєю лексико-семантичною системою. Професійні мови неоднорідні, мають різні моделі, наприклад, професійна мова техніки: мова науки (мова теорії ,спеціальна термінологія), мова виробництва (цехова мова, професійна розмовна мова, власне виробнича мова, спеціалізована за дрібними галузями).

Головним завданням мови професійного спілкування є забезпечення професійної діяльності. Функціонує ця мова переважно в усній формі ,послуговуються нею як в офіційних, так і неофіційних умовах спілкування. Характерна ознака мови професійного спілкування – діалогічність. Професійній мові властиві певні комунікативні властивості: абстрагованість, логічність, точність, ясність, об’єктивність.

На функціонуванні мови професійного спілкування позначається неоднорідність спілкування між фахівцями (одно дисциплінарне, різнодисциплінарне). Поширеним є спілкування між фахівцем і нефахівцем, приклад чого – науково-популярні видання ,інструкції з експлуатації.

Терміни мова професійного спілкування і ділова мова не тотожні. Діловою мовою послуговуються представники різних професій, мова професійного спілкування функціонує в межах певної професійної сфери.

Будь-яка професійна діяльність потребує певних мовнокомунікативних умінь. Уже на етапі працевлаштування необхідно скласти резюме, спілкуватися телефоном, писати електронні повідомлення й листи, брати участь у співбесіді, заповнювати бланки. Згодом потрібним стають уміння оформляти ділову документацію, виступати з повідомленням чи доповіддю, укладати угоди, обговорювати контракти тощо.

Комунікативна компетенція – сукупність знань про спілкування в різноманітних умовах з різними комунікаторами, а також уміння їх ефективного застосування в конкретному спілкуванні в ролі адресанта й адресата.

Спілкування у професійній сфері вимагає спеціальних знань і навичок. Важливим чинником, що впливає на становлення і розвиток професійної мовнокомунікативної компетенції та сприяє самореалізації фахівця, є креативність особистості.

Формування професійної мовнокомунікативної компетенції передбачає:

• глибокі професійні знання і оволодіння понятійно-категоріальним апаратом певної професії;

• досконале володіння сучасною українською мовою;

• знання етикетних формул і вміння ними користуватися в професійному спілкуванні;

• уміння працювати з різними типами текстів;

• уміти знаходити, вибирати, сприймати, аналізувати та використовувати інформацію профільного спрямування;

• володіти інтерактивним спілкуванням, характерною ознакою якого є необхідність миттєвої відповідної реакції;

• володіння основами риторичних знань і вмінь.

Отже, професійна мовнокомунікативна компетенція особистості є показником сформованості системи професійних знань, комунікативних умінь і навичок, ціннісних орієнтацій, загальної гуманітарної культури, показників культури мовлення, необхідних для якісної професійної діяльності.