ЗМІСТ
ВСТУП……………………………………………………………………………..3
РОЗДІЛ 1. СУЧАСНИЙ СТАН ПРАВОСЛАВ’Я В УКРАЇНІ
1.1. Українська Православна Церква (Московського Патріархату)…………….7
1.2. Українська Православна Церква (Київського Патріархату)..........................10
1.3. Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ)………………… 13
РОЗДІЛ 2. ПРОБЛЕМИ МІЖКОНФЕСІЙНОГО ПРОТИСТОЯННЯ МІЖ ПРАВОСЛАВНИМИ ЦЕРКВАМИ В УКРАЇНІ………………………………
2.1.Втручання влади в регулювання «православного питання»………...............17
2.2. Сучасний стан взаємовідносин між УПЦ КП, УПЦ МП, УАПЦ………... 22
ВИСНОВКИ……………………………………………………..............................29
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ............................................................33
ВСТУП
Актуальність теми. Православ’я є однією з найбільш поширених конфесій в Україні. Через свою залежність від інших православних церков, воно роз’єднане на три самостійні гілки. Перше місце за кількістю зареєстрованих громад в Україні посідає Українська Православна Церква МП, друге – Українська Православна Церква КП і третє – Українська Автокефальна Церква. Взаємини між православними церквами в Україні є дуже складними, а перспективи діалогу невизначені. Однією із найскладніших проблем у цій сфері є проблема глибокого розколу, відсутність чіткого діалогу, різні бачення перспектив розвитку своєї конфесії, її статусу, історичної спадщини, обрядових регіональних практик, культурної та мовно-етнічної основ. І ці всі ознаки не дозволяють злитися всім гілкам православ’я, а лише провокують протистояння та відкриті конфлікти між віруючим населенням України.
Неодноразово з ініціативи самих церков, а також з боку держави були намагання помирити православних в Україні, зверталися до Патріархів різних православних церков, створювали міжправославні комісії, форуми, відбувалися зустрічі з усіма предстоятелями церков, закликаючи їх сприяти створенню єдиної Помісної православної церкви в Україні. Однак розкол має дуже глибокі корені і ситуація ніяк не розв’язується, хоча стає яснішою і однозначною. Все менше залишається надій стосовно швидкості і результативності об’єднавчого процесу, але все ж вони залишаються.
Отже, спроба об’єктивно розглянути проблеми і особливості співіснування православних церков в Україні є актуальною і своєчасною у зв’язку із збільшенням впливу ролі церкви та релігії на світогляд населення.
Стан наукової розробки проблеми. Вивчення проблем у розвитку сучасного православ’я в Україні, є досить актуальним у наш час. Теоретичні підходи щодо аналізу сучасних процесів у релігійній сфері та дослідження феномену українського православ’я зокрема можна знайти у працях таких науковців, як Олександр Саган, Сергій Зідорук, Віктор Єленський, Людмила Филипович, Юрій Чорноморець та ін. Але різноманітність та змістовна глибина досліджуваної проблеми дає підстави для подальшого її пізнання.
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є аналіз співіснування православних церков у сучасній Україні.
Мета характеризується у таких дослідницьких завданнях:
проаналізувати діяльність та сучасний стан УПЦ МП, УПЦ КП і УАПЦ;
з’ясувати причини, які зумовили розкол між православними церквами в Україні;
охарактеризувати позицію офіційної влади щодо ситуації в українському православ’ї;
простежити процес переговорного процесу між, УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ;
проаналізувати можливі шляхи об’єднання православ’я в сучасній Україні.
Об’єктом дослідження є діяльність православних церков в сучасній Україні.
Предметом дослідження є проблеми співіснування православних церков в сучасній Україні.
Географічні межі дослідження охоплюють землі які входять до складу сучасної України.
Хронологічні межі дослідження: нижня межа 1992 – 2000рр. – період коли відбувся розкол в українському православ’ї, верхня межа 2000 – 2012 року, період сучасного розвитку православ’я в Україні.
