Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
спільна справа.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
15.08.2019
Размер:
354.3 Кб
Скачать

32. Теорії ринку.

Сучасний ринок – це один з феноменів, який зумовлює складну систему господарювання, в якій тісно взаємодіють ринокові закономірності, численні регулюючі інститути і масова свідомість.

Ринок як полісистемне, складне утворення має надзвичайно багату структуру: ринки – товарів, капіталу, фінансово-кредитний, валютний, трудових ресурсів, інформації, тіньовий тощо.

Про ринок говорять тоді, коли розглядають взаємодію попиту і пропозиції будь-якого товару.

Визначення ринку  Наведемо основні підходи до визначення поняття "ринок".  1. У побуті під ринком розуміють передусім простір (місце, територію, зону), на якому здійснюється купівля-продаж товарів (торговий зал магазину або біржі, територія сільського або міського ринку).  2. Багато економістів розглядають ринок як фазу обміну процесу відтворення. Окремі автори ототожнюють його з торгівлею або сферою обігу.  3. У багатьох визначеннях увага акцентується на системі відносин між людьми. Ринок — це відносини між людьми, що виявляються через обмін, який функціонує на основі законів товарного виробництва й обігу.  4. Ринок — це сукупність соціально-економічних відносин у сфері обігу, за допомогою яких здійснюється купівля-продаж товарів і остаточне визнання їх суспільної цінності. Це центральний елемент товарного виробництва, оскільки є основним і визначальним способом зв'язку між відокремленими виробниками на основі суспільного поділу праці.  Оскільки кінцеве призначення товарів і послуг полягає в їх споживанні, то очевидно, що ринок є вирішальною умовою прямого й оберненого зв'язку між виробництвом і споживанням, виконуючи функції обміну і розподілу матеріальних і духовних благ. На ринок поширюється дія всіх економічних законів товарного виробництва: вартості, попиту і пропозиції, конкуренції, грошового обігу та ін. Дія системи економічних законів надає ринку значення саморегульованої системи, яка робить вирішальний вплив на функціонування всього товарного виробництва. 

  

41.Суть підприємництва та умови його існування

Підприємництво (підприємницька діяльність) — це основний вид самостійної господарської діяльності, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, яких називають підприємцями, від свого імені і на свій ризик на постійній основі. Ця діяльність спрямована на досягнення запланованого результату (одержання прибутку або підприємницького доходу) шляхом найкращого використання капіталу і ресурсів економічно відокремленими суб'єктами ринкового господарства.

Вони несуть повну матеріальну відповідальність за результати своєї діяльності і підпорядковуються правовим нормам (законодавству) країни. Основними складовими цього поняття є: Підприємництво як особливий вид діяльності вимагає від суб'єктів цієї діяльності певного способу мислення, особливого стилю і типу господарської поведінки. Підприємництво як самостійна діяльність передбачає свободу і самостійність суб'єктів цієї діяльності в різних напрямках. Підприємництво як господарська діяльність передбачає організацію та управління господарським процесом незалежно від виду і сфери діяльності фірми або індивідуального підприємництва. Підприємницька діяльність здійснюється фізичними та юридичними особами.

Фізичні особи — це індивідуальні підприємці, правове становище яких регулюється відповідними законами.

Юридична особа — це носій матеріальних прав і обов'язків.

Підприємницька діяльність, яка здійснюється фізичними особами, належить до індивідуальної (приватної) підприємницької діяльності. Підприємницька діяльність, яка здійснюється юридичними особами, належить до колективного підприємництва. Осіб, які займаються підприємницькою діяльністю, називають підприємцями. Підприємець — це особа, яка вкладає власні засоби в організацію справи і бере на себе особистий ризик, пов'язаний з його результатами, а також всю повноту відповідальності за кінцеві результати діяльності як індивідуальної, так і колективної. Підприємець здійснює господарську діяльність від свого імені й на свій ризик. Підприємницька діяльність здійснюється на постійній основі, а не на основі одноразових угод. Підприємницька діяльність спрямована на: — досягнення комерційного успіху, одержання прибутку, або підприємницького доходу; — найкраще використання капіталу: власності, іншого майна, фінансових, матеріально-технічних, трудових ресурсів. В Україні в залежності від форм власності розрізняють державні, колективні та власні підприємства або виробниче, комерційно-збутове та фінансово-кредитне підприємництво. Державне підприємство — це діяльність державних підприємств, які випускають товари і надають послуги, що необхідні для розвитку національної економіки України. Воно здійснюється не тільки на комерційній основі, а й відіграє провідну роль в економіці у зв'язку з перевагою державної власності й недостатнім розвитком ринкових відносин.

42. Підприємство як суб»єкт ринкової економіки

У політекономічному розумінні підприємство - це первинна ланка суспільного поділу праці і водночас основна структурна ланка народногосподарського комплексу й основний суб'єкт ринкової економіки. В такій якості підприємство виступає тому, що:

1. Саме на підприємстві проходить процес виробництва матері­альних благ (надання послуг).

2. Підприємство має закінчений цикл відтворення (випуск і реалізація продукції) й покриває свої видатки своїми доходами, тобто, діє на основі комерційного розрахунку.

3. Підприємство є самостійним господарюючим суб'єктом з правами юридичної особи (має самостійний баланс, рахунки в банку, свою печатку й товарний знак).

   Підприємства   діють    у    найрізноманітніших Класифікація     сферах та умовах. Це породжує багаточисельність підприємств    І  їх ВИдів. Основним якісним параметром, за яким відбувається   класифікація   підприємств,   є  влас­ність. Згідно з законами України "Про власність", "Про підприємс­тва в Україні", "Про господарські товариства", підприємства Украї­ни за цим параметром поділяються на такі види. Див. схему 83.

Відповідно до обсягів господарського обороту й кількості пра­цівників підприємства поділяються на великі й малі. Так, згідно з Законом України "Про підприємства" до малих підприємств належать підприємства: в промисловості - з кількістю працюючих до 200 осіб; в інших галузях виробничої сфери - до 50 осіб; у невиробничій сфері - до 25 осіб; у роздрібній торгівлі - до 15 осіб (За американською класифікацією, до малого бізнесу відносяться фірми з кількістю зайнятих - до 500 осіб).

Як свідчить світовий досвід, на сучасному етапі найбільший ефект підприємництво дає в малому бізнесі. У наших умовах на малі підприємства покладається велика надія в справі оздоровлення економіки.

Хоча розвиток малого бізнесу є однією з найважливіших мега-тенденцій світової економіки на перспективу, ототожнювати підприємництво лише з ним було б помилкою. Практика показує, що менеджери з підприємницькою "хваткою" стають ключовими фігурами і у великих приватних корпораціях, і на підприємствах державного сектора. В сучасних умовах, коли технологія, ринкова кон'юнктура, умови конкуренції (особливо міжнародної) зміню­ються надзвичайно швидко, від менеджерів великих компаній вимагається новий підхід до організації управління, основні риси якого мало чим відрізняються від стилю власників і засновників малих фірм.

   Тобто, в сучасних умовах у великих корпораціях повинна відбуватися

(і відбувається в промислове розвинутих країнах) децентралізація управлін­ня, що веде до появи в їхніх структурах великої кількості підрозділів, які виступають на ринку практично як самостійні фірми. А це означає, що діють вони вже не за прямими вказівками штабу фірми, а лише дотримуючись загальної її стратегії. Оперативні ж питання цими підрозділами вирішуються цілком самостійно. Така загальна тенденція розвитку підприємництва. І чим більш воно активне, чим більше здібних і активних людей втягується в підприємницьку діяльність, чим більше охоплює сфер, тим краще використо­вуються всі суспільні ресурси, тим інтенсивніший господарський розвиток, тим повніше задовольняються потреби людей.

Схема 83 Соціально-економічні види підприємств України

З точки зору умов користування майном і результатами праці підприємства поділяються на первинні, де користування основане на праві власності, й орендні, де користування зумовлено правом тимчасового володіння.