Наукова новизна. У даній роботі проаналізовано причини співіснування православних церков у сучасній Україні, цілісно розкривається діяльності УПЦ МП, УПЦ КП і УАПЦ. З нього випливає, що перша стала виразником інтересів Москви, а дві останні через свою не канонічність почуваються ізольованими в світовому православ’ї. З’ясовано причини, які зумовили розкол між православними церквами в Україні, охарактеризовано позицію влади щодо ситуації в українському православ’ї з якої випливає те, що відсутня чітка позиція з боку офіційної влади щодо ситуації в українському православ’ї. У ході дослідження вдалося простежити, що в утворенні та діяльності трьох головних конфесій в Україні відчувається заполітизованість релігійного життя, українське православ’я до сьогодні не представлене незалежною канонічною структурою. В свою чергу РПЦ і Вселенський патріархат не зацікавлені в створені міцної Української Церкви.
Методи дослідження. У процесі вивчення проблеми застосовувалися принципи і методи загально – наукового та історичного аналізу. За допомогою порівняльно – історичного методу та методу періодизації вдалося простежити зміни, які відбулися в українському православ’ї з 1992 по 2012рр. Метод структурно – функціонального аналізу сприяв з’ясуванню рис і особливостей сучасного стану православ’я в Україні. При визначенні чисельності церковно – адміністративних одиниць, кількості вірних УПЦ МП, УПЦ КП та УАПЦ застосовувався кількісний метод. Для з’ясування конкретних завдань було використано проблемно – хронологічний, порівняльний, історико – географічний метод, що відповідають об’єктові та предметові дослідження. Застосування перелічених методів дозволило розв’язати поставлені завдання та досягти визначеної мети.
Практичне значення. Матеріали дослідження дають змогу самостійно розглянути проблеми і особливості співіснування православних церков в Україні, а також можуть бути використані при підготовці до занять з історії України, релігієзнавства, церковної історії.
Структура роботи зумовлена її метою і завданням, складається із вступу, двох розділів (п’яти підрозділів), висновку, списку використаних джерел. Загальний обсяг курсової роботи складає 35 сторінки.
Розділ 1. Сучасний стан православя в україні
Релігійне питання – складне і проблемне для нашої країни. Оскільки Українська православна церква поділена на три самостійні і ворогуючі між собою релігійні інституції як Українська Православна Церква (Московський Патріархат), Українська Православна Церква (Київський Патріархат), Українська Автокефальна Православна Церква, які разом з іншими православними громадами об’єднують понад 9,5 тис. організацій, що становить майже 53% усієї релігійної мережі України. Таке різноманіття православних утворень обумовлено процесом національного державотворення, політичними чинниками, наявністю представників різноманітних етнічних груп, які традиційно належали до певних православних релігійних громад.
1.1. Українська Православна Церква (Московського Патріархату)
Українська Православна Церква канонічно підпорядковується Московському Патріархату. Станом на 1 січня 2011 року вона мала 12 251 зареєстровану релігійну одиницю (із них 11952 громади), нараховувала 45 єпархій, 69 архієреїв, з них 42 правлячі, 19 вікарних і 8 на спочинку. До складу УПЦ 186 монастирів, 13 місій, 34 братства, 4576 ченців та черниць, а також три монастирі, які піднесені до рівня лаври (Києво – Печерський, Почаївський, Святогірський). Кількість священиків – 9680. Під керівництвом УПЦ діє Київська духовна академія і семінарія, духовні семінарії в Одесі, Харкові, Почаєві, Луцьку, богословський інститут у Чернівцях, богословська академія в Ужгороді, низка нижчих духовних освітніх закладів. УПЦ належать 20 навчальних закладів, 4344 недільні школи, а також численні засоби масової комунікації. Єдина конфесія в Україні, яка є частиною Вселенської православної церкви, перебуває євхаристичному спілкуванні з усіма помісними православними церквами світу.
Архієрейський Собор є найвищим органом УПЦ, також періодично збирається Всеукраїнський Церковний Собор (помісний) за участю єпископату, представників духовенства, ченців та мирян УПЦ для обговорення найважливіших питань внутрішнього життя УПЦ.
Предстоятелем УПЦ є митрополит Київський та всієї України – Володимир (Сабодан). Його резиденцією є Свято – Успенська Києво – Печерська Лавра.
Українська Православна Церква може бути автономною, оскільки володіє усіма правами, що наближують її рівня автокефальної Церкви, однак у диптих автономних і автокефальних православних церков вона не внесена.