За способом формування статутного капіталу та відпові­дальності юридичних і фізичних осіб розрізняють: приватні фірми, колективні підприємства з необмеженою відповідальністю, колективні підприємства з обмеженою відповідальністю (акціонер­ні товариства).

Нарешті, підприємства, згідно з Законом "Про підприємства" можуть на добровільних засадах об'єднуватись в асоціації, концер­ни, трести та інші об'єднання (навіть транснаціональні) як за галузевою, так і за територіальною та іншими ознаками.

43. Сутність витрат виробництва та їх види.

Для виробництва продукції підприємець повинен зробити певні витрати. До таких витрат належать елементи факторів виробництва, які використовуються у виробництві. Це витрати на оплату живої праці (заробітну плату); на будівлі та обладнання (інвестиції); оплату природних ресурсів (води, корисних копалин, що використовуються як сировина та матеріали) та палива; оплату інших енергоносіїв. Виробничі витрати - це фактичні витрати виробника (фірми) на придбання й використання всіх необхідних умов виробництва, які забезпечують осягнення кінцевого результату господарської діяльності. Зовнішні витрати (їх ще називають явні, прямі, грошові) - це витрати підприємця на придбання ресурсів, які не належать даній фірмі. Наприклад, заробітна плата найманих працівників, витрати на придбання сировини, устаткування, сплата податків тощо. Внутрішні витрати (або неявні, непрямі, неоплачувані) пов'язані з використанням факторів виробника, які перебувають у власності самої фірми (грошовий капітал, обладнання). Для розрахунку внутрішніх витрат підраховують ту вигоду, яку підприємство могло б мати, передавши власні ресурси на сторону. Сучасна економічна наука відносить до внутрішніх витрат нормальний прибуток - мінімальну плату, необхідну для утримання підприємця в певній сфері бізнесу. Вирізнення зовнішніх і внутрішніх витрат необхідно для правильного визначення розміру прибутку, одержуваного підприємцем, отже, для оцінки реального стану справ у фірми. Із виділенням зовнішніх та внутрішніх витрат розглядають два підходи до розуміння природи затрат фірми: бухгалтерський і економічний. Бухгалтерський підхід передбачає врахування зовнішніх (явних) витрат, які оплачуються безпосередньо після отримання рахунка чи накладної. Ці витрати відображаються у бухгалтерському балансі фірми і є бухгалтерськими витратами. Економічний підхід до витрат виробництва передбачає врахування не тільки зовнішніх, а й внутрішніх витрат, пов'язаних з можливістю альтернативного використання ресурсів. Економічні витрати відрізняються від бухгалтерських на величину альтернативної вартості власних ресурсів. Таким чином, економічні (вмінені) витрати - справжні витрати виробництва на даний товар, що визначаються як найвища корисність тих благ, які суспільство може отримати за оптимального використання ресурсів. Для фірми (виробника) дуже важливо також аналізувати витрати виробництва з огляду на чинник часу. Для фірми існують два періоди функціонування:

1. Довгостроковий період функціонування фірми - це інтервал часу, впродовж якого фірма має можливість змінити всі зайняті ресурси, зокрема й виробничі потужності. 2. Короткостроковий період - це період часу, впродовж якого фірма не може змінити обсяг (кількість) принаймні одного з наявних у неї видів виробничих ресурсів, скажімо, капітального.

Таким чином, у короткостроковому періоді одна частина ресурсів є перемінною (природні й трудові ресурси), а друга частина - постійною. Тому короткостроковий період нерідко називають періодом фіксованих виробничих потужностей. Відповідно, одна частина витрат фірми становить постійні витрати, а друга - змінні. Постійними витратами (Fixed Cost - FC) називають такі, величина яких не залежить від зміни обсягу виробництва. До постійних витрат належать витрати, на cплату оренди (якщо орендуються приміщення, основні фонди тощо), витрати на рентні та страхові платежі, сплату відсотків за кредит та ін. Постійні витрати є обов'язковими і зберігаються навіть тоді, коли фірма нічого не виробляє, але мусить підтримувати готовність до виробництва. Змінними витратами (Variable Cost - VC) називають витрати, величина яких знаходиться в залежності від зміни обсягу виробництва. До змінних належать витрати на заробітну плату, сировину, матеріали, паливо, електроенергію. Сума постійних і змінних витрат при кожному даному обсязі виробництва утворює загальні (валові) витрати виробництва (ТС). Суму постійних і змінних витрат виробництва називають загальними витратами фірми (Total Cost - TC). Тому формулою загальних витрат є:

TC=FC+VC

де FС - постійні витрати, VC - змінні витрати. Велике значення в економічному аналізі роботи підприємств мають граничні витрати. Граничні витрати (Marginal Cost - MC) - це витрати, котрі додатково потрібні для виробництва кожної одиниці продукту понад визначений обсяг:

де TC - зміна загальних витрат, Q - зміна кількості продукції, що виробляється. Зростання граничних витрат призводить до зменшення виробництва продукції, а отже - і до підвищення їх ціни. Зміну витрат на створення додаткової одиниці продукції зумовлено дією закону спадної продуктивності факторів виробництва. Суть його полягає в тому, що коли один із факторів виробництва є змінним, а інші постійними, то, починаючи з певного моменту, гранична продуктивність кожної наступної одиниці змінного фактора зменшуватиметься. Витрати виробництва у грошовій формі на одиницю продукції становлять собівартість продукції. Визначається вона, як сукупні витрати, поділені на кількість виробленої продукції, тобто як середні витрати:

AC= TC : Q,

де AC - середні витрати, TC - загальні витрати, Q - кількість виробленої продукції. Собівартість продукції є мірилом витрат і доходів підприємства. Зменшення витрат на виробництво продукції збільшує доходи, і навпаки. Отже, собівартість відображає реальні витрати підприємства на виробництво продукції, дає можливість визначити ефективність його роботи. Товаровиробники в умовах конкуренції повинні прагнути до скорочення витрат виробництва або собівартості продукції. Так, для зниження витрат, пов'язаних з використанням основних фондів, необхідно поліпшувати якість машин, устаткування, споруд, зменшувати частку пасивної частини основних фондів (кількість складських приміщень, інших споруд, тари тощо). Слід особливу увагу звернути на зниження непродуктивних витрат - штрафів, відшкодування збитків тощо, пов'язаних із невиконанням підприємством своїх договірних зобов'язань. До таких витрат належать також прогули працівників на підприємстві. В Україні надзвичайно важливу роль у зниженні собівартості на підприємствах відіграє економія сировини, електроенергії, палива.

44. Валовий дохід, його суть та структура.