На шляху до набуття автокефалії УПЦ стоять такі перешкоди як:
негативне ставлення Московського Патріархату до ідеї автокефалії;
складна міжконфесійна ситуація в Україні, що зумовлена наявністю ще двох неканонічних православних церков;
різні погляди щодо створення автокефалії в Україні серед архієреїв та прихожан;
побоювання Московського Патріархату відносно того, що Константинопольський Патріархат не визнає автокефалії УПЦ, а спробує включити її до свого складу. У свою чергу визнання є необхідною умовою для набуття автокефалії.[20]
У зв’язку з адміністративною реформою, яка проводилася 2007р. УПЦ було руко положено 13 архієреїв, але після обрання патріархом Московським Кирила (Гундяєва), ця реформа була призупинена, оскільки кількість українських єпископів могла зрівнятися з кількістю єпископів самої РПЦ і на Помісному Соборі українські архієреї могли прийняти будь – яке вигідне рішення для УПЦ. Відповідно у 2009р. було рукоположено лише двох архієреїв, жодна єпархія не розділена.
Візит у липні – серпні 2009р., Патріарха Московського і всієї Русі Кирил був відзначений підвищеною увагою українських ЗМІ, викликав велику кількість коментарів і набрав величезного суспільного резонансу. Багато хто припускав що приїзд патріарха назавжди зупинив процес автокефалізації УПЦ. «Наш патріарх – Кирил!» – звучало в місцях служіння Патріарха.(2) Коли у 2010р. Патріарх знову відвідав Київ, Одеську та Дніпропетровську єпархії УПЦ, його приїзд був сприйнятий українським суспільством, як черговий робочий пастирський візит, і не викликав такого резонансу як попередній. В Україні було проведено кілька заходів Руської Православної Церкви:відбулося засідання декількох комісій Міжсоборної присутності. Журналісти почали говорити про Київ як про одну з «синодальних столиць» Руської Церкви. Підготовка візитів у травні 2011р. свідчить про пріоритетність для Патріарха «українського напрямку».[4 ]
Концепція «Руського світу», яка постійно звучала у виступах і проповідях під час візиту Патріарха Кирила в Україну в 2009році, викликала в Україні великий і неоднозначний резонанс. В Україні незвично пролунали слова, вимовлені Патріархом Кирилом новообраному Президентові України: «Спадкоємцями Святого благовірного рівноапостольного князя (Володимира) є братні народи, які зв’язані єдиною історичною традицією. І як важливо, щоб ці тридцятимільйонні частини єдиної Святої Русі завжди зв’язувала дружба, мир, співробітництво».[4] Але єдність Церкви для Патріарха не означає об’єднання держав, а роль Києва не принижується по відношенню до Москви. Під час візитів в Україну Патріарх Кирил на святкування Хрещення Русі постійно підкреслював на київоцентричності цього торжества і говорив, що Україні призначається почесна роль у духовній єдності слов’янських народів. Єдине, що знайшло позитивний відгук у частини суспільства, яка не втрачає єдності з руською цивілізацією після візитів Патріарха Кирила, це його думка стосовно того, що в єдиній слов’янській цивілізації Україна не втрачає своєї державної незалежності.
Отже, українське православ’я існує в нових реаліях. Прихід до влади В.Януковича спинив тиск з боку колишньої адміністрації по об’єднанню УПЦ з «неканонічними» церквами. Але різке погіршення здоров’я митрополита Володимира викликало розмови про його наступника. Рішення останнього Священного синоду, що пройшов 26січня 2012р., без участі митрополита Володимира передбачає відсторонення його від управління церквою. Митрополита Володимира, постійно наголошував на українській ідентичності УПЦ, в її повній самостійності. Щодо Москви було придумано формулу: «УПЦ в канонічній єдності із МП». Отже, не підлеглість, а зв’язок, не єдність, а співробітництво. Патріарх Кирил підтвердив рішення Синоду та визнав митрополита Володимира недієздатним.[23]Багато аналітиків звертали увагу на протистояння в єпископаті УПЦ, але ситуація яка склалася сьогодні це вже не боротьба за наступництво, вплив, а своєрідний «переворот» – фактична спроба усунути митрополита Володимира від влади.