У процесі господарської і фінансової діяльності суб'єкти підприємництва, створивши статутні капітали, здійснюють витрати, пов'язані з підготовкою виробництва, з забезпеченням потреб виробництва матеріальними і трудовими ресурсами, та інші витрати і отримують доходи як від продажу (реалізації) власної продукції, так і від інших видів діяльності. Чинна система оподаткування прибутку підприємств, яка введена в Україні у 1997 р. передбачає, що в основу системи оподаткування прибутку підприємств кладеться обсяг їхніх валових доходів і валових витрат. Саме різниця між валовими доходами і валовими витратами в основному визначає об'єкт оподаткування прибутку підприємств; тому докладно розглянемо їхні характеристики. Під валовим доходом Закон розуміє загальну суму доходів суб'єкта підприємницької діяльності, отримуваних ним на території України і за її межами у грошовій або інших формах від усіх видів діяльності. Основну питому вагу у складі валових доходів істотної більшості підприємств будь-якої галузі сфер виробництва і надання послуг складає виручка від продажу (реалізації) власної продукції (послуг, робіт), а також іншої реалізації (докладніше питання реалізації продукції розглядаються у розділі 5). Але кожне підприємство, крім реалізації товарів, робіт, послуг, може мати й інші джерела надходження коштів, тобто інші доходи, які з реалізацією товарів, робіт, послуг безпосередньо не пов'язані. Серед таких доходів найсуттєвіше значення для більшості підприємств мають такі надходження. Суми штрафів, неустойок і пені. Валовими доходами підприємства вважаються як одержані ним від контрагентів суми штрафних санкцій за порушення господарських договорів, так і ті, що присуджені судом або господарським судом і чекають стягнення на користь підприємства. Чинне законодавство України передбачає штрафні санкції за недопоставку продукції, порушення строків поставки, асортименту і якості продукції. Фінансова служба підприємств спільно з юридичною та збутовою службами проводять роботу, яка забезпечує надходження цих доходів від партнерів-порушників, зокрема слідкує за своєчасним оформленням документів для розгляду в судах справ про стягнення санкцій з тих, хто порушує умови договорів і не сплачує самостійно, як належить за законом, штрафів, неустойок, пені. Доходи від операцій з цінними паперами, валютними цінностями, борговими зобов'язаннями. До цієї групи доходів належить, насамперед, прибуток, одержаний від продажу цінних паперів і деривативів, який обчислюється шляхом порівняння доходу від продажу цінних паперів і деривативів з сумою витрат, пов'язаних із їх придбанням. Якщо підприємство емітує облігації (або інші цінні папери, що засвідчують боргові відносини), кошти від їх реалізації включаються до складу валових доходів; підприємство-інвестор (тобто покупець облігацій) до складу валових доходів включає проценти, одержані від володіння ними, а також кошти, одержані від емітента у зв'язку з погашенням облігацій. До валових доходів законодавство відносить також кошти, які одержує підприємство від продажу іноземної валюти, і позитивні курсові різниці, що виникають внаслідок коливання курсу національної валюти. Дериватив — документ про право чи зобов'язання придбати або продати цінні папери, інші матеріальні чи грошові активи в майбутньому на визначених ним умовах. Слід зауважити, що до цієї групи доходів за економічним змістом належать і суми дивідендів, які одержують підприємства-інвестори на вкладений капітал у акції інших юридичних осіб-резидентів, а також доходи від володіння іншими корпоративними правами (наприклад при одержанні частини прибутку спільного підприємства). Однак, згідно з Законом України "Про оподаткування прибутку підприємств", ці доходи не причислюються до валових доходів, зважаючи на техніку їх оподаткування (про це йдеться у розділі 6). Доходи у вигляді безповоротної фінансової допомоги. До них належать кошти, які одержує підприємство безповоротно, матеріальні або нематеріальні активи — без оплати або повернення. До складу валових доходів належать також суми заборгованості підприємства іншим підприємствам (або фізичним особам), які залишилися нестягненими до моменту закінчення строку позовної давності. Доходи від урегулювання сумнівної та безнадійної заборгованості. Підприємство може мати дохід від примусового стягнення за рішенням суду дебіторської заборгованості за відвантажену (відпущені) товари, виконані роботи, надані послуги. Річ у тім, що коли підприємство-покупець затримує платіж понад ЗО днів від дати оплати, яка випливає з договору, підприємству-постачальникові дозволяється не вважати вартість такої поставки доходом (за умови, що воно звернулося де суду з позовом на примусове стягнення такого боргу). Доходом ця сума стає за фактом реального отримання грошей за судовим рішенням. До складу валових доходів не вносяться суми непрямих податків, які становлять частину відпускної ціни товарів, робіт та послуг і призначені для перерахування до бюджету (мова йде про податок на додану вартість і акцизний збір; докладно це розглядається у розділі 5). Запроваджені в Україні національні стандарти бухгалтерського обліку і фінансової звітності не передбачають ведення бухгалтерського обліку валових доходів і валових витрат, цей облік здійснюється у межах запровадженого в 1997 р. податкового обліку, який усі суб'єкти підприємницької діяльності мають вести поряд із бухгалтерським обліком. В законодавчому порядку в Україні, зокрема, встановлений єдиний порядок ведення податкового обліку в частині фіксації дати появи у підприємств валових доходів (тобто збільшення валових доходів), а також збільшення валових витрат, що вкрай важливо для визначення суми податку на прибуток. Датою збільшення валового доходу від реалізації продукції вважається дата відвантаження товару, а для робіт, послуг — дата фактичного їх виконання, засвідчена у відповідних документах, підписаних сторонами; якщо ж здійснено авансовий платіж під відвантаження товару, виконання робіт, надання послуг, датою збільшення валових доходів вважається дата зарахування коштів від покупця на банківський рахунок підприємства-постачальника (або дата одержання готівки через касу підприємства, якщо авансовий платіж здійснено у такий спосіб).

49 Обороту капіталу. Основний і оборотний капітал.Амортизація. Оборот капіталу – це не окремий акт, а процес який постійно відновлюється. Тривалість обороту залежить від продукції, яка виробляється. Різні складові основного капіталу, мають різний час обернення. Повною заміною старих складових елементів основного капіталу завершується реальний оборот основного капіталу. Скорочення часу обороту капіталу веде до збільшення маси прибутку. Час складається із часу виробництва і часу обігу. Час виробництва – це час протягом якого капітал перебуває у сфері виробництва. Знаходиться під впливом робочої сили. Час обігу – це час, протягом якого капітал, перебуває у товарній чи грошовій формі перебуває у сфері обігу. Час обігу включає в себе: -час продажу товару (перетворення товарного капіталу в грошовий) -час купівлі елементів капіталу -перетворення грошового капіталу в продуктивний -час завершення виробництва у сфері обігу

Час обороту капіталу – це сума часу протягом якого вся авансована капітальна вартість проходить процес виробництва та обігу.

Швидкість – число обертів за рік.

Число обертів = 12 місяців час обороту в місяці

Основний капітал підприємства ― це та частина продуктивного капіталу, яка повністю бере участь у виробництві й тривалий час зберігає свою споживну вартість, а вартість його переноситься частинами на продукцію, яка виробляється, впродовж усього періоду використання і повертається до свого власника теж по частинах, в міру реалізації готової продукції.

Інакше обертається капітальна вартість, авансована на предмети праці. Вартість придбаної сировини, допоміжних матеріалів і палива входить повністю у вартість товару, що виробляється і при реалізації повністю повертається у грошовій формі до підприємця. Ця частина постійного капіталу набуває форми оборотного капіталу. До оборотного капіталу відноситься і змінний капітал, тобто та частина капіталу, яка авансується на придбання робочої сили.

Отже, оборотний капітал ― це частина продуктивного капіталу, яка впродовж одного періоду виробництва втрачає свою стару споживну вартість, а її вартість повністю переноситься у вартість товару, що виробляється, і повністю повертаються до свого власника у грошовій формі після реалізації товару.

Поділ капіталу на основний і оборотний властивий лише для продуктивного капіталу. Грошовий і товарний капітали, які функціонують у сфері обігу, такого поділу не мають. В основі поділу капіталу на основний і оборотний лежить спосіб участі різних частин продуктивного капіталу в процесі перенесення вартості. Поділ же капіталу на постійний і змінний в основі своїй має спосіб участі різних частин авансованого капіталу в процесі виробництва додаткової вартості.

     Існує 2 види зношування основного капіталу:

  1. фізичний знос – матеріальний знос машини...за час їхнього функціонування в процесі виробництва або невикористання; цей знос є наслідком виробничих навантажень, впливу атмосферних умов, змін у будові матеріалу, інше.  У результаті фізичного зносу праці втрачають частину своєї вартості.

  2. моральний знос – передчасна втрата основним капіталом їхньої вартості або зменшення її. Є дві форми морального зносу: перша форма – підвищення продуктивності праці у сфері виробництва засобів праці, це приводить до зниження витрат виробництва на відтворення основних фондів; друга форма – з’являються принципово нові засоби праці, які мають більш високі конструктивні характеристики та експлуатаційні якості.

Амортизація основного капіталу – заміщення в грошовій формі зношених засобів праці поступовим перенесенням вартості на продукт, що виробляється. Відрахування на заміщення вартості зношеної частини основного капіталу називають амортизаційними. Встановлений у законодавчому порядку річний процент заміщення вартості зношеної частини основного капіталу називають нормою амортизації.